1. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального про­вадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухва­леного в порядку, передбаченому цим Кодексом.

2. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускається тим­часове вилучення майна без судового рішення.

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК). Майно є більш широким поняттям, ніж поняття «річ», під яким розуміють окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, зокрема - це тварини; нерухомі речі, до яких належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення; рухомі речі, які можна вільно переміщувати у просторі (статті 179-181 ЦК). Майнові права є неспоживною річчю, до них можуть бути віднесені, наприклад, корпоративні права особи, майнові права за інвестиційним договором тощо.

Змістом права власності є правомочності щодо права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право володіння являє собою забезпечену нормами права можливість постійного матеріального зв'язку особи з річчю, що дозволяє їй використовувати корисні якості речі, а в разі необхідності вирішити питання про її подальшу долю. Користування є складовою права власності, що передбачає засно­вану на законі можливість використання корисних властивостей речі для задоволення потреб власника або попитів інших осіб. Правомочність розпорядження - це особис­те юридично забезпечене право власника приймати рішення про подальшу долю речі, що належить йому, шляхом її відчуження, знищення, передачі в тимчасове володіння. Зазначені правомочності власності в сукупності можуть належати лише власникові, який має право водночас володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном, а також застосовувати передбачені законом засоби його захисту від будь-якого протиправного втручання.

Суб'єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні дер­жави та інші суб'єкти публічного права. Під фізичними особами розуміють громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Усі вони мають рівні майнові права і обов'язки, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

За більшістю державних підприємств майно закріплене: а) на праві «господар­ського відання», що являє собою речове право суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваже­ним ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законодавством; б) на праві оперативного управління, що являє собою речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльнос­ті, у межах, встановлених законодавством, а також власником майна (уповноваженим ним органом). У процесі захисту права господарського відання та оперативного управління підлягають безпосередньому застосуванню положення законодавства, встановлені для захисту права власності (п. З ст. 136, п. З ст. 137 ГК).

Право власності є фундаментом майнової самостійності фізичної та юридичної особи, запорукою гармонійної реалізації прав і свобод людини, передбачених Консти­туцією. Гарантія від втручання з боку держави та інших (третіх) осіб у здійснення власником своїх повноважень, перешкоджання перспективі протиправного позбав­лення власника його майна, недопустимість дій, які суперечать інтересам власника, можливість захисту зазначеного права становить зміст принципу недоторканності (непорушності) права власності

Статтею 1 Протоколу № 1 КЗПЛ, якій кореспондують статті 13,41 Конституції Укра­їни, закріплено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти, корис­туватися та розпоряджатися своїм майном. Ніхто не може бути протиправно позбав­лений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Право власності є непоруї ним. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарюванн соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності є рівними пер* законом.

Недоторканність права власності забезпечується у всіх сферах суспільного житт зокрема і під час кримінального провадження. Разом з тим право власності не є або лютним. В інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом, діяльність вла ника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допу тити обмежене користування його майном іншими особами. Саме для виконання з; вдань кримінального провадження, у разі виникнення конкуренції між приватним і суспільними інтересами, КПК передбачає можливість позбавлення або обмежень права власності особи. «Позбавлення права власності» передбачає таке правове п< ложення, коли власника примусово позбавляють у сукупності всіх правомочносте по володінню, користуванню та розпорядженню майном. Прикладом може бути кої фіскація як вид покарання, що полягає в примусовому безоплатному вилученні у ВГИ ність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскаці майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бут призначена судом лише у випадках, спеціально передбачених Особливою частино] КК (ст. 50 -51 КК). Виконання покарання у виді конфіскації майна здійснюється Де{ жавною виконавчою службою за місцезнаходженням майна відповідно до ЗУ «Пр виконавче провадження» (ст. 48 КВК). «Обмеження права власності» являє собої становище, коли внаслідок зовнішнього впливу власник позбавлений права реаліз) вати одну або декілька з правомочностей, що є складовою права власності, тобто н може діяти на власний розсуд щодо майна, яке йому належить. Наприклад, прав володіння, користування та розпорядження річчю, що є речовим доказом у криміналі ному провадженні, на певний час або до моменту винесення остаточного рішенн в кримінальному провадженні (вирок, закриття кримінального провадження), ст. 10 КПК; тільки розпорядження або розпорядження та користування майном у разі йог арешту в порядку і на підставах, визначених главою 17 КПК.

