Розділ іі. Аналіз співвідношення матеріального та процесуального права в окремих галузях

2.1. Співвідношення матеріальної та процесуальної складових кримінального права

До певного часу взагалі не існувало відмінностей між нормами кримінального та кримінально процесуального права. Відокремилися ці галузі права лише в XVIIIXIX ст. На сьогодні правова природа кримінального процесу полягає в його правоохоронній спрямованості, оскільки він забезпечує можливість реалізації норм кримінального права.

Кримінальний процес співвідноситься з кримінальним правом так само, як і форма співвідноситься зі змістом. Кримінально процесуальне право визначається як своєрідна форма встановлення винності особи у скоєному злочині, особлива правова форма, за якої здійснюється встановлення кримінально-правових відносин. Через це обидві галузі права інколи називають матеріальним і процесуальним кримінальним правом. Однак розподіл права на матеріальне та процесуальне має умовний і досить відносний характер. «Процесуальність» і «матеріальність» відбивають суть функціональної характеристики правових приписів. За допомогою цих понять розкривається юридичне призначення правових норм, підкреслюється їх генетична взаємозумовленість [24, c. 171].

Матеріально-правові норми утворюють перший шар права, правові підвалини суспільства та держави. Процесуально-правові норми, що утворюють другий шар, визначають юридичні способи й засоби здійснення, охорони, захисту та відновлення першого шару права й тягнуть на собі основний тягар забезпечення режиму законності в суспільстві та державі. Значення процесуальних норм полягає в тому, що ними визначається порядок і процедура втілення в життя правових норм, що закріплюють права й обов’язки суб’єктів правовідносин. Екстраполюючи сказане на кримінальне законодавство, можна стверджувати, що кримінальне право визначає змістовну, предметну діяльність компетентних органів держави з виявлення, розкриття і розслідування злочину та здійснення судочинства за кримінальними справами. Процесуальні норми мають похідне, підпорядковане значення по лінії їх зв’язку з матеріальними нормами у тому сенсі, в якому форма будь-якого явища залежить від змісту [15, c. 393].

Універсальний, загальний підхід до розмежування матеріального та процесуального права виглядає так, що норма, яка вказує на право та обов’язок, тобто відповідає на запитання «що (дозволено, потрібно, заборонено) робити?» вважається матеріальною, а норма, яка встановлює порядок, «технологію» застосування (реалізації) першої норми, відповідаючи на запитання «як (якими діями, в якій послідовності) здійснити припис, зафіксований в матеріальній нормі?» визначається процесуальною. Отже, до норм кримінального матеріального права відносяться ті, що забороняють вчинювати злочини, встановлюючи, які суспільно небезпечні діяння є такими та які покарання застосовуються до осіб, котрі вчинили злочини. На відміну від цього, кримінальні процесуальні норми визначають порядок, процедуру застосування кримінальних матеріальних норм права, вказуючи, яким саме чином слід реалізовувати матеріальні юридичні приписи. Установлення та чітка регламентація процесуальної форми реалізації кримінального права зумовлюється необхідністю уникнення неправомірного притягнення особи до кримінальної відповідальності або необґрунтованого звільнення винного від такої [15, c. 397].

Норми кримінально-процесуального права не можуть суперечити нормам кримінального права, оскільки основне їх призначення полягає в сприянні забезпеченню реалізації кримінального права. Якби не було кримінального права, кримінально-процесуальне право було б безпредметним. Допоміжна, «службова» роль кримінального процесу полягає в тому, що кримінально-правові відносини встановлюються та реалізуються через кримінально-процесуальні, а останні виникають, існують та отримують свій розвиток лише у зв’язку з першими. Так, не викликає сумніву те, що поняття «притягнення до кримінальної відповідальності», «звільнення від кримінальної відповідальності» стосуються не лише кримінального права, але вони є і кримінально-процесуальними категоріями, оскільки означають діяльність з реалізації вимог матеріального права. Така діяльність свідчить про наявність саме процесуальних відносин, хоча підстави для притягнення до кримінальної відповідальності або звільнення від неї складають предмет матеріально-правового регулювання. На жаль, у деяких випадках відбувається змішання матеріально-правових і процесуальних категорій, що характерно при розв’язанні окремих проблем кримінальної відповідальності. Зокрема, інколи змішуються категорії вини та винуватість. Однак вина є виключно матеріально правовою категорією, виражає ставлення суб’єкта злочину до злочинного діяння та існує об’єктивно (незалежно від її пізнання). Винуватість же завжди є результатом державно-правової оцінки поведінки особи й, будучи процесуальною категорією, може бути визначена лише в процесі пізнавальної діяльності. Основним змістом поняття «винуватість» є висновок про те, що певна особа вчинила відповідне діяння, яке містить склад злочину [9, c. 51].

