18. Система корпоративного контролю та її функції. Форми та моделі корпоративного контролю. Внутрішній та зовнішній аудит в корпораціях

Корпоративний контроль ‑ це управлінська функція корпорації, що полягає у відстеженні відхилень та корекції управлінських рішень, що впливають на баланс інтересів учасників корпоративних взаємовідносин.

В свою чергу система корпоративного контролю це складова система корпоративного управління, призначена для збалансування інтересів учасників корпоративних взаємовідносин у процесі їх участі в корпоративній діяльності.

Система внутрішнього контролю в корпорації включає:

- структуру управління, яка сприяє обміну інформацією і певній колегіальності під час прийняття рішень, що дозволяє уникнути зайвої концентрації влади, що може підвищити ризик зловживань або шахрайства;

- порядок виявлення конфлікту інтересів, який стосується керівників або інших посадових осіб корпорації та інформування про це органів управління та у відповідних випадках акціонерів;

- порядок, який забезпечує керівництву ефективний контроль за діяльністю компанії та, зокрема, за рухом грошових коштів;

- наявність кваліфікованих внутрішніх ревізорів і контролерів, які відповідають за перевірку дотримання встановленого внутрішнього розпорядку, підзвітних органам управління товариством, а також контроль над всіма аспектами дотримання нормативних актів, належної професійної поведінки та сумлінної ділової практики;

- участь незалежних зовнішніх аудиторів, які беруть на себе відповідальність за аудиторську перевірку звітності корпорації, аналіз і підтвердження належного стану фінансових систем, а також контроль за дотриманням правил, що застосовуються.

Основними об'єктами корпоративного контролю є:

- використання людських, фінансових, матеріальних, нематеріальних, часових та інформаційних ресурсів корпорації в інтересах суб'єктів корпоративного контролю;

- інформаційне поле корпорації відповідно до потреб суб'єктів корпоративного контролю;

- захист (безпека) матеріальних та інформаційних ресурсів корпорації;

- наявність конфлікту інтересів у посадових осіб акціонерного товариства;

- процеси у внутрішньому та зовнішньому середовищі корпорації, які можуть призвести до порушення балансу інтересів суб'єктів корпоративного контролю, вплинути на стан конкуренції в галузі та результати фінансово-господарської діяльності товариства, нести соціальні наслідки;

- результати функціонування корпорації;

- дотримання стандартів корпоративної поведінки, норм чинного законодавства тощо.

Зовнішня підсистема корпоративного контролю включає:

• систему регулятивних органів, повноваження та обов'язки яких і критерії взаємовідносин з учасниками ринку чітко визначені, забезпечено прозорість ієрархії взаємовідносин між ними;

• систему детальних стандартів діяльності учасників, прав інвесторів, корпоративної практики;

• широку диверсифіковану систему санкцій, що можугь застосовуватися до порушників чинного законодавства, стандартів корпоративної поведінки, балансу інтересів зацікавлених у діяльності підприємства. При цьому міра відповідальності повинна бути не лише чітко визначеною в чинному законодавстві та у внутрішніх нормативних документах підприємства, але і варіюватися від дуже поміркованих до надзвичайно жорстких;

• систему розкриття інформації (або забезпечення прозоростідіяльності компанії) в інтересах зацікавлених у діяльності підприємства.

Аудиторська перевірка. Аудиторська перевірка холдингової компанії та її корпоративних підприємств здійснюється щорічно відповідно до закону.

Холдингова компанія здійснює проведення внутрішнього аудиту (контролю) своїх корпоративних підприємств.

19. Типові прийоми забезпечення правового захисту інвесторів за інсайдерської та аутсайдерської систем корпоративного менеджменту та контролю. Заходи щодо забезпечення функціонування механізмів корпоративного управління і контролю в Кодексі корпоративної поведінки

Аутсайдерські системи управління характеризуються широкою акціонерною власністю, яка є досить розпорошеною, і тому вплив на прийняття рішень більшою мірою залежить від менеджерів, застосування різних форм перехоплення контролю за корпорацією.