Передбачаючи можливість позбавлення чи обмеження права власності, законода вець висуває певні процесуальні умови прийняття такого рішення. Ними є: а) можлн вість прийняття рішення тільки судом; б) умотивованість цього рішення; в) ухвален ня рішення в порядку, передбаченому КПК. Вимога прийняття рішення тільки судої свідчить про те, що вирішити питання про обмеження або позбавлення права влас ності на етапі досудового розслідування може тільки слідчий суддя або суддя, визна чений у порядку ст. 247 КПК. У стадії судового провадження - суд, який буде здій снювати судовий розгляд. Правило про мотивування процесуального акта зобов'язу суд, обґрунтовуючи судове рішення, вказати на аргументи, якими він користувавс: (взяв до уваги) для винесення остаточного висновку. Передбачений законом обов'язої дотримання порядку прийняття рішення вимагає від суду в кожному конкретном; випадку постановляти рішення у чіткій відповідності з нормами КПК, які регламен тують той чи інший випадок обмеження або позбавлення права власності. Наприклад якщо ставиться питання про арешт майна, то підстави для застосування цього заход; забезпечення кримінального провадження визначені в ст. 170 КПК, а процедура при йняття відповідного рішення - у статтях 171-173 КПК; обмеження права на здійснен­ня підприємницької діяльності (обмеження майнових прав): підстава - ст. 148 КПК, процедура - статті 150-152 КПК.

2. Частина друга коментованої статті встановлює певні особливості обмеження права власності під час кримінального провадження у порівнянні із загальними пра­вилами (умовами), визначеними ч. 1 ст. 16 КПК. Йдеться про можливість тимчасово­го вилучення майна без судового рішення на підставах та в порядку, передбачених КПК. Тимчасове вилучення майна є заходом забезпечення кримінального проваджен­ня, що полягає у фактичному позбавленні підозрюваного можливості володіти, корис­туватися та розпоряджатися певним його майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення (ч. 1 ст. 167 КПК). Перелік об'єктів, що можуть бути ви­лучені, зазначений у ч. 2 ст. 167 КПК. Процесуальними підставами тимчасового ви­лучення майна є: а) надання особі статусу підозрюваного відповідно до ч. 1 ст. 42 КПК; б) відповідність майна, що вилучається (речі, документи, гроші тощо), ознакам, зазначеним у пп. 1-4 ч. 2 ст. 167 КПК. Після тимчасового вилучення майна повинно бути якнайшвидше вирішене питання про його подальшу долю, зокрема, воно може бути повернуто законному володільцю (ч. 1 ст. 100 КПК); вирішене питання про тим­часовий доступ до речей у порядку, встановленому гл. 15 КПК (як речовий доказ, який буде зберігатися у сторони кримінального провадження (ст. 100 КПК); на нього може бути накладений арешт на підставах і в порядку, визначеному гл. 17 КПК.

Тимчасово вилучати майно можуть як фізичні особи, які законно затримують осо­бу в порядку, передбаченому статтями 207, 208 КПК, так і уповноважені службові особи в процесі затримання, обшуку, огляду, інших процесуальних дій. Порядок тим­часового вилучення майна закріплений у ст. 168 КПК.

Стаття 17

Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини

1. Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушен­ня і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде дове­дено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

2. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні криміналь­ного правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

3. Підозра, обвинувачення не можуть грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом.

4. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

5. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушен­ня не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

1. Стаття закріплює одне з найважливіших положень демократичної, правової держави, що знайшло своє відображення у ст. 62 Конституції України, у п. 1 ст. 11

ЗДПЛ, п. 2 ст. 6 КЗПЛ, п. 2 ст. 14 МПГПП, принципі 36 Зводу принципів захисту вс осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню будь-яким чином, ч. 2 ст. 2 КК, - пр зумпцію невинуватості.

Встановлення безпосередньо в Конституції України формули презумпції нев нуватості та закріплення її в коментованій статті як об'єктивного правового положе ня має найважливіше значення для захисту прав і законних інтересів осіб, що залуч ються до орбіти кримінального судочинства, для слідчої і судової практики, вплив на законотворчий процес.

Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процес альному значеннях. Як загальноправова вимога вона визначає положення осо( в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальни однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невин ватості - об'єктивне правоположення. Це вимога закону, звернена до всіх громада посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілом Такої позиції дотримується і ЄСПЛ, що у своєму рішенні від 10 лютого 1995 р. у спр ві «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принциі презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов'язковий не лише для кримінал ного суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для вс інших органів держави.

У процесуальному значенні презумпцію невинуватості необхідно розглядати І вимогу, що визначає правове положення учасників кримінального судочинства, і н самперед підозрюваного, обвинуваченого, як основу їхніх процесуальних прав, гарш тію всебічного, повного, неупередженого дослідження обставин кримінального прі вадження.

У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що осо(: може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальни вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затвердженв прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справ у підготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у ВЧР ненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом - це суд, яки є відповідно до Конституції України (ст. 124) носієм судової влади, що здійснює пр; восуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності.

Вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватісг обвинуваченого (підсудного). Вирок суду - це акт, що втілює силу і авторитет судов< влади. Ухвалюючи і проголошуючи вирок, суд від імені держави дає суспільно-пол: тичну, моральну і правову оцінку вчиненим діянням, формулює ставлення держав до осіб, що вчинили злочин, застосовує захід державного примусу на основі судовог розгляду й у встановленій законом формі.

Під обвинувальним вироком суду в сенсі цієї статті слід розуміти вирок, що набра законної сили. Така необхідність обумовлює наявність у чинному кримінальном процесуальному законодавстві процедур з перегляду судових рішень в апеляційному і касаційному порядку (глави 31, 32 КПК). Процесуальний порядок, що передує на бранню вироком суду законної сили, є надійною гарантією справедливості правосуд дя і визнання винуватими тільки осіб, що дійсно вчинили злочин.

Ухвалення судом щодо осіб виправдувального вироку незалежно від підстав ви­правдання (якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа, кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим, в ді­янні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 373 КПК)) ви­ключає можливість поставлення його невинуватості під сумнів. Зокрема, як порушен­ня принципу презумпції невинуватості громадянина розцінив ЄСПЛ висловлені судом підозри щодо невинуватості виправданого при розгляді його клопотання про виплату компенсації за час тримання під вартою (рішення ЄСПЛ від 25 серпня 1993 р. у спра­ві Секанін проти Австрії).

2. Окрім загального правила, так званої «формули» презумпції невинуватості, коментована стаття, кореспондуючи з ч. 2 ст. 62 Конституції України, закріплює пра­вові положення, що випливають із цієї формули і є гарантіями від безпідставної та необгрунтованої підозри та обвинувачення. До них, зокрема, відносять положення, відповідно до якого ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачен­ня не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Відповідно до ст. 25 КПК прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетен­ції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за винятком випадків, коли кримінальне про­вадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі над­ходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Крім того, саме на них законом покладається обов'язок всебічно, повно і неупере- джено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також об­ставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень (ст. 9 КПК).

Державні органи, що ведуть процес, не мають права перекладати обов'язок до­казування винуватості на підозрюваного, обвинуваченого. Це значить, що неприпус­тимо вимагати від особи представлення доказів на свій захист і спростування повідом­лення про підозру чи обвинувального акта. Закон категорично забороняє під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, приму­шувати до дій, що принижують її гідність (ч. 2 ст. 11 КПК). Таке примушування да­вати показання є кримінально караним діянням (ст. 373 КК України).

