ЄК було підписано 4 листопада 1950 р. у м.Римі десятьма європейськими державами– Бельгією, Францією, Люксембургом, Нідерландами, Великою Британією, Ірландією, Італією, Данією, Норвегією і Швецією

Запровадження нових стандартів захисту прав людини було нагальною потребою для європейських країн, яким довелося пережити жахи Другої світової війни, під час якої права людини брутально і масово порушувались. Відвойована свобода була оплачена десятками мільйонів життів європейців і жителів інших континентів. Конвенція мала на меті не лише закріпити стандарти прав і свобод людини, які були проголошені у Загальній декларації прав людини (1948 р.), а й запровадити механізми їх реалізації, що було принциповою новацією у практиці міжнародних договорів. Крім того, це був спосіб єднання європейських народів на основі утвердження цінностей, на яких ґрунтувалися б відносини між громадянами та різними інститутами влади.

5 травня 1949 р. у м.Лондоні країни–члени РЄ прийняли Статут Ради Європи, який набрав чинності у червні 1949 р. Стаття 3 Статуту проголосила головний критерій членства країн у РЄ: “Кожний член Ради Європи обов’язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією.

Конвенція встановлює невід’ємні права і свободи для кожного і накладає на держави-учасниці зобов’язання гарантувати ці права кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією

На відміну від інших міжнародних договорів у галузі прав людини Конвенція встановлює реально працюючий механізм захисту прав і свобод людини– Європейський суд з прав людини, який має право розглядати індивідуальні скарги від громадян держав – учасниць Конвенції. Її другий розділ визначає порядок діяльності Європейського суду з прав людини: він діє на постійній основі з метою забезпечення виконання державами-учасницями зобов’язань за Конвенцією, його юрисдикція поширюється на всі спори, що стосуються прав і свобод, визначених у Конвенції та протоколах до неї. Окрім норм Конвенції, Суд у своїх рішеннях керується також практикою застосування своїх попередніх рішень. Контроль за їх виконанням здійснює також Комітет Міністрів РЄ. Завдяки такому механізму вперше у міжнародному праві окрема особа нарівні з державою стала суб’єктом міжнародних правових відносин, отримавши право подавати індивідуальну скаргу проти держави.

Проте визначений Конвенцією обсяг прав і свобод був далеко не повним. Необхідні доповнення здійснювалися надалі шляхом прийняття додаткових протоколів до Конвенції, які ставали її невід’ємною складовою.

Відповідно до ст.60 “ніщо в цій Конвенції не повинно тлумачитися як обмеження або відступ від будь-яких прав і основних свобод людини, які можуть гарантуватися законами будь-якої договірної сторони або будь-якою іншою угодою, в якій вона бере участь”. Тобто держава може встановити більш високий рівень захисту прав, а Конвенція дає лише мінімальний рівень захисту, і держава не може посилатися на неї як на якусь обмежувальну модель, навпаки, має право створювати більш ефективні національні механізми захисту.

Важливо зазначити, що держави–учасниці Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод обмежилися захистом лише громадянських і політичних прав, закріплених у цій Конвенції, які належать, як відомо, до першого покоління прав людини і базуються на так званому негативному визначенні свободи як заборони втручання держави чи інших суб’єктів у відносини, що становлять зміст того чи іншого права.

Починаючи з 1953 р., РЄ розпочала запроваджувати у правове поле європейських країн договори прав людини другого покоління, які забезпечують людині реальну можливість скористатись правами і свободами, зафіксованими у Конвенції, базуються на позитивному визначенні свободи і вимагають від держав-учасниць створення відповідних умов та взяття на себе відповідальності за забезпечення прав і свобод людини. (Європейська конвенція про соціальну та медичну допомогу 1953 р. У 1954 р. Європейська культурна конвенція. У 1961 р. прийнята Європейська соціальна хартія, яка містить не лише визначення соціально-економічних прав і яка створила контрольний механізм за їх виконанням)

Наступним важливим кроком у розширенні обсягу прав і свобод базової Конвенції стало прийняття РЄ 26 листопада 1987 р. Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню

Починаючи з 90-х років ХХ ст., РЄ розробляє правові норми договорів, які відносять до третього покоління прав людини. Вони фіксують можливість захисту колективних і солідарних прав, прав народів та національних меншин.

Новий напрям розробки європейських стандартів у галузі прав людини пов’язаний із боротьбою проти тероризму. У 1977 р. РЄ прийняла Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом (набрала чинності 1978 р.). На її розвиток у 2005 р. було прийнято Конвенцію Ради Європи про запобігання тероризму (набрала чинності 2007 р.).

Важливим доповненням переліку прав, закріплених у базовій Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стало ухвалення РЄ низки договорів стосовно права на здорове довкілля. У 1979 р. була прийнята Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі– Бернська конвенція (набрала чинності 1982 р.), у якій закладені основні права щодо здорового довкілля та охорони природного середовища.

Наступний етап у становленні європейської системи прав людини розпочався прийняттям у 1997 р. Конвенції про захист прав і гідності людини у зв’язку із застосуванням досягнень біології та медицини: Конвенція про права людини і біомедицину (увійшла в дію у 1999 р.), оскільки у цій Конвенції йдеться вже про четверте покоління прав людини, пов’язаних із захистом її генетичної ідентичності

Всього за 60 років із часу прийняття Європейської конвенції з прав людини РЄ було прийнято понад 130 міжнародних договорів у царині прав і свобод людини, які включають понад 70 тисяч правових норм. Таким чином, фактично створено європейський кодекс захисту прав і свобод людини, який є спільним зобов’язанням країн–членів РЄ перед своїми народами.

1995 р. – Україна стала членом Ради Європи

Ратифікувавши Європейську конвенцію з прав людини, Україна визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини для правової системи нашої країни. А з 11 вересня 1997 р., тобто з дня набуття чинності Європейською конвенцією з прав людини для України, громадяни нашої держави здобули право звертатися до Суду.

Україна дуже швидко стала “одним з лідерів” за кількістю заяв, що надходять до Суду.

Юридичні наслідки ратифікації:

1. Можливість подати позов проти України до ЄСуду з прав людини

2. Заборона смертної кари

3. Реформування законодавства – приведення його у відповідність до ЄК та Протоколів (Україна ратифікувала всі протоколи до ЄК). У тому числі 23.02.2006 прийнято ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики ЄСуду з прав людини»

4. Обов’язкова експертиза законопроектів, підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога держ. Реєстрації на відповідність ЄК

Норми ЄК сформульовані у загальному вигляді, при їх застосуванні ЄСуд керується такими принципами:

1. Ефективного і динамічного тлумачення

2. Забезпечення правової визначеності

3. Пропорційності та забезпечення рівноваги інтересів

4. Забезпечення певної свободи національного розсуду

5. Автономного тлумачення

6. Врахування загальновизнаних принципів і норм міжнародного права

7. Забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини

Суд застосовує принципи у взаємозв’язку.