Інсайдерські системи управління – це системи в яких власність сконцентрована в руках кількох осіб, які володіють великими частками корпоративного майна, значна частина функцій управління здійснюється цими (юридичними чи фізичними) особами і менеджмент перебуває під їх прямим впливом, причому інсайдери є водночас і акціонерами, і менеджерами таких корпорацій.

Інсайдерська і аутсайдерська моделі

Крім вище описаних моделей корпоративного управління останнім часом також виділяють так звані аутсайдерську і інсайдерську моделі управління.

Першою відмінною рисою аутсайдерської моделі є дисперсне володіння акціями, у зв'язку з чим її також характеризують як диверсифікаційну. Акціонерний капітал розділений між незалежними, не пов'язаними з корпорацією відносинами, крім так званих відносин участі, індивідуальними і інституційними інвесторами. Частка останніх, як вже було виявлено, стабільно росте. Об'єм їх капіталів і довгострокові цілі існування забезпечують умови для організації венчурного бізнесу. Причому найбільш поширеною схемою є установа корпоративної структури у вигляді акціонерного суспільства для освоєння передового науково-технічного досягнення і просування нового продукту і подальший вигідний продаж акцій засновникам. Індивідуальними інвесторами в основному виступають представники "середнього" класу країни, що зберігають свої заощадження в цінних паперах і через свій непрофесіоналізм що менш оперативно реагують на зміну біржової кон'юнктури, чим крупні утримувачі акцій. Подібна добровільна акумуляція засобів населення створює в країні сприятливий інвестиційний клімат, підвищує стійкість фінансових ринків. Контрольний пакет акцій може складати не більше 6 - 14% від їх загального числа.

Фінансування діяльності корпорацій є дистанційованим і залежить від поточної кон'юнктури фінансового ринку, в ньому переважають внутрішні джерела, мала частка позикових засобів.

У цій моделі є яскраво вираженим розділення контролю і володіння з боку акціонерів, керівників, ради директорів. Останній виступає компетентним внутрішнім органом управління, менеджмент часом чинить тиск на ухвалення радою директорів рішень, але домінантою є задоволення інтересів акціонерів. Гарантується право акціонерів контролювати компанію і підзвітність їм ради директорів і менеджерів. На пріоритеті інтересів приватного власника базується саме уявлення про ринкову економіку, зокрема, в США.

В той же час розпиленість акціонерів породжує їх слабкість і укріплює позиції менеджерів. У основі англо-американської моделі лежить уявлення про спочатку конфліктну суть інтересів цих сторін, яка повинна бути знята системою зовнішніх противаг.

Найбільш переважні зовнішні механізми контролю над діяльністю корпорацій. Визначальну роль грають фондові ринки, на яких здійснюється діяльність корпорації в цілому і менеджменту зокрема, реалізується вплив акціонерів на менеджмент. (В той же час вирішальна роль фондового ринку стимулює, в першу чергу, діяльність, направлену на підвищення вартості компанії або прибутковості в короткостроковому періоді.)

Крім ринкового моніторингу діяльності корпорації, обумовленого коливаннями котирувань на ринку фіктивного капіталу акцій, уваги заслуговують механізми, що дозволяють зробити прозорими схеми управління компанією з боку менеджменту з метою збільшення добробуту акціонерів, пріоритетного задоволення їх інтересів.

Історично режим адміністративного і правового регулювання в країнах цієї моделі розроблявся з урахуванням того, що акціонерний капітал компанії розпорошений серед великого числа інвесторів, що діють ізольовано один від одного і що потребують надійної і адекватної інформації для ухвалення правильних інвестиційних рішень. Тут розроблені детальні правила забезпечення інвесторів якнайповнішою інформацією і створення порівняно рівного положення інвесторів в частині доступу до неї, а також запобігання ситуації, коли окремі групи акціонерів обмінюються між собою і спільно використовують внутрішньокорпоративну інформацію, "відрізуючи" від неї решту інвесторів. Таким чином, аутсайдерська система може бути охарактеризована як заснована на розкритті інформації.

Отже, відмінними рисами аутсайдерської моделі є: 1) дисперсне володіння акціями; 2) визнання пріоритетності інтересів акціонерів в законодавстві про компанії; 3) особливий акцент на захисті міноритарних акціонерів в нормативних актах про компанії і про цінні папери; 4) порівняно жорсткі вимоги до розкриття компаніями своєї інформації.

