Дії Органу представництва щодо вжиття додаткових заходів індивідуального характеру

Орган представництва - орган, відповідальний за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та координацію виконання його рішень

Протягом десяти днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва:

а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз'ясненням його права порушити провадження про перегляд справи та/або про його право на відновлення провадження відповідно до чинного законодавства;

б) повідомляє органи, які є відповідальними за виконання передбачених у Рішенні додаткових заходів індивідуального характеру, про зміст, порядок і строки виконання цих заходів. До повідомлення додається переклад Рішення, автентичність якого засвідчується Органом представництва.

Контроль за виконанням додаткових заходів індивідуального характеру, передбачених у Рішенні, що здійснюються під наглядом Комітету міністрів Ради Європи, покладається на Орган представництва.

Орган представництва в рамках здійснення контролю має право отримувати від органів, які є відповідальними за виконання додаткових заходів індивідуального характеру, передбачених у Рішенні, інформацію про хід і наслідки виконання таких заходів, а також вносити Прем'єр-міністрові України подання щодо забезпечення виконання додаткових заходів індивідуального характеру.

Дії органів, які є відповідальними за виконання додаткових заходів індивідуального характеру

Органи, відповідальні за виконання додаткових заходів індивідуального характеру, зобов'язані:

а) невідкладно та у визначений Рішенням та/або чинним законодавством строк виконати додаткові заходи індивідуального характеру;

б) надавати інформацію на запити Органу представництва про перебіг і наслідки виконання додаткових заходів індивідуального характеру;

в) дієво та без зволікань реагувати на подання Органу представництва;

г) про виконання додаткових заходів індивідуального характеру повідомити Орган представництва.

3 лютого 2006 року на території України діє Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України.

Рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковим для виконання на території України. Порядок виконання визначається, окрім Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ще й Законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно - правовими актами.

У загальному сенсі порядок виконання Рішення Європейського суду з прав людини зводиться до таких дій.

Протягом трьох днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного орган представництва, а в Україні це міністерство юстиції - готує та надсилає для опублікування в газетах «Урядовий кур’єр» і «Голос України» стислий виклад Рішення українською мовою. У межах цього ж терміну Орган представництва повинен надіслати стислий виклад Рішення Стягувачеві, тобто, особі на користь якої постановлено рішення, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, всім державним органам, посадовим особам та іншим суб’єктам, прямо причетним до справи, за якою постановлено Рішення, разом з копією оригінального тексту.

Держава забезпечує також переклад та опублікування повних текстів Рішень українською мовою спеціалізованим у питаннях практики Суду юридичним виданням, що має поширення у професійному середовищі правників, при цьому автентичність перекладу повних текстів Рішень засвідчується Органом представництва.

Обов’язок держави виконати Рішення Суду не залежить від неподання Стягувачем заяви про виплату відшкодування до органів державної виконавчої служби, оскільки не здійснення особою, на користь якої постановлене Рішення, таких дій не є перешкодою для виконання рішення.

Для виконання Рішення встановлено тримісячний строк з моменту набуття ним статусу остаточного. У тому випадку, якщо цей термін буде порушено, на суму відшкодування нараховується пеня відповідно до Рішення.

Неможна не до оцінювати у цьому сенсі також роль Комітету міністрів Ради Європи - органу, який здійснює контроль та нагляд за дотриманням країнами підписантами виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено конкретний порядок дій та встановлено певні терміни для органів державної виконавчої служби, Державного Казначейства України, в рамках виконання Рішення.

Обов’язком Державного Казначейства України у цьому сенсі є здійснення списання присуджених сум на вказаний Стягувачем банківський рахунок, а в разі його відсутності на депозитний рахунок державної виконавчої служби, з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України.

Після отримання підтвердження списання від Державного Казначейства України, органи Державної виконавчої служби мають змогу закінчити виконавче провадження, надіславши Органу представництва постанову про закінчення виконавчого провадження та підтвердження списання коштів.

Слід окремо зазначити, що Законом передбачена відповідальність за невиконання чи неналежне виконання Рішення винних службових осіб, до повноважень яких належить це виконання, у вигляді адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності, передбаченої законами України.

Відповідно до ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Реалізація цього положення ускладнюється у зв’язку з наявністю низки проблемних питань. Так, багато норм Конвенції є оціночними, абстрактними і їх можна застосувати лише через рішення Суду, який тлумачить положення Конвенції. Однак за змістом ст.8 Конституції України джерелами права в Україні є Конституція, яка має найвищу юридичну силу, закони та підзаконні акти, що повинні їй відповідати. Системний аналіз Конституції України, зокрема статей 8, 9, 92, 93 та інших, дає підстави для висновку про те, що за Основним Законом України судовий прецедент не визнаний як джерело права. Саме через це інколи виникає питання щодо значення рішень Європейського суду з прав людини при застосуванні тих чи інших положень Конвенції при розгляді справ українськими судами.

У силу ст.9 Конституції України міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. А ст.17 Закону “Про міжнародні договори України” визначено, що в разі колізії норм національного законодавства та міжнародного договору застосовується норма міжнародного договору в тому разі, коли його укладення відбулось у формі закону. Однак це не виключає необхідності інкорпорувати норми Конвенції в національне законодавство України.

Посилання під час прийняття судових рішень безпосередньо на Конвенцію не завжди є необхідним з огляду на те, що більшість її положень знайшла відображення у національному законодавстві. Водночас, здійснюючи правосуддя у кримінальних, цивільних та інших справах, суди повинні враховувати положення не тільки національного законодавства, а й тих міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

на даний час при розгляді цивільних і кримінальних справ та винесенні рішень судді поки що недостатньо застосовують міжнародні договори. Так, у більшості суддів досі відсутні належні знання положень Конвенції та практики Європейського суду

Стаття 2 Право на життя

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання (заборона смертної кари – Протокол № 6 і 13)

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

Тобто, у цій статті передбачаються позитивні, негативні та процедурні зобов’язання держави. Позитивні зобов’язання полягають у тому, що держава повинна використовувати всі заходи для охорони життя людей у межах своєї юрисдикції, негативні - в утриманні держави від позбавлення життя людини, а процедурні – в її обов’язку здійснювати ефективне розслідування незалежно від того, чи загинула людина в результаті дій представників держави або приватних осіб. Важливість ст. 2 Конвенції полягає у тому, що відповідно до ч. 2 ст. 15 Конвенції держава не може відступити від положень Конвенції, навіть в умовах війни або надзвичайного стану, за винятком випадків загибелі лю­дей в результаті правомірних військових дій.

Право на життя є, без сумніву, одним з найбільш очевидних основних прав людини. Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в статті 2, в якій закріплено це право, ні в Протоколі №6 та 13, в яких міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.

Проголошуючи захист права на життя, ЄСПЛ, тим не менше, не визначає його початковий та кінцевий моменти. Проте, виходячи з практики Суду «обмеження, передбачені ст. 2 за своєю природою належать лише до особи, яка вже народилася і не можуть застосовуватися щодо дитини, яка повинна народитися»

ЄСПЛ прийшов до висновку, що ст. 2 Конвенції не може тлумачи­тися настільки поширювально, щоб включати у право на життя діаметрально протилежне право на смерть (не захищає право на евтаназію)

Умисне позбавлення життя

В пункті 1 статті 2 визначається, що “право кожного на життя охороняється законом”. Згідно з цим правом держави повинні застосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що вчинені фізичними особами або державними службовцям, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримінальний злочин. Це не значить, що держава повинна забезпечити персональним поліцейським захистом або охоронцями тих осіб, яким загрожує насильство, або всіх тих, хто проживає в зонах політичної нестабільності.

