3. Розробіть загальну схему комплексної реабілітації алкоголізму та наркоманії.

В наиболее общем виде можно говорить о следующей схеме комплексной реабилитации алкоголизма и наркомании.

Первоначально проводится консультирование или психотерапия с целью принятия решения о лечении (осознание болезни, ощущение невозможности так дальше жить, повышение готовности лечиться), выбор наиболее адекватной формы лечения. Этап может быть длительным. Нередко зависимые соглашаются на лечение только в ситуации катастрофы: известии о неизлечимом заболевании, угрозе судимости, реальной угрозе жизни со стороны делинквентного окружения, переживании состояния клинической смерти.

После принятия решения о лечении целесообразно проведение детоксикации - освобождения организма от токсических веществ.

На следующем этапе комплексной реабилитации реализуется программа сопровождения ремиссии - поддержания трезвости. Мировой опыт свидетельствует о целесообразности проведения данной работы в течение 12 - 24 мес. Обеспечение ремиссии может включать:

• медико-психиатрическую помощь, например назначение антидепрессантов; 

• медико-наркологическую, например противорецидивная терапия или «химическая защита» в форме введения препаратов, дающих реакцию на алкоголь или блокирующих состояние наркотического опьянения. 

Психологическая помощь в поддержании ремиссии также может осуществляться в различных направлениях и формах:

• психологическое консультирование зависимого и членов его семьи; 

• индивидуальная и групповая психотерапия, ориентированная на позитивные личностные изменения, и прежде всего формирование установки на трезвость; 

• специальные линии телефона доверия. 

Практика показывает, что эффективность помощи существенно возрастает в условиях специализированных центров. Специалисты называют четыре основных условия успешного лечения зависимости [18, 20]:

• замена химической зависимости на другую (от человека, группы АА, религиозной организации); 

• адекватное лечение других психиатрических расстройств, включая соответствующие психотропные препараты или психотерапию; 

• поддержка воздержания (например, контроль-тесты, заменители наркотиков, группы самопомощи) в процессе психологического взросления; 

• личностный рост и структуральные изменения с помощью психотерапии. 

По мере уменьшения физической зависимости возрастает роль социальной помощи.

В настоящее время социально-психологическая реабилитация признается наиболее адекватной формой оказания помощи зависимым подросткам. Семья должна убедить подростка в необходимости получения социальной помощи. Вместе с подростком или консультантом-психологом семья может выбрать наиболее адекватную для нее и подростка форму социально-психологической реабилитации:

1. Группы самопомощи «Анонимные наркоманы», «Анонимные алкоголики», действующие в соответствии с программой «12 шагов».

Эта форма социально-психологической помощи получила особенно широкое распространение. Главная задача анонимных алкоголиков (наркоманов) - оставаться трезвыми и помогать другим достигать трезвости.

При поддержке группы участники программы имеют возможность осознать каждый шаг и пройти его в индивидуальном темпе. Кроме такого эмоционального, близкого к религиозному, воздействия, в практике работы АА широко используются прямые советы, рекомендации, усложняющиеся по мере увеличения продолжительности участия больных в работе общества. Например, на первых порах эти советы направлены на прекращение пьянства или предупреждение срыва: «Не допускай первой выпивки». Программа дает реальный шанс человеку, ставшему жертвой своей зависимости и желающему от нее избавиться.

Недостаток этой программы - жизнь в привычной среде.

2. Центры социально-психологической реабилитации, в которых наряду со специалистами работают бывшие наркозависимые. Центры работают по различным программам: Минессотская модель, Дей- топ Интернейшенл, духовное возрождение, «шоковая терапия», модель саморегуляции. (Недостаток - краткосрочность пребывания, до 2 мес, с последующим возвращением в прежнюю среду, но с периодическим посещением групп поддержки.) Трудовые коммуны и лагеря с длительным проживанием. (Недостаток - достаточно жесткие условия жизни, а следовательно, и большой процент уходов из коммуны.) Овоцерквление - обращение в веру, служение церкви, поселение в монастыре на ограниченный или длительный срок. (Ограничение - личное непринятие веры.) Семья не только должна выбрать форму реабилитации, но и получить на месте исчерпывающую информацию о целях реабилитации и используемых методах. Независимо от того, остается подросток в семье или помещается в реабилитационный центр, члены семьи параллельно должны получать помощь.

Билет 10

1.  Девіантна поведінка — поведінка, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів. Наприкінці XIX і початку XX століття були поширені біологічні і психологічні трактування причин девіації. Італійський лікар Цезаре Ломброзо вважав, що існує прямий зв'язок між злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Особливе значення він додавав рисам обличчя. Американський лікар і психолог Вільям Шелдон підкреслював важливість будови тіла. Прихильники психологічного трактування пов'язували девіацію з психологічними рисами (нестійкістю психіки, порушенням психологічної рівноваги і т. п.).    Розгорнуте соціологічне пояснення девіації вперше дав Б. Дюркгейм. Він пропонує теорію аномії, яка розкриває значення соціальних і культурних факторів. За Дюркгеймом, основною причиною девіацій є аномія, буквально, "відсутність регуляції", "безнормність". По суті аномія — це стан дезорганізації суспільства, коли цінності; норми, соціальні зв'язки або відсутні, або стають хиткими і суперечливими.    Усе, що порушує стабільність, приводить до неоднорідності, нестійкості соціальних зв'язків, руйнування колективної свідомості (криза, змішання соціальних груп, міграція і т. п.), породжує порушення суспільного порядку, дезорганізує людей, і в результаті з'являються різні види девіацій.    Поняття девіації у соціологічну систему ввів французький соціолог Еміль Дюркгейм, вивчаючи такий вид девіантної поведінки, як самогубство. Проявами цього типу поведінки є правопорушення, злочини, наркоманія, проституція, алкоголізм тощо.    Е. Дюркгейм вважає девіацію настільки ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норм несе не тільки негативний, але і позитивне начало. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про різноманіття норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, зміцнює і забезпечує соціальну єдність. І, нарешті, девіація сприяє соціальній зміні, розкриває альтернативу існуючому, веде до удосконалювання соціальних норм.    Теорія аномії одержує подальший розвиток у Р. Мертона. Головною причиною девіації він вважає розрив між цілями суспільства і соціально схвалюваними засобами здійснення цих цілей. Відповідно до цього він виділяє типи поведінки, що, з його погляду, є разом з тим типами пристосування до суспільства.  Один з засновників теорії структурного функціоналізму "американський соціолог Р. Мертон розробив класифікацію девіантної поведінки, основною причиною якої він вважав розрив між цілями суспільства та соціально прийнятними засобами досягнення цих цілей. Більшість членів суспільства визнають пануючі у ньому норми і цінності, прагнуть реалізувати їх легальними, тими, що схвалюються суспільством, рекомендуються засобами.