Переважно через застарілість чинного КПК України не виключеною є ситуація, коли норми кримінального права вступають з відповідними процесуальними нормами у колізію, за якої, з огляду на сказане вище, мають отримувати пріоритет саме кримінально-правові норми. Складніше у випадках, коли через небездоганність процесуального законодавства в ньому виникають певні прогалини. Так, В.О. Навроцький вказує на такі: процедура закриття кримінальної справи з підстав, передбачених примітками до деяких статей КК України, непідюрисдикційність діяння українському кримінальному закону, декриміналізація діяння тощо [15, c. 399].

Кримінальне право зумовлює переважну більшість норм та інститутів кримінально-процесуального права. На прикладі деяких положень чинного законодавства України розглянемо характер взаємозв’язку кримінальноматеріального і кримінально-процесуального галузей права.

Почнемо з питання про реалізацію функції кримінального переслідування за справами так званого приватного обвинувачення. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством справа порушується за приватним обвинуваченням не інакше, як за скаргою потерпілого, якому і належить в цьому разі право підгримувати обвинувачення. У таких справах досудове розслідування не проводиться, а зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим (ст.27 КПК України). Приватне обвинувачення ініціюється безпосередньо потерпілим і лише у разі вчинення чітко визначеного кола злочинів (ч. І ст.125, ст.126, ст.356 КК України) . Таким чином, «приватне обвинувачення» охоплює не лише сукупність процесуальних складових, а й включає матеріально-правову сторону, оскільки йдеться як про процедуру, так і про конкретні злочини, передбачені кримінальним законом. Утім незрозуміло як співвідноситься цей процесуально-правовий інститут зі звільненням від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК України), адже процесуальний порядок закриття за примиренням справ приватного обвинувачення не має належної нормативно правової підстави в Кримінальному кодексі. Напевно окремої підстави і не потрібно. Важливо лише об’єднати ці схожі за змістом норми в єдиний інститут – звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим, передбачивши можливість при вчиненні окремих (чітко визначених) злочинів звільняти особу від відповідальності на підставі лише примирення без додержання додаткових умов. В.О. Навроцький пропонує можливість йти дещо іншим шляхом: встановити новий різновид звільнення від кримінальної відповідальності як примирення з потерпілим у справах приватного обвинувачення [15, c. 400].

На розв’язання низки питань кримінально-процесуального характеру впливає класифікація злочинів за ступенем їх тяжкості (ст. 12 КК України). Скажімо, тяжкість злочинів має значення для здійснення провадження дізнання у кримінальних справах (ст. 104 КПК України). Тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється чи обвинувачується особа, має враховуватися при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу (ст. 150 КПК України).

У цьому контексті доречно згадати, що кримінальна відповідальність, як результат вчинення злочину, має не лише виправне, але й каральне значення, через що її реалізація здійснюється поза волею і бажанням особи. Необхідність реалізації матеріально-правових відносин кримінальної відповідальності поза волею і бажанням особи тягне як компонент кримінально-процесуальної форми наявність арсеналу засобів процесуального примусу. Характер таких засобів залежить від особливостей самих матеріально-правових відносин, які є предметом правозастосовної діяльності. Скажімо, крім тяжкості злочину, при вирішенні питання про застосування до особи примусового заходу повинні братися до уваги характер і наслідки злочину. Так, суттєве значення має характер злочину при обранні запобіжного заходу стосовно підозрюваних (обвинувачених), які вчинили триваючі злочини. Нерідко лише застосуванням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту може бути припинений процес скоєння злочину (ст.ст. 138, 150, 263, 302, 309 КК України). При цьому засоби процесуального примусу можуть бути застосовані не тільки до особи, яка порушила матеріальний закон, але й до інших осіб, котрі утягнені в орбіту кримінально-процесуальної діяльності. Наприклад, ідеться про здійснення приводу свідка для допиту [11, c. 167].

Не без допомоги кримінального права визначається предмет доказування у кримінальній справі, який складають: подія злочину, винність особи у вчиненні злочину, мотиви злочину, обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, характер і розмір шкоди, завданої злочином та ін. (ст.64 КПК України). Представлені компоненти предмету доказування хоча й дублюють елементи складу злочину, втім дещо відмінні від їх найменування та розуміння в кримінальному праві. По-перше, те ж поняття «подія злочину», яке не відоме чинному КК України, напевно в цьому разі невиправдано ототожнюється з поняттям «склад злочину». По-друге, обставини, які відносяться до особи обвинувачуваного, знаходяться в переліку обставин між доказами винності й розміром збитку. По-третє, особа злочинця та суб’єкт злочину не одне і те саме. Мають підлягати доказуванню саме ознаки суб’єкта. Інші ж властивості особи можуть установлюватися як елементи обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання. Вважаємо, що лише при використанні матеріально правових категорій складу злочину як відправних може бути успішним визначення елементів і загальної структури предмета доказування. Як справедливо зазначається у ст.324 КПК України, постановляючи вирок, суд повинен вирішити чи має певне діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений.

