1. Під час кримінального провадження кожному гарантується таємниця лис­тування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, інших форм спілкування.

2. Втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, з метою виявлення та запобі­гання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, осо­би, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети.

3. Інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження.

1. Відповідно до Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути вста­новлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими спосо­бами одержати інформацію неможливо (ст. 31). Право кожного на таємницю листу­вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тісно пов'язане з правом на невтручання до особистого і сімейного життя, передбаченого ст. 32 Кон­ституції. Проте положення ст. 31 Конституції та коментованої статті виходять за межі виключно приватного життя людини і не можуть бути зведені тільки до забезпечення особистої або сімейної таємниці. Вони рівною мірою стосуються й сфери службових, ділових та інших суспільних відносин.

Будучи невід'ємним правом людини, яке забезпечує її особисту недоторканність, воно гарантується основними міжнародними документами у галузі прав людини - ЗДПЛ, МПГПП, КЗПЛ тощо.

Під листуванням слід розуміти обмін поштовими відправленнями, які передають­ся поштовим зв'язком.

Під телефонними розмовами розуміють обмін інформацією голосом у реальному часі з використанням телекомунікаційних мереж.

Телеграфна кореспонденція - це повідомлення, що передаються телеграфом.

Інша кореспонденція - це повідомлення громадян, які передаються за допомогою інших, крім описаних вище, засобів зв'язку. Наприклад, це можуть бути повідомлен­ня, зроблені громадянином по телефаксу, пейджинговим зв'язком, іншими телекому- нікаціями тощо.

Гарантія недоторканності повинна поширюватися й на інші, крім зазначених, види повідомлень - листи, що передаються через кур'єра, друзів, знайомих, інформацію, яка одержується відомчим шляхом.

Спілкуванням є передання інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв'язку будь-якого типу. Спілкування є при­ватним, якщо інформація передається та зберігається за таких фізичних чи юридичних умов, при яких учасники спілкування можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб (ч. З ст. 258 КПК).

Слід мати на увазі, що особа, використуючи телекомунікативні або поштові по­слуги, довіряє провайдерам телекомунікації чи операторам поштового зв'язку не самий зміст своїх відправлень або повідомлень, а лише передачу кореспонденції або техніч­не забезпечення обміном інформацією. Саме тому на суб'єктів, які надають послуги поштового зв'язку, та суб'єктів ринку телекомунікації законом покладено обов'язок зберігання таємниці листування та телефонних розмов. Зокрема, відповідно до ЗУ «Про поштовий зв'язок» забезпечення прав користувачів на таємницю інформації є однією із основних засад діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку (ст. 3). Таємниця поштових відправлень, у тому числі листування та іншої письмової кореспонденції, електронних повідомлень, що пересилаються (передаються) засобами зв'язку, гарантується Конституцією та законодавством України. Оператори вживають організаційно-технічних заходів щодо захисту інформації згідно із законодавством України.

Закон України від 18 листопада 2003 р. «Про телекомунікації» проголошує, що зняття інформації з телекомунікаційних мереж заборонене, крім випадків, передбаче­них законом. Оператори, провайдери телекомунікацій зобов'язані вживати відповідно до законодавства технічних та організаційних заходів із захисту телекомунікаційних мереж, засобів телекомунікацій, інформації з обмеженим доступом про організацію телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами (ст. 9). Персонал оператора, провайдера телекомунікацій несе відповідальність за порушен­ня вимог законодавства України щодо збереження таємниці телефонних розмов, теле­графної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер (ст. 41).

2. Право на конфіденційність листування та телефонних розмов не є абсолютним. Як зазначив ЄСПЛ у рішенні у справі «Клас та інші проти Федеративної Республіки Німеччини» (від 6 вересня 1978 p.), існування законодавства, що дає повноваження по здійсненню спостереження за листуванням, поштовими відправленнями і теле­фонними розмовами, є у виняткових випадках необхідним у демократичному суспіль­стві в інтересах національної безпеки і/або для попередження безладдя або злочинів. При цьому в правовій системі держави повинні існувати адекватні й ефективні гаран­тії проти зловживання з боку органів державної влади, уповноважених на здійснення такого спостереження.

