3.4. Активність як фактор розвитку особистості

Розвиток особистості значною мірою залежить від індивідуального досвіду, якого вона набуває в процесі взаємодії з природним і соціальним оточенням. При цьому роль активності як фактору розвитку поступово зростає в процесі особистісного становлення дитини. Якщо новонароджений переважно пасивно сприймає впливи середовища, то підліток вже виявляє критичне став­лення до свого оточення, вибірково реагує на соціальні впливи і може спрямовувати власну активність на самовдосконалення.

Американський психолог Дж. Вулвілл запропонував чотири моделі, які ілюструють різні способи взаємодії індивіда з середо­вищем:

• «лікарняне ліжко» - індивід знаходиться під впливом середовища як безпомічний пацієнт (такі умови перших місяців життя);

• «луна-парк» - індивід вибирає ті види діяльності, які його приваблюють, але він не може змінити їхній подальший вплив на себе (так, наприклад, якщо дитина вирішила покататися на американських гірках, вона мало може змінити досвід своїх наступних переживань);

• «змагання плавців» - досвід подібний до плавальної доріжки, на якій за стартовим сигналом суб'єкт здійснює свій шлях фактично незалежно від зовнішніх стимулів (середовище тут - лише підтримуючий контекст для поведінки суб'єкта);

• «тенісний матч» - відбувається постійна взаємодія між середовищем і суб'єктом, тенісист повинен пристосовуватися до дій свого суперника, і водночас він впливає на поведінку іншого гравця способом відбивання м'яча.

Очевидно, що в розвитку особистості мають місце ситуації, які відповідають кожній із вказаних моделей. Однак найбільш типовий спосіб взаємодії із навколишнім середовищем ілюструє метафора «тенісного матчу»: індивід не лише реагує на зовнішні впливи, але й активно впливає на своє оточення.

Тому, підкреслюючи важливу роль у становленні особистості соціального середови­ща, у тому числі виховання, необхідно пам'ятати, що людина - активна, діяльна істота, а не пасивний об'єкт зовнішніх впливів.

Це проявляється в тому, що, по-перше, зовнішні умови життя визначають розвиток особистості не прямо, а тільки через її взаємодію із середовищем, через діяльність у цьому середовищі. Отже, коли мова йде про виховні та соціальні впливи, мається на увазі активна взаємодія людини з навколишнім середовищем, взаємодія вихователя і вихованця. Діяльність самої людини - неодмінна умова її розвитку. Які б прекрасні вихователі не опікувалися дитиною без власної праці вона мало чого досягне. Таким чином, при правильному вихованні дитина не тільки об'єкт педагогічного впливу, а й суб'єкт, тобто активний учасник власного виховання.

По-друге, зовнішні умови і впливи завжди переломлюються через особистий життєвий досвід людини, її індивідуальні психічні особливості, ЇЇ ставлення до дійсності. В цьому сенсі зовнішні впливи опосередковуються внутрішніми умовами. Тому одні й ті ж самі зовнішні умови, виховні прийоми по-різному впливають на дітей. Наприклад, по-різному сприймають похвалу зарозумілий підліток із завищеною самооцінкою і підліток з негативною самооцінкою, невпевненістю у своїх силах і можливостях.

По-третє, людина, як активна істота, може сама свідомо змінювати власну особистість. У міру психічного розвитку особистості все більшого значення набуває самовиховання, тобто свідома діяльність, спрямована на вдосконалювання своїх якостей і здібностей.