Першою відмінною рисою інсайдерської моделі є концентрований характер власності. Групи інсайдерів зазвичай порівняно малі по складу, є певною комбінацією приватних осіб, зокрема працівників компаній, сімей, банків, інших фінансових інститутів, інших корпоративних власників, що діють через холдингові компанії або через механізм перехресного володіння акціями. Частка фізичних осіб трохи більше 20% (в основному із-за низького рівня дивідендів по акціях, який часто поступається розміру відсотків по банківських внесках). Фінансові інститути контролюють 60 - 70% акцій компаній. Акціонери добре знають один одного і підтримують з компанією відносини, що виходять за рамки фінансових інвестицій.

Банки є одночасно акціонерами, кредиторами суспільства і довіреними особами інших акціонерів, займаються розміщенням цінних паперів, що знов випускаються, наданням брокерських і консультаційних послуг при отриманні корпораціями небанківських, іноземних і урядових позик.

Це обумовлює активну участь банків у радах директорів компаній, що є у них, як окремої групи, можливості визначати склад рад (за винятком представництва службовців) і блокувати будь-які зміни в статутах і локальних правових актах, особливо у випадках розпиленості капіталу. У сукупності банки можуть концентрувати різними способами більше 75% всіх голосів на загальних зборах акціонерів.

В результаті відбувається взаємопроникнення груп головних дійових осіб в японо-німецькій моделі (банк, аффіліровані корпоративні акціонери, правління, наглядова рада). Міняється мотивація придбання акцій - на перше місце виходить участь в контролі. Одночасно це сприяє нівеляції залежності менеджменту від короткострокових результатів діяльності. Більш того, сама структура акціонерів орієнтує на стабільність і результативність діяльності організації, а не на частоту і рівень виплачуваних дивідендів.

Фінансування демонструє високу залежність компаній від банківського капіталу, кредитування і високий коефіцієнт заборгованості до власного капіталу. Звернення до позикового капіталу пов'язане з великим розвитком в Європі ринку облігацій, зокрема акціонерних суспільств, яким цей інструмент не властивий іманентно.

Як указувалося раніше, економіка в країнах цієї моделі є соціально орієнтованою, і, відповідно, японсько-німецька система заснована на уявленні про відносини, побудовані на співпраці, які можуть стати об'єктом контролю з використанням механізму внутрішніх зв'язків між сторонами.

Інсайдерські системи корпоративного контролю зазвичай формуються навколо головного банку, носять постійний характер. Фондовий ринок грає набагато меншу роль.

Головний конфлікт розгортається між контролюючими акціонерами (власниками контрольного пакету акцій) і слабкими міноритарними акціонерами.

В порівнянні з ринково орієнтованими системами корпоративного контролю, що жорстко вимагають публічного розкриття корпоративної інформації, інсайдерські системи схильні до вибіркового обміну інформацією між інвесторами.Цей конфіденційний обмін інформацією типовий для взаємодії банку з своїми позичальниками.

Законодавство встановлює досить м'які вимоги відносно надання компаніями інформації про свою діяльність. Так, японські банки не зобов'язані публікувати зведення про пакети, що належать ним, акцій, якщо такі не перевищують 25% сукупного капіталу корпорації. Право толерантне до груп акціонерів, які здійснюють сумісний контроль над компанією, часто ігноруючи при цьому інтереси дрібних інвесторів.

Отже, відмінними рисами інсайдерської моделі корпоративного управління є: 1) концентрація капіталу; 2) внутрішній контроль; 3) орієнтація на задоволення інтересів всіх учасників корпорації; 4) нейтралізація негативних наслідків інсайдерської діяльності.

Основні її недоліки пов'язані з банківською дією: банки прагнуть сформувати в акціонерному секторі систему, яка орієнтована більшою мірою на банки, чим на ринок; будучи кредиторами організації, вони частіше підтримують інвестиційні програми, в яких концепція безпеки капіталовкладень переважає над концепцією прибутковості. Нарешті, той факт, що менеджери можуть контролюватися порівняно малою групою інвесторів, необов'язково означає, що інсайдери можуть формулювати і реалізувати якнайкращу корпоративну політику. Необхідність примирення інтересів різних груп акціонерів може приводити до труднощів при виборі і постановці довгострокових цілей компанії або виливатися в постановку приватних, конфліктуючих між собою цілей.