В пункті 1 статті 2 державам за певних обставин дозволяється застосовувати смертну кару. Проте Протокол № 6 до Конвенції вимагає - за винятком надзвичайно обмеженої кількості випадків - скасувати смертну кару. А Протокол № 13 містить абсолютну заборону смертної кари: Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Викладені в пункті 1 статті 2 винятки із заборони позбавляти життя доповнюються у пункті 2 статті 2 ще трьома додатковими винятками стосовно заборони умисного позбавлення життя, які мають обмежений характер застосування. Перший виняток стосується захисту особи від незаконного насильства; другий виняток пов’язаний із здійсненням законного арешту або із запобіганням втечі особи, яка законно тримається під вартою, і третій виняток стосується придушення заворушення або повстання. Удаючись до будь-якого з цих винятків, держава керується принципом, згідно з яким сила, що застосовується, має “не перевищувати абсолютно необхідну”.

Протокол №6 к Европейской конвенции о правах человека — это соглашение о запрете смертной казни в мирное время.

Стаття 1

Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Стаття 2

Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або невідворотної загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках, передбачених цим законодавством і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього законодавства.

Стаття 3

Жодних відступів від положень цього Протоколу не допускається на підставі статті 15 Конвенції.

Протокол №13 к Европейской конвенции о правах человека предусматривает полный запрет смертной казни при любых обстоятельствах без исключений.

Стаття 1 Скасування смертної кари Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Стаття 2 Заборона відступу від зобов'язань Жодних відступів від положень цього Протоколу не допускається на підставі статті 15 Конвенції

Стаття 3 Заборона катування

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

• Загальні положення:

– Стаття 3 містить загальновизнані норми міжнародного права, які сформульовані подібно до того, як і в інших міжнародних договорах.

– Конвенція категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання незалежно від поведінки потерпілого.

– Положення статті 3 не передбачають ніяких виняткових умов, ні відступів при їх застосуванні. Гарантії забезпечення статті мають абсолютний характер.

– Держава не може посилатися на труднощі (об’єктивного чи суб’єктивного характеру) як причини недотримання приписів статті. Статтю 3 не можна порушувати, якими б не були загрозливі наслідки (реальні чи передбачувані) для існування нації, навіть у найбільш екстремальних ситуаціях (тероризм, організована злочинність, т.д).

– Мета ст. 3 — захист гідності, фізичної і психічної недоторканості особи.

– Заява про порушення ст. 3 Конвенції має бути підкріплена відповідними доказами. Держава має надати прийнятні пояснення і докази, які ставлять під сумнів свідчення потерпілого заявника, особливо за наявності в нього тілесних ушкоджень і надання відповідних медичних довідок.

Мінімальний рівень жорстокості:

– Для того, щоб неналежне поводження становило порушення ст. 3, воно має досягнути мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня залежить від усіх обставин справи, зокрема від її тривалості, її впливу на фізичний чи психічний стан, а в деяких випадках від статі, віку і стану здоров’я жертви такого поводження.

– Катування — навмисне завдання сильного болю і страждань з метою одержання інформації, застосовуючи покарання або погрози.

– Визначення «нелюдського поводження» не конвенційне, а розроблене судовою практикою.

– Суд вважає поводження нелюдським, якщо воно мало навмисний характер, застосовувалося кожного разу протягом кількох годин поспіль і завдало якщо не реальні тілесні ушкод ження, то, у крайньому випадку, найсильніші фізичні і душевні

страждання.

– Під нелюдським поводженням розуміють поводження, яке завдає найсильніші фізичні і моральні страждання, які можуть спричинити, крім іншого, гострі психічні розлади.

– Загроза кому-небудь, що його будуть катувати може за конкретних обставин являти собою, принаймні, нелюдське поводження.

– Катування в загальному плані є тяжкою формою нелюдського поводження.

Нелюдське покарання:

– Для того, щоб кваліфікувати покарання як нелюдське у розумінні ст. 3, воно має викликати страждання особливого рівня; таке покарання підпаде під дію цієї статті, якщо воно має на увазі певне насильство.

– При «нелюдському покаранні» слід мати на увазі не лише фізичні страждання, а й душевну пригніченість від чекання покарання в тих випадках, коли його виконання затримується.

– Для того, щоб покарання було визнане нелюдським, страждання, пов’язані з ним, мають бути більшими, ніж ті, які неминуче пов’язані з тією чи іншою формою законного покарання.

– Наслідки покарання, які тягнуть за собою примусове підкорення вимогам кримінальної системи в переважній частині справ, якщо не у всіх, не є нелюдським покаранням.

– В оцінці, чи є покарання нелюдським, увагу слід звертати на фізичні і моральні страждання, які мають досягти такого рівня, що для особи з нормальними відчуттями, з врахуванням таких факторів, як її стать, вік і здоров’я, можуть вважатися не людськими.

– Непропорційно суворе покарання ув’язнених становить «нелюдське покарання».

– Невиправдане або невідповідне покарання можна кваліфікувати як «нелюдське покарання» в смислі ст. 3 Конвенції.

– Під поводженням, що принижує гідність людини, слід розуміти дії чи утримання від дій по відношенню до жертви, які викликали в неї почуття пригніченості, страху, занепокоєння, неповноцінності, образи і принизили її, а можливо, і зламали здатність чинити фізичний, моральний чи психологічний опір чим змусили її діяти всупереч власної волі і совісті;

– Для того, щоб поводження було визнаним принижуючим гідність, страждання і приниження, пов’язані з ним, повинні так чи інакше являти собою щось більше, ніж неминучий елемент страждань і принижень, пов’язаних з тією чи іншою формою законного покарання. Знання того, чи мало поводження своєю метою принизити або применшити гідність жертви, є другою обставиною, яку слід брати до уваги. Відсутність цієї мети не може, проте, остаточно виключити встановлення факту порушення ст. 3.

– Покарання вважається таким, що принижує гідність, якщо приниження і пригнічення, які супроводжують його, набувають особливого рівня, за способами виконання чи інтенсивністю страждань особи, ніж є при звичайному характері приниження, яке вона відчуває і переносить після звичайного покарання.

– Суд вважає покарання таким, що принижує гідність людини, мета якого викликати у жертви почуття страху, пригніченості і неповноцінності.

Покарання вважається таким, що принижує гідність, якщо приниження і пригнічення, які супроводжують його, набувають особливого рівня, за способами виконання чи інтенсивністю страждань особи, ніж є при звичайному характері приниження, яке вона відчуває і переносить після звичайногопокарання.

– Суд вважає покарання таким, що принижує гідність людини, мета якого викликати у жертви почуття страху, пригніченості і неповноцінності.

Стаття 4 Заборона рабства і примусової праці

1. Нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.

3. Для цілей цієї статті значення терміна "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється:

a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення;

b) на будь-яку службу військового характеру або - у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, - службу, яка вимагається замість обов'язкової військової служби;

c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства;

d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов'язків.

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як доповнення до інших обов’язків, в тому числі й громадських.

Не розроблюючи власного визначення терміна “примусова чи обов’язкова праця”, Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних конвенціях Міжнародної організації праці (МОП).

