14. Системи функціонального менеджменту. Організація керівництва: керівник і менеджер; функції менеджера; зміни, які впливають на підготовку сучасного менеджера

Менеджер у сучасному розумінні — фахівець, який організовує, налагоджує конкретну діяльність підлеглих йому працівників і одночасно сам виконує певний обсяг управлінських функцій.

До менеджерів належать: директор (керуючий), його заступники, завідувачі відділами (службами) апарату управління, фахівці цих відділів і служб. За своїм службовим станом — це службовці та інженерно-технічні працівники, зайняті в усіх сферах економіки та органах державного управління, і від кого передусім залежить стан та ефективність ринкових перетворень. В Україні інститут менеджерів розпочав формуватися з початку дев'яностих років XX століття і є порівняно молодим.

Менеджер має справу, як правило, з вертикальною структурою управління, яка вже склалася і вимагає чіткого розподілу повноважень та відповідальності.

Основні функції менеджера

Менеджер у будь-якій організації виконує дві специфічні функції, яких немає у жодного іншого співробітника. По-перше, він поєднує роботу всіх підрозділів і ланок управління організації й у цій ролі займається пошуком резервів її розвитку і насамперед серед працівників, у людських стосунках. По-друге, приймаючи і реалізуючи управлінські рішення, менеджер, як ніхто інший, дбає про перспективи розвитку організації, тобто зміцнює її позиції на відповідному ринку або розширює їх за рахунок виходу на нові сегменти ринку.

З точки зору організації управлінської праці розрізняють три основні функції менеджера: міжособистісну, інформаційну і функцію прийняття рішення.

Міжособистісна функція пов'язана з тим, що менеджер організовує, узгоджує спільну діяльність працівників, тобто постійно знаходиться з ними у контакті. Для цього він наділяється належними повноваженнями і відповідальністю. Виділяють такі ролі менеджера у роботі з підлеглими:

‑ представницька (представницькі функції в органі управління організацією або у трудовому колективі);

‑ спрямовуюча (переконання, особистий приклад, оцінка дій підлеглих тощо);

‑ неформальна (неофіційні контакти з підлеглими та працівниками інших організацій).

Інформаційна функція менеджера ґрунтується на тому, що він є своєрідним інформаційним центром з усіх основних питань діяльності організації. Здійснюється ця функція шляхом пошуку необхідної інформації (особисто і через підлеглих), її поширення (передачі до відповідних служб і працівників, які повинні відреагувати на інформацію) і виступів (у формі доповідей, бесід, інтерв'ю тощо).

Функція прийняття рішення теж передбачає різноманітні ситуації. Це — проведення ділових переговорів, розподіл ресурсів, підготовка наказів і розпоряджень, залагодження конфліктів тощо.

Професійне призначення та використання спеціаліста з менеджменту

Підготовлений до професійної діяльності сучасний спеціаліст з менеджменту повинен володіти сумою знань з економічної теорії та практики господарювання, організації виробництва, бізнесу, маркетингу, управління, фінансів, соціології, права, економічного обґрунтування господарських рішень, психології тощо.

Серцевина менеджменту — організація ефективної взаємодії багатьох і різних людей як єдиного механізму. А для цього менеджеру необхідно співпрацювати не тільки зі своїм керівництвом, колегами та представниками інших організацій, а й зі своїми підлеглими. І тут командування та порядкування не найкраща форма. Продуктивнішою на сьогодні вважається співпраця керівника і підлеглих, коли кожна сторона бере на себе певні зобов'язання і відповідальність щодо виконання спільної роботи.

Для менеджера-керівника дуже важливо мати і такі якості, як:

• елігатія — вміння бачити світ очима інших;

• автентичність — уміння бути самим собою, тобто природним у відносинах з оточенням;

• прийняття почуттів — відсутність страху при безпосередньому зіткненні зі своїми почуттями або почуттями інших людей.

15. Системи функціонального менеджменту. Організація праці та її стимулювання: економічні та соціально-психологічні завдання щодо поліпшення організації праці; напрями організації праці на підприємстві; стимулювання персоналу

Удосконалення поділу праці включає: виділення окремих елементів єдиного виробничого процесу, різних за змістом й економічним значенням функцій, пов'язаних з його здійсненням, забезпеченням, обслуговуванням, управлінням, окремих видів робіт і в них — груп робіт за складністю; закріплення часткових трудових процесів за окремими підрозділами, групами виконавців і працівниками; виокремлення функціональних, професійних, кваліфікаційних груп працівників.

До завдань раціональної організації праці належить створення умов, за яких працівник уміє, може і хоче працювати, тобто умов для безперервної високоефективної праці.

Перша умова досягається шляхом організації системи підбору, підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів.

Друга умова забезпечується раціональною організацією й обслуговуванням робочих місць, здоровими і безпечними умовами праці.

Третя умова передбачає розробку ефективної системи стимулювання праці, що забезпечує позитивну трудову мотивацію працівників.

Ефективність системи стимулювання може оцінюватися, з одного боку, як економічна віддача коштів, що затрачуються на стимулювання і впровадження самої системи, а з іншого — як ступінь її мотивуючого впливу на трудову поведінку працівника.

Напрями підвищення трудової активності й ініціативи працівників включають: посилення їх інформованості і залучення до проблем підприємства; визначення цільових параметрів діяльності підрозділу (зниження трудомісткості, підвищення якості продукції, зменшення витрат на її виробництво); формування цільових раціоналізаторських груп; навчання працівників методам пошуку економічних резервів; створення умов для раціоналізаторської діяльності; моральна підтримка трудової ініціативи та її матеріальне стимулювання, у тому числі шляхом пріоритетного просування найбільш ініціативних кар'єрними сходинками.

Інтегральним напрямом удосконалення організації праці є проектування трудових процесів і методів їх здійснення. Проект трудового процесу визначає:

— особливості технологічного, функціонального і кваліфікаційного поділу праці; форму його організації, кількість і склад виконавців;

— систему обліку, оцінки, нормування праці, а також її оплати;

— розпорядок робочого дня і графік синхронізації дій виконавців у часі і просторі;

‑ схему планування робочого місця, перелік елементів його оснащення, регламент обслуговування;

— необхідні засоби індивідуального і колективного захисту, форми і періодичність інструктажу з техніки безпеки;

— вимоги до виконавців і рекомендації з навчання професіям і функціям, що поєднуються, і функціям, періодичності підвищення кваліфікації;

— рекомендації з ведення робіт у позаштатних ситуаціях. Проведення заходів щодо вдосконалення організації праці

має супроводжуватися розрахунком їх очікуваної економічної ефективності й оцінкою їх соціальних наслідків.