2.Насильство в сім’ї – будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї щодо іншого, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і завдають йомуморальної шкоди, шкоди його фізичному чи психічномуздоров’ю. Виділяють чотири основні форми насильства дітей у сім’ї: фізичне, сексуальне, психологічне, економічне. Фізичне насильство – це навмисне нанесення фізичних ушкоджень дитині, а також навмисне позбавлення свободи й нормальних умов життя, які можуть призвести до смерті дитини, викликати порушення фізичного й психічного здоров’я. Сексуальне насильство – це залучення дитини з їїзгоди (чи без їїзгоди) до сексуальних дій з дорослимз метою отримання останнім задоволення чи користі. Психологічне насильство – це періодичний, довготривалий чи постійний психічний вплив на дитину, спрямований на навмисне приниження її честі й гідності, що стає причиною образ, страху, емоційної невпевненості в собі, а це гальмує розвиток особистості й призводить до формування патологічних рис характеру. Економічне насильство – умисне позбавлення дитини житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, що може призвести до смерті дитини, викликати порушення фізичного й психічного здоров’я. Описані види насильства над дітьми зазвичай здійснюються в таких групах сімей: алкоголіки і наркомани, малозабезпеченісім’ї, сім’ї, у яких один із батьків чи обидва є безробітними; сім’ї, у яких батькам не вистачає педагогічнихзнань тощо. Потенційними жертвами жорстокої поведінки в сім’ї найчастіше є небажані, хворобливі, з хронічними захворюваннями діти. На сьогодні існує два підходи, які пояснюють причини насильства й жорстокості в сім’ї: соціологічний і психологічний.Соціологічний підхід розглядає жорстокість у сім’ї як прийняту соціокультурну зумовленість вирішення конфліктушляхомнасильства в соціальнійгрупі. Причинами постають стереотипи сімейних відносин, виховання з дитинства, низьке соціальне й матеріальне положення сім’ї, постійні сварки й проблеми в сім’ї, які, у свою чергу, призводять до стресів, а останні – до жорстокої поведінки зісвоїми співмешканцями. Психологічний підхід пояснюється наявністю психологічних захворювань у членів родини, характерами особистостей, поведінкою дитини або батьків, негативним особистісним досвідом батьків, який вони пережили в дитинстві, а такожзловживання алкоголемі наркотиками. Практично всі діти, що постраждали від жорстокого поводження і зневажливого ставлення, пережили психічну травму, в результаті чого вони розвиваються з визначеними особистісними, емоційними і поведінковими особливостями, що негативно впливає на їхнє подальше життя.

Діти, що зазнали різного роду насильства, самі стають агресивними, що найчастіше виливається на більш слабких: молодших за віком дітей, на тварин. Часто їхня агресивність виявляється в грі, часом спалахи їхнього гніву не мають видимої причини.

Деякі з них, навпроти, надмірно пасивні, не можуть себе за­хистити. І в тому, і в іншому випадку порушується контакт, спілкування з однолітками. У занедбаних, емоційно депривованих дітей прагнення будь-яким шляхом привернути до себе увагу іноді виявляється у вигляді зухвалого, ексцентричного поводження.

Діти, що пережили сексуальне насильство, здобувають невластиві віку пізнання про сексуальні стосунки, що проявляється в їхній поведінці, в іграх з іншими дітьми чи з іграшками. Навіть маленькі діти, які не досягли шкільного віку, які постраждали від сексуального насильства, згодом самі можуть стати ініціаторами розпусних дій і втягувати в них велике число учасників.

Найбільш універсальною і важкою реакцією на будь-яке, а не тільки сексуальне насильство, є низька самооцінка, що сприяє збереженню і закріпленню психологічних порушень, пов'язаних з насильством. Особистість з низькою самооцінкою переживає почуття провини, сорому.

Для неї характерна постійна переконаність у власній неповноцінності, у тому, що "ти гірше всіх". Унаслідок цього дитині важко домогтися поваги оточуючих, успіху, спілкування її з однолітками ускладнені.

Серед цих дітей, спостерігаються часті депресії, навіть у дорослому віці. Це виявляється в приступах занепокоєння, безпричинної туги, почуття самітності, порушеннях сну. У старшому віці у підлітків, можуть спостерігатися спроби покінчити з собою чи завершені самогубства.

Почуваючи себе нещасливими, знедоленими, пристосовуючись до ненормальних умов існування, намагаючись знайти вихід з положення, що створилося, вони і самі можуть стати шантажистами. Це, зокрема, стосується сексуального насильства, коли в обмін на обіцянку зберігати таємницю і не ламати звичного сімейного життя, діти вимагають у дорослих ґвалтівників гроші, солодощі, подарунки.

3.Суицидальное поведінка — різноманітні форми активності людей, зумовлені прагненням позбавити себе життя і службовці засобом розв'язання особистісного кризи, виниклого у зіткненні особистості з перешкодою по дорозі задоволення її найважливіших потреб. З огляду на гострого емоційного стану криза досягає такої інтенсивності, що людина неспроможна знайти правильного виходу із нинішньої ситуації. Він утрачає будь-який сенс життя.

Зазвичай самогубство сприймається як феномен соціально-психологічної дезадаптації особистості умовахмикросоциальних конфліктів. Суицидальное поведінка має внутрішні і його зовнішні форми свого прояви. Внутрішні форми: антивитальние уявлення (т. е. роздуми про відсутність цінності життя); пасивні суїцидальні думки (уявлення про тему смерті за відсутності чіткого задуму на самовільне позбавлення себе життя: «хоча б померти» тощо. буд.); суїцидальні задуми; суїцидальні наміри. Зовнішні форми: суїцидальні висловлювання; суїцидальні спроби; завершенийсуицид. Суицидальние задуми — це як активну форму прояви суїцидальності. Тенденція до самогубства наростає у вигляді розробки плану: продумуються способи, час і важливе місце самогубства.>Суицидальние наміри з'являються тоді, коли задуму приєднується вольовий компонент — рішення, готовність безпосереднє переходу у зовнішнє поведінка. >Суицидальная спроба — це цілеспрямоване оперування засобами позбавлення себе життя, незакончившееся смертю. Спроба то, можливо оборотного і незворотної, спрямованої на позбавлення себе життю або з метою. >Завершенний суїцид — дії, завершені смертю. Період від виникнення суїцидальних думок до спроб реалізації називається >пресуицидом. Тривалість його обчислюватися хвилинами (гострийпресуицид) чи місяцями (хронічнийпресуицид). У кількох випадках тривалогопресуицида процес розвитку внутрішніх форм суїцидальної поведінки можна чітко проходить згадані вище етапи. При гострихпресуицидах послідовність немає і можна спостерігати появу суїцидальних задумів і намірів відразу ж потрапити. Пресуицид включає дві фази:

1.Предиспозиционная фаза характеризується винятково високої активністю людини (період пошуку «точки опори»), але це активність не супроводжується суїцидальними виконавчими діями. Принаймні того, як вичерпуються варіанти поліпшення ситуації, міцніє думка про її нерозв'язності.Суицидент гостро відчуває нестерпність існування й може бути констатує відсутність бажання жити, але думки про самогубство блокуються механізмами захисту. Ще зберігається можливість допомогти людині, вивести його із цього кута. 2. Власне суїцидальна фаза починається, якщосуицидент не знайшов виходу з кризи, недоотримав підтримки, і до замаху зважується на власну життя. Аналізуючи цей етап відбувається поглиблення дезадаптації: в людини виникають суїцидальні думки, а згодом і обмірковування способу самогубства. Аналізуючи цей етап зусилля психологи і педагогів з запобіганню самогубства, зазвичай, малоефективні. Необхідно втручання лікаря-психіатра. Структура суїцидальної поведінки можна:1)социально-ситуационние чинники; 2) особистісні чинники; 3) конфлікт; 4) соціально-психологічна дезадаптація; 5) крах ціннісних установок (втрата сенсу життя); 6) провокують чинники; 7) мотиваційна готовність; 8)предрасполагающие зовнішні чинники; 9)пресуицид; 10)суицид. Виключно відповідальним етапом профілактики самогубств виступає допомогу суициденту з боку емоційно близьких і значимих осіб. Існує чотири основні методи надання психологічної допомоги людині, мислячому про суїцид:1. Своєчасна діагностика і відповідне лікування суїцидента. 2. Активна емоційна підтримка людини, що знаходиться в стані депресії. 3. Заохочення його позитивних устремлінь, щоб полегшити ситуацію. 4. Навчання соціальним навичкам і умінням подолання стресу. Прагнучи надати людині первинну психологічну допомогу, важливо дотримуватися таких правил:• будьте впевнені, що ви в змозі допомогти; • набирайтеся досвіду у тих, хто вже був у такій ситуації; • будьте терплячі; • не намагайтеся шокувати або загрожувати людині, кажучи: «Піди і зроби це»; • не аналізуйте його поведінкові мотиви, кажучи: «Ви так відчуваєте себе, тому що ...»; • не сперечайтеся і не намагайтеся напоумити людини, кажучи: «Ви не можете вбити себе, тому що ...»; • робіть все від вас залежне, але не беріть на себе персональну відповідальність за чуже життя. Головним у подоланні кризового стану людини є індивідуальна профілактична бесіда з суїцидента. Слід взяти до уваги те, що в бесіді з будь-якою людиною, особливо з тим, хто готовий піти на самогубство, важливо приділити достатньо уваги активного вислуховування. Активний слухач - це людина, яка слухає співрозмовника з усією увагою, не засуджуючи його, що дає можливість його партнерові виговоритися без остраху бути припиненим. Активний слухач повною мірою розуміє почуття, які відчуває його співрозмовник, і допомагає йому зберегти віру в себе, він повинен сприяти тому, щоб співрозмовник був упевнений в тому, що його висловлювання про бажання померти почуті і зрозумілі. Рекомендації з проведення бесіди: • розмовляти в спокійному місці, щоб уникнути можливості бути припиненим на бесіді; • приділяти всю увагу співрозмовнику, дивитися прямо на нього, зручно, без напруги розташувавшись навпаки, але не через стіл; • переказати те, що співрозмовник розповів вам, щоб він переконався, що ви дійсно зрозуміли суть почутого і нічого не пропустили повз вуха; • дати можливість співрозмовникові висловитися, не перебиваючи його, і говорити тільки тоді, коли перестане говорити він; • говорити без осуду і пристрасті, що сприяє посиленню у співрозмовника почуття власної гідності; вимовляти тільки позитивно-конструктивні фрази («миттєвий рефреймінг»). Крім того, при проведенні бесіди потрібно керуватися такими принципами: 1. При виборі місця розмови головне, щоб не було сторонніх осіб (ніхто не повинен переривати розмови, скільки б він не тривав). 2. Бажано спланувати зустріч у вільний час, з більшим часовим потенціалом. 3. У процесі бесіди доцільно не вести ніяких записів, не поглядати на годинник і тим більше не виконувати будь-які «попутні» справи. Треба всім своїм виглядом показати суициденту, що важливіше цієї бесіди для вас зараз нічого немає. Профілактична бесіда повинна включати в себе наступні етапи: Початковий етап - Встановлення емоційного контакту із співбесідником, взаємовідносин «співчутлива партнерства». Важливо вислухати суїцидента терпляче і співчутливо, без критики, навіть якщо ви з чимось і не згодні (тобто потрібно дати людині можливість виговоритися). У результаті ви будете сприйматися як людина чуйна, що заслуговує довіри. Другий етап-встановлення послідовності подій, які призвели до кризи; зняття відчуття безвиході. Має сенс застосувати такі прийоми: • «подолання винятковості ситуації»; • «підтримка успіхами» та ін. Третій етап - Спільна діяльність з подолання кризової ситуації. Тут використовуються: • «планування», тобто заохочення суїцидента до словесного оформлення планів майбутніх вчинків; • «тримання паузи» - цілеспрямоване мовчання, щоб дати йому можливість проявити ініціативу. Завершальний етап - Остаточне формулювання плану діяльності, активна психологічна підтримка суїцидента. Доцільно використовувати такі прийоми: • «логічна аргументація»; • «раціональне навіювання впевненості». Якщо в ході бесіди людина активно висловлював суїцидальні думки, то його необхідно негайно і з супроводжуючим направити до психіатра до найближчої лікувальної установи. Якщо такої можливості немає, суїцидента доцільно у що б то не стало переконати в наступному: • важкий емоційний стан - явище тимчасове; • його життя потрібна рідним, близьким, друзям і відхід його з життя стане для них важким ударом; • він має право розпоряджатися своїм життям, але вирішення питання про звільнення з неї, в силу його крайню важливість, краще відкласти на деякий час, спокійно все обдумати і т. д. Якщо людина зробила невдалу спробу самогубства, то ризик повторної спроби дуже високий. Причому найбільша її ймовірність - у перші два місяці.

Білет11

1. На думку, А. Є. Личко, суїцидальна поведінка у підлітків буває демонстративною, афектною і істинною. Серед підлітків спроби самогубства зустрічаються значно частіше, ніж у дітей, причому лише деякі з них досягають своєї мети. Частота закінчених суїцидів підлітків не перевищує 1% від всіх суїцидальних дій [4]. Суїцидальна поведінка в цьому віці частіше має демонстративний характер, у тому числі - шантажу. А.Е.Личко зазначає, що лише у 10% підлітків є щире бажання покінчити з собою (замах на самогубство), у 90% - це крик про допомогу [13, с. 73]. Б. Н. Алмазов, обстеживши групу підлітків 14-18 років, умисно завдали собі порізи, встановив, що лише 4% з них в момент самопорізи мали думки суїцидального змісту. Більшість же ексцесів були здійснені після сварки з однолітками, а також як бравада або обряд «братання »[13, с. 132]. А.Е.Личко, А.А.Александров, провівши обстеження групи підлітків у віці 14-18 років, прийшли до висновку, що у 49% суїцидальні дії були вчинені на тлі гострої афективної реакції [13, с. 133]. У групі підлітків також дещо зростає роль психічних розладів, наприклад депресії. До «дитячим» ознаками депресії приєднуються відчуття нудьги і втоми, фіксація уваги на дрібницях, схильність до бунту та непослух, зловживання алкоголем і наркотиками.

В цілому можна говорити про значний вплив на суїцидальну поведінку підлітків міжособистісних відносин з однолітками та батьками. На думку Л. Я. жезлові [11], в предпубертатном віці переважають «сімейні» проблеми, а в пубертатному - «Сексуальні» і «любовні».

Іншим надзвичайно важливим чинником, на жаль щодо мало вивченим, виступає вплив підліткової субкультури. Так, у відповідь на повідомлення в ЗМІ в 1999 р. про самогубство Ігоря Соріна, лідера молодіжної поп-групи «Іванушки Інтернешнл », Кілька дівчаток-підлітків пішли за прикладом свого кумира.

Після 14 років суїцидальна поведінка проявляється приблизно однаково часто і у дівчат і у хлопців.

Величезний внесок у вивченні підліткового суїциду зробила А.Г. Амбрумова. Вона є автором множин досліджень, статей, книг про суїцидальних діях в підлітковому періоді. На її думку підлітки, які схильні до суїцидальної поведінки, володіють наступними характерними рисами: імпульсивність, емоційна нестійкість, підвищена сугестивність, несамостійність думок.