Стаття 5 Право на свободу та особисту недоторканність

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом…

ст. 5 Конвенції обумовлює два види правових положень (перший стосується правомірності затримання, а другий – процесуальних прав затриманих). Ця норма не містить абсолютного права та, відповідно, не забороняє всіх випадків позбавлення волі. Більше того, Конвенція визнає інтерес держави у втручанні в особисту свободу особи. Однак будь-яке позбавлення волі має супроводжуватися мінімальними гарантіями, визначеними в частинах 2–5 ст. 5. Гарантією проти незаконного позбавлення волі є також вимога належної правової процедури щодо затримання особи, яка тісно пов’язана з правовими механізмами захисту, згідно з належною правовою процедурою, закріпленою у ст. 6 Конвенції.

Слід також зазначити, що ст. 5 стосується лише факту затримання чи позбавлення волі та не застосовується до умов, у яких особа утримується. Це останнє положення підлягає захисту відповідно до ст. 3 Конвенції, на підставі якої, до речі, також створюється самостійне право на гідний рівень умов ув’язнення.

Право на свободу й особисту недоторканність, згідно зі ст. 5 Конвенції, включає в себе такі елементи:

• свобода від свавільного арешту й затримання;

• позбавлення волі тільки на „підставі закону”;

• право бути повідомленим про причини арешту;

• право на судовий контроль за арештом та затриманням;

• право на можливість оспорити законність арешту та затримання;

• право на компенсацію за незаконний арешт та затримання.

• Стаття 5 Право на свободу та особисту недоторканність

• 1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

• a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;

• c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

• У пункті 1 статті 5 передбачено, що держава може законно позбавити свободи будь-яку особу на підставі кримінального або цивільного законодавства.

• Підпункти а та с пункту 1 статті 5 знаходяться в області кримінального права. У підпункті а пункту 1 статті 5 встановлено, що держава може ув’язнити особу після її засудження компетентним судом.

• Суд зробив роз’яснення, що держава може утримувати особу в ув’язненні навіть тоді, коли ця особа звернулась із апеляцією, оскаржуючи ухвалений вирок та призначене покарання. З іншого боку, Суд підкреслив, що подальше ув’язнення є неприпустимим, коли рішення про збільшення строку ув’язнення за правопорушення, яке має бути розглянуто в судовому порядку, ухвалюється тюремною адміністрацією. Термін «компетентний суд» відповідно до підпункту а пункту 1 статті 5 означає компетентний судовий орган, який діє незалежно від виконавчої влади та сторін у даній справі.

• У підпункті с пункту 1 статті 5 передбачено, що держава може заарештувати або ув’язнити особу з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні цією особою правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.

• Слід зазначити, що основним дієвим чинником у цьому положенні є обгрунтованість, а це залишає державі певні межі розсуду при визначенні критеріїв застосування положення.

• Важливо підкреслити, що будь-яке позбавлення свободи, яке здійснюється згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, повинно перебувати під судовим контролем, згідно з положеннями пунктів 3 та 4 статті 5.

• Стаття 5 Право на свободу та особисту недоторканність

• 1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

• b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;

• d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

• e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

• f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

• В підпунктах b, d, e та f пункту 1 статті 5 йдеться про позбавлення свободи в контексті цивільного права.

• У підпункті b пункту 1 статті 5 визначено дозволені види позбавлення свободи, завданням яких є забезпечити присутність свідка під час розгляду справи у суді, примусове проходження чоловіками тесту на батьківство або здіснення психіатричного огляду. Цей підпункт також допускає позбавлення свободи з тим, щоб забезпечити виконання особою «будь-якого обов’язку, передбаченого законом». На думку Суду, таке зобов’язання повинно мати точно визначений та конкретний характер, а не бути лише загальним зобов’язанням дотримуватись закону. Важливо зазначити, що це положення не має відношення до виконання договірних зобов’язань: у статті 1 Протоколу №4 забороняється «позбавляти волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання».

• У підпункті d пункту 1 статті 5 Високим Договірним Сторонам дозволяється затримувати неповнолітніх з метою «застосування наглядових заходів виховного характеру» або «з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу ».

• У підпункті e пункту 1 статті 5 в окремих випадках дозволяється позбавлення свободи з метою медичного та соціального контролю. В більшості справ, в яких робилось посилання на цю статтю, оскаржувалось примусове утримання в психіатричних лікарнях. Суд сформулював три критерії, які дозволяють точніше визначити поняття «психічно хворий» в рамках підпункту e пункту 1 статті 5. По-перше, держава має використовувати об’єктивні медичні стандарти при вирішенні питання про те, чи може особа вважатись «психічно хворою». По-друге, характер або ступінь психічної хвороби мають бути достатньо гострими, щоб виправдати примусову госпіталізацію. І по-третє, держава має право утримувати хворого в лікарні лише протягом часу загострення психічного розладу. Останній критерій передбачає, що хворий, який примусово утримується в лікарні через «психічне захворювання», має право на здійснення періодичного огляду: примусове утримання в лікарні не може тривати протягом невизначеного періоду.

• Суд розглянув відносно небагато справ про порушення підпункту f пункту 1 статті 5, який передбачає затримання у зв’язку з імміграцією, пошуком притулку та екстрадицією. Слід зазначити, що Європейська конвенція з прав людини взагалі не гарантує права на політичний притулок. Але вимога до “законності”, яку викладено у підпункті f пункту 1 статті 5, означає, що Високі Договірні Сторони не можуть довільно здійснювати свої суверенні права в області, що підпадає під юрисдикцію цієї статті.

• Стаття 5 Право на свободу та особисту недоторканність

• 2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

• 3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.

• 4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

• 5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.

• і. Право бути поінформованим про обвинувачення

• Серед процесуальних гарантій, які передбачені у статті 5 Конвенції, частина є дійсними у випадках, коли особу затримують як в кримінальному, так і в цивільному порядку, а решта є дійсними лише коли особу затримують в кримінальному порядку. Пункт 2 статті 5, який передбачає право особи бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї, стосується випадків позбавлення свободи згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права. Суд вважає, що при позбавленні волі згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права інформація, що надається, не повинна бути такою детальною, як це визначено у пункті 3 статті 6, де йдеться про право на справедливий судовий розгляд.

• іі. Попереднє ув’язнення

• У пункті 3 статті 5 вимагається, щоб кожна особа, яку було затримано згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, негайно постала перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу; у цьому пункті передбачено також процесуальний і матеріально-правовий порядок захисту цієї особи. Суддя або інша службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу, має дійсно вислухати особу, якій пред’явлене обвинувачення. Для цього вона має постати перед судовим органом особисто. Суд також визнав, що судовий орган повинен контролювати всі питання, пов’язані із утриманням під вартою, і ухвалити остаточне рішення на підставі об’єктивних правових критеріїв. Щоб мати змогу здійснювати такі функції, судовий орган повинен ухвалювати свої рішення неупереджено, відповідно до процедури та норм, що визначені законом.

• Термін “негайно” у пункті 3 статті 5 є більш жорстким стандартом, ніж термін “без зволікання” у пункті 4 статті 5.

• Суд визнав, що першопричиною затримання може бути спроба вилетіти літаком з території, на яку поширюється юрисдикція держави, а також загроза вчинення нових злочинів. Проте Суд роз’яснив, що пункт 3 статті 5 не передбачає затримання особи державою на невизначений строк. Суд зазначив, що в разі припинення дії критерію “обгрунтованої підозри”, який викладено в підпункті с пункту 1 статті 5, подальше затримання стає незаконним, зважаючи на положення підпункту е пункту 1 статті 5. Суд також зазначив, що навіть якщо “обгрунтована підозра” зберігається, це не є єдиним вирішальним фактором, який виправдовує подальше затримання в усіх випадках.