Інсайдерська модель корпоративного управління поширена в Японії, Німеччині, Нідерландах, Франції, Скандинавських країнах, частково в Бельгії і Австрії. При цьому європейські країни займають проміжне положення між американською системою з її фетишизацією прибутку акціонерів і японською - з акцентом на внутрішньокорпоративне регулювання відносин, взаємопроникненням приватного і соціального права.

Так, і акціонери, і менеджери, і кредитори, і постачальники, і споживачі, і держава, і громадськість мають власні корпоративні інтереси, тобто зацікавлені в отриманні певних вигод через здійснення контролю над корпорацією. Інтереси у них різні і одночасно реалізовані не можуть бути. Тому кожен суб`єкт корпоративних відносин оцінює свій корпоративний інтерес в певну величину, а під час взаємодії з іншими суб`єктами на ринку корпоративних інтересів визначається, за яку ціну від яких «вигод» він готовий відмовитися. Саме ця «відмовлена» частина вартості інтересу і виступає «товаром» на ринку корпоративних інтересів і продається за певну ціну.

Заходи щодо забезпечення функціонування механізмів корпоративного управління і контролю в Кодексі корпоративної поведінки

Кодекс корпоративної поведінки - це загальноприйняті стандарти поведінки, які складають правила у вигляді загальних принципів та рекомендацій щодо реалізації корпоративних відносин.

До загальних принципів корпоративного управління належить віднести наступні:

1. Одна проста акція – один голос.

2. Підпорядкування меншості акціонерів більшості.

3. Однакове ставлення до всіх акціонерів – власників простих акцій.

4. Прийняття важливих рішень акціонерами компанії на загальних зборах акціонерів.

5. Загальне керівництво і контроль з боку акціонерів за діяльністю керівних органів компанії.

6. Необхідність розмежування компетенції органів управління компанією між вищим органом – загальними зборами акціонерів та спостережною радою і виконавчим органом.

7. Залежність ступеню впливу акціонера на управління компанією від розміру його частки в статутному фонді (внеску в капітал).

8. Захист прав акціонерів і кредиторів та врахування їхніх інтересів.

9. Інформаційна прозорість діяльності акціонерної компанії.

Для формування національної моделі корпоративного управління велике значення має вирішення ряду особливо проблемних питань. До них належать:

● організація ефективного управління корпоративними правами держави;

● підвищення глибини продажу акцій та їх подальшої концентрації;

● принципове вирішення на державному рівні проблеми існування численних закритих АТ;

● перетворення дрібних відкритих акціонерних товариств в інші організаційно-правові форми;

● вирішення питання існування багатьох акціонерних товариств, пакети акцій яких тривалий час не знаходять покупців;

● вироблення цивілізованої дивідендної політики;

● посилення контролю за діяльністю виконавчих органів акціонерних товариств;

● посилення контролю з боку держави за тіньовим скуповуванням акцій та ін.

Деякі пропозиції до проекту кодексу

Зараз, як відомо, триває робота над розробкою проекту Національних принципів (кодексу) корпоративного управління. На моє переконання, в остаточній його редакції мають знайти відображення наступні положення:

1. У Кодексі необхідно коротко і точно відобразити місце і роль всіх учасників корпоративних відносин в Україні і зокрема:

● ФДМУ та інших державних органів приватизації;

● ДКЦПФР і її територіальних органів;

● організаторів торгівлі цінними паперами і торгівців цінними паперами;

● незалежних реєстраторів, зберігачів та інших учасників корпоративних відносин.

2. У Кодексі корпоративного управління необхідно закріпити роль і відповідальність держави за формування ефективного корпоративного управління і корпоративних відносин в акціонерних товариствах. Це буде справедливо з огляду на те, що держава на сьогодні все ще є найбільшим емітентом та акціонером, найбільшим продавцем акцій та найбільшим керуючим власними корпоративними правами. Ці фактори безпосередньо впливають на формування корпоративних відносин. У зв’язку із цим визначення ролі і місця держави у структурі корпоративних відносин та відповідальності державних органів управління за організацією ефективного корпоративного управління є одним із найважливіших завдань на сучасному етапі (див. схему 13).