Відмова особи від участі в доказуванні, відповідати на запитання, давати показан­ня з приводу підозри чи обвинувачення, давати пояснення чи показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення (ст. 18 КПК), не може тягти для пі­дозрюваного, обвинуваченого (підсудного) негативних наслідків ні в частині визнання його винним, ні в частині визначення йому міри і виду покарання.

Разом з тим звільнення обвинуваченого від обов'язку доказувати свою невинува­тість не позбавляє його права брати участь у доказуванні в кримінальному проваджен­ні. Він вправі збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази, давати показання, заявляти клопотання тощо. При цьому оскільки підозрюваний, обвинува­чений зацікавлений у тому, щоб довести свою невинуватість, меншу винуватість чи взагалі уникнути покараная, закон не передбачає для нього відповідальності за дачу завідомо неправдивого показання (якщо таке показання не поєднане з обвинуваченням невинуватого у вчиненні злочину) і не розцінює цей факт як обставину, що обтяжує покарання (ст. 67 КК України). Доводячи свою невинуватість чи меншу винуватість, підозрюваний, обвинувачений здійснює в такий спосіб своє право на захист. Тому доказування є його правом, але не є його юридичним обов'язком.

Безпосереднє практичне значення положень цієї частини коментованої статті для суду, який розглядає кримінальну справу в судовому розгляді, полягає в тому, що коли вина обвинуваченого не була доведена стороною обвинувачення поза розумним сум­нівом, суд повинен винести виправдувальний вирок (ч. 1 ст. 373 КПК).

3. Важливе положення, яке випливає із загальної формули презумпції невинува­тості, міститься у ч. З ст. 62 Конституції України та ч. З коментованої статті. Сутність його полягає в тому, що підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Конституція додає також до цього положення, що не може ґрунтуватися обвинувачення на припущеннях.

Відповідно до закону доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають зна­чення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК) Новий КПК встановлює жорсткі вимоги щодо допустимості доказів. ЄСПЛ у свої* рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національ­ного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (рішення у справах «Тейксейр де Кастро проти Португалії» вц 9 червня 1998 р.; рішення у справі «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 р.) а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідач основним правам, визнаним КЗПЛ, а саме: на свободу, особисту недоторканність, нг повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканністі житла (статті 5, 8) тощо.

Відповідно до вимог КПК докази визнаються допустимими, якщо вони отримай у порядку, встановленому КПК. Закон пов'язує недопустимість доказів перш за вс< з істотним порушенням прав та свобод людини. Зокрема, недопустимими є докази отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Кон ституцією України та законами України, міжнародними договорами, згода НІ обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобо; людини. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основопо ложних свобод, зокрема, такі діяння, як здійснення процесуальних дій, які потребуюті попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що при нижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; по рушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; порушення права на пере­хресний допит; отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрю­ваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (ст. 87 КПК).

Саме такий шлях обрав КСУ, даючи офіційне тлумачення положення ч. З ст. 62 Конституції України. Суд зазначив, що обвинувачення особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті порушення або обмеження конституційних прав і свобод особи, крім випадків, у яких Основний Закон України допускає такі обмеження.

Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінального процесуаль­ного законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухва­лення законного і справедливого рішення у справі. Аналіз положення ч. З ст. 62 Кон­ституції України «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних неза­конним шляхом» дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з пору­шенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо (рішення КСУ у справі за конституційним по­данням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України від 20 жовтня 2011 р. № 12-рп/2011).

Недопустимі докази не можуть бути використані при прийнятті процесуальних рішень, на них не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ст. 86 КПК). Крім того, законом передбачаються випадки визнання доказів недопустимими (статті 87-89 КПК). Порушення зазначених вимог КПК позбавляють отримані відомості до­казового значення, роблять доказ недопустимим. Такий доказ не може бути покладе­ний в основу підозри, обвинувачення, використаний для доказування інших значущих у кримінальному провадженні обставин.