• Пункт 3 статті 5 також гарантує право на судовий розгляд упродовж розумного строку, якщо затриману особу не було звільнено. Мета цього положення - запобігти затриманню на невизначений строк протягом часу, коли держава розслідує справу. Суд зазначив, що справа обвинуваченого, якого заарештовано, має пріоритет порівняно зі справами обвинувачених, які перебувають на волі. Але одночасно Суд відзначив, що тимчасове звільнення обвинуваченого з-під арешту не скасовує його права на судовий розгляд упродовж розумного строку. Критерій “розумний”, який вміщено у пункті 3 статті 5, не ототожнюється з нормою справедливого судового розгляду, яка викладена в пункті 1 статті 6.

• ііі. Habeas corpus

• Пункт 4 статті 5 передбачає, що особа, яку було позбавлено волі в результаті арешту або затримання, має право опротестувати у суді законність таких дій. Цей протест повинен розглядатися невідкладно, і якщо суд визначить таке затримання як незаконне, особа має бути негайно звільнена. Пункт 4 статті 5 є автономним за змістом: навіть якщо підстави для затримання особи є прийнятними згідно з іншими умовами статті 5, державу може бути визнано винною у порушенні лише одного цього положення. Норма пункту 4 статті 5 передбачає наявність контролю за законністю затримання.

• Право на відшкодування згідно з пунктом 5 статті 5

• пункт 5 статті 5 передбачає право на відшкодування “кожному, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті”. Для того, щоб Суд визнав порушення пункту 5 статті 5, необхідно спочатку встановити порушення одного або кількох прав, що гарантуються попередніми пунктами цієї статті.

• З іншого боку, стаття 41 Конвенції надає Європейському суду з прав людини право за певних обставин ухвалювати рішення про “справедливу сатисфакцію” потерпілій стороні. Суд постановив, що ці два положення не виключають одне одного, і навіть якщо потерпілий вже отримав відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5, це не перешкоджає Суду переглянути питання і за статтею 41.

• П.5 ст5

• Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.

• Зазначене право на відшкодування – це процесуальна вимога надати можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію.

• Для відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями правоохоронних органів, важливим є те, що прецедентна практика Європейського Суду визначає, що право на компенсацію передбачається і за порушення положень Конвенції, навіть якщо діяння, які призвели до такого порушення, не суперечать внутрішньому праву.

• пункт 5 статті 5 передбачає право на відшкодування “кожному, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті”. Для того, щоб Суд визнав порушення пункту 5 статті 5, необхідно спочатку встановити порушення одного або кількох прав, що гарантуються попередніми пунктами цієї статті.

• З іншого боку, стаття 41 Конвенції надає Європейському суду з прав людини право за певних обставин ухвалювати рішення про “справедливу сатисфакцію” потерпілій стороні. Суд постановив, що ці два положення не виключають одне одного, і навіть якщо потерпілий вже отримав відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5, це не перешкоджає Суду переглянути питання і за статтею 41.

• Стаття 6 Право на справедливий суд

• 1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

• 2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

• 3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

• a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

• b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

• c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

• d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

• e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача.

• Гарантии, закрепленные в ст. 6. могут применяться не только в ходе судебных слушаний, но также на этапах, предшествующих им и следующих за ними.

• Применительно к уголовным делам, гарантии распространяются и на практику предварительных расследований. Суд постановил, что положение, касающееся разумного срока, начинает действовать с момента предъявления обвинения и что другие требования, содержащиеся в ст. 6. особенно в ч. 3. также могут быть актуальны еще до передачи дела в суд, и, следовательно, принцип справедливого суда может быть серьезно нарушен, если указанные гарантии не соблюдаются уже на начальном этапе.

• Суд также заявил, что в делах, касающихся ст. 8 Конвенции – права на уважение семейной жизни- ст. 6 также применяется на административных этапах слушаний.

• Суд постановил в своем прецедентном праве, что в тех случаях, когда в национальном законодательстве Государство, предоставляет право на апелляцию, это подпадает под действие гарантий, закрепленных в ст. 6. Однако, то, каким образом указанные гарантии применяются, должно зависеть от конкретных особенностей того или иного разбирательства. Согласно прецедентному праву Суда необходимо учитывать общее количество слушаний, проведенных в системе национального права, законодательные и практические функции апелляционного органа, а также полномочия и методы, с помощью, которых осуществляется представление и защита интересов различных сторон. Таким образом, в указанной статье не содержится как такового права на различного рода апелляции или указания на методы обращения с подобными апелляциями.

• Суд также постановил, что ст. 6 применима в слушаниях, проходящих в конституционном суде в том случае, если результат подобных слушаний непосредственно и решающим образом затрагивает гражданские права и обязанности.

• Статья 6 также охватывает процедуры, которые следуют после окончания слушаний, а именно, на этапе исполнения решения. В деле Хорнсби против Греции Суд пришел к заключению, что право доступа к правосудию, гарантированное в ст. 6. носило бы иллюзорный характер, если бы национальная правовая система государства - участника позволяла, чтобы окончательное, обладающее обязательной юридической силой судебное решение оставалось не исполненным.

• Очевидно, что ст. 6 распространяется на судебную процедуру в целом.

• сам термін «суд», вжитий у зазначеній статті, тлумачиться ЄСПЛ в широкому розумінні.

• Аналіз рішеньЄСПЛ засвідчує, що під поняття «суд», окрім власне судових органів, можуть підпадати арбітражі, професійні дисциплінарні органи, органи, що займаються земельними питаннями, органи дозвільної системи тощо.

• Виходячи з цього постає необхідність визначитися з системою критеріїв, покладених ЄСПЛ в основу визнання того чи іншого органу «судом» у розумінні ст.6 Конвенції.

• Так, до ознак таких органів можна віднести:

• 1) здатність ухвалювати обов’язкові длявиконання рішення;

• 2) обов’язкова законодавча регламентація функціонування та діяльності «суду»;

• 3) наявність встановленої законом функції щодо розгляду юридично значимих питань;

• 4) гарантованість незалежності від державної виконавчої влади та інших учасників справи

• Стаття 6 Конвенції закріплює право на справедливий суд. У ч.1 цієї статті встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - колиза особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

• Виходячи з конструкції ч.1 ст.6 Конвенції, можна зробити висновок, що у ній закріплено такі елементи права на судовий захист:

• 1) право на розгляд справи;

• 2) справедливість судового розгляду;

• 3) публічність розгляду справи та проголошення рішення;

• 4) розумний строк розгляду справи;

• 5) розгляд справи судом, встановленим законом;

• 6) незалежність і безсторонність суду.

• Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.

• Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.

• Практика ЄСПЛ засвідчує, що право надоступ до суду включає в себе й право на ухвалення рішення по справі. Такий вис новок ґрунтується на численних рішеннях щодо порушення ст.6 Конвенції у випадках, коли матеріали справ втрачалися, губилися або у них не ухвалювалися рішення.

• До конструкції «права на розгляд справи» також включається обов’язковий та остаточний характер судового рішення. ЄСПЛ неодноразово визнавав порушення ст.6 Конвенції у справах, в яких остаточне судове рішення через деякий час скасовувалося за заявою органу державної влади чи прокуратури без надання новий доказів у справі. Обов’язок держав-учасниць Конвенції забезпечити остаточність судових рішень розуміється як те, що права вищих судів переглядати судові рішення мають використовуватися з метою виправлення допущених помилок, а не дляпроведення нових слухань.