3. Спеціальним правовим актом України необхідно всі великі АТ зробити публічними. Також, на моє переконання, доцільно було б підтримати ідею, висунуту на Євразійському круглому столі про необхідність трансформації дрібних АТ в інші організаційно-правові форми. Спеціальним правовим актом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку необхідно було б заборонити існування двох реєстрів і двох виконавчих органів, що ще має місце в окремих акціонерних товариствах. Таких "експериментів" у цивілізованому економічному середовищі з сучасними формами управління і державним контролем не повинно бути.

Із кодексу корпоративного управління про акціонерів:

1. П-ство приймає на себе зобов'язання керуватися в своїй діяльності принципами, що лежать в основі системи корпоративного управління п-ства, а саме:

• рівне ставлення до акціонерів;

• дотримання прав та інтересів акціонерів, закріплених нормами та вимогами чинного законодавства;

• підтримка ефективної системи внутрішнього контролю та аудиту;

• ефективний контроль за менеджментом з боку Правління;

• підзвітність Правління перед Спостережною радою та акціонерами;

• ефективна взаємодія із співробітниками у вирішенні соціальних питань і забезпечення необхідних умов праці;

• визнання передбачених законом прав зацікавлених осіб;

• заохочення активної співпраці між і зацікавленими особами в забезпеченні фінансової стійкості п-ства, його розвитку та створенні робочих місць;

• забезпечення інформаційної та фінансової прозорості п-ства;

• дотримання етичних норм ділової поведінки, закріплених в Кодексі корпоративної етики;

• дотримання усіх норм діючого законодавства та внутрішніх нормативних актів;

• дотримання принципу нейтральності щодо фінансово-промислових груп, державних органів, політичних партій та об’єднань.

Механізм виховного впливу кодексу КУ полягає в тому, що він набуває статусу форми легального контролю діяльності АТ з боку суспільства.

З психологічної та етичної точок зору більш доцільними є розробка і прийняття кодексу КУ самими акціонерами товариствами, загальними зборами акціонерів. Такий підхід демонструє і реалізує особисту ініціативу акціонерів товариства. Він включає в дію внутрішній фактор соціальної моральності, що стосується індивідуальної і корпоративної етики, – самосвідомість, совість, та самоконтроль, єднання цілей акціонерів, безконфліктність.

Структура правового механізму врегулювання конфліктів має бути такою, щоб кожному з елементів конфлікту була надана та правова оцінка, яка відповідає його сутності та природі виникнення і забезпечує його ефективне усунення, припинення і т.п. З урахуванням цього, вона містить в собі:

• законодавче врегулювання, яке визначає найбільш типові елементи корпоративного конфлікту;

• нормативне визначення низки елементів корпоративного конфлікту;

• внутрішньосистемне нормативне регулювання конфліктних процесів;

• правоохоронне врегулювання конфліктних процесів, яке відбувається за участю контрольно-правоохоронних органів і покликане гарантувати й захищати права та обов’язки акціонерів, установлені принципи та норми КУ.

20. Показники та особливості оцінювання ефективності корпоративного менеджменту. Напрями підвищення ефективності управління корпораціями. Ефективність корпоративного управління як досягнення балансу інтересів

Здійснити оцінку якості корпоративного управління досить складно, але існують певні методики, які базуються на оцінці як якісних, так і кількісних параметрів корпоративного управління. Оцінка ефективності корпоративного управління здійснюється власниками, зацікавленими особами, власне менеджментом.

При проведенні кредитного аналізу компанією Moody’s [63] обов’язково здійснюється оцінка рівня корпоративного управління, оскільки якісний рівень управління та менеджменту є одним із чинників, який визначає кредитоспроможність корпорацій. Ця оцінка здійснюється по визначених компанією складових, які найбільшою мірою визначають якість корпоративного управління.