Саме тому як Конституція України (ст. 31), так і коментована стаття у ч. 2 перед­бачає можливість втручання у таємницю спілкування у виняткових випадках, вста­новлених законом. Вони можуть мати місце виключно на підставі судового рішення у випадках, передбачених КПК, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особ- ливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети.

Встановлені підстави обмеження права на таємницю спілкування аналогічні від­повідним положенням ст. 8 КЗПЛ: «Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демокра­тичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб». Такі винятки об'єктивно обумовлені, адже, виходячи з принципу пропорційності інтересів, притаманній КЗПЛ узгодженості між вимогами захисту демократичного суспільства і прав приватних осіб, обмеження права на конфіденційність кореспонденції і телефонних розмов у де­яких випадках є необхідним заради досягнення соціально значущої мети, захисту інтересів інших осіб та суспільства. Отже, для того щоб таке втручання не порушу­вало конституційне право, воно має бути здійснено з дотриманням таких умов: по- перше, за рішенням суду; по-друге, воно повинно бути передбачено законом; по-третє, воно має бути спрямоване на досягнення чітко визначеної законом мети.

Запровадження Конституцією України та КПК судового порядку прийняття рішен­ня про втручання у приватне спілкування відповідає європейським стандартам у га­лузі прав людини. У наведеному рішенні у справі «Клас та інші проти Федеративної Республіки Німеччини» ЄСПЛ підкреслив, що принцип верховенства права має на увазі, що втручання органів виконавчої влади у права окремих осіб повинно перебу­вати під ефективним контролем, який звичайно має забезпечуватися судовою систе­мою, у всякому разі як останньою інстанцією; судовий контроль надає найкращі га­рантії незалежності, неупередженості і належної процедури.

Під втручанням у приватне спілкування розуміється доступ до змісту спілкування за умов, якщо учасники спілкування мають достатні підстави вважати, що спілкуван­ня є приватним. Різновидами втручання в приватне спілкування є: аудіо-, відеоконтролі особи (ст. 260 КПК); арешт, огляд і виїмка кореспонденції (статті 261, 262 КПК): зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК); зняттю інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК).

У випадках виникнення необхідності втручання у приватне спілкування прокурор слідчий за погодженням з прокурором зобов'язаний звернутися до слідчого судд: з клопотанням про дозвіл на втручання у приватне спілкування в порядку, передбаче­ному статтями 246, 248, 249 КПК, якщо будь-яка слідча (розшукова) дія включатиме таке втручання.

Слід особливо наголосити, що втручання у приватне спілкування захисника, свя­щеннослужителя з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим катего­рично заборонене (ч. 5 ст. 258 КПК). Це положення міститься також у п. 9 ч. 1 ст. 2: ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ч. 5 ст. 113 КВК України.

У контексті зазначених положень доцільно особливо зупинитися на проблемі за безпечення конфіденційності спілкування підозрюваного, обвинуваченого із захисни ком, оскільки ефективність його діяльності є невід'ємною від правових механізмів що гарантують його професійну свободу. Вимога закону щодо заборони втручанш у приватне спілкування захисника з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, ви правданим повністю відповідає практиці ЄСПЛ. Зокрема саме такий підхід виявив ЄСПЛ у рішенні у справі «Гольдер проти Великобританії» (від 21 лютого 1975 р.): право ув'язненого на таємницю кореспонденції з адвокатом або судовим органом ні в якій мірі не повинно порушуватись, оскільки воно є головним засобом, який до­зволяє особі утвердити свої права. По суті аналогічне рішення ЄСПЛ виніс по справі «Кемпбел проти тюремної влади Шотландії» (від 25 березня 1992 р.): тюремна влада повинна забезпечити належні гарантії від перлюстрації листування з адвокатом і має право відкривати листи юриста на ім'я ув'язненого лише при виняткових обставинах, коли є розумні підстави вважати, що їх зміст суперечить закону.

Відповідно до ч. 4 ст. 113 КВК кореспонденція, яку засуджені адресують Уповнова­женому Верховної Ради України з прав людини, Європейському суду з прав людини, а також іншим відповідним органам міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженим особам таких міжнародних організацій та прокуророві, пере­гляду не підлягає і надсилається за адресою протягом доби з часу її подачі. Кореспонден­ція, яку засуджені одержують від зазначених органів та осіб, перегляду не підлягає.