• ЄСПЛ не напрацював якихось формально визначених правил та критеріїв справедливості. В окремих рішеннях ЄСПЛ можна зустріти позицію, що «справедливий розгляд справи» включає в себе такі аспекти належного відправлення правосуддя, як право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо

• Публічний характер розгляду справи спрямований на захист особи від таємного, не підконтрольного суспільству відправлення правосуддя. З іншого боку, публічність є важливим інструментом, який сприяє зміцненню довіри до діяльності судової системи. Вимога публічності поширюється як на процес розгляду справи, так і на проголошення судового рішення.

• Слід підкреслити, що ЄСПЛ вважає вимогу публічності розгляду справи дотриманою, якщо справа розглядалася публічно принаймні у суді першої інстанції. Що ж стосується апеляційних та інших судів, що переглядають справу, для них обов’язкової вимоги проводити усні публічні слухання справи не передбачено,

• Наступним елементом права на справед ливий суд згідно ст.6 Конвенції є право на розумний строк розгляду справи. ЄСПЛ не визначає жодних конкретних строків, які можна вважати розумними або нерозумними – це питання вирішується в кожній окремій справі з урахуванням усіх особливостей та обставин.

• У ч.1 ст.6 Конвенції прямо зазначено, що кожен має право на розгляд справи судом, встановленим законом. У рішенні ЄСПЛ по справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом. Формула «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

• Європейський суд з прав людини досить вимогливо підходить до встановлення того, чи був суд, який розглядав справу, незалежним та чи забезпечена його безсторонність.

• Практика Європейського суду з прав людини в першу чергу виходить з презумпції незалежності судів. Незалежність розуміється як здатність суду розглядати справу та ухвалювати рішення, не перебуваючи при цьому у будь-якій залежності від волі сторін чи органів державної влади. Отже, якщо ЄСПЛ розглядає таку справу, то встановлюється, в першу чергу, чи не підпорядкований суд чи орган, уповноважений вирішувати справу, будь-якому з органів виконавчої влади.

• Інший підхід використовує Європейський суд з прав людини при визначенні безсторонності. Не має принципового значення, чи порушував суд цей принцип при розгляді справи. Держава повинна забезпечити умови, при яких не будуть існувати обґрунтованісумніви щодо цього.

• Порушенням ст.6 Конвенції також є суб’єктивна упередженість. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що жоден із членів суду під час розгляду справи не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження. У цьому випадку для ЄСПЛ також діє презумп ція суб’єктивної безсторонності судді, тож для доведення зворотного мають значення докази, що прямо підтверджують упередженість судді. Найчастіше до ЄСПЛ надходять подібні заяви з мотивів прояву расизму чи упередженості на підставі інших дискримінаційних підстав. Однак практика задоволення ЄСПЛ скарг із мотивів особистої упередженості суддів є досить незначною.

• Критерій “розумного строку”, про який йдеться в ч. 1 ст. 6 Конвенції, є суб’єктивним поняттям, що може варіюватись залежно від складності справи, підходу органів влади до розгляду конкретної справи, окремих аспектів поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду справи тощо. Хоч Європейський Суд і припускає, що при розгляді цивільної справи держава може допускати більшу тривалість строків розгляду порівняно з розглядом кримінальної справи, однак Європейський Суд при цьому послідовно дотримується жорстких стандартів, коли йдеться про справи щодо виплати через суд відшкодувань, що їх вимагають, наприклад, особи, які отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові

• Суд встановив, що при розгляді кримінальних справ цей строк починається з моменту, коли «компетентний орган вручає особі офіційне повідомлення із звинуваченням цієї особи у вчиненні кримінального злочину», останнім днем вважається день ухвалення останнього рішення, навіть якщо це рішення було прийняте за апеляцією, у цивільних справах строк обчислюється з моменту подання скарги до моменту виконання рішення

• Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи

• 1) складність справи; 2) поведінка заявника; 3) поведінка органів державної влади (насамперед суду); 4) важливість справи для заявника.

• Важливим аспектом практики Суду є його позиція щодо співвідношення між тривалістю розгляду справи та позицією заявника. Безумовно, заявник повинен продемонструвати свою зацікавленість в оперативному провадженні у справі: «Заінтересована особа зобов’язана належним чином виконувати процесуальні дії, які стосуються її, утримуватися від тактики зволікань і користуватися наданими державою можливостями для скорочення строків провадження»

• використання засобів оскарження, які передбачені національним законодавством, не свідчить про затягування строків розгляду справи через поведінку заявника.

• відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає в разі: - нерегулярного призначення судових засідань; - призначення судових засідань з великими інтервалами; - затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду в інший; - невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів; - повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд

• Значення критерію «розумного строку» полягає у встановленні межі стану невизначеності, в якому знаходиться та чи інша особа через пред'явлення їй кримінального обвинувачування чи у зв'язку з цивільно-правовими відносина­ми. Кінцевим моментом стану невизначеності є момент вступу вироку чи рішен­ня у законну силу чи зняття обвинувачення (закриття кримінальної справи).

• Однією з найбільших перешкод реалізації права на справедливий судовий захист є невиконання судових рішень. Скарги на порушення ст. 6 Конвенції у зв'язку з невиконанням рішень національних судів становлять найбільшу части­ну серед заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Йдеться про невиконання судових рішень у цивільних справах, насамперед щодо стягнення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат.

• Європейський суд приділяє особливу увагу тривалості виконання рішення в світлі заходів, вжитих державою для прискорення вирішення внутрішніх систе­матичних проблем. У своїх рішеннях Суд зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позба­вили положення п. 1 ст. 6 будь-якого сенсу.

• Необхідно враховувати той факт, що порушення були констатовані через тривалість виконання рішень національних судів.

• п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовне будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати по­зов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзор­ним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незро­зуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторо­нам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже. для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюва­тися як складова судового розгляду.

• Європейський суд у цій справі констатував, що не можна було, посилаючись на нібито фінансові труднощі, яких зазнавала держава, перешкоджати заявникові отримати вигоду від ухваленого на його користь судового рішення, що було для нього надзвичайно важливо.

• Справи щодо невиконання судових рішень, як правило, розглядаються Євро­пейським судом за спрощеною процедурою, оскільки не містять складних питань права. Тобто, визначивши, що заява є прийнятною до подальшого розгляду та такою, що може бути розглянута по суті, Суд часто відразу виносить рішення у справі.

• Стаття 7 Ніякого покарання без закону

• 1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.

• 2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.

• Пункт 1 статті 7 Конвенції захищає особу від покарання за вчинення кримінального злочину, який на час його вчинення законодавчо не кваліфікувався як злочин. У цьому положенні відображено принцип, згідно з яким лише закон може визначати злочин і призначати покарання. Звідси випливає, що особа повинна знати про заборонені форми поведінки для того, щоб нести відповідальність за порушення заборони. В разі, якщо особа може зрозуміти та оцінити ризик, який є наслідком певної поведінки, накладення на цю особу кримінальної відповідальності не тягне за собою порушення статті 7.

• Пункт 1 статті 7 також забороняє державі призначати визнаній винною у вчиненні кримінального злочину особі більш тяжке покарання, ніж те, яке застосовувалось на час вчинення кримінального злочину. Суд роз’яснив, що поняття покарання за змістом статті 7 є досить широким, і воно потенційно охоплює всі втрати й утиски, яких може зазнати особа від моменту, коли вона вчинила правопорушення.

• Пункт 2 статті 7 не увільняє від ретроспективного незастосування кримінальних законів будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення “згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями”. В цьому положенні зроблене посилання на Принципи Нюренберга (і Токіо), в яких розглядаються воєнні злочини. Саме ж формулювання безпосередньо пов’язане зі статтею 38 Статуту Міжнародного Суду. Варто зазначити у цьому контексті, що при застосуванні пункту 2 статті 7 використання терміна “цивілізовані нації” передбачає обов’язкове врахування законів та практики держав, які не є Високими Договірними Сторонами Європейської конвенції з прав людини.

• Стаття 8 Право на повагу до приватного і сімейного життя

• 1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

• 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

• Право на повагу, яке закріплене в статті 8

• Передовсім слід зазначити, що Комісія та Суд тлумачать право на повагу за пунктом 1 статті 8 у світлі положення, що міститься у пункті 2 статті 8, згідно з яким “органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права”. На перший погляд, це може означати, що держава виконає свої зобов’язання за цією статтею навіть якщо просто утримається від будь-яких дій. Суд у своїй практиці підтвердив це основне зобов’язання держави утримуватися від втручання. Проте Суд, виходячи з основоположних принципів статті 8, зробив також висновок про обов’язок держави діяти за певних обставин таким чином, щоб гарантувати забезпечення деяких прав

• Хоч ціллю статті 8 є, в основному, захист окремої особи від довільного втручання з боку органів державної влади, ця стаття зобов’язує державу не лише утримуватися від такого втручання: до такого негативного зобов’язання додається також і позитивне, яке є необхідним для забезпечення дійсної поваги до приватного і сімейного життя.

• Право на приватне життя

• «Право на повагу до «приватного життя» є правом на приватність, правом жити так, як кожен того бажає, і бути захищеним від оприлюднення фактів приватного життя... До певної міри це передбачає також право встановлювати та підтримувати зв’язки з іншими особами, особливо коли йдеться про вираження почуттів, а також для розвитку та ствердження себе як особистості».

• Вимога поваги до приватного життя автоматично обмежується в тій мірі, в якій окрема особа сама ставить своє особисте життя у залежність від громадського життя або інших інтересів, які забезпечуються захистом.

• Повага до житла

• Суд ухвалив, що можна вважати житлом згідно змісту статті 8 облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням внутрішнього законодавства. Особа також може оскаржувати порушення права на повагу до житла, коли йдеться про власність, яку ця особа щороку займає протягом значного проміжку часу. Нарешті, Суд ухвалив, що до області застосування статті 8 належать також офісні приміщення.

• Повага до таємниці кореспонденції

• Стаття 12:

• Чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.

• Стаття 5 Протоколу № 7:

• Кожен із подружжя має рівні цивільні права та обов’язки у відносинах між собою і зі своїми дітьми, а також щодо одруження, перебування в шлюбі та щодо його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, що є необхідними в інтересах дітей.

• Право на шлюб і створення сім’ї

• стаття 12 захищає якусь одну дію - одруження та/або право мати чи усиновлювати дітей. Суд визнав, що «сім’я» створюється на основі законного шлюбу, і що члени подружжя, як правило проживають разом, уточнивши при цьому, що «право на створення сім’ї [згідно статті 12] не можна розглядати як таке, що не передбачає право на спільне проживання».

• Стаття 12 не гарантує право на розлучення та/або повторний шлюб. Проте слід зазначити, що стаття 5 Протоколу № 7 забезпечує рівноправність членів подружжя як під час перебування у шлюбі, так і «в разі його розірвання».

• Стаття 9 Свобода думки, совісті і релігії

• 1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

• 2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

• 1) свобода віросповідання (релігії та переконань) не поширюється на кожну думку, ідею чи ставлення людини – релігія та переконання мають «сягати певного рівня переконливості, серйозності, узгодженості та важливості»;

• 2) свобода сповідувати релігію чи переконання не є безмежною;

• 3) випадки обмеження свободи віросповідання мають бути максимально чітко виписані у національному законодавстві у термінах, що не дозволяють «розширеного» чи двозначного тлумачення;

• 4) такі випадки мають служити леґітимній меті забезпечення громадської безпеки, охорони публічного порядку, здоров’я, моралі, захисту прав та свобод інших осіб;

• 5) засоби досягнення означених цілей, пов’язані з обмеженням свободи віросповідання, не мають перевищувати мінімального рівня, потрібного для досягнення леґітимної мети;

• 6) в жодному разі держава не має права втручатися у внутрішню діяльність церков, зокрема визначати, яка частина релігійної спільноти, що розкололася, є леґітимною, а яка ні;

• 7) державний обов’язок дотримуватися нейтралітету й безсторонності несумісний із владою державних органів оцінювати леґітимність релігійних переконань;

• 8) держава має надати релігійній спільноті статус юридичної особи, коли остання бажає його отримати для мирної й законної реалізації права на свободу об’єднання, незалежно від релігійної доктрини такої релігійної організації.

• Стаття 10 Свобода вираження поглядів

• 1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

• 2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

• Свобода вираження поглядів – можливість самостійно вибирати вид та міру своєї мовної поведінки, а саме висловлювати ідеї, погляди, думки, яким чином це робити і в повному об’ємі розуміти значимість заявленого

• відповідно до даної статті, право на свободу вираження поглядів складається із трьох компонентів: дотримуватися своїх поглядів таотримувати і передавати інформацію, ідеї. Право на свободу вираження поглядів виступає єдиною константою, але на практиці право мовця, слухача та третіх сторін можуть один від одного відрізнятися і навіть вступати в супереч. Тією ж статтею пунктом 2 передбачені обмеження здійснення основного права: шляхом правомірного обмеження права на свободу вираження поглядів.

• Відповідно до Конвенції право на свободу вираження поглядів передбачає індивідуальну самореалізацію, розкриття правди та запобігання помилок, ефективну учать у демократичному розвитку держави, заохочення толерантності, взаєморозуміння та запобігання конфліктів.

• ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини встановлює, що втручання з боку державних органів у право на свободу вираження поглядів відбуватись може, але для цього воно повинно відповідати трьом вимогам: а) втручання має бути передбачене законом; б) втручання має відповідати законним цілям, визначеним у параграфі другому ст. 10, тобто бути здійсненим в інтересах громадської безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Необхідно звернути увагу на те, що перелік, наведений вище, є вичерпним: в) останньою умовою, яка завжди привертає до себе найбільшу увагу Європейського суду з прав людини, є необхідність втручання в демократичному суспільстві.

• ч.1 ст.10 не обмежується тількизахистом свободи слова, усного або письмового. Дія статті поширюєтьсятакож на сферу живопису, образів, дій, пов’язаних з вираженням ідей абопередачею інформації, а в деяких випадках – навіть на форму одежі. Захисту підлягає і форма, в якій виражена інформаціята ідеї.

• елементи, якіскладають зміст права на свободу вираження поглядів:

• - можливість вільно збирати, одержувати, зберігати, використовувати іпоширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами та в будь-який спосіб, без втручання держави і незалежно від кордонів, за винятком випадків, спеціально передбачених законом;

• - вільне виявлення своїх думок, переконань, раціоналізованих почуттів, установок, орієнтацій, концепцій тощо, можливість їх дотримуватися;

• - можливість використання будь-яких засобів вираження думки – яктрадиційних (усних, письмових, образотворчих тощо), так і сучасно-

• технічних.