А.Г. Амбрумова відзначає, що при формуванні суїцидальних тенденцій важливу роль відіграють такі чинники як:

• психопатологічне спадкове обтяження (алкоголізм батьків, психопатія, органічні захворювання головного мозку);

• розпалася сім'я або відсутність батьків;

• постійні сімейні конфлікти;

• соматичні захворювання;

• повторні психічні травми і важкі психічні переживання.

А.Г. Амбрумова класифікувала мотиви та причини для суїцидальних вчинків у підлітків. Зараз ми розглянемо цю класифікацію. "Класифікація мотивів і приводів суїцидальних вчинків:

1. Особисто-сімейні конфлікти:

• несправедливе ставлення з боку родичів і оточуючих;

• ревнощі, подружня зрада, розлучення;

• втрата "значущого іншого";

• перешкода до задоволення актуальної потреби;

• незадоволеність поведінкою і особистими якостями "значущих інших";

• самотність;

• невдала любов;

• недолік уваги, турботи з боку оточуючих;

• статева неспроможність.

1. Стан психічного здоров'я:

• реальні конфлікти у здорових осіб;

• патологічні мотивування (обумовлені розладами психічної діяльності).

3. Стан фізичного здоров'я:

• соматичні захворювання, фізичні страждання;

• каліцтва.

4. Конфлікти, пов'язані з антисоціальною поведінкою суїцидента:

• побоювання судової відповідальності;

• боязнь іншого покарання чи ганьби;

• самоосуждение за непорядний вчинок.

5. Конфлікти у професійній чи навчальній сфері:

• неспроможність, невдачі на роботі або в навчанні, падіння престижу;

• несправедливі вимоги до виконання професійних або навчальних обов'язків.

6. Матеріально-побутові труднощі. Інші мотиви і приводи "

2. Нервова анорексія — це порушення харчової поведінки, що характеризується втратою ваги, надмірним страхом повноти, спотвореним уявленням про свій зовнішній вигляд і глибокими обмінними і гормональними порушеннями. Нервова анорексія часто супроводжується втратою апетиту, припиненням менструацій, підвищеною фізичною активністю, а іноді і посиленням апетиту з штучно викликається після їжі блювотою, зайвої заклопотаністю їжею і її приготуванням, нападами обжерливості і прагненням до схуднення.

Нервова анорексія зустрічається головним чином у дівчаток-підлітків. З кожних 18 хворих лише один — чоловік. До шістдесятих років це захворювання зустрічалося рідко, але потім його частота з незрозумілих причин значно збільшилася. За сучасними даними, нервовою анорексією страждає 1% дівчаток-підлітків, але не виключено, що ці дані занижені.

Зазвичай захворювання починається в ранньому підлітковому віці, але іноді може вперше проявитися і набагато пізніше — після 30 і навіть 40 років. Поки не виявиться втрата ваги, хворі на анорексію описуються як м’які, захоплені, працьовиті люди без явних ознак нервово-психічних розладів. У школі такі діти відрізняються прекрасною успішністю. Нерідко вони трохи повненькі і через глузувань однолітків вирішують дотримуватися дієти, а коли починають худнути, то заперечують це. Найчастіше анорексія зустрічається серед моделей і танцівниць, особливо балерин. Фактором, що стимулює розвиток хвороби, може стати сильне психологічне потрясіння, наприклад, смерть близької людини, перенесений стрес або тривала депресія.

Особливості та відмінні риси людини, що страждає нервовою анорексією:

· Постійне прагнення зменшити вагу. Якщо досягнення «ідеальної ваги» не дає бажаного відчуття (такого як задоволеність, визнання або самоповага), або з’являється страх знову поправитися при нормальному прийнятті їжі, хворий продовжує голодувати далі, досягаючи нового наміченого ваги.

· Відмова від їжі. Відмова від їжі може виглядати явно або завуальовано. Часто відмова від їжі виглядає так, ніби людина вже поїв десь, колись, з кимось, тому не є з усіма, коли йому пропонують — тобто він переконує навколишніх у тім, що він вже поїв або поїсть потім, але не зараз, разом з усіма, під чиїмось поглядом.

· Надмірні фізичні навантаження і невтомність. Хворі на анорексію піддають себе запеклим, виснажливим фізичним навантаженням, вони постійно в русі, намагаються завантажити себе якомога більше різної діяльністю, пов’язаною з фізичною активністю. Бажання постійно бути в русі призводить до безсоння. Невтомність і натиск руху зменшується з розвитком хвороби за допомогою спаду фізичних сил.

· Ігнорування фізичних ознак хвороби. Хворі приховують не тільки свою хворобу, але й відчуття втоми, ознобу і слабкості. Ці відчуття, також як і голод, залишають після себе відчуття спустошеності, яке заповнюється постійної заклопотаністю їжею.

· Небажання визнавати наявність проблеми. Навіть коли хворі на анорексію доводять себе до виснаження, через невпевненість і страхів вони не можуть самостійно вирватися з руйнуючого їх замкнутого кола.

Харчові розлади персоніфікують собою несвідому боротьбу внутрішньої індивідуальності людини, його уявлення про самого себе в соціумі і проблем, які часто випливають з травмуючого життєвого досвіду і моделей соціалізації.

Дотримання жорстких дієт змінює спосіб роботи мозку і метаболізм, і піддає стресу тіло. Ці зміни можуть призвести до підвищення ймовірності розвитку харчового розладу.

Генетика відіграє важливу роль у розвитку анорексії. У порівнянні з людьми, у яких немає таких розладів, люди з харчовими розладами частіше мають історію харчових розладів у родині, або випадки ожиріння або розладів настрою (таких як тривожність або депресія).

Комбінація певних характеристик особистості (таких як знижена впевненість у собі поряд з перфекціонізмом) і культурне і соціальне тиск може грати свою роль в анорексії.

3. Механізми формування Інтернет-залежності та її симптоми схожі з симптомами наркотичної залежності (нав’язлива потреба в постійному використанні певної речовини). Але в даному випадку відсутня хімічна складова, залежність носить психологічний характер. Розмаїття інформації, розваги, сервіс, затягують все сильніше. Час, який треба витратити в мережі щоб досягти задоволення – постійно зростає, аналогічно до наркотичної залежності, коли зростає потреба в поступовому збільшенні дози.Проте на відміну від інших видів залежностей, ця - не завдає фізичної шкоди здоров’ю людини, але заважає соціалізації. Людина знаходить можливість соціалізації у віртуальному світі, замість реального. Наслідком є психічні розлади, дезадаптація, порушення професійної діяльності. Залежний менше уваги приділяє навчанню та роботі, а згодом може взагалі забути про них. Реальність зникає, на її місце приходить віртуал. Та часто залежна людина не усвідомлює свого стану. Як кажуть психологи, некритичне ставлення до проблеми власної залежності – типово для залежних.

Звичка даремно витрачати час в мережі, може легко перерости у хворобливу потребу, якщо присвячувати цьому весь свій вільний час. Згодом потреба буде підсилюватись, а оскільки вільний час – не резиновий, то доведеться витрачати дорогоцінний продуктивний час.

Інтернет–залежність, на якій би стадії вона не була: згубною звичкою, чи хворобою є безумовно нездоровим станом. І як будь яка залежність вона заважає нормальному життю. Причина її появи криється в нас самих, в нашій неспроможності чи небажанні розпоряджатися власним життям та часом. Ми тікаємо в кіберпростір, щоб знайти додаткову свободу, можливості, подолати певні заборони, отримати нові стимули врешті решт. В мережі ми почуваємося більш розкутими, ніж в реальному житті, можемо взагалі жити іншим життям не відчуваючи майже ніяких обмежень. Безпека та анонімність гарантована. Але маючи бажання отримати додаткові переваги, іноді отримуємо купу недоліків, потрапляємо в пастку ще більших обмежень. Тоді треба просто вчасно зупинитись, припинити пливти за течією, як би приємно це не було. Бо зловживання завжди закінчується неприємністю, особливо в тих випадках, коли переростає у психічний розлад. 

Ми живемо в епоху швидких змін. Світ трансформується у нас на очах. Те, що вчора неможливо було уявити, завтра втілюється в реальність. Інформація має велике значення. Інтернет став інструментом обробки та передачі різних видів інформації. Неможливо повністю відмовитись від нього через острах потрапити в залежність. Треба мати велику стійкість, щоб не опинитись в полоні віртуального світу. Інакше справдяться страшні прогнози вчених, що бачать Інтернет–залежність чумою XXI сторіччя та пророкують його масштабну епідемію.

Краут Р., Патерсон М., Лундмарк В. й ін. [Kraut R., Patterson M., Lundmark V., 1998] зауважують, що особи які відчувають інтернет-залежність мають досить високий рівень обсесивно-компульсивних розладів, а також афективних розладів з перевагою депресії.

Чудова Н.В. (2002) виділяє в осіб, що страждають інтернет-залежністю ряд специфічних рис:· труднощі прийняття власного тіла;· схильність до інтелектуалізації;· негативізм;· емоційну напруженість;· нетовариськість;· почуття самотності;· занижену самооцінку;· гіперболізовані уявлення про ідеальне «Я»;· схильність до відходу від проблем;· схильність до уникання відповідальності;· існування однієї або більше фрустрованих потреб.

Амікхі-Хамбургер У., Бен-Артзі Є. [Amichai-Hamburger Y., Ben-Artzi E., 2003], також повідомляють про характерне для інтернет-адиктів почуття самотності, що вони прагнуть компенсувати за допомогою спілкування в чатах.

Психіатр Вигонський С. (2002) відзначає, що для значного числа користувачів Мережі характерні:· перекручене сприйняття власного фізичного тіла;·  емоційна нестійкість;·  депресії;· почуття самітності, яке гостро переживається.

Про ПРОФІЛАКТИЧНУ ПРОГРАМУ

Існує "група ризику" серед учнів, які можуть бути піддані "інтернет-залежності". Вони інтроверти, нетовариські або не мають комунікативних навичок, розумні. Їх легко відрізнити по поведінці: вони занурені у собі, багато фантазують, тримаються осторонь від однокласників, іноді не встигають з предметів.

У результаті діти, які мають індивідуальногу внутрішньопсихологічну здатність або уміння долати стресові ситуації, трансформувати їх у різного роду пошукову активність значно більш стійкі до всякого роду адикцій. Профілактична програма спрямована не тільки на цю групу, тобто адиктів, але й на всіх учнів школи, вона універсальна.

Цілями програми є розвиток у школярів комунікативних навичок, відповідальності; згуртування учнівської групи.

У завдання програми входить проведення псіхогімнастичних вправ, систематичних тренінгів спілкування, особистісного зростання, спільних походів з обов'язковим участю шкільного психолога. Але найбільша відповідальність у питанні забезпечення безпеки дітей в Інтернеті лежить на їх батьках. Вони повинні бути поінформовані про те, які небезпеки чекають їх дітей в мережі. фахівцями даються практичні рекомендації для батьків, які допоможуть попередити загрози і зробити роботу дітей в Інтернеті корисною.

Якщо користування комп'ютером в школі і поза нею не буде організовано з урахуванням культури і традицій суспільства, то серед молоді почнуть поширюватися погані звички і поведінкові розлади. Сучасне життя важка, і батьки повинні бути проінформовані про "задньому плані" багатьох мережевих операцій, виглядають нешкідливими на перший погляд.

Білет №12

1.Взагалі виділяють істинний суїцид, афективний суїцид і демонстративно – шантажное поведінка. Людина яка підійшла до суіцидальних дій, як до підсумкового уявленню про неможливість існування у цій ситуації. Можливо, це істинний суїцид, тоді людина приймає реальні дії, що позбавити себе життя.

Приклад аффективного суїциду: співробітник силові структури повертався з роботи з службовій машині, зробив ДТП, сильно пошкодив машину, може такого афекту він застрелився. Людина вирішилося й зробив, хоча явних причин так вступити в нього був.

Приклад демонстративно – шантажного самогубства: був такий випадок, коли людина, у п'яному стані, після сварки з колишньою дружиною, підхопився на підвіконня зі словами:“я зараз вистрибну”, потім його заспокоїли, але в силу те, що він був п'яний, і було порушена координація рухів , він звалився з великою висоти. Це була демонстративно – шантажная спроба, але не пощастило, і вона була закінченою. Для демонстартивного суїциду часто використовують мед. препарати. Демонстративно – шантажное поведінка передбачає як раціональний, запланований варіант, і афективні форми поведінки, коли людина спонтанно організує той чи інший вид шантажу. Той і той випадки можуть закінчитися летально оскільки вони обидва провокують негативну форму поведінки, яка можуть призвести до того що, що в людини справді вибухне самоубивство.