Слід наголосити також на тому, що при втручанні у приватне спілкування необ­хідно застосовувати належну правову процедуру, інакше докази, які містять відомості, отримані внаслідок порушення порядку, встановленого КПК, повинні бути визнані недопустимими. Так, КСУ, розглядаючи справу за конституційним поданням СБУ щодо офіційного тлумачення положення ч. З ст. 62 Конституції, аналізував норматив­ний зміст ст. 31 Конституції та взяв до уваги практику ЄСПЛ, який у своїх рішеннях встановлював наявність порушення КЗПЛ, коли у процесі одержання доказів обме­жувалися права і свободи, гарантовані КЗПЛ, зокрема, її ст. 6 («Право на справедливий суд»), ст. 8 («Право на повагу до приватного і сімейного життя»). ЄСПЛ у своїх рі­шеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національ­ного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії» від 9 червня 1998 р., у справі «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 р.), а по­рядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним КЗПЛ, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 КЗПЛ) тощо. Таким чином, даючи офіційне тлумачення положення ч. З ст. 62 Конституції, КСУ виходив із того, що обвинувачення особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті порушення або обмеження її конституційних прав і свобод, крім випадків, в яких Основний Закон допускає такі обмеження (п. З мотивувальної частини).

Саме на такий підхід спрямовує правозастосовників ст. 87 КПК, яка встановлює, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК).

Слід також додати, що порушення таємниці листування, телефонних розмов, теле­графної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер, тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену ст. 163 КК.

3. У частині 3 коментованої статті йдеться про неприпустимість використ інформації, отриманої внаслідок втручання у спілкування, інакше як для виріш завдань кримінального провадження.

Інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на \ ріальних носіях або відображені в електронному вигляді (ст. 1 ЗУ «Про інформаці

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та деря від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів у ників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та не; редженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив крі нальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї ві жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була: дана необгрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника крі нального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК). Т лише задля вирішення вищезазначених завдань припустимо використовувати ін<$ мацію у кримінальному провадженні.

Закон встановлює низку гарантій запобігання використання інформації, отрима внаслідок втручання у приватне спілкування під час кримінального проваджен Відповідно до ч. 4 ст. 15 КПК кожен, кому наданий доступ до інформації про п ватне життя, зобов'язаний запобігати розголошенню такої інформації. Закон тав встановлює, що відомості про факт та методи проведення негласних слідчих (р шукових) дій, осіб, які їх проводять, а також інформація, отримана в результаті проведення, не підлягають розголошенню особами, яким це стало відомо в резуль ті ознайомлення з матеріалами в порядку, передбаченому ст. 290 КПК. Якщо про коли про проведення негласних слідчих (розшукових) дій містять інформацію ще приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб, захисник, а також ін особи, які мають право на ознайомлення з протоколами, попереджаються про криї нальну відповідальність за розголошення отриманої інформації щодо інших ос Виготовлення копій протоколів про проведення негласних слідчих (розшукових) р та додатків до них не допускається (ст. 254 КПК).

Стаття 15

Невтручання у приватне життя

1. Під час кримінального провадження кожному гарантується невтручани у приватне (особисте і сімейне) життя.

2. Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інфо| мацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених ци Кодексом.

3. Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченом цим Кодексом, не може бути використана інакше як для виконання завдан кримінального провадження.

4. Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов'язанні запобігати розголошенню такої інформації.

1. Одним із головних завдань держави є забезпечення свободи самовираження особистості, її автономії у мисленні, діях, спілкуванні з іншими членами суспільства. Згідно з Конституцією людина, її життя і здоров'я, честь і гідність визнаються в Укра­їні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3); кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебіч­ний розвиток її особистості (ст. 23); ніхто не може зазнавати втручання в його осо­бисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32). Наведені положення визна­чають зміст загальноправового принципу (засади) невтручання в приватне (особисте та сімейне) життя. Конституційне регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя узгоджується із міжнародно-правовими актами у сфері захисту люди­ни, знаходить свою подальшу деталізацію в чинному законодавстві України. Зокрема, у ст. 12 ЗДПЛ 1948 р., ст. 8 КЗПЛ 1950 р., п. 1 ст. 17 МПГПП 1966 р.; ч. 2 п. 1 ст. 302 ЦК; ч. 2 ст. 14 ЗУ «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 р. № 2297-VI; ч. 2 ст. 21 ЗУ «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ; ч. 2 ст. 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 р. № 2939-УІ та ін.

Невтручання у приватне (особисте і сімейне) життя гарантується у всіх сферах суспільного життя, зокрема під час кримінального провадження. Відповідно до право­вих позицій КСУ зміст права на недоторканність особистого і сімейного життя як одного з видів особистого немайнового права полягає в тому, що «фізична особа вільно, на власний розсуд визначає свою поведінку у сфері свого приватного життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб та має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя (статті 270, 271, 301 ЦК). Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав (ч. З ст. 269 ЦК). Особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері осо- бистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності, яка здійснюється, зокрема, під час виконання особою функцій держави або органів місцевого самоврядування. Сі­мейне життя - це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям, іншими членами сім'ї, яке здійснюється на засадах, визначених у СК: кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя (ч. 4 ст. 4); ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України (ч. 5 ст. 5); регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю осо­бистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя (ч. 4 ст. 7) та інше» (Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офі­ційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України (справа № 1-9/2012 від 20 січня 2012 р. № 2-рп/2012)).

КСУ у своєму рішенні у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 ЗУ «Про інформацію» та ст. 12 ЗУ «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка від 30.10.1997 р.) відносить до конфіденційної інформації про особу відомості про її освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дату і місце народження, майнови стан та інші персональні дані. КСУ виходить із того, що «неможливо визначити аб солютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного жити оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є ви черпними, і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового т немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімей не життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демо кратичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне бутт незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізични: осіб» (Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Жашківської районної раді Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, друго статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України (справа № 1 -9/2012 від 20 січня 2012 р. № 2-рп/2012)).

З огляду на те, що кримінальне процесуальне законодавство України застосову­ється з урахуванням практики ЄСПЛ (ч. 5 ст. 9 КПК), буде корисним знайомство з практикою суду з окресленого питання. ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що не існує вичерпного визначення «приватне життя», це дуже широкий термін, який охоплює такі сфери, як: а) фізична та психологічна цілісність особи, зокрема, медичне обслу­говування, психіатричні огляди, психічне здоров'я; б) аспекти фізичної (функціональ­ні властивості організму - вік, стан здоров'я, швидкість реакції, зріст, сила та ін.) та соціальної особистості людини (як члена суспільства, який перебуває у сфері впливу різних відносин, що складаються у процесі виробництва та споживання матеріальних благ, - національність, сімейний стан, професія тощо), включаючи конфіскацію до­кументів, необхідних для ідентифікації людини; в) прізвище особи, її репутація; г) фотографія; д) тендерна ідентифікація (усвідомлення індивідом своєї статевої належ­ності, переживання ним своєї маскулінності/фемінності та готовність виконувати визначену статеву роль), транссексуальність, сексуальна орієнтація, сексуальне жит­тя; є) право на особистий розвиток (процес формування особистості у напрямах адаптації, індивідуалізації та інтеграції в суспільстві) та створення і розвиток відносин з іншими людьми та зовнішнім світом; ж) право на самовизначення (гарантована можливість саморозвитку та самореалізації людини) та особиста автономія; з) діяль­ність професійного та ділового характеру, а також обмеження на зайняття професійною діяльністю; і) досьє чи дані, що складаються службами безпеки чи іншими держав­ними органами; й) інформація про ризики для здоров'я людини; к) обшуки та конфіс­кації; л) стеження за комунікаціями та телефонними розмовами тощо. Приватне життя може включати не лише засоби його охорони у житлі чи інших приватних приміщеннях, а й стосуватися середовища взаємодії людини з іншими особами, навіть у публічному контексті.

Що стосується поняття «сімейне життя», то ЄСПЛ виходить із того, що питання наявності чи відсутності «сімейного життя» є здебільшого питанням факту, що за­лежить від реальності існування на практиці близьких особистих зв'язків. До сфери «сімейне життя» суд відносить: природний зв'язок між матір'ю та дитиною; дитиною та близькими родичами; питання опіки; усиновлення, імміграції дитини; спільного проживання без оформлення шлюбу; відносини у шлюбі, що укладений не відповідно до національного законодавства, тощо.

