11.1. Кошторис і порядок кошторисно-бюджетного фінансування

Базовими принципами для кошторисно-бюджетного фінансування є ті самі принципи, що визначають суть бюджетного фінансування. Кошторисно-бюджетне фінансування — це метод безповоротного, безоплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі відповідних фінансових планів — кошторисів бюджетних установ.

Згідно з БКУ бюджетна установа — це орган, установа або організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена в установленому порядку органами державної влади, органами влади АРК або органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок Державного бюджету України чи місцевих бюджетів. Бюджетні установи є неприбутковими.

За кошторисно-бюджетним методом фінансується майже вся невиробнича сфера суспільства, що базується на державній або комунальній (муніципальній) формі власності, тобто вся бюджетна сфера. Зокрема, на кошторисно-бюджетному фінансуванні перебувають установи та організації, що здійснюють державне управління, міжнародну діяльність, забезпечують національну оборону і правоохоронну діяльність та безпеку держави. За рахунок коштів бюджетів відповідного рівня утримуються установи соціально-культурної сфери: освіти, охорони здоров'я, соціального захисту та соціального забезпечення, культури та мистецтва, фізичної культури і спорту тощо. Переважно з місцевих бюджетів утримуються установи житлово-комунального господарства.

Отже, забезпечення бюджетних установ грошовими ресурсами називається кошторисно-бюджетним фінансуванням, що є системою науково та економічно обґрунтованих заходів щодо визначення критеріїв розподілу коштів і напрямів використання фінансових ресурсів, а також визначення їх оптимальних обсягів для кожного об'єкта, що утримується за рахунок бюджетних коштів.

Кошторис бюджетних установ є основним плановим документом, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Такі призначення визначають обсяг повноважень головного розпорядника бюджетних коштів, наданих йому БКУ, законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет. Бюджетне призначення має кількісні та часові обмеження і дає змогу надавати бюджетні асигнування.

57. Кошторис, його зміст і правове значення.

Кошторис - це основний плановий фінансовий документ бюджетної установи, яким на бюджетний період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення результатів, визначених відповідно до бюджетних призначень Джерело: ст. 2 БК Основною формою планування витрат підрозділів як центрів

відповідальності є складання їх кошторисів. Кошторис охоплює всі витрати

підрозділу на виробництво продукції (надання послуг) за плановий період

незалежно від ступеня її готовності. У підрозділах з коротким виробничим

циклом виготовлення продукції кошторис і виробнича собівартість кінцевої

продукції за певний період, як правило, збігаються. Якщо виробничий цикл

тривалий і змінюються залишки незавершеного виробництва на початок і

кінець планового періоду, такої відповідності немає.

Кошториси підрозділів виконують такі важливі функції, як організуюча,

контролююча і стимулююча. Організуюча функція кошторису полягає в тому,

що, маючи встановлену планову величину витрат, працівник, відповідальний

за їх рівень, намагається дотримуватись чинного регламенту і норм

використання ресурсів. Кошториси підрозділів дають змогу контролювати

роботу працівників, відповідальних, за рівень витрат. Це здійснюється

порівнянням фактичних витрат з плановими, передбаченими в кошторисах.

Відхилення аналізуються, що є основою для реалізації стимулюючої функції

щодо працівників, які впливають на величину витрат і відповідають за

неї. Стимулювання здійснюється через відповідальність за необгрунтовані

витрати і заохочення в їх зниженні.

Кошторис складають на основі виробничої програми підрозділу та

відповідної нормативної бази, а також цін і тарифів на ресурси.

Структурно він може будуватися за статтями й елементами витрат.

58. Правовий статус банків в Україні.

Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 року (далі—Закон про банки) банк—це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття й ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Банківська діяльність згідно з банківським законодавством є залученням у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб, розміщенням зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриттям й веденням банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Вказані операції належать до виключно банківських операцій, здійснювати які в сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Банк має право здійснювати також інші операції та угоди, закріплені положеннями статті 47 Закону про банки (операції з валютними цінностями; емісію власних цінних паперів; організацію купівлі й продажу цінних паперів за дорученням клієнтів та деякі інші визначені операції). Законом передбачений перелік операцій, які банки мають право здійснювати за умови отримання письмового дозволу Національного банку України (наприклад, здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб, здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та Іншої грошової лотереї тощо). Банк може здійснювати інші угоди згідно із законодавством України.

Національний банк України має право встановити спеціальні вимоги, включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятивного капіталу банку чи інших економічних нормативів, стосовно певного виду банківської діяльності.

Законом передбачені певні обмеження щодо здійснення банківської діяльності. Банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку. Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку, хоча це обмеження не поширюється на приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій; майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставо-держателя відповідно до умов договору застави; майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом.

Банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами, а саме у формі відкритого акціонерного товариства або кооперативного банку. Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить Закону "Про банки і банківську діяльність".

Учасниками банку можуть бути юридичні й фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

59. Порядок створення комерційних банків.

 Основні засади створення та ліцензування комерційних банків закріплені у Законі України “Про банки і банківську діяльність”, які потім конкретизуються у відповідних нормативно-правових актах Національного банку України. Порядок державної реєстрації банків регламентується Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 р. 375, з наступними змінами та доповненнями. Розглянемо основні вимоги законодавства до створення банків, їх філій, представництв та відділень.    Вимоги до учасників банку    Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.    Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансового стану засновників і акціонерів (пайовиків), що набувають істотної участі у банку, встановлюються Законом та нормативно-правовими актами Національного банку України.    Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.    Вимоги до назви банку    Згідно із Законом України “Про банки і банківську діяльність” слово “банк” та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України.    Не дозволяється використовувати для найменування банку назву, яка повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Вживання у найменуванні банку слів “Україна”, “державний”, “центральний”, “національний” та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України.    Національний банк України має право відмовити у використанні банком запропонованого найменування за наведених у законі підстав.    Підрозділ банку використовує найменування лише того банку, підрозділом якого він є. До назви структурного підрозділу банку може додаватися найменування місцезнаходження цього підрозділу.    Вимоги до статуту банку    Статут банку складається з урахуванням положень законів, якими встановлені вимоги до статуту певної організаційно-правової форми, а також з урахуванням спеціальних вимог, визначених Законом України “Про банки і банківську діяльність”.    Так, відповідно до статті 16 цього Закону статут банку обов'язково має містити інформацію про:    1) найменування банку;    2) його місцезнаходження;    3) організаційно-правову форму;    4) види діяльності, які має намір здійснювати банк;    5) розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами;    6) структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень;    7) порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до вимог Закону;    8) порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;    9) розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку;    10) порядок розподілу прибутків та покриття збитків;    11) положення про аудиторську перевірку банку;    12) положення про органи внутрішнього аудиту банку.    Порядок державної реєстрації банків    Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України.    Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку для державної реєстрації такі документи:    1) заяву про реєстрацію банку;    2) установчий договір (крім державного банку);    3) статут банку;    4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів або Постанову Кабінету Міністрів про створення державного банку);    5) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно із встановленими Національним банком вимогами;    6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;    7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) — для учасників — юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) — для учасників — фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;    8) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;    9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;    10) нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;    11) копії звіту про проведення відкритої підписки на акції — для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;    12) відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.    Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.    Рішення про державну реєстрацію або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів.    Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.    Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи. Національний банк видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою формою.    Законом встановлені особливості державної реєстрації банків з іноземним капіталом. Зокрема, передбачено додатковий перелік документів, які подаються для реєстрації банку.

60. Бюджетний устрій України.

Відповідно до статті 2 Бюджетного кодексу України бюджетна система України сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Кожна держава має свою бюджетну систему і встановлює принципи її побудови, з тим щоб власний бюджет мала сама держава, її частини (якщо це федерація) і всі адміністративно-територіальні одиниці, тобто бюджетний устрій в державі визначається формою державного устрою і включає в себе організацію бюджетної системи, принципи її побудови, повноваження законодавчих та виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів.

Бюджетний устрій це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв’язок між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою і адміністративно-територіального поділу.

Бюджетно-правові норми установлюють види бюджетів, які діють на території держави, місце їх у бюджетній системі, взаємозв’язок між ними і принципи функціонування.

Бюджетний устрій залежить від державного устрою. Україна унітарна держава, в якій, відповідно до статті 7 Конституції, визнається і гарантується місцеве самоврядування, функціонування якого без власних бюджетів неможливо. В зв’язку з цим бюджетна система України складається з двох рівнів:

1) державний бюджет;

2) республіканський бюджет Автономної Республіки Крим і місцеві бюджети.

У державах з федеративною формою устрою існує трирівнева бюджетна система: федеральний бюджет; бюджети суб’єктів федерації (наприклад, у Російській Федерації республіканські бюджети республік у складі РФ, крайові, обласні бюджети областей, міські бюджети міст Москви та СанктПетербурга, обласні бюджети автономних областей, окружні бюджети автономних областей); місцеві бюджети районні бюджети районів, міські бюджети, районні бюджети в містах, бюджети селищ і сіл.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року Україна змінила принцип побудови державного бюджету. В часи входження України в Союз РСР державний бюджет України об’єднував в собі республіканський бюджет, бюджети областей та міст Києва та Севастополя, тобто являв собою сукупність усіх бюджетів.

Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним (консолідованим, як називають зведені бюджети всюди, в тому числі і в Росії) бюджетом України.

Зведений бюджет не затверджується Верховною Радою України, а використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України.

Кожний з видів бюджетів, які існують в Україні, затверджується відповідним органом місцевого самоврядування, але і в системі місцевих бюджетів існують зведені (консолідовані) бюджети, які об’єднуються спочатку з бюджетом вищого рівня, а потім в бюджет області, а бюджети областей входять у зведений (консолідований) бюджет України.

Зведеними (консолідованими) бюджетами в Україні є: Державний бюджет, бюджет Автономної Республіки Крим; бюджети областей; бюджети районів; бюджети міст, які мають районний поділ.

Бюджет Автономної Республіки Крим об’єднує республіканський бюджет та бюджети районів і міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим. Хоча в бюджеті Автономної Республіки Крим є республіканський і місцеві бюджети, це не робить бюджетну систему України трирівневою, оскільки стаття 134 Конституції України установила, що Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. У статті 137 Конституції України, де закріплені питання, які нормативне регулює Автономна Республіка Крим, бюджетнофінансових питань немає.

Бюджет області об’єднує обласний бюджет та бюджети районів і міст обласного підпорядкування.

Бюджет району об’єднує районний бюджет, бюджети міст районного підпорядкування, селищні та сільські бюджети. Селищні і сільські бюджети створюються за рішенням районних, міських Рад за наявності необхідної фінансової бази, але далі встановлено, що районні, міські Ради визначають доходи відповідних селищних і сільських бюджетів. Стаття 140 Конституції України встановила, що місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Районні і обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Зі статті 140 Конституції випливає, що сільські, селищні і міські ради здійснюють місцеве самоврядування, що неможливо без достатньої матеріальної і фінансової бази. Стаття 142 Конституції установлює цю матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, в тому числі і доходи місцевих бюджетів.

Стаття 61 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" чітко встановила, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети. Це свідчить про те, що сільські, селищні та міські бюджети існують.

Бюджет міста, яке має районний поділ, об’єднує міський бюджет та бюджети районів, що входять до його складу. У випадках, коли міській, районній в місті раді адміністративне підпорядковані інші міста, селища чи сільські населені пункти, бюджети цих адміністративно-територіальних утворень об’єднуються відповідно у бюджеті міста або бюджеті району в місті, радам яких ці населені пункти підпорядковані.

Бюджетний устрій в Україні ґрунтується на принципах єдності, визначених Бюджетним кодексом України (стаття 7):

1) принцип єдності бюджетної системи України єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов’язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

5) принцип обґрунтованості бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7) принцип субсидіарності розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості і неупередженості бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Бюджетна класифікація єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.

З метою досягнення цілісності бюджетних категорій доходів і видатків та для забезпечення взаємозв’язку між функціональними призначеннями і економічним характером видатків бюджету Міністр фінансів України затверджує бюджетну класифікацію, а також зміни до неї та інформує про це в обов’язковому порядку Верховну Раду України.

Бюджетна класифікація має такі складові частини:

1. Класифікація доходів бюджету. Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

податкові надходження це передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі;

неподаткові надходження:

1) доходи від власності та підприємницької діяльності;

2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;

3) надходження від штрафів та фінансових санкцій;

4) інші неподаткові надходження.

доходи від операцій з капіталом;

трансферти це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

2. Класифікація видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету.

Видатки бюджету класифікуються за:

1) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки (функціональна класифікація видатків);

2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків);

4) за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації:

1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;

2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмноцільовим методом.

61. Цільові державні бюджетні фонди

Державні цільові фонди поділяють на цільові бюджетні фонди (фонди, що включаються до складу Державного бюджету) і державні позабюджетні фонди (фонди, що не включаються до складу Держав­ного бюджету).

Під цільовими бюджетними фондами слід розуміти грошові фон­ди, що утворюються у складі бюджетів різних рівнів держави за раху­нок цільових джерел засобів і використовуються на фінансування певних витрат загальнодержавного чи місцевого значення під контро­лем фіскальних органів держави. Наприклад, платежі до Фонду Ук раїни соціального захисту інвалідів, збір за забруднення навколиш­нього природного середовища, цільові фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самовряду­вання та місцевими органами виконавчої влади.

Реформування системи фінансів України на початку 90-х років привело до появи нової ланки загальнодержавної системи фінансів — позабюджетних фондів. Особливе значення серед них мають такі соціальні позабюджетні фонди, як Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов´язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від не­щасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

*Кількість державних цільових фондів у складі Державного бюджету зменшується, відповідно зменшуються і суми їх доходів. Так, у 1998 році доходи цільових фондів становили 4´408,9 млн. грн.  (4,2% від ВВП), а у 2002 р. - 477,9 млн. грн (0,2% від ВВП). Нині до складу Державного бюджету включено Фонд України соціального захисту інвалідів і Фонд охорони навколишнього природного середовища.

Для забезпечення ефективності системи доходів бюджету все оче­виднішою стає необхідність науково обґрунтованої концепції доходів. Щоб забезпечити належний розвиток економіки України, необхідно враховувати особливості й наслідки системи державного регулюван­ня економічних і соціальних процесів, які були в минулому, та про­гресивний зарубіжний досвід.

Удосконалення системи доходів має відбуватися поетапно, шля­хом відповідних перетворень діючих доходів. Основними напрямками цього процесу мають бути:

—науково обґрунтована державна політика доходів та її законо­давче закріплення у відповідних правових документах;

— система оподаткування є складовою механізму державного ре­гулювання розвитку економіки держави. Необхідно посилити подат­кові методи регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки. Держава повинна безпосередньо впливати на усі складові процесу ви­робництва — оплату праці, формування й використання необоротних і оборотних активів, рівень рентабельності тощо;

— зміни в системі оподаткування мають здійснюватися одночасно з реформуванням системи оплати праці, пенсійного забезпечення, вдосконаленням соціальної сфери.

Удосконалення системи доходів бюджетів супроводжується ефек­тивними структурними заходами, спрямованими на досягнення не­обхідної результативності політики доходів. До них належать:

—вилучення розрахунків у не грошовій формі та різноманітних взаємозаліків з практики виконання бюджетів усіх рівнів;

—відміна реструктуризації або списання заборгованості (недо­плати) суб´єктів господарювання за податками, зборами (обов´язко­вими платежами), а також встановлення мораторію на надання пільг в оподаткуванні;

— зменшення обсягу простроченої заборгованості з податкових платежів до бюджетів усіх рівнів за рахунок суттєвого поліпшення ста­ну збирання податків і неподаткових надходжень на основі застосу­вання сучасних технологій адміністрування;

— розширення неподаткових форм і методів мобілізації доходів бюджетів і збільшення цих доходів за рахунок оренди державного майна, дивідендів від частки державної власності в акціонерних під­приємствах, продажу державного майна;

-  економічне обґрунтування розмежування доходів, що зарахову­ються до державного і місцевих бюджетів, розширення прав органів місцевого самоврядування у сфері мобілізації доходів бюджетів.

62. Правовий статус Розрахункової палати України.

Практика функціонування Рахункової палати в Україні свідчить про поступове зростання значення цього органу в системі органів фінансового контролю. Водночас ефективність її функціонування об'єктивно визначається обсягом функцій та повноважень, закріплених за Рахунковою палатою чинною Конституцією та Законом "Про Рахункову палату". Нижче розглянуто основні віхи становлення Рахункової палати як органу фінансового контролю, її завдання, повноваження та проблеми діяльності на сучасному етапі, зарубіжний досвід правового регулювання статусу аналогічних органів в окремих зарубіжних державах. На основі проведеного дослідження розроблено пропозиції щодо можливих шляхів удосконалення правового регулювання діяльності Рахункової палати в Україні.  Восьмирічний досвід діяльності Рахункової палати свідчить про поступове зростання її ролі у здійсненні фінансового контролю в Україні. В той же час обсяг та ефективність реалізації цим органом власних завдань і повноважень об'єктивно визначається конституційною компетенцією Рахункової палати та недоліками застарілого Закону "Про Рахункову палату" 1996 року.

Основні проблеми зводяться до наступного:

 недостатньо чітко визначено місце Рахункової палати в системі органів державної влади;

 її функції не "підкріплено" достатніми повноваженнями;

 Закон "Про Рахункову палату" поверхнево регулює відносини Рахункової палати з іншими органами державної влади, зокрема Президентом, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів, органами виконавчої влади, що здійснюють внутрішній фінансовий контроль, а також порядок проведення контрольних заходів (перевірок, ревізій);

 не визначає статусу постійних представництв Рахункової палати та засад їх взаємодії з органами публічної влади на місцях.

Прогалини у правовому регулюванні відповідних питань заповнюються підзаконними актами - Указами Президента, актами Кабінету Міністрів та самої Рахункової палати. Аналіз положень Конституції та Закону "Про Рахункову палату" дозволяє стверджувати, що компетенція Рахункової палати є значно вужчою за компетенцію, якою наділено аналогічні органи фінансового контролю у багатьох зарубіжних країнах. Зокрема в Україні, на відміну від більшості зарубіжних держав, Рахункова палата не може здійснювати ефективний контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України. Не має Рахункова палата і права видавати обов'язкові до виконання приписи, інших владнорозпорядчих повноважень.

Позитивну роль у підвищенні ефективності зовнішнього контролю над публічними фінансами відіграє Закон "Про внесення змін до Конституції України", який набуде чинності у 2005 році. В той же час конституційні зміни самі по собі не вирішать всіх проблемних питань діяльності Рахункової палати в Україні.

Нагальною є потреба:

 у посиленні незалежності Рахункової палати від органів як виконавчої, так і законодавчої влади;

 у прийнятті нової редакції Закону "Про Рахункову палату";

 у внесенні змін до процесуального законодавства та законодавства про кримінальну і адміністративну відповідальність;

 у прийнятті закону, який регламентуватиме функціонування системи органів фінансового контролю в цілому.

63. Поняття та функції державного кредиту.

Державний кредит - складова фінансової системи держави. Інститут державного кредиту є інститутом Особливої частини фінансового права, на який поширюють свою дію норми Загальної частини. Йдеться про методи правового регулювання, характерні також для відносин у сфері державного та муніципального кредиту, особливості фінансово-правових норм, статус суб'єктів фінансових відносин, що виникають у сфері залучення коштів шляхом оформлення зовнішніх або внутрішніх позик та повернення таких коштів. Як і в будь-якій іншій сфері фінансової діяльності, у сфері державного кредиту актуальним є питання організації і проведення фінансового контролю, роль якого є визначальною у цій сфері, оскільки йдеться про необхідність обов'язкового повернення залучених коштів та сплату процентів за придбаним кредитом. Чим більша величина боргу, тим значніша доля коштів, що йде

на його обслуговування.

Другою функцією державного кредиту є регулююча функція.

Вступаючи в кредитні відносини, держава впливає на стан кре-

дитного обігу, рівень ставок на ринку грошей і капіталів, на

виробництво і зайнятість. Свідомо використовуючи державний

кредит як інструмент регулювання економіки, держава може

проводити необхідну їй фінансову політику.

Таким чином, з юридичної точки зору державний кредит є

суспільними відносинами, врегульованими правовими нормами, з

приводу акумуляції державою тимчасово вільних громових коштів

юридичних і фізичних осіб на принципах добровільності, строко-

вості та відплатності з метою покриття бюджетного дефіци-

ту, регулювання грошового обігу та інвестування.

64. Бюджетні повноваження України.

Бюджетні повноваження України як суверенної держави визначаються насамперед Конституцією України. На основі норм Конституції бюджетні повноваження розподіляються між представницькими й виконавчими органами різних рівнів. Розподіл бюджетних повноважень між Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України, між представницькими і виконавчими органами місцевого самоврядування здійснюється залежно від розподілу компетенції між гілками влади нормами Конституції України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" і бюджетним законодавством (ст. 4 Бюджетного кодексу України).

Розмежування бюджетних повноважень по вертикалі між представницькими і виконавчими органами держави та органами місцевого самоврядування ґрунтується на нормах Конституції України, за якими розподіляють повноваження між законодавчими і виконавчими органами державної влади та органами місцевого самоврядування і їх виконавчими органами.

Повноваження України як суверенної держави у сфері бюджету широкі. У Бюджетному кодексі вони конкретизуються через повноваження органів державної влади, що виступають від імені держави. Відповідно до норм статей Конституції України і Бюджетного кодексу до повноважень України у галузі бюджету належать:

- визначення основних напрямів бюджетної політики (ст. 33 Бюджетного кодексу); встановлення загальних принципів організації і функціонування бюджетної системи України (ст. 92 Конституції України і статті 5-7 Бюджетного кодексу); визначення видів видатків, що вносяться до Державного бюджету і місцевих бюджетів. Ст. 95 Конституції України встановлює, шо виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на суспільні потреби, розмір і цільова спрямованість цих витрат, а також критерії розмежування видатків між місцевими бюджетами (ст. 87 Бюджетного кодексу);

- визначення джерел доходів, за рахунок яких формуються державний і місцеві бюджети, оскільки ст. 92 Конституції України встановлює, що система оподаткування, податки і збори визначаються виключно законами;

- розподіл джерел доходів між Державним і місцевими бюджетами (ст. 29, 64-68 Бюджетного кодексу);

- розмежування видатків між бюджетами, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів (ст. 88-90 Бюджетного кодексу); визначення дотації на вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів (ст. 99 Бюджетного кодексу) і коштів, що передаються до Державного бюджету з місцевих бюджетів (ст. 100 Бюджетного кодексу); визначення видів субвенцій, що передаються з Державного бюджету до місцевих бюджетів у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (ст. 102,103,105 Бюджетного кодексу), і порядку надання міжбюджетних трансфертів (ст. 108 Бюджетного кодексу); затвердження єдиної бюджетної класифікації (ст. 8-12 Бюджетного кодексу); встановлення системи заходів щодо збалансування бюджетів усіх рівнів на підставі ст. 95 і 142 Конституції України та ст. 64-69,73, 74 Бюджетного кодексу; встановлення основ бюджетних повноважень органів місцевого самоврядування (ст. 142, 143 Конституції України, статті Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" і Бюджетного кодексу); встановлення принципів і основ бюджетного процесу для всіх рівнів бюджетів (ст. 19-21, 75-79 Бюджетного кодексу); складання зведеного бюджету і звіту про його виконання (ст. 6 Бюджетного кодексу); здійснення методичного керівництва в бюджетній діяльності і контролю за дотриманням бюджетного законодавства (ст. 109-115 Бюджетного кодексу).

65. Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування.

Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування полягають у встановленні порядку проходження місцевих бюджетів (складання і розгляд проектів місцевих бюджетів, їх затвердження рішеннями про місцеві бюджети, їх виконання, здійснення контролю за їх виконанням і затвердження звітів про виконання місцевих бюджетів). Згідно зі ст 75 Бюджетного кодексу особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний період Раді Міністрів АР Крим, місцевим державним адміністраціям і виконавчим органам відповідних рад доводить Міністерство фінансів України. Оскільки в Україні існує єдина бюджетна система і бюджетні відносини регулюються єдиним бюджетним законодавством (ст. 4 Бюджетного кодексу), органи місцевого самоврядування, самостійно вирішуючи питання місцевого значення, мають повноваження у сфері бюджетної діяльності, які можна поділити в три групи: 1) щодо Державного бюджету України; 2) щодо власного бюджету; 3) щодо бюджету нижчого рівня. До першої групи належать:

- право отримувати з Державного бюджету України в повному обсязі фінансування для здійснення окремих повноважень органів виконавчої влади, які на підставі ст. 143 Конституції України передаються їм законами. Держава для здійснення цих повноважень передає органам місцевого самоврядування кошти Державного бюджету України або відносить до місцевого бюджету у встановленому законами порядку окремі загальнодержавні податки й передає їм об’єкти державної власності, а органи місцевого самоврядування сприяють повному і своєчасному надходженню загальнодержавних податків і зборів на своїй території. У випадках неможливості покриття своїх першочергових потреб за рахунок власних, закріплених і регулюючих доходів вони мають право на отримання допомоги у вигляді дотацій і субвенцій (ст. 64-67, ч. 2 ст. 82, ч. 2 ст. 83, 99,102-107 Бюджетного кодексу);

- право виконувати рішення органів державної влади, що призводить до додаткових витрат органів місцевого самоврядування, тільки в межах переданих їм ресурсів;

- право на поділ видатків місцевих бюджетів на такі, що пов’язані з виконанням (1) власних повноважень і (2) делегованих повноважень органів виконавчої влади (ст. 92 і 93 Бюджетного кодексу);

- право спрямовувати кошти загального фонду місцевого бюджету на фінансування установ і закладів, які утримуються за рахунок бюджетних асигнувань (ст. 88-90 Бюджетного кодексу);

- право на фінансування програм соціально-економічного розвитку своєї території, пов’язаних зі здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також надання субвенцій, пов’язаних із розширеним відтворенням (ст. 91 Бюджетного кодексу);

- право на встановлення нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, географічного і економічного стану відповідних територій, виходячи з рівня мінімальних потреб, установлених законом (ст. 67 Бюджетного кодексу);

- право на власні і закріплені законом за місцевими бюджетами на стабільній основі загальнодержавні доходи і визначення напрямів використання бюджетних коштів як гарантії самостійності (п. З ст. 7 Бюджетного кодексу);

- право на забезпечення збалансованості своїх бюджетів з боку центральних органів державної влади без урахування доходів від місцевих податків і зборів;

- право органів місцевого самоврядування одержувати компенсацію з державного бюджету у разі, коли держава не забезпечує заздалегідь їх видатки щодо виконання рішень державних органів;

- обов’язок органів місцевого самоврядування передавати з місцевого бюджету до державного бюджету частину надлишку доходів над видатками у разі, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків і зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету.

До другої групи повноважень належать:

- право всіх представницьких органів місцевого самоврядування затверджувати свої бюджети (п. 4 ст. 138, 143 Бюджетного кодексу);

- право на гарантовану державну дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб, установленому законом.

66. Заходи впливу НБУ до комерційних банків за порушення банківського законодавства.

У разі порушення банками чи іншими особами, які є об'єктом перевірки Національного банку, вимог банківського законодавства та нормативно-правових актів Національного банку або здійснення ними ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк застосовує заходи впливу адекватно до допущених порушень.

Національний банк застосовує до банків заходи впливу, до яких належать:

а) письмове застереження щодо припинення порушення та вживання необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

б) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення або плану реорганізації банку;

в) укладення письмової у годи з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

г) розпорядження щодо зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

г) розпорядження щодо встановлення для банку підвищених економічних нормативів;

д) розпорядження щодо підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;

е) розпорядження щодо обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;

є) розпорядження щодо заборони надавати бланкові кредити;

ж) розпорядження щодо накладання штрафів на: керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, банки в розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

з) розпорядження щодо тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку, використовувати право голосу придбаних акцій (часток чи паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку;

й) розпорядження щодо тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог Закону про банки або нормативно-правових актів Національного банку;

і) розпорядження щодо примусової реорганізації банку;

і) розпорядження щодо призначення тимчасової адміністрації;

й) відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації банку.

Заходи впливу застосовуються Національним банком на підставі:

• результатів інспекційних (планових та позапланових) перевірок діяльності банків чи їх філій;

• результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо;

• результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодавства на їх здійснення.

67. Структура і управління комерційним банком.

Важливою умовою ефективної роботи створеного комерційного банку є вибір оптимальної організаційної його структури для успішного здійснення функцій управління, максимального задоволення інтересів клієнтів у різноманітних банківських послугах з метою досягнення банком основних стратегічних цілей.    У практиці банківської діяльності існують два підходи побудови організаційної структури банку: функціональна і за видами надання різноманітних банківських послуг. Загалом більшість сучасних банків застосовують змішані організаційні структури, поєднуючи ці два підходи з метою вирішення банками своїх завдань.    За функціональної організації структури банку діє принцип універсальності, банк виконує широке коло операцій, у ньому створюються підрозділи, що виконують спеціалізовані функції: кредитування, інвестування, розрахунково-касові операції та облік, трастові операції, міжнародні розрахунки тощо, кожний підрозділ має чітко визначені завдання й обов’язки. Для цієї структури банку характерна ієрархічність рівнів управління, за якої кожний нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому.    За організаційної структури банку, побудованої на принципі надання клієнтам різноманітних банківських послуг, функції управління для здійснення відповідних операцій передаються певним керівникам, відповідальним за той чи інший вид послуг, які є фахівцями у цій сфері банківської діяльності. В таких банках створюються підрозділи для надання комерційних, споживчих, сільськогосподарських кредитів, позик під нерухомість тощо. Така побудова дає змогу банку при наданні тієї чи іншої послуги концентруватися під одним керівним центром, що сприяє поліпшенню координаційних функцій усіх підрозділів банку і розробці нових видів банківських послуг з урахуванням конкуренції, вдосконалення технології і задоволення потреб клієнтів.    Зважаючи на те, що вибір організаційної структури банку залежить від його стратегічних цілей і необхідності ефективного вирішення важливих завдань спеціалізації і концентрації, на практиці дедалі частіше застосовується змішаний підхід до побудови організаційної структури банку.  Організаційна й управлінська структура комерційного банку регламентується його статутом.    У ст. 16 Закону України “Про банки і банківську діяльність” зазначено, що статут банку повинен містити такі відомості: найменування банку; його місцезнаходження; організаційно-правову форму; види діяльності, які має намір здійснювати банк; розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій, кількість акцій, що купуються акціонерами; структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень; порядок реорганізації та ліквідації банку; порядок внесення змін-та доповнень до статуту банку; розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку; порядок розподілу прибутків та покриття збитків; положення про аудиторську перевірку банку; положення про органи внутрішнього аудиту банку.    Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку.    Вищим органом управління банку є загальні збори учасників

 Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами учасників банку.    Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників.    Безпосереднє керівництво поточною діяльністю комерційного банку здійснює правління, яке є виконавчим органом банку. Повноваження ревізійної комісії банку визначаються статутом банку, а порядок її роботи — положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами учасників банку. Комерційні банки також створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю правління (ради директорів) банку.    Отже, функції та повноваження органів управління банком нормативне розмежовані законодавчими та статутними нормами.

68. Поняття та мета валютного контролю.

Валютний контроль спрямований на забезпечення дотримання валютного законодавства під час здійснення валютних операцій і є засобом підтримання правопорядку у цій сфері.

До сфера валютного контролю контролю належать валютні операції за участю резидентів і нерезидентів. Валютному контролю підлягають також зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна, що перебуває за кордоном. Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати і одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах визначених повноважень, а також про майно, що підлягає декларуванню.

Валютний контроль передбачає перевірку діяльності суб’єктів, які проводять валютні операції з метою виявлення випадків порушення законодавства. Через валютний контроль здійснюється постійне спостереження за валютними операціями, завдяки чому стає можливою оцінка результатів заходів валютної політики держави та їх своєчасна корегування.

Основні завдання валютного контролю:

• забезпечення економічної безпеки держави та захист національних інтересів;

• стимулювання національного експорту та регулювання імпорту в інтересах вітчизняних товаровиробників і споживачів, захисту товарного, валютного та фондового ринків України від несприятливого впливу світової кон’юнктури, недобросовісної іноземної конкуренції та інших протиправних дій;

• акумулювання валютно-фінансових ресурсів для погашення зовнішньої заборгованості, оплату імпорту товарів та послуг, а також для підтримання стабільності курсу національної валюти при погіршенні платіжного балансу країни;

• забезпечення стабільності грошово-кредитної системи та поповнення валютних резервів у результаті зменшення відпливу капіталу за кордон без обмеження свободи руху легально здобутого капіталу; 

• створення сприятливих умов для повернення капіталу в Україну;

• виявлення, припинення та попередження спроб легалізації  „брудних” грошей, вивезення капіталу одержаного злочинним шляхом.

69. Відповідальність за порушення валютного законодавства.

Нарушение норм валютного законодательства может тянуть за собой гражданско-правовую, административную и криминальную ответственность согласно действующему законодательству Украины. К правонарушениям банков, других кредитно-финансовых учреждений, резидентов и нерезидентов, валютное законодательство относит: — пропуск сроков расчетов в валютных операциях, при выполнении обязательств за соглашениями и тому подобное; — осуществление валютных операций без генеральной или индиви дуальной лицензии Национального банка Украины; — незаконное укрывательство в других государствах валютных ценностей, которые принадлежат резидентам; — невыполнение уполномоченными банками поручений резидентов относительно покупки и продажи иностранной валюты; — невыполнение резидентами установленных требований относительно продажи валютных средств, которые поступили на их счета; — невыполнение уполномоченными банками функции валютного контроля; — несвоевременное представление, укрывательство или перекручивание отчетность о валютных операциях и тому подобное. За указанные выше нарушения предусмотрены такие санкции: — штраф в размере, эквивалентном стоимости валютных ценностей, на сумму которых состоялось нарушение; — штраф в сумме, которая устанавливается Национальным банком Украины: — пеня; — лишение лицензии Национального банка Украины: — исключение из реестра банков и кредитно-финансовых учреждений. Ответственность за конкретные виды правонарушений предусмотрена в Декрете Кабинета Министров Украины "Про систему валютной регуляции и валютного контролю" (ст. 16), Законе Украины "Про порядок осуществления расчетов в иностранных валюти", положении Национального банка Украины о валютном контроле и в других актах. Да, осуществление банками операций с валютными ценностями без получения генеральной лицензии НБУ тянет за собой наложение штрафа в сумме, эквивалентной сумме (стоимости) отмеченных валютных ценностей с исключением банка из Реестра банков или без такого исключения. Осуществление резидентами и нерезидентами операций с валютными ценностями, которые нуждаются в индивидуальной лицензии НБУ, без ее получения тянет за собой наложение штрафа в сумме, эквивалентной сумме отмеченных валютных ценностей.

70. Ліцензування банків в Україні.

 Створення нового банку регулюється загальним або спеціальним банківським законодавством, яке в більшості країн передбачає необхідність отримання спеціального дозволу (ліцензії) на відкриття банку. Ліцензування має за мету обмежити здійснення банківських операцій тільки тими юридичними особами, які мають дозвіл на їх проведення від уповноваженого органу.    Для отримання ліцензії кредитна установа, що подає заяву, має дотримуватись низки вимог, передусім відносно: · мінімального розміру статутного капіталу; · джерел формування статутного капіталу; · складу засновників банку; · кваліфікації, досвіду та репутації керівництва банку; ·  кола операцій, що виконуватимуться банком, та стратегії його діяльності; · правильності оцінки банківських активів за їх ринковою вартістю; ·  заходів щодо створення резервів на випадок виникнення сумнівних та безнадійних боргів і збитків від банківської діяльності.    Крім того, приймаючи рішення про видачу ліцензії, уповноважені органи можуть враховувати, наприклад, умови формування мережі філій нового банку; можливий вплив створюваного банку на  рівень конкуренції в кредитно-фінансовому секторі; національну належність капіталу чи засновника (у випадках, коли в країні діє особливий порядок розгляду заявок від іноземних осіб).    Ліцензія може містити положення про строки її дії, умови їх продовження, можливості внесення змін і доповнень, а також анулювання. У ній може бути обумовлено затвердження центральним банком кандидатур на перші керівні посади в банку після попередньої перевірки їхньої кваліфікації і досвіду роботи у разі істотних змін у структурі власності, злиття, зміни назви, зменшення сплаченої частки капіталу.    Основними причинами анулювання ліцензії є: ·  нездатність створеного банку розпочати протягом визначеного строку виконання банківських операцій; ·  невиконання банком умов ліцензії або виконання операцій, що нею не передбачені; ·  порушення законів чи нормативних актів; ·  виникнення становища, що загрожує інтересам вкладників, кредиторів та інвесторів.    В Україні відповідно до Закону “Про банки і банківську діяльність” дозвіл на створення комерційного банку і на виконання банківських операцій видається Національним банком України. Ці дві процедури регулюються різними нормативними актами НБУ і можуть бути розірваними в часі: видача ліцензії на здійснення банківських операцій відбувається після процедури реєстрації банку. Ліцензування банків регулюється положенням НБУ “Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій”. Питання про видачу ліцензії розглядається управлінням реєстрації та ліцензування банків Національного банку України. Причому положенням передбачені різні умови отримання ліцензії новоствореним банком і розширення ліцензії діючого банку.    Умови надання ліцензії на здійснення банківських операцій для новоствореного банку:    1) зареєстрований статутний капітал банку має бути сповна сплачений на момент прийняття рішення про видачу ліцензії;    2) наявність професійно придатних керівних осіб;    3) наявність підрозділу, який виконуватиме банківські операції, що ліцензуються, а також підрозділу внутрішнього аудиту, керівники яких повинні відповідати вимогам НБУ;    4) наявність відповідних внутрішніх документів банку, які регламентують здійснення операцій, що ліцензуються;    5) забезпечення банку необхідним обладнанням, комп’ютерною технікою, програмними продуктами та засобами зв’язку;    6) відповідність приміщення банку вимогам НБУ.    Умови розширення ліцензії на здійснення банківських операцій для діючих банків:    1) статутний капітал банку має бути зареєстрованим і оплаченим у розмірі, встановленому НБУ;    2) розмір капіталу банку не може бути меншим від встановленого НБУ і повинен перевищувати розмір зареєстрованого фактично сплаченого статутного капіталу банку;    3) формування резервів банку (резервного фонду і резерву на покриття можливих втрат за кредитними операціями) та фонду гарантування вкладів фізичних осіб має відповідати вимогам НБУ;    4) стабільна беззбиткова діяльність, дотримання банком економічних нормативів та мінімальних резервних вимог протягом останнього півріччя;    5) стан кредитного портфеля не повинен загрожувати інтересам вкладників та кредиторів (сума безнадійних та сумнівних кредитів не може перевищувати розмір фактично сформованого резерву на покриття можливих втрат за кредитними операціями);    6) позитивний висновок зовнішнього аудитора про діяльність банку за останній звітний період;    7) відсутність письмово підтверджених порушень вимог чинного законодавства, нормативних актів НБУ та внутрішніх документів протягом останнього півріччя.    Дотримання банками всіх перелічених вимог перевіряється НБУ на підставі поданих комерційними банками документів

71. Правові засади аудиторської діяльності в Україні.

В умовах формування ринкових відносин та різноманітності форм власності виникла необхідність удосконалення функцій управління процесом виробництва, що викликало потребу створення органів фінансового контролю, тобто аудиту.

У світовій практиці аудит набув значного поширення. Основною передумовою аудиту є взаємна зацікавленість підприємства (фірми) в особі його власників (акціонерів),держави в особі податкової адміністрації і самого аудитора в забезпеченні реальності та достовірності обліку і звітності.

Аудит є обов'язковою частиною цивілізованого функціонування ринкової економіки кожної країни. Для вирішення непорозумінь між податковими органами і керівними структурами, що представляють інтереси власників щодо підвищення ефективності виробництва, державного контролю уже було недостатньо, адже він захищав лише інтереси держави. Це стало поштовхом до виникнення незалежного контролю, який дістав назву аудиту.

Розвиткові аудиту сприяло також розмежування функцій та інтересів підприємців, коли власник для керівництва своїми підприємствами почав наймати спеціальний апарат управління. Для попередження недоліків, зловживань, приховування витрат і доходів, неправильного розподілу прибутків, навмисного присвоєння їх найманими керуючими власники змушені вдаватись до перевірки фінансової звітності незалежним аудитором.

Аудиторська діяльність в Україні регулюється Законом України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. та іншими законами України і включає в себе організаційне і методичне забезпечення аудиту, виконання перевірок (аудит) і пов'язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування та інших видів економіко- правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про аудиторську діяльність», аудит - це перевірка даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб'єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб'єктів господарювання) згідно із вимогами користувачів.

Аудитором може бути особа, яка має сертифікат, що визначає її кваліфікаційну придатність на заняття аудиторською діяльністю на території України.

Аудитор – це кваліфікований фахівець, атестований на право аудиторської діяльності в порядку, установленому законодавством. У своїй професійній діяльності він повинен дотримуватись таких принципів як: незалежність, професійна етика, об'єктивність, компетентність, конфіденційність, доброзичливість

Аудитор має право займатися аудиторською діяльність діяльністю як фізична особа-підприємець або у складі аудиторської фірми, з дотриманням вимог Закону України «Про аудиторську діяльність» та інших нормативно-правових актів, лише після включення його до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів.

Забороняється аудиторам займатися безпосередньо торговою, посередницькою і виробничою діяльністю, але їм дозволено одержувати дивіденди від акцій і доходи від інших корпоративних прав.

Організацію аудиторської діяльності в Україні здійснює Аудиторська палата України (АПУ), яка згідно із законодавством є незалежним, самостійним органом.

Вона виконує такі основні завдання:

•   Сприяння розвитку аудиту в державі;

•   Вирішення принципових питань аудиторської діяльності в Україні на єдиній методологічній засаді;

•   Сертифікація (визначення кваліфікаційної придатності) аудиторів;

•   Ведення реєстру аудиторських фірм і аудиторів України.

Аудиторська палата України формується шляхом делегування до її складу аудиторів та представників державних органів. Загальна кількість членів становить двадцять осіб.

Від державних органів входять по одному представнику від Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України, Міністерства економіки України, Державної податкової адміністрації України, Національного банку України, Державного комітету статистики, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, Рахункової палати та Головного контрольно-ревізійного управління України.

Решту десять членів становлять кваліфіковані аудитори з безперервним стажем роботи аудиторської діяльності не менше 5 років, представники фахових навчальних закладів та наукових організацій. Термін повноважень членів АПУ не може перевищувати 5 років, персональний склад підлягає щорічній ротації у кількості не менше 3 осіб.

При здійсненні аудиторської діяльності аудитори та аудиторські фірми застосовують відповідні стандарти аудиту, які приймаються на основі стандартів аудиту та етики Міжнародної федерації бухгалтерів з дотриманням вимог Закону України та інших нормативно-правових актів.

Після проведення перевірки аудитор повинен скласти висновок.

Аудиторський висновок – документ, що складений відповідно до стандартів аудиту та передбачає надання впевненості користувачам щодо фінансової звітності або іншої інформації концептуальним основам, які використовувалися при її складанні. Концептуальними основами можуть бути закони та інші нормативно-правові акти України, положення (стандарти) бухгалтерського обліку,   внутрішні   вимоги   та   положення   суб'єктів  господарювання,   інші джерела

Прибуток від аудиторської діяльності оподатковується за законодавством.

За неналежне виконання своїх зобов'язань, визначених у законодавстві та договорі, аудиторська фірма несе майнову відповідальність, розмір якої не може перевищувати фактично нанесених замовнику збитків.

За умови неодноразового грубого порушення чинного законодавства України, фактів низької якості аудиторських перевірок Аудиторська палата може припинити дію сертифіката і ліцензії. Це рішення може бути оскаржене в суді чи господарському суді

72. Поняття валютного регулювання. Валютні обмеження.

валютне регулювання - спеціальний правовий режим реалізації валютних відносин, який передбачає комплекс заходів, здійснюваних уповноваженими державними органами, спрямованих на організацію функціонування внутрішнього валютного ринку в державі та визначення порядку проведення валютних операцій.

За сферами здійснення слід вирізняти два рівні валютного регулювання: міжнародне та внутрішньодержавне. Міжнародне валютне регулювання здійснюється міжнародними фінансово-кредитними організаціями (переважно Міжнародним валютним фондом) з метою створення єдиного валютного простору, що забезпечує вільний обмін товарами і послугами у світовому економічному просторі. Цілями міжнародного валютного регулювання є стимулювання валютної стабільності, забезпечення механізму валютного регулювання у відносинах між державами та запобігання конкуруючому знеціненню валют, а також установлення системи багатосторонніх платежів за поточними угодами між державами та скасування валютних обмежень, що перешкоджають зростанню світової торгівлі.

Залежно від типу валютних операцій (поточних або операцій, пов’язаних із рухом капіталу) застосовуються різні переліки валютних обмежень. У системі валютних обмежень, що діють в Україні, слід виокремити:

- обмеження, пов’язані з ліцензуванням валютних операцій;

- обмеження, зумовлені встановленням порядку придбання іноземної валюти за дорученням і за рахунок резидентів на міжбанківському валютному ринку України з метою забезпечення виконання їх зобов’язань за зовнішньоекономічними контрактами;

- обмеження, пов’язані з використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України;

- обмеження, пов’язані зі встановленням обов’язкового продажу частини надходжень в іноземній валюті на користь резидентів-юридичних осіб;

- обмеження, пов’язані зі встановленням порядку здійснення розрахунків в іноземній валюті;

- обмеження, пов’язані з відкриттям та використанням валютних рахунків резидентами за межами України;

- обмеження, пов’язані з відкриттям та використанням рахунків у національній валюті нерезидентами на території України;

- обмеження, пов’язані з переміщенням готівкової національної та іноземної валюти фізичними та юридичними особами через митний кордон України.

Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", до валютних належать операції, пов’язані:

- з переходом права власності на валютні цінності, що здійснюються між резидентами у валюті України;

- з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності;

- із ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за ЇЇ межі валютних цінностей.

73. Порядок припинення діяльності комерційного банку.

Припинення діяльності комерційного банку згідно зі ст. 37 Цивільного кодексу України відбувається шляхом ліквідації або реорганізації. У випадку ліквідації комерційного банку припиняється його діяльність як юридичної особи з ліквідацією його справ і майна, банк перестає існувати. У разі реорганізації всі права та обов’яз­ки банку переходять до правонаступника — іншої юридичної особи. Порядок припинення діяльності комерційних банків визначений Законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства», «Про банкрутство» та іншими нормативними актами.

Правилами НБУ встановлено, що НБУ має право припинити діяльність комерційних банків та філій у разі:

виявлення недостовірних даних, на підставі яких було проведено реєстрацію банку, сформовано його статутний фонд;

збиткової діяльності упродовж трьох місяців підряд або шести місяців протягом року та виникнення у зв’язку з цим становища, що загрожує інтересам вкладників і кредиторів;

відкликання ліцензії на здійснення всіх банківських операцій;

невиконання вимог чинного законодавства щодо збільшення статутного фонду у встановлені терміни.

Крім того, припинення діяльності банку може мати місце з ініціативи засновників та на підставі рішення арбітражного суду. Підставою для надання пропозицій щодо прийняття рішення про при­пинення діяльності комерційного банку є результати перевірок, проведених службою банківського нагляду та незалежними аудиторськими фірмами. Підставою для проведення таких перевірок є матеріали звітності банків, а також матеріали перевірок правоохоронних та контролюючих органів, які свідчать про збиткову діяльність банку та порушення банківського законодавства.

Рішення про ліквідацію комерційного банку приймається Правлінням НБУ та оформляється відповідною постановою (крім випадків, коли такі рішення прийняті арбітражним судом, або за рішенням загальних зборів засновників (акціонерів) комерційного банку.

Для ліквідації комерційних банків створюється ліквідаційна комісія, яка в межах наданих їй повноважень:

управляє майном банку; здійснює інвентаризацію та оцінку майна банку; визначає ліквідаційну масу та розпоряджається нею; проводить роботу щодо стягнення дебіторської заборгованості; виявляє кредиторів та вживає заходів, спрямованих на задоволення їхніх вимог, зокрема, реалізує майно банку; вирішує в установленому порядку питання щодо звільнення працівників банку та призначення спеціалістів для забезпечення роботи ліквідаційної комісії; виплачує у встановленому порядку заробітну плату членам ліквідаційної комісії; складає ліквідаційний баланс і подає його на затвердження органу, який створив ліквідаційну комісію.

Дії ліквідаційної комісії можуть бути оскаржені кредиторами або засновниками, акціонерами банку в судовому порядку.

З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління справами банку. Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її призначення публікує в офіційних органах преси інформацію про ліквідацію банку із зазначенням порядку і строку подачі заяв кредиторами своїх претензій та надсилає письмові повідомлення вкладникам банку — фізичним особам. Цей строк становить один місяць від дня опублікування в офіційному друкованому органі зазначеної інформації. Після закінчення вказаного строку заяви кредиторів та вкладників банку ліквідаційною комісією не приймаються.

Ліквідаційна комісія в межах наданих їй повноважень вирішує всі питання, пов’язані з проведенням дій щодо ліквідації банку шляхом прийняття відповідних рішень.

74. Порядок відкриття рахунків в банках.

