2.2. Конституція України як джерело аграрного права

Конституція – особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство стосовно всіх її актів. Це не просто закон, а Основний закон країни. Конституція оформляє національну систему права, об’єднує чинне законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні¹.

Як зазначає Н. Титова, Конституція – не лише Основний Закон України, а і закон якісно нового змісту та спрямування. Її не можна порівнювати з конституціями, які діяли в УРСР, оскільки йдеться про радикально нові підходи та оцінки соціальних явищ. Теоретично (формально-юридично) норми Конституції концептуально просякнуто гуманістичним та пріоритетним ставленням до людини як найвищої соціальної цінності².

Відповідно до ст. 8 Конституції вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Таким чином, і аграрне законодавство України повинно розвиватись у загальному гуманістичному соціальному напрямі, визначеному Конституцією. У аграрному законодавстві України повинні деталізуватись, конкретизуватись та адаптуватись норми, які закріплюють права та свободи людини, до соціального статусу селян. Одним із основних завдань аграрного законодавства, насамперед, у формі актів вищої юридичної сили, є визначення місця і ролі селян, створених ними організаційно-правових форм господарювання на землях сільськогосподарського призначення в системі ринкових механізмів розвитку економіки країни.

Конституція не містить спеціальних норм щодо регулювання аграрних відносин. Хоча пріоритетність сільського господарства серед інших галузей економіки країни, всебічна державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників повинні стати конституційними принципами.

Враховуючи той факт, що в структурі аграрних відносин базове місце займають земельні відносини, і що набуття прав на земельні ділянки сільсько - господарського призначення є правовстановлюючим фактом для здійснення сільськогосподарської діяльності, для розвитку аграрних відносин та законодавства, яке регламентує ці відносини, важливе значення мають ті норми Конституції, які визначають основи земельного ладу в Україні. Зокрема, це норми ст. ст. 13, 14 Конституції.

Стаття 13 Конституції визнає землі, інші природні ресурси об’єктами права власності українського народу. І хоч ця норма має більшою мірою політичний, аніж юридичний характер, як зазначає Н.І. Титова, її можна розглядати і як закріплення природно-економічної бази народовладдя та державної самостійності України¹. Конституційна норма про те, що власність зобов’язує та не може використовуватись на шкоду людині і суспільству (ч. 3 ст. 13), підкреслює основний принцип природокористування – принцип раціонального та ефективного використання земель та інших природних ресурсів. Власник цих об’єктів зобов’язаний у такий спосіб і такими методами використовувати належні йому землі та інші природні ресурси, щоб не погіршувати їхні природні властивості і в такий спосіб не завдавати шкоди навколишньому природному середовищу, а також життю та здоров’ю інших людей. Крім того, саме ця норма надає праву власності на землі та інші природні ресурси соціального відтінку, адже межами здійснення права власності на природні ресурси є інтереси інших людей та суспільства.

Виняткове значення для розвитку аграрних відносин має ст. 14 Конституції, яка визнає землі основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Н. Титова переконана, що в даному випадку йдеться про унікальний і пріоритетний об’єкт правових відносин, яким є, насамперед, землі сільськогосподарського призначення. Саме сільськогосподарські землі, зокрема неоціненні ґрунти, уособлюють основне національне багатство України. Вони як основний засіб виробництва у цій сфері виконують життєзабезпечувальну функцію для всього суспільства, забезпечують продовольчу безпеку держави.

Держава гарантує право власності на землі. Згідно із Конституцією право власності на землю набувається та реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14). По-перше, тут наголошується на вимозі законного одержання земель; по-друге, норма розрізняє поняття «набуття» земель та «реалізація» суб’єктами їх земельних прав, що відповідає процесуально-правовому порядку землекористування; по-третє, визначаються види суб’єктів власності на землі.

Оскільки право власності на землю набувається та реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, земельні права громадян України здійснюються, виходячи з конституційних засад, безпосередньо на підставі ЗК (який є основним земельним законом України) та інших законів (а не підзаконних актів). На жаль, земельна реформа в Україні в частині реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств та розпаювання земель сільськогосподарського призначення пройшла переважно на основі указів Президента, а не законів¹.

Норми ст. 41 Конституції гарантують кожному право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Крім того, ця конституційна норма гарантує право приватної власності, яке набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (ч. 3 ст. 41 Конституції).

Однак, разом з тим право приватної власності на землю не є абсолютним. У ч. 7 ст. 41 Конституції встановлені обмеження щодо використання власності: використання власності не може завдати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію, природні якості землі. Очевидно, що найбільшою мірою такі обмеження стосуються власників та орендарів земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Стаття 42 Конституції гарантує кожному право на здійснення підприємницької діяльності, в тому числі й у сфері сільськогосподарського виробництва.

Згідно ст. 42 Господарського кодексу (ГК) України підприємництвом визнається самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підприємницьку діяльність у сільському господарстві можна вважати окремим, самостійним видом підприємництва, визначальною ознакою якого є використання земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва. Право та аграрне підприємництво тісно пов’язані із правом на землю, що, в свою чергу, зумовлює значний вплив природно-кліматичних факторів на підприємницьку діяльність у аграрному секторі економіки. У зв’язку з цим доцільно, як зазначає Н. Титова, у ГК окремо врегулювати особливий вид підприємницької діяльності – аграрне підприємництво, передбачивши для нього сприятливий пільговий режим (в оподаткуванні, кредитуванні, страхуванні, ринковій інфраструктурі, механізмі легалізації та банкрутства). Для цього не потрібно кардинально змінювати систему законодавства, оскільки сучасна державна політика спрямована на підтримку сільськогосподарських товаровиробників і деякі законодавчі кроки в цьому напрямку вже зроблені.

Статтею 43 Конституції гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому особа може працювати на умовах найму за трудовим договором або ж самостійно забезпечувати себе роботою як аграрний підприємець.

Праця у сільському господарстві виступає не в чистому вигляді, а в тісному взаємозв’язку трудових відносин із земельними. Специфіка трудових відносин членів фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, тобто працюючих власників, вимагає додаткового до трудового законодавства локального правового регулювання їх праці, джерелом якого є статут, правила внутрішнього розпорядку¹.

Правове регулювання трудових відносин найманих працівників забезпечується трудовим законодавством з урахуванням особливостей сільськогосподарської праці, пов’язаної із земле використанням, на яку значний вплив мають природно-кліматичні фактори, сезонний характер і підвищений ризик сільськогосподарського виробництва².

Конституція гарантує також кожному право на безпечне для життя і здоров’я довкілля і на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Реалізація цього права можлива через здійснення права на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також права на її поширення, які також гарантуються ст. 50 Конституції.

При відшкодуванні шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище, застосовуються цивільно-правові норми. Статтею 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»¹ від 25 червня 1991 р. передбачено певні особливості застосування цивільно-правової відповідальності. Так, шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Власники земельних ділянок і землекористувачі вправі вимагати відшкодування не тільки прямої шкоди, заподіяної забрудненням довкілля, але й не отриманих доходів. Водночас самі вони повинні відповідати за якісний стан ґрунтів та виробленої на них продукції.

Судовий захист прав і свобод людини і громадянина гарантований ст. 55 Конституції. Кожному гарантується право оскаржувати у суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Тим самим створено реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов’язку утвердження і забезпечення прав і свобод людини.