2. Положення ч. 2 коментованої статті щодо заборони збирання, зберігання, вико­ристання та поширення інформації про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених КПК, є похідним від загального правила про невтручання в приватне життя в процесі кримінального провадження. Разом з тим зазначена частина статті конкретизує, що йдеться саме про інформацію, отриману в ході кримінального прова­дження, а також звертає увагу на можливість винятків з цього правила у випадках, пе­редбачених КПК. КСУ, даючи офіційне тлумачення частин 1, 2 ст. 32 Конституції України, зазначив, що «інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимно­му, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здій­сненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» (Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України (справа № 1-9/2012 від 20 січня 2012 р. № 2-рп/2012)).

Збирання інформації про приватне життя особи являє собою комплекс заходів по виявленню, вилученню та фіксації (закріпленню) відомостей про особу в матеріалах кримінального провадження. Зокрема, може бути здійснено за допомогою засобів, встановлених у ст. 93 КПК.

Зберігання інформації являє собою діяльність, спрямовану на забезпечення збе­реження повноти і цілісності сформованого масиву даних про приватне життя особи, створення і підтримання належних умов для їх використання, а також запобігання несанкціонованому доступу, поширенню і використанню.

Використання інформації в кримінальному проваджені являє собою процес повно­го чи часткового застосування отриманих відомостей для виконання завдань кримі­нального провадження.

Поширення інформації - процес розповсюдження даних про приватне життя осо­би серед значного кола осіб та на значній території.

За загальним правилом, збирання, зберігання, використання та поширення інфор­мації про приватне життя може мати місце лише за згодою особи. Разом з тим у стат­ті йдеться про можливість обмеження зазначеного припису. Системний аналіз поло­жень Конституції України, міжнародно-правових актів, КПК та інших законів Украї­ни дозволяє зробити висновок, що це може відбуватися при наявності сукупності двох умов: а) застосовуються лише в інтересах національної безпеки, економічного добро­буту, прав людини, а також для запобігання заворушенням чи злочинам; б) ці випадки повинні бути передбачені в КПК, тобто визначені підстави та встановлений порядок обмеження права на недоторканність приватного життя.

Кримінальне провадження спрямовано на захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, що дозволяє запровадити в КПК значну кількість норм, що регламентують випадки втручання в приватне життя особи. Насамперед це застосування заходів забезпечення кримінального провадження (гл. 10 КПК), прове­дення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій (глави 20, 21) та інших процесуальних дій.

3. Передбачивши випадки обмеження права на втручання в приватне життя, за­конодавець у частинах 3 та 4 коментованої статті встановив певні гарантії захисту отриманої інформації від її несанкціонованого розголошення. Йдеться про те, що навіть коли відомості про приватне життя особи отримані на законних підставах і в порядку, передбаченому КПК, вони можуть бути використані за умови, що спрямова­ні на забезпечення виконання завдань конкретного кримінального провадження. За­гальні завдання кримінального провадження зазначені у ст. 2 КПК. Відповідне по­ложення розширеному тлумаченню не підлягає. Тому не може бути використана (за­стосована) інформація про приватне життя особи, отримана в ході досудового роз­слідування та судового провадження, в інших сферах суспільного життя.

4. Частина 4 ст. 15 визначає, що кожний, кому наданий доступ до інформації про приватне життя особи в рамках кримінального провадження, зобов'язаний запобігати розголошенню такої інформації. Зазначене положення конкретизується в ст. 222 КПК, де йдеться про недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування, зокрема й тих, в яких є дані про приватне життя особи; у ст. 254 КПК визначені за­ходи щодо захисту інформації, отриманої в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, в інших статтях. Установлене правило забезпечується певними санкціями, зокрема, кримінально-правовими (ст. 182 КК «Порушення недоторканнос­ті приватного життя»); цивільно-правовими (можливість подання позову про відшко­дування шкоди внаслідок незаконних дій органів досудового розслідування або позо­ву про відшкодування моральної шкоди за поширення недостовірної інформації або інформації, що порочить честь, гідність, ділову репутацію) та ін.

Сіаття 16

Недоторканність права власності