Конституційне положення про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, слід тлумачити обмежно. Йдеться лише про такі припущення, на під­ставі яких можуть бути зроблені обвинувальні висновки. Якщо ж це результат тлума­чення сумнівів на користь особи, то такі припущення можуть і повинні бути викорис­тані тими, хто веде процес, для формулювання висновків у справі.

4. Коли законодавець передбачає, що всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції України), мова йде не про будь-який сумнів, що виникає при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальної справи, а лише про той, який не можна усунути. Непереборними сумніви визнаються в тих випадках, коли зібрані в кримінальному провадженні докази не дозволяють зробити однозначний висновок про винуватість чи невинуватість підозрюваного, обвинуваче­ного, а передбачені законом засоби і способи збирання доказів вичерпані. Під час досудового провадження сумніви можуть виникнути як щодо підозри чи обвинува­чення, яке формулюється в обвинувальному акті в цілому, так і відносно окремих обставин, що входять до складу обвинувачення. У першому випадку прокурор, слідчий зобов'язані закрити кримінальне провадження, а суд - ухвалити виправдувальнії вирок. Сумніви, які виникли щодо окремих обставин, які входять до складу обвин> вачення, спричиняють не виправдання особи, а пом'якшення обвинувачення. Це мож бути, зокрема, виключення недоведеного епізоду злочинної діяльності, перекваліф: кація дій підозрюваного, обвинуваченого на статтю кримінального закону, що перех бачає більш м'який вид покарання, тощо.

Правила щодо тлумачення сумнівів може торкатися лише фактичної сторони крі- мінальної справи: кримінально значущих ознак кримінального правопорушення (пс дії кримінального правопорушення, часу, місця, способу та інших обставин), допус тимості окремих доказів, винуватості особи. Щодо питань кваліфікації кримінальне го правопорушення, призначення покарання всі сумніви усуваються за допомогої з'ясування правового змісту закону та прийняття відповідного рішення на підстаї внутрішнього переконання.

Рішення, прийняте в результаті тлумачення непереборних сумнівів на користь підозри ваного, обвинуваченого, має таке ж значення і породжує такі ж юридичні наслідки, якш б воно грунтувалося на однозначно доведеній невинуватості цієї особи. З погляду юрі дичного значення недоведена винуватість рівнозначна доведеній невинуватості.

5. Як вже було зазначено, презумпція невинуватості - об'єктивне правоположенн. Це вимога закону, яка звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громад ських організацій, до суспільної думки в цілому. Саме тому закон вимагає, що пов< дження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановл» на обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводжеі ню з невинуватою особою.

Ця вимога закону як складова загальної засади презумпції невинуватості одерж) пряме втілення в нормах інших галузей вітчизняного законодавства. Наприклад, вії повідно до ст. 71 ЖК за громадянином протягом усього часу перебування його пі слідством і судом зберігається займане ним житлове приміщення; керуючись ст. З КЗпП, розірвати трудовий договір із працівником наймодавець має право тільки пісі набрання законної сили вироком суду, яким працівник визнається винним у вчинені злочину і засуджується до позбавлення волі, і т. д.

У ході судового розгляду головуючий, судді, присяжні зобов'язані утримуватис від висловлення будь-яких оцінок і висновків стосовно розглядуваної справи аж jl видалення суду в дорадчу кімнату для ухвалення вироку, виключивши будь-які гірі яви упередженості і необ'єктивності. Відступ від цієї вимоги й оголошення під чс судового розгляду позиції головуючого судді, тоді як підсудний ще не визнаний ВІ нуватим, розцінене ЄСПЛ як порушення презумпції невинуватості (рішення у спра «Мінеллі проти Швейцарії» від 25 березня 1983 p.).

Стаття 18

Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї