Розділ 2. Джерела аграрного права

2.1. Поняття і види джерел аграрного права.

2.2. Конституція України як джерело аграрного права.

2.3. Закони та підзаконні нормативно-правові акти як джерела аграрного права.

2.4. Локальні нормативно-правові акти як джерела аграрного права.

2.5. Юридичний тренінг.

2.1. Поняття і види джерел аграрного права

Джерела аграрного права - це результат правотворчості державних органів як зовнішній вираз волі народу, закріпленої в уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актах, а також локальних актах сільськогосподарських товаровиробників, що регулюють аграрні відносини в процесі сільсько-господарського виробництва, переробки та розподілу сільськогосподарської продукції.

До джерел аграрного права належать закони, підзаконні акти, постанови, положення, правила, інструкції, примірні статути, статути. Аграрні правовідносини багатогранні і характеризуються різновидами суб’єктів, до яких належать сільськогосподарські кооперативи, інші підприємства, об’єднання, фермерські господарства, міжгосподарські утворення. Норми аграрного права визначають їх суб’єктивні права, юридичні обов’язки, правове становище, умови та порядок їх утворення і ліквідації.

Аграрне законодавство складають нормативно-правові акти, які регулюють організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення суб’єктами аграрного права. До нього належать акти, спрямовані на належну організацію ведення основних і допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва: тваринництва, рослинництва, їх складових частин (насінництво, селекція сільськогосподарських культур, бджільництво, племінна справа). Вони визначають нормативно-правові вимоги щодо охорони здоров’я працівників сільського господарства, дотримання правил техніки безпеки та виробничої санітарії у процесі сільськогосподарського виробництва. Положення цих актів окреслюють правосуб’єктність кола виробничо-господарських підприємств та інших організаційно-правових формувань як суб’єктів сільськогосподарських виробничих відносин. Дія цих актів поширюється на товаровиробників усіх форм власності.

Залежно від юридичної природи джерела аграрного права можна поділити на 2 групи: абсолютні та дуалістичні. До першої групи належать ті нормативно-правові акти, які регулюють виключно аграрні суспільні відносини. Це, зокрема, Закон України від 17 жовтня 1990 р. “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”¹ (в редакції Закону від 15 травня 1990 р.), Закон “Про сільськогосподарську кооперацію”², Указ Президента України від 6 червня 2000 р. № 767/ 2000 “Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку” тощо.

Другу групу джерел аграрного права становлять ті нормативно-правові акти, основне призначення яких полягає у регулюванні інших суспільних відносин (земельних, майнових, фінансових, підприємницьких, трудових та ін.). До цієї групи можна віднести Земельний Кодекс (ЗК) та Цивільний Кодекс (ЦК) України тощо. Кількість дуалістичних нормативно-правових актів у структурі джерел аграрного права поступово зменшується. Досить часто абсолютні аграрно-правові акти містять окремі норми, які за юридичною природою є земельно-правовими, цивілістичними тощо. Прикладом можуть слугувати Закон “Про фермерське господарство”¹, Указ Президента від 3 грудня 1999 р. № 1529/ 99. “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” та інші².

Традиційно джерела аграрного права за характером правового регулювання поділяються на уніфіковані та диференційовані. Уніфіковані

нормативно-правові акти спрямовані на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин. Їх, у свою чергу, можна поділити на 2 групи: загально-уніфіковані й спеціально-уніфіковані.

Загально-уніфіковані джерела аграрного права є обов’язковими не лише для аграрних, а й для інших суб’єктів (Закон України від 19 вересня 1991 р. “Про господарські товариства”, трудове, екологічне законодавство тощо). Натомість, спеціально-уніфіковані джерела аграрного права поширюють свою чинність лише на відносини у сфері сільськогосподарського виробництва і соціального розвитку села: Закон “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2014 років”, Указ Президента України від 20 грудня 2000 р. № 1356/2000 “Про Основні засади розвитку соціальної сфери села” та ін.

До диференційованих джерел аграрного права відносять ті нормативно-правові акти, які розроблялися з урахуванням відмінностей у правовому статусі суб’єктів аграрного підприємництва (Закони “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про особисте селянське господарство”). У теорії господарського права такого типу нормативно-правові акти називають статусними або компетенційними законами¹.