Всі ознаки того чи іншого складу злочину мають встановлюватися компетентними органами у кожній кримінальній справі, після чого скоєння злочину інкримінується особі. Втім за ст.64 КПК України, як ознаки, які є обов’язковими для певного складу злочину підлягають доказуванню їх наявності, так й інші ознаки, які дозволяють встановити обставини кримінальної справи. Наприклад, для складу злочину крадіжка має такі ознаки об’єктивної сторони, як час і місце вчиненого злочину не мають юридичного значення, а до предмету доказування входять. Той же мотив за змістом КПК України підлягає доказуванню в кожному випадку, незважаючи на те, що не є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину.

Чітке визнання у кримінально-процесуальному законі обставинами, які підлягають доказуванню, наявність у діянні складу злочину. Предмет доказування неодмінно має визначатися на основі ознак складу злочину. Інші ж (суміжні) ознаки можуть встановлюватися приблизно, у загальних рисах. Скажімо, часто при розслідуванні деяких злочинів час їх вчинення зазначається певним тижневим або місячним періодом. Цього цілком достатньо, оскільки точне встановлення необов’язкових ознак складу злочину матиме значення лише при розв’язанні певних кримінально правових питань, не пов’язаних з кваліфікацією злочину, або для з’ясування змісту обов’язкових ознак складу злочину [11, c. 169].

Важко переоцінити значення кримінального права у справі призначення особі покарання та звільнення від нього. Яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати вирішує суд, ухвалюючи обвинувальний вирок за кримінальною справою. У розвиток положень ст.65 КК України у кримінально-процесуальному законодавстві зазначається, що міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом (ст.335 КПК України). Застосувати положення ст.337 КПК України «Визначення міри покарання за сукупністю злочинів» без звернення до ст.ст. 7071 КК України взагалі не можливо, адже закон прямо відсилає до них правозастосовця. Крім цього, порушення вимог ст.65 КК України, якою встановлено загальні засади призначення покарання, може призвести до скасування або зміни судового рішення.

Однак неприйнятною виглядає ситуація, за якої в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України поряд із відповідними нормами цієї галузі можна відшукати й кримінально-правові приписи, які стосуються інституту призначення покарання. Наприклад, в 4.2 ст.375 КПК України встановлено певні обмеження при призначенні покарання порівняно з порядком, передбаченим кримінальним законом. Зокрема, при новому розгляді справи може бути посилено покарання чи застосовано норму закону про більш тяжкий злочин лише у випадку, якщо вирок було скасовано за апеляцією чи касаційним поданням прокурора, апеляцією чи касаційною скаргою потерпілого або його представника через м’якість покарання, або у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин.

Кримінально-процесуальна діяльність за своїм змістом дуже складна. Важливе значення в ній належить системі дій органів держави (дізнання, слідства, прокуратури, суду) з порушення, розслідування та подальшого розгляду кримінальної справи в суді. Необхідною умовою діяльності щодо розкриття, розслідування і розгляду кримінальних справ є виконання обов’язків суб’єктами кримінального процесу, що забезпечує можливість реалізації їх прав і законних інтересів. Традиційно до гарантій виконання обов’язків у кримінальному процесі відносять такі засоби, які прямо і безпосередньо забезпечують виконання конкретних обов’язків особи у кримінальному судочинстві, серед яких є: окремі норми кримінального права, що передбачають кримінальну відповідальність за невиконання або неналежне виконання кримінально процесуальних обов’язків. Наприклад, ст.374 КК України встановлено відповідальність за вчинення особою, яка здійснює дізнання, слідчим, прокурором чи суддею порушення права підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) на захист.

Як уже зазначалося, процесуальні норми забезпечують можливість реалізації норм кримінального права. Тому виникнення кримінально-правових відносин унаслідок вчинення злочину є передумовою виникнення кримінально-процесуальних відносин і проведення процесуальних дій. Отже, кримінально-правові відносини мають певний пріоритет при їх співвідношенні з кримінально процесуальними відносинами.

Як правило, початок кримінально-процесуальної діяльності пов’язаний з наявністю даних, які вказують на ознаки певного злочину. Проте залежність процесуальних відносин від матеріальних може й не означати, що вони складаються безпосередньо в результаті вчинення злочину. Юридичним фактом, який викликає виникнення кримінально-процесуальних відносин, є наявність приводу до порушення кримінальної справи (інформація про злочин, який скоєний або готується). Через це діяльність компетентних органів зі встановлення наявності або відсутності підстав до порушення кримінальної справи вже підкоряється процесуальному порядку. Діяльність з перевірки приводів і підстав до порушення кримінальної справи має процесуальний характер і здійснюється у певній процесуальній формі. Втім, кримінально-правові відносини відрізняються від кримінально процесуальних не лише юридичним фактом, що зумовлює появу цих правовідносин, але й об’єктом, змістом, суб’єктним складом.