2.У сучасній психології найбільш відомими і популярними стали наступні класичні теорії агресії: інстинкту (потягу), фрустрації-агресії, соціального научіння та соціального впливу.    Розуміння агресії як інстинкту найбільш яскраво було представлено в психоаналітичній (Фрейд) та етологічній (Лоренц) теоріях. Фрейд [1] трактував поведінку людини в контексті взаємодії двох базових інстинктів: життя (Еросу) і смерті (Танатосу), конфлікт між якими призводить до виникнення агресії. Вона спрямовується або зовні, проти людей, або на себе, якщо не знаходить виходу назовні.    Лоренц [2] показав, що агресія має інстинктивну природу і служить, як і всі інші інстинкти, збереженню життя і виду. У людини, яка своїми зусиллями занадто часто змінює умови власного життя, агресивний інстинкт часто призводить до згубних наслідків. Ardrey [3] пов'язував агресію з вродженим “інстинктом мисливця”, природнім добором і адаптацією. Мисливська природа, на його думку, складає основу людської агресії. Мс Dougaul [4] розглядав “інстинкт задерикуватості” в якості природної сутності людини.    З позицій соціального неофрейдизму Фромм [5] піддав позитивній критиці інстинктивістську теорію. На його думку, всі живі істоти виявляють агресію, однак природа агресії у людини інша, ніж у інших живих істот. Людська агресія вкорінена в соціальному характері. Саме він, а не інстинкти, обумовлює агресію людей.    У теорії Фромма [5] розуміння агресії позначилось в термінах, що стосуються особливостей індивідуальності, а не поведінки. Іншими словами, мова йшла скоріше про агресивність (особливості особистості), ніж про агресію (особливості поведінки). Однак розуміння агресивності як особливості особистості (індивідуальності) зародилося задовго до Фромма. Зокрема на думку Мюррея, агресивність входить до числа базових потреб людини.    В теорії фрустрації-агресії розвивалося уявлення про агресію з позиції поведінкової психології. Згідно із цією теорією агресивна поведінка обумовлена фрустрацією, і навпаки, фрустрація має наслідком певну агресію (Доллард, Міллер). Хоча ці ідеї не отримали емпіричного обґрунтування, було висловлено припущення, що причиною цього може бути зв'язок фрустрації не лише з агресією, але й великою кількістю інших реакцій.    Новий поворот в розвитку теорії фрустрації-агресії стався завдяки Берковіцу [6]. Він вважав, що фрустрація пов'язана не з інструментальною агресією, а тільки з емоційною агресією, рушійною силою якої є гнів. Далі він припустив, що фрустрація призводить до агресії тільки в тій мірі, в якій виникають негативні емоції. Будь-яка подія, яка призводить до неприємних відчуттів, включаючи біль, холод, спеку чи психологічний дискомфорт, може призводити до агресії.    Важливе доповнення до теорії фрустрації агресії Берковіца зробив Зілман (Zillmann) [7]. Він стверджував, що стан внутрішнього хвилювання, включаючи збудження, здатний підвищити агресивну активність. Відповідно до теорії Зілмана, щодо перенесення збудження, емоційна реакція гніву має ті ж симптоми, що й інші емоційні стани. Якщо з якоїсь причини людина емоційно збуджується, а пізніше виникає роздратування, остаточне хвилювання можна помилково сприйняти як гнів. Значить, гнів фізіологічно схожий з іншими емоційними станами й будь-яка форма емоційного збудження може призводити до посилення агресії.    У той час як Зілман [7] намагався уточнити теорію Берковіца, сам Берковіц [6] зробив наступний крок і розробив когнітивно-неоасоціативну модель агресії. За цією моделлю неприємна ситуація запускає складний ланцюг внутрішніх подій. Центральне місце посідає пам'ять. У ній асоціативні ідеї, образи і почуття зберігаються як єдина асоціативна мережа. Процес починається з того, що неприємна подія дає волю негативним почуттям, які пов'язані у свою чергу з негативними переживаннями, що мали місце у минулому. Негативне почуття чи думка активують велику кількість пов'язаних з ними негативних спогадів, почуттів і вчинків. Залежно від інших ключових моментів ситуації (наприклад, наявність або відсутність зброї), негативні переживання можуть бути виражені у вигляді агресії, або втечі. Агресія, таким чином, є функцією двох взаємодіючих факторів: особливостей індивідуальності і ситуації.    Засновник теорії соціального научіння А. Бандура [8] стверджував, що фрустрованість суб'єкта - недостатній фактор для виникнення агресії. Необхідний також приклад для наслідування. Агресивні реакції засвоюються не тільки при прямій участі в ситуаціях, пов'язаних з агресією, але й у результаті спостереження за агресивною поведінкою інших людей та її наслідками. Теорія Бандури показала можливі механізми впливу соціального оточення на формування агресії.    Представник теорії соціального впливу Tedeshi [9] ввів поняття “сила примусу”. Це поняття дозволило відповісти на питання про те, чому люди застосовують погрози, покарання, і завдають шкоди один одному. Суть цієї ідеї достатньо проста: насильство (“сила примусу”) використовується як засіб досягнення бажаного тоді, коли вичерпані чи відсутні інші способи досягнення результату (“сила переконання”). “Коли особистість не може переконати, підкупити чи ще якимось аналогічним чином впливати на іншу людину чи групу людей з метою примусити їх виконати ті чи інші вимоги, тоді успіх впливу буде залежати виключно від її здатності обмежити, демобілізувати, нашкодити чи навіть зруйнувати їх. Ці ж засоби можуть бути використані з метою самооборони, помсти, розплати тощо” [9, с 143].    Кожна з основних теорій агресії звертала свою увагу на якийсь один тип спонукальних механізмів агресії. Але жодна з цих теорій не пояснювала агресивну поведінку у всій багатоманітності її проявів. В етіологічних і психоаналітичних теоріях агресія розміщувалася “всередині” людини і пояснювалася біологічними інстинктами. В теоріях фрустрації-агресії акцент був зроблений на спонуканнях-мотивах. У теоріях соціального научіння і соціального впливу, джерела агресії розміщувалися “зовні” людини і пояснювалися особливостями соціальної ситуації

3.Тренінг “Профілактика наркоманії”

Знайомство в групі. (30 хв учасники розповідають про своє відношення до поставленої проблеми і досвід прийому наркотичних або інших психотропних речовин.

Ухвалення правил роботи. (10 хв) Ведучий коротко оголошує правила роботи і пояснює їх значення. Правила такі:

(1) що говорить може перервати тільки ведучий, ніхто з учасників не перебиває товариша, що говорить;

(2) охочий висловитися піднімає руку і відповідає, коли йому дозволяє ведучий;

(3) критикуючи – пропонуй;

(4) не давати оцінок іншим учасникам;

(5) вся особиста інформація, повідомлена на тренінгу є закритою. За бажанням і з урахуванням специфіки групи, можна запропонувати додаткові правила.

Оцінка рівня інформованості. (40 хв)

Ведучий просить групу відповісти на питання:

(1) чи існує проблема наркоманії в нашому суспільстві?

(2) чи стикалися з цією проблемою ви або ваші близькі?

(3) що ви відчували, коли стикалися з цією проблемою?

(4) наскільки небезпечна проблема наркоманії серед молоді?

(5) як проблема наркоманії може вплинути на майбутнє Землі?

(6) чи знаєте ви тих людей, які загинули від наркотиків?

У випадку, якщо група не поспішає включатися в дискусію, тренер повинен спиратися на отримані дані досліджень, пропонувати висловитися найактивнішим учасникам. Який би не опинився рівень інформованості групи слід уникати викладу матеріалу в лекційній формі. Особливість тренінгової роботи – участь всіх каналів отримання інформації, вироблення позитивного особистого досвіду.

1. Гра “Спірні твердження” (2 години)

Мета: ця гра, окрім інформування, дає можливість кожному учасникові з’ясувати свої погляди на проблему наркоманії.

Для проведення гри необхідно чотири листи паперу з написаними на них твердженнями:

“Абсолютно згоден”

“Згоден, але частково”

“Абсолютно не згоден”

“Не маю точної думки”

Ці листи прикріпляються по чотирьох сторонах кімнати. Ведучий зачитує спірні твердження, після чого учасники повинні розійтися і встати біля тих листів, на яких відбита їх точка зору на дане питання. Після ухвалення рішення кожен з учасників повинен його обгрунтувати: “чому я вважаю саме так”. Вислухавши думки кожного з учасників ведучий у вигляді короткої лекції висловлює свою думку. Вислухавши всі точки зору, учасники можуть вибрати листи з твердженнями, найбільш відповідними для них тепер.

Приклади спірних тверджень:

Наркоманія – це злочин.

Легкі наркотики нешкідливі.

Наркотики підвищують творчий потенціал.

Наркоманія це хвороба.

У багатьох молодих людей виникають проблеми із-за наркотиків.

Припинити вживати наркотики можна у будь-який момент.

Наркоманія виліковна.

Багато підлітків починають вживання наркотиків “за компанію”.

Люди, що вживають наркотики, дуже часто не усвідомлюють, що залежать від них.

Наркоман може померти від СНІДУ.

Залежність від наркотиків формується тільки після їх багатократного вживання.

За зовнішнім виглядом людини можна визначити, вживає він наркотики чи ні.

Наркоман може померти від передозування.

Продаж наркотиків не переслідується законом.

Наркоманія не виліковна.

Програми обміну шприцами стимулюють розповсюдження наркоманії.

Лікування і реабілітація наркоманів мають бути абсолютно безкоштовними, якщо держава хоче вирішити цю проблему.

Наркомани – це не люди.

Щоб вирішити проблему вживання опіатов, потрібно вирішити легені.

2. Оцінка втоми (15 хв)

Всі учасники шикуються уздовж стіни і повинні зробити стільки кроків до наступної стіни, на скільки вони втомилися. Наступна стіна – максимум втоми.

3. Показ фільму про наркоманів. (30 хв)

У фільмі мають бути показані наркомани під час “ломки”, короткі інтерв’ю з розповіддю про проблеми, що виникають у зв’язку з прийомом наркотиків. В кінці фільму коротка статистика про смертність серед наркоманів.

4. Гра “Асоціації”. (30 хв)

Мета: визначити рівень знань учасників групи. Створити основу для глибшого змісту роботи і дискусій. Для гри необхідні ручки і листи паперу. Дається завдання: “назвіть 2 – 3 слова, які приходять вам на думку, коли ви чуєте – “наркотики”, “наркоманія”, “залежність”. Після чого учасники по кругу говорять записані асоціації, а ведучий записує їх так, щоб варіанти не повторювалися. В результаті обговорення ведучий підсумовує запропоновані асоціації.

5. Гра “Словесний портрет” (30 хв)

Група за допомогою жеребкування ділиться на чотири мікрогрупи по п’ять чоловік. Групі дається завдання описати наркомана.

6. Рольова гра “Сім’я”. (45 хв)

Мета: взяти особисту участь у вирішенні проблеми, знайти можливі стратегії виходу.

Кожна мікрогрупа повинна придумати історію сім’ї, де хтось страждає залежністю від психоактивних речовин. Вся група бере участь в написанні історії, розподілі ролей. Завдання кожного учасника – знайти способи вирішення проблеми і подумати, як особисто він може вплинути на ситуацію.

Група розігрує ситуацію, після чого необхідне обговорення найбільш прийнятних способів вирішення проблеми. Варіант розподілу ролей в мікрогрупі з п’яти чоловік: наркоман, його мати і отець, його друг і тінь наркомана (його внутрішній голос).

7. Гра “Маріонетки”. (30 хв)

Мета: визначити, що може відчувати людина, коли нею хтось управляє, коли вона не вільна.

Учасники повинні розбитися по три люди. Кожній трійці дається завдання: два учасники повинні грати роль ляльковода – повністю управляти всіма рухами ляльки – маріонетки, один з учасників грає роль ляльки. Кожен учасник повинен побувати в ролі ляльки. Для кожної трійки розставляються два стільці на відстані 1,5 –3 метри. Мета “ляльководів” – перекласти “ляльку” з одного стільця на іншій. При цьому людина, яка грає “ляльку”, не повинна чинити опір тому, що з ним роблять “ляльководи”. Дуже важливо, щоб на місці “ляльки” побував кожен учасник. Після завершення гри відбувається обговорення, грав пропонується відповісти на питання:

Що ви відчували, коли були в ролі “ляльки”?

Чи сподобалося вам це відчуття, чи комфортно вам було?

Чи хотілося що-небудь зробити самому?

8. Гра “Відмова”. (30 хв)

Мета: дати можливість учасникам оволодіти навиками упевненої поведінки, аргументационного відмови в ситуації вибору.

Робота так само проводиться в мікрогрупах, кожною з яких пропонується одна з ситуацій:

Однокласник (сусід, лідер двору) просить дозволу приготувати наркотик у тебе удома.

Однокласник (сусід, лідер двору) просить залишити якісь речі у тебе удома.

Однокласник (сусід, лідер двору) пропонує спробувати наркотик “за компанію”.

Однокласник (сусід, лідер двору) просить відвезти якусь річ незнайомій тобі людині.

Однокласник (сусід, лідер двору) просить дістати для нього наркотик.

Завдання підгрупам: протягом семи хвилин придумати якомога більше аргументів для відмови в цій ситуації. Після цього кожна підгрупа “програє” свою ситуацію перед рештою учасників. Одін грає роль – що “умовляє, інший – що “відмовляється”. Ведучий пропонує використовувати в кожній ситуації три стилі відмови: упевнений, агресивний, невпевнений.

ПрограмиПрофилактики для підлітків засновані й не так на дидактичних методах, скільки на інтерактивних прийомах: діалогах, групових дискусіях тощо. ПрограмиПрофилактики повинні включити батьків або авторитетних дорослих, що потенційно можуть допомогти дізнатися дітям нові історичні факти щодо вживання наркотиків, легальних і нелегальних речовин. Програми профілактики мали бути зацікавленими довгострокові, із елементами повторення і наступності від однієї вікової групи в іншу. Зусилля профілактики, зосереджені сім'ї мають більший ефект ніж стратегії, адресовані лише дітям або лише батькам. Програми профілактики слід адресувати певним віковим категоріям, розвиватись агресивно та доповнюватися за переходу до наступній віковій щаблі. З іншого боку, повинно бутикультурально адаптовані. Рентабельність профілактичних програм може розраховуватися з урахуванням витрат за лікування. Оцінка ефективності профілактичних програм може бути як безпосередньої, короткочасною, і відставленої у часі. Критеріями оцінювання є чисельність учасників, ставлення до програми, зміна інформованості, намірів, ставлення до ПАР, зміни поведінки, ставлення до, соціальній та спілкуванні.

Білет №13

1. Проаналізуйте психологічні механізми та прояви гемблінгу.

гэмблинг является одной из форм аддиктивного поведения и представляет собой особую форму зависимости для современного человека, при этом особое значение в возникнове¬нии и распространении гемблинга имеет отношение к азарт¬ным играм, которое насаждается человеку извне.

Признаки аддикции от азартных игр

1. Постоянная вовлеченность, увеличение времени, про-водимого в игре.

2. Изменение круга интересов, вытеснение прежних мотиваций игровой, постоянные мысли об игре, преобладание в воображении ситуаций, связанных с игровыми комбинациями.

3. "Потеря контроля", выражающаяся в неспособности прекратить игру как после большого выигрыша, так и после постоянных проигрышей.

4. Состояния психологического дискомфорта, раздраже-ния, беспокойства, развивающиеся через сравнительно короткие промежутки времени после очередного участия в игре, с труднопреодолимым желанием снова приступить к игре. Такие состояния по ряду признаков напоминают состояния абстиненции у наркоманов, они сопровождаются головной болью, нарушением сна, беспокойством, сниженным настроением, нарушением концентрации внимания.

5. Характерно постепенное увеличение частоты участия в игре, стремление к все более высокому риску.

6. Периодически возникают состояния напряжения, сопровождающиеся игровым "драйвом", все преодолевающим стремлением найти возможность участия в азартной игре.

7. Быстро нарастающее снижение способности сопротивляться соблазну, что выражается в том, что лица, решившие раз и навсегда покончить с играми, при малейшей провокации (встреча со старыми знакомыми по игре, разговор на эту тему, участие в обычной, неазартной игре и др.), как правило, возобновляют участие в азартных играх.

2. Дайте визначення абстинентному синдрому. Які причини його виникнення та основні прояви?

Абстине́нтный синдро́м (лат. abstinentia — воздержание) — синдром физических и/или психических расстройств, развивающийся у больных наркоманией и алкоголизмомспустя некоторое время после прекращения приёма наркотика, алкогольных напитковили уменьшения их дозы. Абстинентный синдром является составной частью синдрома физической зависимости.

Абстинентный синдром принято подразделять по этиологии на алкогольный абстинентный синдром (в народе он более известен как похмельный синдром или похмелье) и наркотический абстинентный синдром (в народе он также известен как «ломка»).

Основными симптомами абстинентного синдрома являются:

1. Психомоторное возбуждение или наоборот сильная разбитость и усталость. Возникают из-за хронической интоксикации.

2. Дрожание рук, век. В тяжелых случаях этот симптом невозможно скрыть, отмечается дрожание всего тела.

3. Рвота. Появляется только в тяжелых случаях. При средней степени интоксикации рвота у алкоголиков отсутствует из-за ослабления рвотного рефлекса. Симптомы абстинентного синдрома всегда варьируют и зависят от здоровья пациента.

4. Головные боли. Возникают из-за спазма сосудов или повышения внутричерепного давления. Могут быть очень интенсивными.

5. Бессонница. Нарушения сна имеются всегда, так как страдает процесс засыпания, укорачивается длительность сна. Абстинентный синдром при алкоголизме часто сопровождается кошмарами, которые приводят к ухудшению общего состояния.

6.  Нарушается мышление, внимание, концентрация. Начинается депрессия с преобладанием тревоги, апатии, навязчивых фобий.

7. Слуховые и зрительные галлюцинации. Бывают в тяжелых случаях при длительных запоях. Абстинентный синдром в таких случаях надо лечить только в пределах стационара при использовании седативных препаратов.

3. Розробіть практичні рекомендації для роботи з підлітками, залученими до деструктивних культів.

Не знаю я(

Білет №14

1. Розкрийте сутність біологічних передумов поведінкових девіацій. Дайте оцінку підходу Ч.Дарвіна та К.Лоренса.

важным фактором, влияющим на поведение личности, несомненно, выступают внутренние, биологические, условия - та природная почва, с которой взаимодействуют любые внешние условия. Биологические предпосылки включают: наследственно-генетические особенности, врожденные свойства индивида (приобретенные во время внутриутробного развития и родов), им- принтинг (запечатление на ранних этапах онтогенеза).

Особое место среди биологических теорий занимает эволюционный подход, основанный на предложенных Чарльзом Дарвином законах естественного отбора и наследственности. Сторонники эволюционного подхода рассматривают различные аспекты человеческого поведения как проявление видовых наследственных программ, в то время как критики эволюционного подхода считают необоснованным перенос законов поведения животных на психологию человека.

Этологический подход Конрада Лоренца (1903-1989), развивающий идеи Дарвина, объясняет различные феномены человеческого поведения, например агрессию, прежде всего врожденным инстинктом борьбы за существование. «Агрессия, проявления которой часто отождествляются с проявлениями инстинкта смерти, - это такой же инстинкт, как и все остальные, и в естественных усло-виях так же, как и они, служит сохранению жизни и вида» [14, с. 6}. Данный инстинкт развился в ходе эволюции как биологически целесообразный. Сила агрессии, по мнению исследователя, зависит от количества накопленной агрессивной энергии и силы специфических стимулов, запускающих агрессивное поведение. У людей в отличие от животных широко распространено насилие в отношении представителей своего собственного вида. Утверждая, что агрессивность является врожденным, инстинктивно обусловленным свойством всех высших животных, и доказывая это на множестве убедительных примеров, К.Лоренц приходит к следующему выводу: «У нас есть веские основания считать внутривидовую агрессию наиболее серьезной опасностью, какая грозит человечеству в современных условиях культурно-исторического и технического развития» [14, с. 37].

2. Розкрийте сутність соціально-психологічних факторів, що сприяють залученню людини до деструктивних культів.

В [8] рассматриваются интеллектуальные, эмоциональные, социальные и духовные причины, которые подталкивают людей присоединяться к культам. Интеллектуальные причины.

Культы выступают вперед со своими ответами па умственные потребности, предлагая уверенные ответы на фундаментальные вопросы человека: кто я? почему я здесь? куда я иду? Это не значит, что они дают правильные ответы. Это означает лишь, что они предлагают ложную безопасность среди различных философий мира. Обычно культы делают ставку на невежественность и стараются покорить плохо информированных псевдоученостью.

Эмоциональные причины

Культы обращаются, в основном, к эмоциональным потребностям человека, так как каждый-человек хочет быть любимым и чувствовать значимость своего жизненного пути. Те, кто переживает личный кризис или имеет какие-то эмоциональные проблемы, особенно легко поддаются влиянию культов. Очень часто, когда человек переживает смерть близкого, он становится доступной мишенью в «охоте культов за людьми.» Культы используют «преимущества» такого положения, чтобы предложить готовые, но абсолютно непригодные решения. Они учат своих последователей, чему верить, как поступать и что думать, подчеркивая при этом необходимость зависимости от группы или лидера во имя эмоциональной стабильности. Культы расставляют эмоциональные ловушки.

Социальные причины

Культы эксплуатируют социальные потребности человека вступать в различные взаимоотношения с различными людьми, стать членом группы или активным членом общества. Если какая-либо группа разрушается (семья, рабочий коллектив), культы уже готовы завладеть этими людьми. Культы преуспевают в социальном плане, когда лицемерие или неприличное поведение некоторых христианских или политических лидеров получают огласку и становятся известны народу.

Духовные причины

Культы лишены духовной истины, но они предпринимают любые попытки удовлетворить духовные потребности человека. Если церкви не удается внимательно и серьезно донести духовную истину и толкование Библии, то тот, кто находится в процессе духовных исканий, может найти другие пути самореализации. Многие люди, присоединившиеся к культам, были взращены в христианской церкви, но не были научены основной христианской доктрине.

Причины вовлечения в культы

В культ может попасть любой человек, находящийся в кризисном состоянии и ищущий нового жизненного пути. Это может быть: одинокий человек например, при перемене места жительства: человек в процессе поиска, не имеющий четких мировоззренческих взглядов, например, за год до окончания школы или вуза; человек, не нашедший признания в своей предыдущей жизни; человек после перенесенного несчастья (смерть близкого человека или родителя, родственника), человек после развода или при неприятностях по службе,   при неблагоприятных семейных обстоятельствах.

Часто попадают интеллигентные люди, у которых идеи о спасении человечества от «злого мира» для вечной райской жизни вызывает романический интерес.

3. Розкрийте сутність другої стадії алкоголізму: основні симптоми та цілі психологічної допомоги на цій стадії.

Вторая стадия алкоголизма – логическое продолжение первой стадии алкоголизма с прошлыми признаками и новыми симптомами. В первую очередь для второй стадии характерно еще большее влечение к алкоголю, а также появление похмельного (абстинентного) синдрома. После каждой пьянки алкоголик второй стадии испытывает потребность опохмелиться, которая с каждым разом только увеличивается и со временем может привести к многодневным запоям.

Алкогольное опьянение на второй стадии сильно отличается от первой стадии алкоголизма:алкоголь теперь является сильным тонизирующим средством, без алкоголя уже трудно засыпать и так приятно просыпаться. Веселье и общительность сменяются раздражительностью, нервозностью и агрессивностью, провалы в памяти теперь случаются регулярно. Алкоголик на второй стадии думает только об алкоголе, дозы спиртного хватает для сильного алкогольного опьянения.

На второй стадии алкоголизма человек уже становится не только психически, но и физически зависимым от алкоголя, организм настолько привык к алкоголю, что уже не способен без него нормально функционировать и поэтому требует новых доз спиртного. Зависимость от алкоголя уже очевидна не только алкоголику, но и его окружающим, человек чувствует усталость, поэтому на второй стадии алкоголизма иногда появляются попытки завязать с алкоголем.

Билет № 15