4.5 Сучасна територіальна структура економіки України
Вся сучасна територія України має певний адміністративно-територіальний устрій (АТУ).
АТУ – це розподіл території держави на певні частини з метою раціональної організації керування народним господарством і соціально-культурним будівництвом на місцях.
Адміністративно-господарські одиниці утворюються з врахуванням економічних і культурних факторів, національності населення, географічних умов, способів зв'язку, транспортного забезпечення, тощо.
АТУ України формувалося впродовж багатьох століть, починаючи з Київської Русі. До революції 1917 року вся територія України поділялася на 9 губерній (Київська, Харківська, Екатеринославская й ін.). Деякі губернії у свою чергу поділялися на маєтки і волості. У 30-х роках минулого століття склалася сучасна структура АТУ України, що представлена 24 областями, Автономною Республікою Крим і містами Київ і Севастополь.
У сучасній структурі АТУ України виділяють також 490 адміністративних районів, з яких 121 район у складі великих міст. Виконавча структура України включає 446 міських виконкомів, 907 селищних виконкомів, 10196 сільських адміністрацій. Останнім часом обговорюється питання про створення у великих містах округів на основі об'єднання (укрупнення) наявних внутріміських районів.
За економічними критеріями вся територія України в даний час поділена на економічні зони і райони, що створюють територіальну структуру економіки України.
Економічна зона або район – це економічно цілісна частина території держави, якій властиві ознаки спеціалізації і комплексності у розвитку господарства.
Економічне районування – це науково обґрунтований і практично реалізований процес умовного поділу території держави на економічні райони (регіони), що склалися історично, або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.
Поділ усієї території держави на економічні зони, райони (регіони) називається генеральним економічним районуванням.
Однієї з причин територіального поділу праці є наявність розходжень між природними умовами і ресурсами окремих регіонів. На територіальний поділ праці так само впливають особливості виробничих відносин між окремими підприємствами.
Територіальний поділ праці – це об'єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів і формування міжрайонної кооперації. Рівень реального територіального поділу праці залежить від рівня поділу праці в державі і може бути показником рівня розвитку продуктивних сил у цілому.
В основі виділення економічних районів лежить два принципи.
Економічний принцип. Кожен економічний район є деякою мірою спеціалізованою територіальною частиною єдиного народно-господарського комплексу країни. Фактично, абсолютна спеціалізація в межах однієї держави обмежена і найчастіше визначається тільки тими галузями, у яких витрати праці і витрати на транспортування продукції до споживача відносно менші, ніж виробництва однотипної продукції в інших районах. Таким чином, у територіальних організаціях типу економічних районів, результати господарської діяльності цих районів повинні давати найбільший економічний ефект як для всієї держави, так і для економіки кожного конкретного району.
Адміністративний принцип. Цей принцип визначає критерії економічного районування на основі політико-адміністративної будівлі держави. Природно-географічні і соціально-економічні фактори впливають на економічне районування через адміністративні рамки, тоді як транспорт і просторове положення об'єктів впливають безпосередньо на територіальний поділ праці.
В умовах Радянського Союзу (до 1992 р.) територія України була розділена на три економічних райони: Донецко-Приднепровский, Південно-Західний і Південний.
В даний час, у зв'язку з виділенням України в самостійну державу, виникла необхідність перегляду цієї структури. Існує кілька варіантів районування економіки України, однак найбільш прийнятної вважається система районування, запропонована И.Д. Заставним і удосконалена Пестушко М.Д. і Шаблием О.И. (1998 р.). Саме останній варіант розглянутий і затверджений у 1999 році Верховною Радою України.
Відповідно до цієї системи в даний час на території України виділяють у макроекономічному плані три економічні зони (Західна, Східна і Південна), а в мезоекономічному плані виділяють 9 економічних районів (див. структурну схему на рис. 4.6).
Рис. 4.6. Схема територіальної структури економіки України.
Проблеми подальшого розвитку, що постають перед окремими економічними зонами і районами України значно відрізняються. Так, наприклад, для Східної економічної зони досить актуальним є проблеми розвантаження території від галузей важкої і хімічної промисловості, тоді як для Західної економічної зони потрібно забезпечити більш повне використання трудових ресурсів (особливо праці жінок), потрібно значно підняти рівень промислового і сільськогосподарського виробництва.