• Стаття 11 Свобода зібрань та об'єднання

• 1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

• 2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.

• Права, які гарантує стаття 11, пов’язані з політичними і соціальними цінностями демократичного суспільства або грунтуються на них. Оскільки в цій статті захищається право на створення профспілок, що в свою чергу передбачає захист певних економічних і соціальних прав, при тлумаченні положень часто використовується багато інших міжнародних документів і декларацій, наприклад, конвенції Міжнародної організації праці.

• Право на свободу мирних зібрань гарантується кожному, хто має намір організувати мирну демонстрацію...; можливість контрдемонстрації із застосуванням сили або можливість долучення до демонстрації екстремістів, які не є членами обєднання, що виступило організатором, і які мають намір вчинити насильницькі дії, не можуть самі по собі скасувати це право. Навіть якщо існує реальна загроза того, що публічна демонстрація може призвести до заворушень внаслідок подій, які є поза контролем організаторів демонстрації, це не може бути приводом для виключення її зі сфери дії пункту 1 статті 11 Конвенції. Будь-які обмеження, що накладаються на подібні зібрання, повинні відповідати умовам положення пункту 2 статті 11

• Справжня, ефективна свобода мирних зібрань не може, таким чином, зводитись лише до обов’язку держави не втручатися: цілком негативна концепція не відповідає предмету та меті статті 11. стаття 11 іноді потребує вживання позитивних заходів навіть у сфері взаємовідносин між окремими особами, якщо в цьому є потреба (захист демонстрантів)

• Хоча вживання розумних і відповідних заходів для забезпечення мирного характеру демонстрацій є обов’язком Договірних Сторін, вони не можуть гарантувати це абсолютно, і вони мають широкі дискреційні повноваження у визначенні необхідних для цього засобів...

• У цьому питанні стаття 11 Конвенції зобов’язує їх вжити заходів, а не досягти результату.

• 2. Право на створення об’єднання

• термін “об’єднання” передбачає “добровільне об’єднання для досягнення спільної мети.

• Таким чином, Суд використовує у своїй практиці ці два критерії - “добровільний характер” та “спільна мета”.

• Критерій “добровільного характеру” має особливе значення у тих випадках, коли мова йде про “негативний” підхід до прав, визначених у статті 11, інакше кажучи, йдеться про право не приєднуватись до об’єднання чи профспілки.

• Критерій “загальної мети” за статтею 11 є більш складним для розуміння, ніж критерій “добровільного характеру”. (у кожному випадку питання наявності загальної мети вирішується окремо???)

• 3. Права профспілок

• Суд прийняв буквальне тлумачення положення статті 11 про захист права створювати профспілки і вступати до них. Судова практика показує, що вимоги статті задовольняються, якщо існує можливість створювати профспілки та визнається членство в цих профспілках. Суд не бере до уваги аргументи стосовно результативності захисту конкретною профспілкою інтересів її членів. Суд ухвалив, що стаття 11 не вимагає від держави гарантій певного рівня або типу відносин із профспілками, держава сама має обирати спосіб спілкування з цими об’єднаннями.

• Конвенція гарантує профспілкам свободу захищати професійні інтереси членів профспілки через профспілкові акції, ведення та розгортання яких Договірні Сторони мають дозволити та зробити можливими.

• Подібно до ситуації з іншими статтями Конвенції, держава не повинна втручатись у здійснення прав, які гарантуються статтею 11.

• Право створювати профспілки та вступати до них є окремим аспектом свободи обєднань, призначенням якого є, в першу чергу, захист від дій держави. Держава не повинна втручатись у процес створення профспілки та вступу до неї...

• Право створювати профспілки включає, зокрема, право профспілок розробляти власні правила, управляти своєю діяльністю та засновувати федерації профспілок і приєднуватись до них... Відповідні рішення профспілки з цих питань не можуть піддаватись обмеженню чи контролю з боку держави...

• Подібні рішення, відповідно, повинні розглядатись як приватна діяльність, за яку загалом держава не може нести відповідальність згідно з Конвенцією...

• Захист, що гарантується цим положенням, спрямований передусім захистити від втручання з боку держави. Але за певних обставин може виникнути необхідність втручання держава у справи профспілок з метою захисту особи:

• Від будь-яких зловживань в зв’язку з домінуючим становищем профспілок ... Такі зловживання можуть мати місце, наприклад, у випадку, коли виключення або вигнання із членів профспілки були зроблені з порушенням правил спілки або коли такі правила є нераціональними чи довільними, або коли виключення або вигнання призводить до серйозних наслідків, наприклад, до втрати роботи внаслідок існування системи працевлаштування членів певних профспілок (“closed shop”).

• 4. Особливі аспекти обмежувальних положень статті 11

• На відміну від інших статей Конвенції, що мають аналогічну структуру, стаття 11 містить у пункті 2 положення, яке дає Високим Договірним Сторонам Конвенції повноваження обмежувати здійснення службовцями збройних сил, поліції та системи державного управління прав, що гарантуються в пункті 1

• Враховуючи практику Європейського суду з прав людини можна стверджувати, що категорія права власності в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення і може не збігатися з тим, що прийнято в національних правових системах.

• Виходячи із практики Європейського суду з прав людини об’єктом права власності, може бути будь-яке майно. До поняття власності належать також і активи приватного права, які не є «фізичною власністю», зокрема акції або грошові вимоги, засновані на договорі або делікті. Право вільно користуватись майном також охоплює деякі економічні вимоги, які ґрунтуються на публічному праві, зокрема пільги, які отримуються згідно з системами обов’язкового страхування, встановленими законодавством . Європейський суд з прав людини в одному зі своїх рішень вказав, що «поняття «майно»  в ст. 1 має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, можуть розглядатися як право власності і, таким чином, як «майно» в контексті цього положення» [12].

• За сучасних умов розвитку світового співтовариства відбувається значне розширення кола об’єктів права власності: поряд з речовими об’єктами з’являється значна кількість неречових (безтілесних) об’єктів, які розуміються як права, що мають вартість та грошову оцінку, але являють собою «ідеальний» майновий об’єкт неречового характеру. До таких об’єктів відносять об’єкти промислової, фінансової і комерційної власності, зокрема інформацію. Неречові (безтілесні) об’єкти права власності також підлягають правовому захисту.

• Для кваліфікації того чи іншого об’єкта правовідносин як «майно» першою і основною є ознака «економічної цінності». В тлумаченні європейських суддів інститут захисту права власності повинен поширюватися на всі оборотоздатні об’єкти, яким притаманні ознаки економічної цінності незалежно від їхньої матеріальної або нематеріальної природи.

• Другою ознакою є ознака реальності, оскільки майно повинно реально існувати, бути наявним. Практика Європейського суду з прав людини свідчить, що ст. 1 Протоколу № 1 застосовується тільки до реально існуючого майна, а не до права набувати власність.

• Беручи до уваги дві наведені ознаки об’єктів права власності можна зробити висновок про те, що на підставі ст. 1 Протоколу № 1 закладено доволі широку концепцію права власності, яка не обмежується матеріальними речами і містить весь спектр нематеріальних об’єктів від інтелектуальної власності до прав вимоги.  До того ж, виходячи із практики Європейського суду з прав людини, права вимоги можуть бути також різними за своєю природою. Наприклад: акції; зобов’язальні права вимоги, які є об’єктами приватних правовідносин; вимоги, встановлені судовими рішеннями, а саме: грошові вимоги до держави із податкових або інших публічних правовідносин, зокрема повернення  податків, відшкодування  шкоди в процесі адміністративних. Зазначені об’єкти є майном, тому на них поширюється право власності в конструкції Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

• Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 винятком із поняття «майно» можуть бути лише ті об’єкти, які в силу прямої заборони, встановленої національним або міжнародним правом, вилучені із економічного обігу або ті об’єкти, які не можуть належати на праві власності приватним особам, хоча фактично вони будуть мати економічну цінність (наприклад, деякі види зброї, радіоактивні матеріали, наркотики). Таке обмеження права власності приватних осіб виправдано міркуваннями суспільного інтересу, тому держава має в цьому аспекті певну свободу розсуду при визначенні того, що може бути об’єктом права приватної власності, а що ні.

• Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

• позбавлення майна згідно із другою нормою може бути виправданим тільки якщо доведена, крім іншого, наявність «інтересів суспільства» та «умов, передбачених законом». Більше того, будь-яке втручання у володіння майном повинно задовольняти принцип пропорційності. Як Суд неодноразово зазначав, повинен бути встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства в цілому та вимогою захисту основних прав індивіда.

• у випадку позбавлення власності, встановлені обмежень на корис­тування нею чи в інших подібних випадках справедливість вимагає, щоб особам, які постраждали, було надано право оскаржувати рішення уряду з питань позбав­лення власності, встановлення контролю за її використанням і було надане відшкодування.

• «Поняття суспільний інтерес» обов'язково має розширене тлумачення... Суд, вважаючи природним, що мають бути широкими межі розсуду, які надаються законодавцям для здійснення соціальної та економічної політики, поважає рішення законодавців стосовно того, що є суспільний інтерес, коли ці рішення грунтуватимуться на розумних міркуваннях.

• Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціаль­ної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати «суспільним інте­ресам», навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею».

• Право на освіту: стаття 2 Протоколу № 1

• Стаття 2 Протоколу № 1:

• Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань.

• Право на освіту, яке викладене в статті 2 Протоколу № 1 Конвенції, складається з трьох взаємопов’язаних елементів.

• У першому реченні статті передбачається, що держава не може нікому відмовити в праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатись у здійснення особою її права на освіту, наприклад, перешкоджаючи особі скористатися можливостями для одержання освіти, що їх надає держава.

• У другому реченні статті вміщені два інші елементи права на освіту. По-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і обсягу участі держави в освіті та навчанні. В цілому це означає, що держава не має ніяких зобов’язань надавати певні можливості щодо отримання освіти чи гарантувати кожному можливість отримати ту освіту, яку він забажає. І по-друге, в цій фразі вміщено гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.

• На відміну від багатьох інших статей Конвенції, що гарантують захист основних прав, стаття 2 Протоколу № 1 складається з негативних термінів: держава не може заборонити, але й не зобов’язана гарантувати дотримання визначеного права. Таке формулювання ставить державу у вигідне становище проти обвинувачень у порушенні, тому що приватній особі важко навести переконливі докази того, що держава зобов’язана не втручатися та/або діяти позитивно з метою забезпечення її права на освіту. Замість цього особа має взяти на себе тягар доведення того, що держава активно відмовляє їй у праві на освіту, що представляє собою значно вищий рівень порівняно з принципами невтручання або позитивного зобов’язання.

• Негативне формулювання (права на освіту) вказує ... на те, що Договірні Сторони не визнають такого права на освіту, яке вимагає від них організовувати за рахунок держави або фінансувати освіту будь-якого типу чи рівня...

• Усі держави - члени Ради Європи мають загальну і офіційну систему освіти. Тому йдеться зовсім не про те, щоб зобов’язати державу створити таку систему, а лише про те, щоб гарантувати особам, які перебувають в межах юрисдикції Договірних Сторін, право на користування тими засобами отримання освіти, які існують на даний момент.

• Перше речення статті 2 Протоколу гарантує, відповідно, право на доступ до навчальних закладів, що існують у даний час, але такий доступ є тільки частиною права на освіту. Для того щоб “право на освіту” було реалізоване, потрібно також, щоб особа, яка користується цим правом, мала можливість отримувати користь з такої освіти, тобто, йдеться про право отримувати, відповідно до діючих у кожній державі правил, офіційне визнання - у тій чи іншій формі - здобутої освіти.

• Право на освіту, яке гарантоване в першому реченні статті 2 Протоколу № 1, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави... Але таке регулювання ніколи не повинно наносити шкоду змісту цього права чи суперечити іншим правам, що проголошені у Конвенції.

• Будучи наділені природнім зобов’язанням по відношенню до своїх дітей, заявники-батьки мають пріоритет в забезпеченні їхньої “освіти та навчання”, вони можуть вимагати від держави поваги до своїх релігійних і світоглядних переконань. Їхнє право поєднується з відповідальністю, яка тісно пов’язана із здійсненням і використанням права на освіту.

• Друге речення статті 2 вказує на те, що держава при виконанні покладених на неї в області освіти та навчання функцій, повинна слідкувати за тим, щоб інформація та знання, які містяться в шкільних програмах, подавалися в об’єктивному, критичному та прюралістичному вигляді. Державі забороняється нав’язувати навчання, котре може розглядатись як таке, що суперечить релігійним і світоглядним переконанням батьків. Це є та межа, за яку не можна заступати.

• Стаття 14:

• Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.

• Як національне, так і міжнародне право закріплюють принципи рівності та недискримінації. Ці принципи можуть мати формальний аспект, наприклад, коли йдеться про поводження з кожною особою виключно на підставі закону, та матеріальний аспект, наприклад, коли йдеться про рівний розподіл прав і привілеїв у даному суспільстві. В обох випадках право встановлює певну відмінність між тими, хто користується цими правами: важливість питання полягає в тому, за якою межею ця відмінність стає забороненою дискримінацією. Суд надав Високим Договірним Сторонам широкі межі розсуду для визначення тих обставин, за яких певні відмінності є прийнятними.

• Європейська конвенція з прав людини захищає права окремих осіб, а не груп. Стаття 14 також захищає права окремих осіб, а не груп. На практиці це означає, що тільки сторони, відносно яких безпосередньо порушено одне чи кілька прав, що їх гарантує Конвенція, можуть звертатися зі скаргою до Страсбурга: жодна особа не може подавати скаргу від імені іншої сторони, права якої порушено. Конвенція не передбачає “actio popularis”. Навіть у заяві, яку називають “колективною”, кожна особа має довести, що вона є жертвою порушень прав.

• Конвенція не передбачає загального зобов’язання не допускати дискримінації. Захист, що гарантується у статті 14, доповнює інші основні права, які вміщені в Конвенції: викладене у статті 14 право не є самостійним. Зазначивши це, Суд зауважив, що навіть у разі визнання факту виконання державою своїх зобов’язань щодо дотримання якогось із основних прав у рамках певної справи, може бути одночасно ухвалено рішення про те, що держава порушила те саме право у зв’язку зі статтею 14.

• Будь-яка різниця у поводженні держави з окремими особами в однаковій ситуації повинна мати об’єктивні та виправдані підстави.

• Поняття дискримінації за змістом статті 14 передбачає, в основному, випадки, коли з особою чи групою осіб без належних підстав поводяться, гірше, ніж з іншими, навіть якщо Конвенція і не передбачає кращого поводження.

• Отже, стаття 14 стосується, в першу чергу, нерівності в конкретному поводженні, а не порівняння різних заходів, які може обирати держава, обмежуючи здійснення якогось основного права.

• «Позитивна дискримінація» не є порушення ст.. 14