Ефективність корпоративного управління для зацікавлених осіб виявляється в такому:

• загальна правова та політична культура (у тому числі враховуються правові та фідуціарні обов’язки керівництва, директорів та мажоритарних акціонерів; надійна і якісно працююча правова система; відповідні закони про банкрутство);

• наявність відповідних ринкових механізмів (у тому числі дієва система розкриття інформації і наявності імперативних вимог про надання звітності, а також ефективні механізмі регулювання ринку цінних паперів);

• наявність правильних структур корпоративного управління в корпорації, а саме, дієздатної спостережної ради.

Поняття ефективність управління - комплексне. Воно багатогранне і виражається у всіх сферах управління діяльністю корпорації. Ступінь впливу кожної складової на загальну ефективність різна, але необхідно враховувати вплив кожної із них.

Основними складовими, які визначають ефективність управління корпорацією виступають:

• Структура власності Значним чинником для успіху корпоративного управління є розуміння чіткої структури власності та контролю в корпорації, розуміння інтересів тих осіб, які в кінцевому підсумку володіють контролем над корпорацією та її активами. Це має на увазі: прозорість структури володіння, розуміння потенційних конфліктів між інтересами мажоритарних власників, керівництва та інших акціонерів. Розуміння довгострокових цілей та задач, які визначені для корпорації її власниками, а також найбільш важливі шляхи структурування активів і загальної стратегії.

Зміна власників, як правило, супроводжується зміною керівництва підприємства (генерального та фінансового директорів, керівника служби безпеки, керівників служб з маркетингу, виробництва, постачання тощо), тобто на ключові позиції у підприємствах призначаються «представники» власника. Представниками власника виступають особи, які володіють певною довірою власника, але не мають відповідного рівня підготовки та досвіду ведення бізнесу у конкретній сфері діяльності.

Люди, яких призначають на ключові посади, можуть не відповідати крім всього і очікуванням власників бізнесу. Вони можуть почати працювати «на себе», опинитись під тиском або впливом сторонніх, допускатись грубих помилок з наслідками, яки будуть незворотними. Результати такої «діяльності» можуть коливатись від втрати прибутковості та ринкових сегментів до втрати підприємства.

Часто бувають випадки, коли довірена особа власника, користуючись власним баченням перспектив розвитку бізнесу, вкладає кошти у неперспективні види діяльності, обмежує вплив фахівців у процеси стратегічного та поточного планування, маючи обмежені знання щодо специфіки галузі, створює умови для відтоку кваліфікованого персоналу та керівників вищого і середнього управлінського рівня з підпорядкованих підприємств.

Інколи виникає ситуація, коли власник залишає на ключових посадах керівників, які працювали раніше, без суттєвого обмеження повноважень. В цій ситуації часто виникає проблема нерозуміння керівників, що із категорії власників вони перейшли у категорію ґор-менеджменту, що передбачає зміну у співвідношенні повноваження-відповідальність. Ця категорія керівників також важко контролюється, оскільки знань галузевих особливостей у них більше, ніж у нових власників бізнесу.

Унеможливити розвиток подій таким чином можливо за допомогою створення системи управління, яка максимально не буде залежати від особистих якостей того чи іншого менеджера.

• Якість та достовірність інформації, яка розкривається, у тому числі і в площині фінансової звітності та корпоративного управління. Для визначення якості корпоративного управління важливе значення має надійна та достовірна фінансова інформація. У тому разі, коли відсутня така інформація, або до ступ до неї обмежений, виключається можливість здійснення контролю за якість управління корпорацією. Порівняльний аналіз показників різних корпорацій, які працюють в одній галузі, можливість дослідити динаміку змін є важливими для оцінки якості корпоративного управління. В цьому сенсі важливим може стати розкриття інформації щодо статутних документів, внутрішніх нормативних актів, положення про діяльність ради директорів (наглядової ради), вищого керівництва, включаючи біографічні дані членів ради та вищого керівництва. Вивченню підлягають питання нагородження осіб, які входять до ради директорів (у тому числі незалежних директорів), до складу правління, виконавчих органів корпорації, розмір винагороди незалежного аудитора тощо.