За загальним правилом (ст. 380 ЦК) платежі за зобов'язаннями між організаціями провадяться у порядку безготівкових розрахунків через кредитні установи, в яких зазначені організації зберігають свої кошти. З цією метою банки мають право відкривати своїм клієнтам (крім інших банків) вкладні (депозитні) та поточні рахунки. Вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент відповідно до умов договору. Поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей та для здійснення усіх видів операцій за цим рахунком відповідно до умов договору та вимог законодавства України. Платник може розпоряджатися грошима, що зберігаються на його поточному рахунку, за допомогою платіжних інструментів" зокрема платіжної картки. Зарахування грошей на рахунок клієнта здійснюється як шляхом внесення їх у готівковій формі, так і шляхом переказу грошей у безготівковій формі з інших рахунків. Банки мають право відкривати своїм клієнтам - іншим банкам кореспондентські рахунки. Кореспондентський рахунок - це рахунок, що відкривається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дорученням та за рахунок цього банку той банк, в якому відкривається цей рахунок. Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим банкам здійснюється шляхом встановлення між ними кореспондентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору. Відкриття зазначених рахунків здійснюється відповідно до ст. 7 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" від 5 квітня 2001 р., ст. 51 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 42 Закону України "Про підприємства в Україні" на умовах, викладених в Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків в національній та іноземній валюті, затвердженій постановою Правління НБУ від 18 грудня 1998 р. № 527. Так, відповідно до Інструкції поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим підрозділам, а також фізичним особам - суб'єктам підприємницької діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України. Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам, установам, організаціям, які утримуються за рахунок бюджетів. До поточних рахунків також належать: а) рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або рішеннями Кабінету Міністрів України; б) карткові рахунки (картрахунки), що відкриваються відповідно до вимог цієї Інструкції. Операції за цими рахунками здійснюються з урахуванням особливостей, визначених Інструкцією та відповідними нормативно-правовими актами Національного банку України, що регулюють здійснення операцій із застосуванням платіжних карток. Депозитні рахунки відкриваються підприємствам усіх форм власності, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та установою банку на визначений у договорі строк. Установи банків відкривають депозитні рахунки підприємствам, що використовують найману працю, за умови надання ними копії документа про повідомлення органів Фонду соціального страхування від нещасних випадків щодо намірів платника страхових внесків відкрити відповідні рахунки. Кошти на депозитні рахунки підприємств та їх відокремлених підрозділів перераховуються з поточного рахунка і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок. Проведення розрахункових операцій та видача коштів готівкою з депозитного рахунка юридичної особи або її відокремленого підрозділу забороняється. Нараховані проценти за депозитами підприємств та їх відокремлених підрозділів відповідно до умов депозитного договору можуть перераховуватися на поточний рахунок або зараховуватися на поповнення депозиту. Для відкриття поточних і бюджетних рахунків підприємства подають установам банків такі документи: а) заяву на відкриття рахунка встановленого зразка. Заяву підписує керівник та головний бухгалтер підприємства. Якщо у штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконує обов'язки головного бухгалтера, то заяву підписує лише керівник; б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію (крім бюджетних установ та організацій); в) копію належним чином зареєстрованого статуту (положення), засвідчену нотаріально чи органом, який реєструє. Положення, які затверджуються постановами Кабінету Міністрів України чи указами Президента України, нотаріального засвідчення не потребують. Установа банку, в якій відкриваються поточні рахунки, ставить відмітку про відкриття такого рахунка на тому примірнику статуту (положення), на якому стоїть оригінал відмітки про взяття підприємства на облік у податковому органі, після чого цей Примірник повертається власникові рахунка; г) копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік, засвідчену податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку; д) картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприємства надано право розпорядження рахунком та підпису розрахункових документів, засвідчену нотаріально або вищестоящою організацією у встановленому порядку. У картку включається також зразок відбитка печатки, присвоєної підприємству; е) копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, засвідчену нотаріально або органом, що видав відповідний документ; є) копію довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку; ж) документ, що підтверджує реєстрацію підприємства як платника соціальних страхових внесків, або його копію, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, чи уповноваженим працівником банку. Бюджетні рахунки відкриваються на підставі платіжного доручення фінансового органу, органу Державного казначейства України, відповідного розпорядника бюджетних коштів з наданням в установу банку картки із зразками підписів та відбитком печатки. У разі якщо в цій установі банку відкрито поточний рахунок клієнта, надання картки не обов'язкове. При відкритті поточних рахунків відокремленим підрозділам підприємств до установи банку, в якій відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, подаються такі документи: а) заяву на відкриття поточного рахунка встановленого зразка. Заяву підписують керівник та головний бухгалтер відокремленого підрозділу. Якщо в штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконує обов'язки головного бухгалтера, то заяву підписує лише керівник; б) копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію; в) копію належним чином оформленого положення про відокремлений підрозділ, засвідчену нотаріально чи органом, що створив відокремлений підрозділ. Установа банку, в якій відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, ставить відмітку про відкриття такого рахунка на тому примірнику положення про відокремлений підрозділ, на якому стоїть оригінал відмітки про взяття підрозділу на облік у податковому органі, після чого цей примірник повертається власникові рахунка; г) картку з відбитком печатки та зразками підписів службових осіб підрозділу, яким згідно з чинним законодавством та відповідними документами підприємства надано право розпорядження рахунком та підпису розрахункових документів. Зразки підписів та повноваження службових осіб засвідчуються нотаріально або керівником підприємства; д) клопотання підприємства або відповідного органу приватизації (щодо структурних підрозділів, які виділяються у процесі приватизації) до банку, в якому відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, про відкриття рахунка із зазначенням місцезнаходження підприємства, його ідентифікаційного номера, номера основного поточного рахунка та банку, в якому він відкритий, а також податкового органу, в якому підприємство перебуває на обліку; е) довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України; є) копії документів про взяття на податковий облік юридичної особи, яка створила відокремлений підрозділ, та відокремленого підрозділу (від податкового органу за місцезнаходженням цього підрозділу), засвідчені податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку; ж) копію документа, що підтверджує реєстрацію юридичної особи як платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, або уповноваженим працівником банку. Наведений вище перелік документів є загальним. Для окремих видів підприємств законодавством передбачено подання додаткових документів (наприклад, для орендного - нотаріально засвідченої копії договору оренди); інші підприємства звільнені від подання певних документів (так, статут не подається повним та командитним товариствами, фермерським господарством, бюджетними установами та організаціями).

75. Порядок ведення касових операцій.

Основну частину розрахунків готівкою ревізуєме підприємство здійснює через касу. В касу надходить готівка для виплати зарплати, видачі премій, виплати пенсій та допомог за рахунок фонду соціального страхування, на відрядження, господарські та інші витрати, а також кошти, що надходять на відшкодування різного виду заборгованості.

Рахунки цього класу призначені для узагальнення інформації про наявність і рух грошових коштів (у національній та іноземній валюті у касах, на розрахункових (поточних), валютних та інших рахунках у банках), грошових документів, короткострокових векселів одержаних, фінансових інвестицій, дебіторської заборгованості, резерву сумнівних боргів та витрат майбутніх періодів.

Грошові кошти в іноземній валюті, операції з ними та розрахунки іноземною валютою на рахунках цього класу та класів 4 «Власний капітал та забезпечення зобов'язань», 5 «Довгострокові зобов'язання», 6 «Поточні зобов'язання» та на рахунках 14 «Довгострокові фінансові інвестиції» і 16 «Довгострокова дебіторська заборгованість» обліковуються у гривнях у сумі, що визначається шляхом перерахунку іноземної валюти за курсом Національного банку України на дату здійснення грошової операції, оформлення митих документів, підписання документів про виконання робіт (послуг), підписання установчих документів, затвердження авансового звіту про використання підзвітних грошових коштів. Од­ночасно грошові кошти, фінансові інвестиції та розрахунки відображаються в тій валюті, в якій здійснюються розрахунки й платежі. Курсові різниці за такими операціями відносяться на рахунки 71 «Інший операційний дохід», 74 «Інші доходи", 85 «Інші затрати", 94 "Інші витрати операційної діяльності», 97 «Інші витрати».