Крім вертикальної ієрархічної системи (за юридичною силою), джерела аграрного права створюють горизонтальну паритетну систему нормативно-правових актів, які різняться між собою предметом правового регулювання: нормативні акти про державне регулювання сільського господарства (Закон “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2014 років”), про сільськогосподарське землевикористання (глава 5 ЗК, Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666/94 “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”), про соціальний розвиток села (Закон “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу народному господарстві”, Указ Президента “Про Основні засади розвитку соціальної сфери села”), про виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських комерційних організацій ( Закон України від 23 грудня 1997 р. “Про безпечність та якість харчових продуктів” (в редакції Закону від 6 вересня 2005 р.), “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі”), про договірні відносини в системі сільського господарства України ( постанова Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1997 р. № 848 “Про Концепцію розвитку біржового ринку сільськогосподарської продукції”).

Як справедливо відзначає М. Ващишин, особливості сільськогосподарського виробництва є тим важливим суб’єктивним фактором, що зумовлює відокремлення, спеціальне правове регулювання аграрних суспільних відносин окремою галуззю національної системи законодавства – аграрним законодавством, яке є формою виразу аграрного права.¹

Аграрне законодавство охоплює нормативні акти щодо повноваження державних органів, які здійснюють управління сільським господарством, це – положення, постанови, інструкції та інші акти, що містять перелік організаційно-правових і матеріально-технічних заходів по виконанню програм економічного і соціального розвитку в галузі сільського господарства. Сюди також належать нормативні акти, що визначають правове становище науково-дослідних установ у сфері сільського господарства, акти, які містять технологічні правила залежно від галузей сільськогосподарського виробництва, нормативні акти, що стосуються матеріально-технічного постачання сільськогосподарських товаровиробників.

До цієї категорії належать також типові договори та положення, які регламентують закупки сільськогосподарської продукції, правила техніки безпеки і виробничої санітарії, умови і порядок організації та оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств – фахівців, механізаторів, управлінського та обслуговуючого персоналу, інших сільськогосподарських працівників.

Міцну правову основу аграрної реформи в Україні становлять такі джерела як: Господарський кодекс України¹, закони України «Про господарські товариства»² від 19 вересня 1991 р., «Про сільськогосподарську кооперацію»³ від 17 липня 1997 р., «Про фермерське господарство»⁴ від 19 червня 2003 р., «Про здійснення державних закупівель»⁵ від 11 лютого 2011 р., «Про акціонерні товариства»⁶ від 17 вересня 2008 р. та ін.

У здійсненні аграрної політики в Україні значну роль відіграє розвиток різноманітних форм господарювання, підприємництва, конкуренції, роздержавлення і приватизація державного і комунального майна, що докорінно змінює ставлення працівників до результатів праці.

У зв’язку з цим велике значення мають закони України «Про оренду землі»¹ від 6 жовтня 1998 р., «Про безпечність та якість харчових продуктів»² від 23 грудня 1997 р., «Про охорону навколишнього природного середовища»³ від 25 червня 1991 р. та інші.

Важливими є акти, спрямовані на вдосконалення управління діяльністю в агропромисловому комплексі і вирішення соціальних питань сільського населення. Цю групу відносин регулює Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві України»⁴ від 17 жовтня 1990 р.

Як різновид джерел аграрного права слід розглядати внутрішньогосподарські локальні акти. Предмет аграрного права становлять такі аграрні відносини, які виникають у процесі господарської, управлінської, трудової і соціальної діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Згідно з чинним аграрним законодавством їх регулювання – прерогатива (правомочність) конкретного підприємства як суб’єкта аграрного права. Правотворча правосуб’єктність сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів агропромислового комплексу у сфері внутрішньогосподарських взаємовідносин покликана оптимально врегулювати ці відносини шляхом прийняття внутрішньогосподарських локальних нормативних актів. Ці акти за своїм характером, змістом, правовою природою та юридичною силою відповідають правовому становищу сільськогосподарських кооперативів та інших суб’єктів аграрного господарювання, а також правосуб’єктності тих учасників локальних правовідносин, для яких вони призначені.

Прикладом локальних правових актів у сфері дії аграрного права є статут конкретного сільськогосподарського кооперативу; положення про оплату праці в сільськогосподарському підприємстві, положення про раду виробничих підрозділів сільськогосподарських підприємств¹.

Ефективність правозастосування значною мірою забезпечується постановами Пленуму Верховного Суду України у справах, стороною в яких виступають сільськогосподарські підприємства або міжгосподарські організації.

Значну роль у юридичному захисті порушених майнових прав та інтересів сільськогосподарських підприємств відіграє Вищий господарський суд України. З метою належного правозастосування він спрямовує діяльність господарських судів відповідними вказівками, викладеними в постановах та роз’ясненнях.