• Рада директорів або спостережна рада. При вивченні ролі ради директорів або наглядової ради визначається, в чому полягають переваги ради директорів, яка несе відповідальність перед корпорацією (ради директорів або спостережної ради).

До уваги приймається ступінь незалежності директорів, професіоналізм зовнішніх директорів, ефективність організаційної структури ради директорів, а також чинники взаємодії між радою директорів та менеджментом корпорації. При цьому враховується:

• кількісний склад ради директорів (надмірна кількість членів ради ускладнює її роботу);

• керівництво ради директорів (чи є голова ради незалежним і які особистісні якості йому притаманні);

• періодичність проведення засідань ради директорів;

• характер та способи обговорення питань на засіданнях;

• стратегія, алгоритми вибору та розміри винагороди менеджменту, а також способи контролю і спостереження за діяльністю корпорації в цілому.

Найкращим варіантом може бути співпраця зовнішніх директорів, які мають глибокі знання в певних специфічних площинах управління, а також директорів, які мають досвід та знання за більш широким спектром питань.

Напрями підвищення ефективності управління корпораціями

Головною функцією корпоративного управління є забезпечення виробничої, фінансової та інших видів діяльності АТ в інтересах акціонерів, які забезпечують компанію фінансовими ресурсами.

Корпоративне управління створює правове поле для визначення повноважень, прав і відповідальності різних учасників корпорації та регулює їхні взаємини.

Визначальними елементами системи КУ є такі:

– головні учасники корпоративних відносин, їхній вплив, авторитет та поведінка;

– основні групи акціонерів конкретного АТ;

– склад ради директорів (наглядацької ради) і його значення в корпоративному управлінні;

– структура володіння акціями;

– оргструктура корпорації (АТ);

– склад управління і його професійна діяльність;

– законодавчі обмеження;

– вимога до АТ з надання інформації;

– корпоративні дії які вимагають схвалення акціонерів;

– механізм взаємодії між основними учасниками;

– організація захисту прав акціонерів та ін.

Відповідно до Указу президента України „Про заходах щодо розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах” від 21.03.2002 р. передбачається розробити в Україні національну модель КУ. В основу системи корпоративних відносин країн з перехідною економікою повинні бути найбільш важливі положення моделей КУ розвинених країн миру. При цьому структура корпоративних відносин і КУ завжди повинні відповідати умовам і особливостям кожної конкретної країни й складатися під впливом таких факторів:

– законодавчої бази, що регулює права та обов'язки сторін, які беруть участь у КУ;

– практики ділових взаємин, які складаються в країні;

– корпоративної культури суспільства;

– якості Статуту АТ і його внутрішніх документів.

Саме ці фактори. Сьогодні, формують структуру АТ, його способи управління, а також основні шляхи та напрямки розвитку. При цьому в країнах, де основу корпоративного сектора економіки становлять АТ, створені в процесі приватизації, важливу роль у формуванні національної моделі КУ повинне відігравати держава як самий великий елемент, акціонер і продавець акцій. Ця особливість буде зберігатися в Україні ще кілька років. Стосовно до України і її АТ ці фактори можна представити у вигляді певної системи, зображеної на схема 6.

Error: Reference source not foundСхема 6. Фактори, що впливають на корпоративне управління АТ

Аналіз процесів становлення корпоративного сектора економіки показав, що система КУ в Україні перебуває на початковому етапі свого формування, тому важко прогнозувати його структуру.

На схемі 7 надана існуюча тепер система корпоративних відносин в АТ України. Відзначимо ряд особливостей, властивих формованої моделі КУ України:

– проблеми формування національної моделі КУ в Україні вирішуються не комплексно, без зв'язку із загальною концепцією економічних реформ споконвічно відстають від фактичних процесів в економіці;

– велика кількість дрібних АТ, які були в основному створені в процесі приватизації, але в даній організаційно-правовій формі їхнє існування не ефективно і недоцільно;

– неврегульованість законодавством багатьох питань корпоративних відносин і КУ як усередині АТ, так й у цілому по країні;

– законодавчо не визначені види і типи підприємств, об'єднань, що ставляться до корпоративного сектора економіки.