Принцип Ефективного і динамічного тлумачення передбачає необхідність тлумачити зміст норм ЄК таким чином, щоб передбачені гарантії були реальними, ефективними і дієвими.

з декількох можливих варіантів інтерпретації змісту правової норми для правозастосування Судом обирається той, практична реалізація якого забезпечить найвищий рівень захисту прав та основних свобод людини, у тому числі й шляхом застосування належних механізмів їх поновлення

Принцип правової визначеності (принцип дотримання правил прецеденту) = однакові справи повинні вирішуються однаково.

Принцип пропорційності та забезпечення рівноваги інтересів (індивіда та суспільства)

Види прав ЄК:

1. Абсолютні – не можуть обмежуватися за будь-яких умов

2. Права, щодо яких допускаються мінімальні обмеження

3. Права, щодо яких можливі широкі обмеження

В тих випадках, коли мова йде про обмеження права суд враховує: 1. Наявність правових підстав обмеження: а) обмеження повинні дозволятися ЄК; б) існування національного нормативного акта, який передбачає це обмеження; 2. Наявність легітимної мети для обмеження; 3. Пропорційність вжитих державою заходів щодо обмеження прав людини з огляду на легітимну мету, якої держава намагається досягти.

Принцип забезпечення певної свободи національного розсуду = суд постійно проявляє готовність визнавати за державами-учасницями ЄК прерогативу вирішення покладення яких саме обмежень прав людини є доцільним і доречним за даних конкретних обставин. Обов’язок застосовувати, тлумачити та конкретизувати норми ЄК покладається у першу чергу на національні органи. Головне призначення ЄСуду – здійснення контролю за тим, щоб такі дії держ. Органів влади не виходили за дозволені ЄК межі.

Принцип автономного тлумачення = юридичні поняття ЄК можуть не співпадати з їх аналогами в національному законодавстві.

Принцип врахування загально визначених норм і принципів міжнародного права = ЄК повинна тлумачитися відповідно до інших норм міжнародного права, частиною яких вона є.

Забезпечення мінімальних гарантій прав людини = держави в праві забезпечувати більш широкі гарантії прав людини, ніж передбачено ЄК.

Сформульована Європейським правова позиція – "Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, які мають практичний вплив і є ефективними", – зіграла вирішальну роль у визначенні його ролі в європейській системі захисту прав людини. Саме потреба здійснення на практиці дійового захисту прав і свобод людини обумовила застосування Судом такого підходу до тлумачення норм Конвенції, який дозволяє йому постійно розширювати встановлені Конвенцією гарантії. З огляду на це, принцип ефективного та динамічного тлумачення конвенційних норм у практиці Страсбурзького суду фактично перетворився на спосіб "експлуатації потенційних можливостей Конвенції".

Європейський суд з прав людини особливо підкреслив, що "під час тлумачення Конвенції необхідно враховувати її особливий характер як договору про колективне гарантування прав людини та основоположних свобод... Предмет і мета Конвенції як правового акту, що забезпечує захист прав людини, вимагає, щоб її норми тлумачилися й застосовувалися таким чином, щоб зробити її гарантії реальними й ефективними… Крім того, будь-яке тлумачення прав і свобод, що гарантуються, має відповідати "загальному духу Конвенції – правового акту, метою якого є забезпечення й розвиток ідеалів і цінностей демократичного суспільства". Іншими словами, специфічна природа Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод надає процесу тлумачення її норм особливу цільову орієнтацію. Досягнення саме ефективного захисту прав людини стає головним критерієм "зважування" дій держави щодо реалізації або обмеження цих прав.

Результативність принципу ефективного тлумачення Конвенції також виявляється в тому, що він дозволяє найкращим чином пристосувати положення Конвенції до соціальних умов, які постійно змінюються. Цей принцип обумовлює так звану "динамічну" або "еволюційну" інтерпретацію конвенційних норм, що застосовується Страсбурзьким судом. У його прецедентному праві вкоренилося положення про те, що Конвенція є "живим інструментом", який повинен тлумачитися "у світлі умов сьогодення".

Застосування принципу ефективного та динамічного тлумачення у процесі інтерпретації конвенційних норм в кінцевому рахунку впливає на обсяг їхнього тлумачення. Так, у практиці Страсбурзького суду чітко простежується тенденція щодо розширення прав і свобод людини та звуженого розуміння компетенції держав-учасниць Конвенції щодо обмеження прав і свобод людини. Водночас, таке звуження прав держави неодмінно веде до розширення її обов’язків перед людиною, що дає підстави говорити про безпосередній "вихід" тлумачення норм за "обсягом" на зазначений принцип.

Таким чином, з декількох можливих варіантів інтерпретації змісту правової норми для правозастосування Судом обирається той, практична реалізація якого забезпечить найвищий рівень захисту прав та основних свобод людини, у тому числі й шляхом застосування належних механізмів їх поновлення. При цьому з метою забезпечення правової визначеності Страсбурзький суд у більшості випадків тлумачить Конвенцію в контексті своїх попередніх рішень, змінюючи свою практику лише в тих випадках, коли цього вимагає принцип динамічного тлумачення, який дозволяє забезпечити максимально ефективний захист прав людини та основоположних свобод в умовах постійної еволюції європейських стандартів у галузі прав людини.

Європейський суд з прав людини у своїй діяльності керується принципом правової визначеності, який означає послідовний розвиток його практики. Як підкреслив Суд у справі "Cossey v. the United Kingdom", "в інтересах правової визначеності та регулярного розвитку прецедентного права відповідно до Конвенції" він у більшості випадків дотримується правила прецеденту. Це дозволяє Судові забезпечити реалізацію принципу правової рівності всіх перед законом і судом, адже вирішення схожих справ по-різному може призвести до того, що будуть порушені законні очікування тих, хто шукає захисту в правосуддя, а також рівновага та стабільність суспільних правовідносин. Страсбурзький суд змінює свою практику лише тоді, коли цього вимагають потреби забезпечення ефективного захисту прав людини (з огляду на принцип ефективного та динамічного тлумачення конвенційних норм).

Таким чином з декількох можливих варіантів інтерпретації змісту правової норми для правозастосування Судом обирається той, практична реалізація якого забезпечить найвищий рівень захисту прав та основних свобод людини, у тому числі й шляхом застосування належних механізмів їх поновлення. При цьому з метою забезпечення правової визначеності Страсбурзький суд у більшості випадків тлумачить Конвенцію в контексті своїх попередніх рішень, змінюючи свою практику лише в тих випадках, коли цього вимагає принцип динамічного тлумачення, який дозволяє забезпечити максимально ефективний захист прав людини та основоположних свобод в умовах постійної еволюції європейських стандартів у галузі прав людини.

З огляду на багатоманітність правових систем держав-членів Ради Європи, Страсбурзькому суду нерідко доводиться мати справу з великою кількістю правових понять, що не мають єдиного визначення в різних європейських країнах. Це практично унеможливлює тлумачення деяких термінів Конвенції відповідно до їхнього буквального значення. За цих умов Суд пішов шляхом пошуку "спільного знаменника" у розумінні відповідних понять. Причому наявність законодавчого визначення того чи іншого терміну в національному праві держави, що виступає відповідачем у справі, ще не означає, що результат розгляду справи є заздалегідь визначеним.

Європейський суд з прав людини під час розгляду конкретних справ найчастіше дотримується принципу автономного тлумачення конвенційних норм, пояснюючи це потребою враховувати "завдання та цілі Конвенції", що указує на взаємозв’язок і взаємообумовленість принципів автономного та ефективного тлумачення.

На даний момент, у результаті тривалої інтерпретації Судом положень Конвенції була сформована ціла система автономних понять – у його рішеннях можна знайти специфічні визначення таких термінів, як "цивільний", "кримінальний", "обвинувачення, "особисте життя", "сімейне життя", "житло", "кореспонденція", "майно", закон тощо.

Зрозуміло, що автономне значення цих понять повинно враховуватися і національними органами законодавчої, виконавчої та судової влади під час застосування ними положень ЄК.

Виділяють три види прав людини та основні свободи, гарантованих Конвенцією:

• абсолютні права та свободи, які не можна порушувати в жодному разі – незалежно від умов, що існують у суспільстві (наприклад, право на життя; заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження);

• права та свободи, до яких можна застосувати лише дуже вузькі (специфічні) обмеження (наприклад, право на особисту свободу та недоторканість; право на справедливий суд);

• права та свободи, користування якими може бути пов’язано з низкою дещо ширше сформульованих конфліктуючих інтересів (скажімо, у статті 9 Конвенції йдеться, що свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом i є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав i свобод інших осіб).

Проаналізувавши текст Конвенції та Протоколів до неї можна дійти висновку, що кількість викладених у них прав і свобод, які підлягають певним обмеженням, складає більшість порівняно із абсолютними правами та свободами. Зважаючи на це, Європейський суд з прав людини пильно слідкує за тим, щоб обмеження прав і свобод, застосовані в кожному конкретному випадку, не притлумлювали цінність відповідних прав.

За винятком кількох прав, які є абсолютними, при застосуванні положень Конвенції Страсбурзький суд прагне до визначення належної рівноваги між різними правами та інтересами (мається на увазі як рівновага між правами окремого індивіда та суспільними або державними інтересами, так і баланс між правами окремих осіб, інтереси захисту яких суперечать один одному – скажімо, між правом на свободу вираження поглядів і правом на повагу до приватного та сімейного життя).

Необхідно підкреслити, що у тих випадках, коли мова йде про обмеження тих чи інших прав і свобод, Суд завжди звертає увагу на кілька параметрів, встановлених Конвенцією, яким мають відповідати застосовані державою заходи щодо цих прав:

1. Наявність правових підстав обмеження:

а) обмеження повинні дозволятися ЄК;

б) існування національного нормативного акта, який передбачає це обмеження;

2. Наявність легітимної мети для обмеження;

3. Пропорційність вжитих державою заходів щодо обмеження прав людини з огляду на легітимну мету, якої держава намагається досягти.

Відсутність першого з цих параметрів автоматично означає порушення Конвенції. Одночасно, будь-які застосовані заходи щодо обмеження прав людини та основних свобод мають бути виправдані наявністю певної законної мети. У більшості випадків відсутність такої мети дуже складно довести, тому ця вимога виключає, як правило, лише застосування обмежень, взагалі ніяк не пов’язаних із легітимними цілями, визначеними Конвенцією, а сумніви щодо наявності легітимної мети можуть виникнути хіба що у випадках явної невідповідності. Зважаючи на це, найбільше уваги Суд приділяє перевірці пропорційності застосованих заходів і поставленої мети.

Отже, враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що будь-яке обмеження прав і свобод повинно обов’язково пропорційно співвідноситися з легітимною метою, навіть, у тому випадку, коли таке обмеження прямо передбачене законом. Оскільки встановлення конкретних стандартів правозастосування конвенційних норм, в кінцевому рахунку, є прерогативою Європейського суду з прав людини, то принцип пропорційності належить до найголовніших чинників, на які слід звертати увагу при тлумаченні Конвенції.

Виділяють три види прав людини та основні свободи, гарантованих Конвенцією:

• абсолютні права та свободи, які не можна порушувати в жодному разі – незалежно від умов, що існують у суспільстві (наприклад, право на життя; заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження);

• права та свободи, до яких можна застосувати лише дуже вузькі (специфічні) обмеження (наприклад, право на особисту свободу та недоторканість; право на справедливий суд);

• права та свободи, користування якими може бути пов’язано з низкою дещо ширше сформульованих конфліктуючих інтересів (скажімо, у статті 9 Конвенції йдеться, що свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом i є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав i свобод інших осіб).

Проаналізувавши текст Конвенції та Протоколів до неї можна дійти висновку, що кількість викладених у них прав і свобод, які підлягають певним обмеженням, складає більшість порівняно із абсолютними правами та свободами. Зважаючи на це, Європейський суд з прав людини пильно слідкує за тим, щоб обмеження прав і свобод, застосовані в кожному конкретному випадку, не притлумлювали цінність відповідних прав.

За винятком кількох прав, які є абсолютними, при застосуванні положень Конвенції Страсбурзький суд прагне до визначення належної рівноваги між різними правами та інтересами (мається на увазі як рівновага між правами окремого індивіда та суспільними або державними інтересами, так і баланс між правами окремих осіб, інтереси захисту яких суперечать один одному – скажімо, між правом на свободу вираження поглядів і правом на повагу до приватного та сімейного життя).

Необхідно підкреслити, що у тих випадках, коли мова йде про обмеження тих чи інших прав і свобод, Суд завжди звертає увагу на кілька параметрів, встановлених Конвенцією, яким мають відповідати застосовані державою заходи щодо цих прав:

1. Наявність правових підстав обмеження:

а) обмеження повинні дозволятися ЄК;

б) існування національного нормативного акта, який передбачає це обмеження;

2. Наявність легітимної мети для обмеження;

3. Пропорційність вжитих державою заходів щодо обмеження прав людини з огляду на легітимну мету, якої держава намагається досягти.

Відсутність першого з цих параметрів автоматично означає порушення Конвенції. Одночасно, будь-які застосовані заходи щодо обмеження прав людини та основних свобод мають бути виправдані наявністю певної законної мети. У більшості випадків відсутність такої мети дуже складно довести, тому ця вимога виключає, як правило, лише застосування обмежень, взагалі ніяк не пов’язаних із легітимними цілями, визначеними Конвенцією, а сумніви щодо наявності легітимної мети можуть виникнути хіба що у випадках явної невідповідності. Зважаючи на це, найбільше уваги Суд приділяє перевірці пропорційності застосованих заходів і поставленої мети.

Отже, враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що будь-яке обмеження прав і свобод повинно обов’язково пропорційно співвідноситися з легітимною метою, навіть, у тому випадку, коли таке обмеження прямо передбачене законом. Оскільки встановлення конкретних стандартів правозастосування конвенційних норм, в кінцевому рахунку, є прерогативою Європейського суду з прав людини, то принцип пропорційності належить до найголовніших чинників, на які слід звертати увагу при тлумаченні Конвенції.

Европейский Суд по правам человека не применяет национальное право государств-участников Конвенции о правах человека и основных свободах, не толкует это право и не выносит решения на его основе. Суд не вникает, также, в вопрос о том было ли допущено какое-либо нарушение национального права в государстве-ответчике. Суд неоднократно отмечал, что в его обязанности не входит решение такого вопроса. Но это не значит, что Суд вообще не обращается при рассмотрении материалов дела к национальному праву.

Как показывает практика работы Суда, обращения к законодательству государства-ответчика возможна начиная с этапа установления приемлемости жалобы. Направляемая в Суд жалоба должна быть сопровождена подробными ссылками на национальные нормативно-правовые акты, которые были (или не были) применены национальным судом при разрешении дела. Однако жалоба, направляемая в Суд, не может апеллировать к нарушениям иных правовых актов, помимо Конвенции.

Наиболее активно Суд может обращаться к национальному законодательству государства-ответчика в ходе рассмотрения дела по существу, хотя решение при любых обстоятельствах может быть вынесено исключительно на основе норм Конвенции или протоколов к ней. Естественно, что при этом в поле зрения Европейского Суда по правам человека попадают решения национальных судов государства ответчика, руководствовавшихся чаще всего нормами национального права. Но и здесь Европейский Суд по правам человека не рассматривает обоснованность или необоснованность применения или неприменения национального права. Европейский Суд по правам человека исследует вопрос об обоснованности решений национальных судебных органов с точки зрения Конвенции или Протоколов

Обращение Суда к национальному праву может быть связано:

а) с установлением несоответствия или соответствия национального права нормам ЕКПЧ в связи с рассматриваемым делом. Это наиболее частая оценка Судом национального законодательства государства-участника Конвенции.

б) с установлением пробелов в национальном праве в сфере действия ЕКПЧ. В этом случае Суд констатирует отсутствие в национальном праве соответствующей Конвенции нормы, на основании которой должно было быть принято решение, но оно не было принято. Суд ни в коем случае не рассматривает пробелы в национальном законодательстве как основание для неисполнения государствами своих обязательств по Конвенции.

в) с рекомендациями относительно усовершенствования национального законодательства с целью его более полного соответствия нормам ЕКПЧ.

Перечень субъектов обращения в Европейский Суд по правам человека исчерпывающе определен в ст.33, 34 Конвенции. В то же время, на основании практики применения Конвенции Судом было дано важное толкование этих статей, повлиявшее на формирование прецедентного права в этой области.

Во-первых, субъектом обращения в Суд может быть любое государство-участник Конвенции, которое в соответствии со ст.33 может "передать на рассмотрение Суда вопрос о любом" нарушении Конвенции или протоколов к ней другим государством-участником.

Это означает, что любое государство-участник Конвенции может выступить инициатором защиты прав человека в любом другом государстве-участнике Конвенции. Конвенция не ограничивает круг субъектов, в защиту которых может быть подано такое заявление, т.е. это может быть любой субъект, названный в ст.34. Конвенция также не содержит исключений из круга государств-участников, в отношении которых может быть сделано заявление. Поэтому речь может идти о любом нарушении Конвенции в любом государстве-участнике. Конвенция не запрещает обращаться в Суд разным государствам одновременно или с идентичными заявлениями о нарушениях ее положений.

Во-вторых, Суд может принимать заявления от любого лица, неправительственной организации или группы лиц, которые считают себя пострадавшими от нарушения одним из государств-членов Конвенции тех прав, которые изложены в Конвенции или в протоколах к ней.

Если с заявлением в Суд желает обратиться физическое лицо, то это может быть любой индивид, который законно либо незаконно находится под юрисдикцией государства-участника Конвенции. Фактически это означает, что должны быть приняты во внимание два критерия: пространственный и по кругу лиц.

Пространственный критерий связан с нормой ст.1 Конвенции: "Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі цієї Конвенції". Употребление выражения "под юрисдикцией" государства-участника Конвенции имеет здесь принципиальное значение, поскольку означает, что государство обязано применять нормы Конвенции не только в пределах своей территории.

По кругу лиц заявителем может быть не только гражданин того государства, в котором произошло нарушение, но и любой иностранец либо лицо без гражданства, оказавшееся под юрисдикцией государства-участника Конвенции, независимо от того, проживает это лицо в государстве постоянно либо находится временно. Это может быть, в том числе любое лицо, незаконно оказавшееся на территории государства, в том числе задержанное при незаконном переходе границы. Иными словами, речь идет о предельно широком круге лиц, чьи права, оговоренные в Конвенции, государство-участник обязано соблюдать.

Конвенция не содержит ограничений относительно дееспособности лица, которое обращается в Суд. Поэтому обращаться в порядке ст. 34 Конвенции могут несовершеннолетние, а также ограниченно дееспособные и недееспособные лица (в практике Суда рассмотрено немало дел, связанных с защитой прав лиц, находящихся в психиатрических больницах).

Если группа лиц желает обратиться в Суд с заявлением в порядке ст. 34 Конвенции, то должны быть соблюдены критерии, относящиеся к понятию "группа". Конвенция не содержит указаний относительно таких критериев, но практика Суда свидетельствует о том, что это может быть не любая группа.

Наличие группы, по смыслу ст.34 Конвенции, сопряжено с идентичным и одновременным нарушением прав лиц, которые ее образуют. Речь не может идти о группе, возникшей вследствие или после того, как при различных обстоятельствах и в разное время были нарушены права разных лиц, даже если такие нарушения внешне выглядят одинаковыми.

Если неправительственная организация желает обратиться с заявлением в порядке ст. 34 Конвенции в Суд, то для ее обращения должны быть соблюдены условия, относящиеся к критериям такой организации

Хотя среди юридических лиц, которые могут быть субъектами обращения в Суд, Конвенция непосредственно называет только неправительственные организации, имея ввиду в качестве лиц индивидов то есть физических лиц, в действительности в Суд могут обращаться и иные юридические лица.

Особа може звернутися до Суду, якщо вважає, що вона особисто є жертвою порушення однією з держав – членів Конвенції її прав чи основоположних свобод, які захищаються Конвенцією та протоколами до неї.

Суд може розглядати лише ті заяви, в яких йдеться про порушення гарантованих Конвенцією та протоколами до неї прав – одного або кількох.

Європейський суд є наднаціональною міжнародною судовою установою, яка розглядає скарги осіб щодо порушення їхніх прав державами – сторонами Конвенції.

Суд може розглядати лише ті заяви, які спрямовані проти держав, що ратифікували Конвенцію та відповідні протоколи, і які стосуються подій, що відбувалися після дати ратифікації

Особа може звернутися до Суду лише зі скаргами, предмет яких перебуває у сфері відповідальності суб’єкта владних повноважень (наприклад: парламенту, суду, прокуратури тощо) однієї з цих держав. Суд не розглядає заяви, спрямовані проти приватних осіб або недержавних інституцій.

Згідно з п. 1 статті 35 Конвенції, Суд приймає заяви до розгляду лише після того, як були використані усі внутрішні засоби юридичного захисту, і лише протягом шести місяців з дати винесення остаточного рішення. Суд не розглядає заяву, яка не відповідає цим умовам прийнятності.

Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неурядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст. 34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій»

(см. Вопрос 10) ?

Юрисдикція ЄСуду має обов’язковий характер.

Юрисдикція Суду має субсидіарний характер – обмежується тлумаченням і застосуванням норм ЄК, а не норм нац.. законодавства. Діяльність Суду створює лише додаткові гарантії прав і свобод, тому захист цих прав є, передусім, обов’язком держав-учасниць, а вже потім суду. ЄСуд лише сприяє державам у захисті прав людини і не є вищою судовою інстанцією, що доповнює систему національних судових органів.

Суд не дає вказівки державам, як потрібно виправляти порушення, встановлене у рішенні, а лише констатує факт порушення, а тому вибір способу виправлення є прерогативою держави.

ЄСуду притамання 4 традиційні види компетенції:

1. Часова = залежить від моменту набуття чинності ЄК для конкретної держави, моментом припинення є момент денонсації ЄК.

2. Субєктна: а) скаржники: Держави, фізичні та юридичні особи, групи осіб; б) відповідачі: виключно держави-члени Ради Європи; в) жертва порушення. Види жертв: *пряма жертва (людина, право якої безпосередньо порушено державою); *непряма (особи, права яких порушуються у зв’язку з порушенням прав прямої жертви = родичі); *потенційна (особа, права якої потенційно може порушувати певний законодавчий акт).

3. Територіальна: юрисдикція суду поширюється на території держав-членів, а також на території, за міжнародні відносини яких вони відповідають.

4. Предметна: вичерпний перелік прав, які захищаються ЄК та відповідно судом.

Юрисдикція ЄСуду має обов’язковий характер.

Юрисдикція Суду має субсидіарний характер – обмежується тлумаченням і застосуванням норм ЄК, а не норм нац.. законодавства. Діяльність Суду створює лише додаткові гарантії прав і свобод, тому захист цих прав є, передусім, обов’язком держав-учасниць, а вже потім суду. ЄСуд лише сприяє державам у захисті прав людини і не є вищою судовою інстанцією, що доповнює систему національних судових органів.

Суд не дає вказівки державам, як потрібно виправляти порушення, встановлене у рішенні, а лише констатує факт порушення, а тому вибір способу виправлення є прерогативою держави.

ЄСуду притамання 4 традиційні види компетенції:

5. Часова = залежить від моменту набуття чинності ЄК для конкретної держави, моментом припинення є момент денонсації ЄК.

6. Субєктна: а) скаржники: Держави, фізичні та юридичні особи, групи осіб; б) відповідачі: виключно держави-члени Ради Європи; в) жертва порушення. Види жертв: *пряма жертва (людина, право якої безпосередньо порушено державою); *непряма (особи, права яких порушуються у зв’язку з порушенням прав прямої жертви = родичі); *потенційна (особа, права якої потенційно може порушувати певний законодавчий акт).

7. Територіальна: юрисдикція суду поширюється на території держав-членів, а також на території, за міжнародні відносини яких вони відповідають.

8. Предметна: вичерпний перелік прав, які захищаються ЄК та відповідно судом.

Кількість суддів ЄСуду дорівнює кількості держав-учасниць (47)

Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Держави більшістю поданих голосів за списком з трьох кандидатів, запропонованих відповідною Державою.

Посадові критерії:

1. Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу суддівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем компетентності.

2. Судді беруть участь у роботі Суду в особистій якості.

3. Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися жодною діяльністю, що є не сумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або з вимогами щодо виконання посадових обов'язків на постійній основі.

Додаткові вимоги: знання хоча б однієї офіційної мови ЄСуду (англ. або франц.) та обізнаністьз практикою ЄСуду.

Строк повноважень:

1. Судді обираються строком на дев'ять років. Вони не можуть бути переобрані.

2. Строк повноважень судді спливає, коли вони досягають 70-річного віку.

3. Судді обіймають посаду доти, доки їх не замінять. Проте вони продовжують вести ті справи, які вже є в їхньому провадженні.

4. Жодний суддя не може бути звільнений з посади, якщо тільки інші судді більшістю у дві третини голосів не ухвалять рішення про його невідповідність установленим вимогам.

При суді діє апарат помічників і секретаріат.

При розгляді справ обов’язкова учать судді від держави, проти якої подано позов.

Повним складом не розглядаються. Згідно зі ст. 25 ЄК процедурні питання:

a) обирає Голову Суду та одного чи двох заступників Голови Суду строком на три роки; вони можуть бути переобрані;

b) створює палати на встановлений строк;

c) обирає голів палат; вони можуть бути переобрані;

d) приймає Реґламент Суду;

e) обирає Секретаря Суду та одного чи більше заступників Секретаря

Для розгляду справ Суд засідає у складі одного судді, комітетами - у складі трьох суддів, палатами - у складі семи суддів та Великою палатою - у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк.

Питання прийнятності скарги вирішується суддею одноособово або комітетом у складі 3 суддів.

Комітет з 3 суддів може вирішувати скаргу по суті, якщо справа не є складною. Також справи можуть розглядатися у складі палат з 7 суддів. Палати можуть розглядати питання про прийнятність скарги і вирішувати по суті індивідуальні скарги. Палати можуть вирішувати питання про прийнятність міждержавних скарг.

Велика палата 17 суддів вирішують питання прийнятності міждержавних скарг, вирішувати міждержавні спори та надавати консультативні висновки на запити Комітету Міністрів Ради Європи щодо офіційного тлумачення змісту ЄК та протоколів.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 31 травня 2006 р. N 784 Міністерством юстиції через Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини здійснюється представництво України в Європейському суді з прав людини у разі розгляду питань дотримання нею Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та звітування про хід виконання рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України.

Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини призначає на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Міністра юстиції. За умовами оплати праці, матеріально-побутового та іншого забезпечення Уповноважений прирівнюється до посади заступника міністра.

Відповідно до положення «Про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 р. N 784:

Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини є посадовою особою, на яку покладено повноваження щодо забезпечення представництва України в Європейському Суді з прав людини (далі - Суд) під час розгляду справ про порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також інформування Комітету Міністрів Ради Європи про хід виконання рішень Суду.

Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини (далі - Уповноважена особа) у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України, регламентом Суду та цим Положенням.

Уповноваженою особою призначається особа, яка є громадянином України, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як три роки, володіє однією з офіційних мов Ради Європи.

Основними завданнями Уповноваженої особи є:

1. забезпечення представництва України в Суді під час розгляду справ про порушення нею Конвенції, справ за заявами України стосовно порушення Конвенції іншими державами - її учасницями, а також як третьої сторони під час розгляду справ за заявами громадян України або юридичних осіб - резидентів України проти інших держав - учасниць Конвенції;

2. координація роботи, пов’язаної з підготовкою матеріалів для розгляду справ у Суді та виконанням його рішень, співпраця з цією метою з іншими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

3. підготовка і внесення на розгляд Суду необхідних матеріалів, участь у слуханні справ, які ним розглядаються;

4. інформування в установленому порядку Комітету Міністрів Ради Європи про хід виконання Україною рішень Суду;

5. виявлення причин порушення Конвенції, розроблення пропозицій щодо їх усунення та недопущення порушень у майбутньому;

6. організація роботи із створення необхідних умов для проведення Судом розслідування у справі про порушення Конвенції та вжиття заходів відповідно до регламенту Суду;

7. подання необхідної інформації уповноваженим особам, які проводять перевірку дотримання Конвенції.

Уповноважена особа відповідно до покладених на неї завдань:

1. вивчає факти та обставини справи про порушення Конвенції відповідно до запитів Суду;

2. відповідає в установленому порядку на запити Суду, надає докази, надсилає повідомлення та додаткові письмові зауваження, а також іншу інформацію щодо справ про порушення Конвенції;

3. надсилає до державних органів запити стосовно надання матеріалів і пояснень у справах про порушення Конвенції, координує роботу з підготовки пропозицій з організаційно-правових, процедурних та інших питань, пов’язаних із забезпеченням представництва України в Суді та виконанням його рішень;

4. визначає заходи, необхідні для створення умов для проведення Судом розслідування у справах про порушення Конвенції;

5. визначає порядок вжиття заходів відповідно до регламенту Суду;

6. виступає доповідачем під час розгляду в Суді справ щодо порушення Конвенції;

7. проводить переговори із заявником, у разі потреби узгоджує на міжвідомчому рівні умови дружнього врегулювання у справах проти України, укладає у передбаченому законодавством порядку угоду про дружнє врегулювання;

8. готує інформацію про хід розгляду у Суді справ про порушення Конвенції та про виконання його рішень;

9. готує і подає Комітету Міністрів Ради Європи інформацію та звіти про хід виконання Україною рішень Суду;

10. здійснює аналіз практики Суду, передусім у справах проти України, з метою виявлення причин, що призвели чи можуть призвести до порушення Конвенції, готує відповідні аналітичні огляди та висновки;

11. подає Мін’юсту пропозиції щодо методики проведення експертизи проектів законів та підзаконних актів, а також актів законодавства на відповідність Конвенції та практиці Суду;

12. розробляє пропозиції до навчальних програм з вивчення Конвенції та практики Суду;

13. подає органам державної влади та органам місцевого самоврядування пропозиції щодо можливих шляхів запобігання порушенням прав людини в Україні;

14. вживає необхідних заходів щодо залучення представників органів державної влади за погодженням з їх керівниками для забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень.

15. Загальні умови подання заяви:

16. Скарга подається у письмовій формі засобами поштового звязку.

17. Згідно з Регламентом ЄСуду

18. 1. Кожна заява подається на бланку, наданому канцелярією

19. Вона має містити:

20. a) ім'я, дату народження, громадянство, стать, рід занять та адресу заявника;

21. b) ім'я, рід занять та адресу довіреної особи, якщо така є;

22. c) найменування Договірної Сторони або сторін, проти яких подається заява;

23. d) стислий виклад фактів;

24. e) стислий виклад стверджуваного порушення (порушень) Конвенції та відповідних аргументів;

25. f) підтвердження про дотримання заявником критеріїв прийнятності (вичерпання національних засобів правового захисту і правило щодо шестимісячного строку)

26. g) предмет заяви;

27. і має супроводжуватися:

28. h) копіями будь-яких відповідних документів, зокрема рішень - судових чи несудових - стосовно предмета заяви.

29. 2. Крім того, заявники повинні:

30. a) надати інформацію, особливо документи і рішення, зазначені вище в пункті 1 (h), що змогли б довести відповідність критеріям прийнятності (вичерпання національних засобів правового захисту і правило щодо шестимісячного строку); та

31. b) зазначити, чи подали вони свої скарги на розгляд за будь-якою іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання. 3. Заявники, які не бажають розкривати свою особу перед громадськістю, мають це зазначити і також викласти причини на виправдання такого відступу від звичайного порядку доступу громадськості до інформації щодо провадження в Суді. Голова палати може надати дозвіл на анонімність у виняткових і належним чином виправданих випадках.

32. Умови прийнятності

33. 1. Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні.

34. 2. Суд не розглядає жодної індивідуальної заяви, якщо вона:

35. a) є анонімною; або

36. b) за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом чи була подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нових фактів у справі.

37. 3. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, якщо він вважає:

38. a) що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви;

39. або

40. b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.

41. Вичерпання засобів національного захисту Суд може приймати справу до розгляду лише після того, як всі внутрішні засоби захисту було вичерпано, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, та протягом періоду шести місяців після прийняття національними органами остаточного рішення.

42. Як зазначено в самому тексті статті 35, ця вимога базується на загальновизнаних нормах міжнародного права. Обов’язок вичерпання внутрішніх засобів захисту сформовано звичаєвим міжнародним правом,

43. Мета правила

44. Розумним обґрунтуванням правила вичерпання є надання національним органам, перш за все судам, можливість попередити або виправити ствержувані порушення Конвенції. Це базується на припущенні, відображеному в статті 13, що внутрішній державний лад має забезпечити наявність ефективного правового засобу захисту щодо порушень Конвенційних прав.

45. Заявникам необхідно вичерпувати тільки ті внутрішні засоби захисту, які є доступними та ефективними.

46. Немає необхідності вичерпувати дискреційні або виключні засоби захисту, наприклад вимагати від суду перегляду справи (

47. Визначаючи чи відповідає кожний конкретний засіб захисту критерію доступності та ефективності, беруться до уваги конкретні обставини справи кожної індивідуальної скарги. Увага приділяється не тільки до доступних формальних засобів, але з урахуванням положень основного закону та в політичному контексту, в якому вони функціонують так само як і особисті умови заявника (

48. Тягар доведення (доказування)

49. Уряд посилається на не вичерпання, він переміщає тягар доведення на заявника, в тому, що він/вона не вдались до ефективних та доступних засобів захисту у відповідний час.

50. Як тільки Уряд переніс тягар доведення в тому, що в заявника існував ефективний засіб захисту до якого він міг вдатися, останній має показати, що

51. - засіб захисту було насправді вичерпано:

52. - або, що через якісь причини засіб був неадекватним та неефективним за даних обставин справи

53. - або, що існували особливі обставини, які звільняли його/її він цієї вимоги:

54. Звичайні сумніви заявника не звільняють йогоїї від спроби вдатися до певного засобу захисту Але коли запропонований засіб захисту насправді не надає обґрунтованих перспектив для успіху, наприклад, в світлі сталої внутрішньої практики, той факт що заявник не використав його не є перешкодою для прийнятності:

Вичерпання засобів національного захисту Суд може приймати справу до розгляду лише після того, як всі внутрішні засоби захисту було вичерпано, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, та протягом періоду шести місяців після прийняття національними органами остаточного рішення.

Як зазначено в самому тексті статті 35, ця вимога базується на загальновизнаних нормах міжнародного права. Обов’язок вичерпання внутрішніх засобів захисту сформовано звичаєвим міжнародним правом,

Мета правила

Розумним обґрунтуванням правила вичерпання є надання національним органам, перш за все судам, можливість попередити або виправити ствержувані порушення Конвенції. Це базується на припущенні, відображеному в статті 13, що внутрішній державний лад має забезпечити наявність ефективного правового засобу захисту щодо порушень Конвенційних прав.

Заявникам необхідно вичерпувати тільки ті внутрішні засоби захисту, які є доступними та ефективними.

Немає необхідності вичерпувати дискреційні або виключні засоби захисту, наприклад вимагати від суду перегляду справи (

Визначаючи чи відповідає кожний конкретний засіб захисту критерію доступності та ефективності, беруться до уваги конкретні обставини справи кожної індивідуальної скарги. Увага приділяється не тільки до доступних формальних засобів, але з урахуванням положень основного закону та в політичному контексту, в якому вони функціонують так само як і особисті умови заявника (

Тягар доведення (доказування)

Уряд посилається на не вичерпання, він переміщає тягар доведення на заявника, в тому, що він/вона не вдались до ефективних та доступних засобів захисту у відповідний час.

Як тільки Уряд переніс тягар доведення в тому, що в заявника існував ефективний засіб захисту до якого він міг вдатися, останній має показати, що

- засіб захисту було насправді вичерпано:

- або, що через якісь причини засіб був неадекватним та неефективним за даних обставин справи

- або, що існували особливі обставини, які звільняли його/її він цієї вимоги:

Звичайні сумніви заявника не звільняють йогоїї від спроби вдатися до певного засобу захисту Але коли запропонований засіб захисту насправді не надає обґрунтованих перспектив для успіху, наприклад, в світлі сталої внутрішньої практики, той факт що заявник не використав його не є перешкодою для прийнятності:

Прежде всего, для обращения в Суд необходимо, чтобы заявитель исчерпал все внутригосударственные способы защиты своего права. И Суд неоднократно обращался к толкованию этой нормы Конвенции, т.к. несмотря на видимую ясность здесь возникало немало споров.

В первую очередь государству не может быть отказано в возможности использовать все имеющиеся у них правовые средства для восстановления нарушенного права. Это общее правило, касающееся обращения в международные органы по защите прав человека: с точки зрения международного права именно на государстве в первую очередь лежит обязанность по соблюдению норм о правах человека. Поэтому и следует требовать устранения нарушения сначала именно от государства. В том же случае, если государство не способно или не желает этого делать в силу каких бы то ни было причин, то возможно вмешательство имеющих соответствующие полномочия международных органов. Здесь уже применяется другой международно-правовой принцип - права человека не относятся к области исключительной внутренней компетенции государства. Часто для такого вмешательства международных органов по защите прав человека необходимо предварительное согласие государства. Европейский Суд по правам человека является как раз таким органом, юрисдикция которого должна быть признана государством.

Украина, ратифицируя Европейскую конвенцию о защите прав человека и основных свобод, полностью признала "юрисдикцию Европейского Суда по правам человека по всем вопросам, касающимся толкования и применения Конвенции".Тем самым, Украина признала право лиц (физических и юридических), находящихся под ее юрисдикцией, обращаться в Европейский Суд по правам человека, в соответствии с процедурой, предусмотренной Конвенцией. Но признание юрисдикции Европейского Суда по правам человека не означает и не может означать возникновения каких-либо изменений в системе судоустройства Украины. Европейский Суд по правам человека не становится частью национальной судебной системы - он остается самостоятельным и независимым международным судебным органом, а национальные суды не становятся частью международной судебной системы по защите прав человека. Таким образом, у заявителя возникает возможность искать защиту права в двух абсолютно независимых судебных системах, но в строгой последовательности - сначала в национальной, а затем в международной.

Практика Европейской Комиссии говорит о том, что заявитель должен исчерпать все доступные ему судебные учреждения в государстве. В Украине судебными учреждениями, доступными для обращения в них индивида, являются суды общей юрисдикции, возглавляемые Верховным Судом Украины, а очень редко - Конституционный Суд Украины. Юридические лица для защиты некоторых прав могут обращаться в арбитражные суды.

Обязанность заявителя использовать все имеющиеся национальные правовые средства для восстановления нарушенного права касается не только обязанности использовать национальные средства судебной защиты, но и обязанности в полной мере использовать существующее национальное законодательство.

Обращаясь в Европейский Суд по правам человека, заявитель должен показать, что им были исчерпаны национальные средства защиты, как того требует ч.1 ст.35 Конвенции. Само по себе недоверие заявителя к властям государства, основанное, например, на личном неуважении заявителя к тем или иным органам или должностным лицам либо основанное на общей оценке политической или экономической ситуации в государстве, не является достаточным основанием для отказа обратиться к внутригосударственным средствам правовой защиты

Суд може розглядати справу по суті лише після того, як всі засоби національного захисту було вичерпано, відповідно до загальновизнаних правил міжнародного законодавства та протягом шести місяців с дати винесення остаточного рішення.

Мета правила Метою правила шести місяців є утвердження безпеки права, щоб гарантувати, що справи піднімають питання Конвенції, які розглядаються в межах розумного строку та захищають державні органи та інших осіб від перебування у стані невизначеності протягом подовженого періоду часу

Також правило надає заявнику передбачуваний час для вирішення питання щодо подання заяви та, якщо так, можливість вирішити які саме аргументи та скарги зазначати, сприяє встановленню фактів по справі, сплив часу створює складнощі будь-якому справедливому розгляду піднятих питань

Воно виділяє часові ліміти для нагляду, який проводиться органами Конвенції та визначає період, як для заявника, так і для державних органів, за межами якого такий нагляд стає неможливим

Суд не може відкласти застосування правила шести місяців

Визначення дати для початку перебігу шести місячного періоду

Остаточне рішення Шестимісячний строк починає перебігати з дати винесення остаточного рішення в процедурах по вичерпанню національних засобів захисту Лише ті засоби захисту, які є нормальними та ефективними можуть прийматися до уваги, оскільки заявник не може подовжити чіткий часовий ліміт, встановлений Конвенцією, шукаючи шляхи для подання неправильні та неналежні заяви в органи чи інститути, які є некомпетентними в наданні ефективної компенсації щодо скарги згідно Конвенції

Правило статті 35 § 1 Конвенції не вимагає звернення до надзвичайних засобів захисту чи не дозволяє того, щоб перебіг шестимісячного строку було подовжено на підставі звернення до цих засобів. Проте, якщо надзвичайна (виключна) апеляція є єдиним доступним засобом захисту, шести місячний період може починатися з дати винесення рішення по цій апеляції

Відсутність засобу захисту Якщо відсутній внутрішній засіб захисту, шестимісячне часове обмеження в принципі, починається з дати, коли мало місце оспорюване діяння, або з дати, коли на заявника воно прямо вплинуло, про нього стало відомо, або він міг дізнатися про таке діяння

Проте, в виключних справах може застосовуватись осоособлий підхід коли заявник для особистої користі вдавався до існуючих засобів захисту та лише в подальшому дізнався про обставини неефективності цього засобу. В такому випадку, відповідним буде починати вираховувати шестимісячний період з дати коли він/вона вперше дізнались або повинні були дізнатись про ці обставини

Ситуація, що продовжується Коли стверджуване порушення складається з тривалої ситуації проти якої не існує доступного засобу захисту, період шести місяців починає свій перебіг з моменту завершення цієї ситуації

Перший лист Датою представлення скарги є дата першого листа, який зазначає бажання подачі скарги та містить посилання на характер скарги

Характеристика скарги Скарга характеризується стверджуваними в ній фактами та не лише простими правовими підставами, або посиланнями на аргументи

Відмінності між датою написання та датою відправлення За відсутності пояснень про період (щонайменше декілька днів) між датою коли лист був написаний та датою його відправлення, остання має розглядатися, як дата представлення скарги

Кожна заява подається на бланку, наданому канцелярією

Вона має містити:

a) ім'я, дату народження, громадянство, стать, рід занять та адресу заявника;

b) ім'я, рід занять та адресу довіреної особи, якщо така є;

c) найменування Договірної Сторони або сторін, проти яких подається заява;

d) стислий виклад фактів;

e) стислий виклад стверджуваного порушення (порушень) Конвенції та відповідних аргументів;

f) підтвердження про дотримання заявником критеріїв прийнятності (вичерпання національних засобів правового захисту і правило щодо шестимісячного строку)

g) предмет заяви;

і має супроводжуватися:

h) копіями будь-яких відповідних документів, зокрема рішень - судових чи несудових - стосовно предмета заяви.

2. Крім того, заявники повинні:

a) надати інформацію, особливо документи і рішення, зазначені вище в пункті 1 (h), що змогли б довести відповідність критеріям прийнятності (вичерпання національних засобів правового захисту і правило щодо шестимісячного строку); та

b) зазначити, чи подали вони свої скарги на розгляд за будь-якою іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання. 3. Заявники, які не бажають розкривати свою особу перед громадськістю, мають це зазначити і також викласти причини на виправдання такого відступу від звичайного порядку доступу громадськості до інформації щодо провадження в Суді. Голова палати може надати дозвіл на анонімність у виняткових і належним чином виправданих випадках.

Кожна заява подається на бланку, наданому канцелярією

Вона має містити:

a) ім'я, дату народження, громадянство, стать, рід занять та адресу заявника;

b) ім'я, рід занять та адресу довіреної особи, якщо така є;

c) найменування Договірної Сторони або сторін, проти яких подається заява;

d) стислий виклад фактів;

e) стислий виклад стверджуваного порушення (порушень) Конвенції та відповідних аргументів;

f) підтвердження про дотримання заявником критеріїв прийнятності (вичерпання національних засобів правового захисту і правило щодо шестимісячного строку)

g) предмет заяви;

і має супроводжуватися:

h) копіями будь-яких відповідних документів, зокрема рішень - судових чи несудових - стосовно предмета заяви.

2. Крім того, заявники повинні:

a) надати інформацію, особливо документи і рішення, зазначені вище в пункті 1 (h), що змогли б довести відповідність критеріям прийнятності (вичерпання національних засобів правового захисту і правило щодо шестимісячного строку); та

b) зазначити, чи подали вони свої скарги на розгляд за будь-якою іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання. 3. Заявники, які не бажають розкривати свою особу перед громадськістю, мають це зазначити і також викласти причини на виправдання такого відступу від звичайного порядку доступу громадськості до інформації щодо провадження в Суді. Голова палати може надати дозвіл на анонімність у виняткових і належним чином виправданих випадках.

Розгляд справи безкоштовним, фінансування відбувається за рахунок Ради Європи

Заявник має право звернутись до Ради Європи з проханням щодо фінансової допомоги. Така допомога може надаватись при наявності 2 підстав:

• коли вона необхідна для участі в засіданнях заявника та його адвоката з метою повноцінного здійснення Судом своїх функцій.

• сам заявник не має засобів оплати витрат, які неминучі.

Для того щоб отримати фінансову допомогу, особа повинна заповнити завірену відповідним чином декларацію, яка повинна містити відомості про загальну суму доходів та загальну суму збережень. Рада Європи надає фінансову допомогу тільки для:

• оплати послуг професійних юристів;

• добові;

• транспортні витрати.

Перше звернення повинно бути направлене на ім’я Генерального секретаря Ради Європи.

Суд може також зобов’язати державу відшкодувати витрати заявника у зв’язку із зверненням до Суду. Якщо Суд не встановить порушення, заявник не повинен буде сплатити додаткові кошти (зокрема, не компенсуватиме витрат держави-відповідача).

Усі рішення підлягають обов’язковому виконанню.

Виконання включає:

1. Сплата визначеної компенсації

2. Вжиття додаткових заходів індивідуального характеру (воп.23)

3. Вжиття заходів загального характеру (воп.22)