Указ президента „Про заходи щодо розвитку КУ в АТ” сьогодні ставить своєю метою – кардинально прискорити розвиток КУ, створити ефективну систему захисту прав і законних інтересів акціонерів, підвищити прозорість АТ для інвесторів і акціонерів, підвищити роль наглядацької ради АТ, розробку національних принципів (кодексів) корпоративного управління.

Ефективність корпоративного управління як досягнення балансу інтересів

Корпоративні права являють собою право власності на частку у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої особи, а також частки активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства.

Отже, якщо брати корпоративні права як найбільш загальний об’єкт корпоративного управління, то його можна охарактеризувати так: корпоративне управління являє собою процеси регулювання власником руху його корпоративних прав із метою отримання прибутку, управління корпоративним підприємством, відшкодування витрат через отримання частки майна при його ліквідації, можливих спекулятивних операцій з корпоративними правами. Головною метою КУ є отримання частини прибутку, яку називають дивідендом.

Суб’єктами КУ виступають безпосередні власники корпоративних прав: громадяни, юридичні особи, держава. Ці суб’єкти є власниками корпоративних прав і здійснюють регулювання їх руху. КУ здійснюється окремими громадянами, державними органами, а також на рівні окремих підприємств – емітентів корпоративних прав. Емітент цінних паперів – це юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов’язується виконувати обов’язки, що випливають з умов їх випуску. Права і обов’язки щодо ЦП виникають з моменту їх передачі емітентом або його уповноваженою особою одержувачу (покупцю) чи його уповноваженій особі.

Треба також ураховувати, що не кожний емітент і не у кожному випадку емітує корпоративні права, оскільки багато видів ЦП не є свідченням корпоративних прав. Це облігації, векселі та інші ЦП. Обмежені корпоративні права мають привілейовані акції, які не дають права управління АТ.

З погляду регулювання руху корпоративних прав є чітко визначені суб’єкти КУ: окремі громадяни – власники корпоративних прав; власники та менеджмент окремого підприємства – емітента корпоративних прав їх власника; державні та недержавні органи, які здійснюють пряме або опосередковане регулювання руху корпоративних прав і діяльності підприємств, зокрема господарських товариств, а також є власниками як цілісних майнових об’єктів, так і корпоративних прав.

КУ не є відірваним від загального менеджменту, воно являє собою один із його базових елементів і визначає насамперед погодження відносин власників і менеджерів. З погляду стратегії корпоративне управління націлене на забезпечення сталого розвитку корпорацій через формування найбільш ефективної організаційної структури, яка грунтується на оптимальному співвідношенні компетенції і відповідальності учасників КУ.

Різну роль у діяльності корпорації можуть відігравати різні органи управління: загальні збори, спостережні ради, правління, ревізійні органи. Створення чіткої системи взаємодії цих органів є першочерговим завданням і об’єктом корпоративного управління.

В українській правовій базі поняття корпорації істотно відрізняється від загальноприйнятого у світовій практиці. Відповідно до Господарського Кодексу і Закону України "Про підприємства", який втратив чинність з 01.01.2004 р., корпорації – це договірні об’єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. Отже, об’єктами корпоративного управління є акціонерні товариства, а також та частина товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ), в яких управління відділене від власності.

КУ не є відірваним від загального менеджменту, воно являє собою один із його базових елементів і визначає насамперед погодження відносин власників і менеджерів. З погляду стратегії корпоративне управління націлене на забезпечення сталого розвитку корпорацій через формування найбільш ефективної організаційної структури, яка грунтується на оптимальному співвідношенні компетенції і відповідальності учасників КУ.

Різну роль у діяльності корпорації можуть відігравати різні органи управління: загальні збори, спостережні ради, правління, ревізійні органи. Створення чіткої системи взаємодії цих органів є першочерговим завданням і об’єктом корпоративного управління.

В українській правовій базі поняття корпорації істотно відрізняється від загальноприйнятого у світовій практиці. Відповідно до Господарського Кодексу і Закону України "Про підприємства", який втратив чинність з 01.01.2004 р., корпорації – це договірні об’єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. Отже, об’єктами корпоративного управління є акціонерні товариства, а також та частина товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ), в яких управління відділене від власності.