3. Специфіка соціальної роботи в місцях позбавлення волі
Соціальна робота у сфері виконання покарань має на меті зупинити зростання злочинності, сприяти отриманню потерпілим компенсації за вчинені збитки, перевиховувати правопорушників та ізолювати найбільш небезпечних злочинців. В’язниця за своєю суттю є тотальною організацією, і адміністрація несе повну відповідальність за все, що там відбувається, - як кажуть „від колиски до труни”. Свого часу Ієремія Бентам розглядав покарання як зло, тому що воно лише в тому випадку, коли корисний результат переважує страждання однієї особи і дає наочний урок іншим. Бентам вважав, що переважна більшість громадян керується розумом, тому добре cконструйована правоохоронна система має бути взірцем невідворотності покарання. Неможливо перерахувати всі наявні підходи до вирішення цих завдань.
Насамперед, слід привернути увагу до стратегічних цілей ув’язнення, які необхідно врахувати в соціальній роботі із засудженими до позбавлення волі.
Знешкодження – позбавлення можливості завдати шкоду тим, хто на волі. Цю функцію виконує кожна в’язниця. У чоловіків тенденція до насильства найбільше виражена в 15–16 років, залишається високою в 20р., поступово знижується 30 річному віці і практично зникає в 35 років. Позбавлення волі дійсно на деякий час унеможливлює повторне скоєння злочинів агресивними суб’єктами. З 16 до 30 років у чоловіків найбільша активність мозку, тобто, вони легко навчаються і творчо опрацьовують нову інформацію. В умовах ув’язнення можливість отримати позитивний практично відсутня. Навчитися розв’язувати власні проблеми прийнятими для суспільства засобами, спілкуючись виключно із засудженими деліквентами, фактично неможливо. Єдине, чому можна навчитись у середовищі злочинців, - це злочин і спосіб уникнення відповідальності за його скоєння. Таким чином, покарання у вигляді позбавлення волі стверджує засуджених у кримінальній адаптації. Людина повертається із тюрми завжди гіршою, ніж туди потрапила.
Б. Залякування – страх перед покаранням справді утримує декого від скоєння злочину.
Дослідження, проведені в різних країнах переконливо демонструють, що під час скоєння злочину, особливо пов’язаного з насильством, злочинець зовсім не думає про можливість покарання. Як правило, переважна більшість насильницьких злочинів – імпульсивність. Отже, страх перед покаранням існує лише в свідомості досить врівноважених людей з розвинутим логічним мисленням, таких засуджених всього від 3–5%.
В. Відплата – історично держава вдавалася до покарання для запобігання помсти від потерпілих та їхніх близьких. У сучасних суспільствах досить важко установити критерій – хто, за що і на який час має бути ізольований від суспільства. Незалежно від того, який спосіб покарання застосувала держава, пересічні громадяни завжди вважали, що покарання занадто м’яке, а засуджені, навпаки, стверджували, що воно занадто суворе.
Г. Реабілітація – теоретичний період позбавлення волі має бути спрямованим на виправлення злочинця і на його підготовку до законослухняного життя після звільнення. Саме в перевихованні полягає сенс покарання, але ув’язнення не виконує цієї функції. Сучасні кримінологи стверджують, що неможливо посадити людину до клітки і навчити її там, як бути вільною.
Є кілька надзвичайно важливих моментів, що стосуються економічних аспектів утримання ув’язнених. Їм мають бути гарантовані: безпека, пристойне харчування, одяг, доступ до інформації, медична допомога, можливість набуття професії та можливість працевлаштування впродовж відбуття покарання. Іншими словами, перебування в УВП є саме по собі покарання і не передбачає нічого іншого, крім позбавлення волі. З позиції економічної теорії кримінальною поведінкою вважається, що умови життя ув’язнених мають бути не кращими, ніж у найбідніших верств населення. Якщо такий баланс буде суттєво порушено, то ув’язнення втратить стимулювальний ефект – ті люди, що живуть в гірших умовах, ніж ув’язнені, будуть скоювати злочини, щоб поліпшити рівень свого життя. Цей підхід є суто утилітаристський – виправдання покарання та міра покарання перебуває в економічній площині елементарного підрахунку витрат та зиску. На шляху оптимізації пропонується зважити не тільки на те, скільки коштує правоохоронна система, але й на те, як її сприймає порушник з погляду бажаної вигоди та можливих витрат від порушення законів.
Дослідження, проведені в різних країнах переконливо доводять, що, незалежно від типу злочину, який людина скоїла, під час відбуття покарання ї моральний стан погіршується.
Як видно з рисунка, впродовж першої половини терміну покарання особа активно не сприймає правила внутрішнього розпорядку, що мають забезпечити її реабілітацію. Коли з’являється надія на дострокове звільнення (після відбуття половини терміну), в’язні намагаються не конфліктувати з адміністрацією, але навіть перед звільненням їхнє ставлення до встановлених форм поведінки часом набагато гірше, ніж на початку покарання. Відтак, можна дійти висновку, що відбувається не реабілітація, а формальне пристосування до вимог режиму. Особливо – це стосується молоді. Статистика свідчить: чим раніше людина потрапляє до в’язниці, то більша вірогідність повторного скоєння злочину.
Рис.
1.
Демобілізуючий вплив ув'язнення
Основні напрямки соціальної допомоги ув’язненим
Спеціалісти соціальної роботи вважають основною метою своєї діяльності ресоціалізацію засуджених шляхом просвітницької діяльності, підтримки та сприяння здобуттю фаху.
Допомога ув’язненим, перш за все, повинна бути спрямована на адаптацію їх до місць позбавлення волі. Людина потрапляє до в’язниці на довгий час, можуть пройти роки, перш ніж вона залишить її стіни. Тому, їй потрібно буде функціонувати у незвичному середовищі. Тут дуже важливим є супроводження процесу пристосування до умов ізоляції. Ув’язнений в цей період знаходиться в дуже тяжкому стані: він раптово вирваний із звичайного світу і поміщений в достатньо агресивне середовище. Він не знає свого майбутнього, того положення, в якому знаходиться його кримінальна справа, він боїться сказати лишнє слово, і в той же час – прагне виговоритися, щоб зняти сильну емоційну напругу. Цей стан може посилюватися переживанням здійсненого злочину. На жаль, спеціаліст, який працює в місцях позбавлення волі, не може надати можливості ув’язненому виговоритися через двоякість свого положення, оскільки в ньому ув’язнений завжди буде бачити представника адміністрації. Таким чином, першим етапом роботи з ув’язненим є подолання стресу, пов’язаного з арештом і поміщенням до ізолятора.
На наступному етапі пріоритетною стає робота із адаптації ув’язненого до життя у в’язниці. Більшість засуджених адаптовуються до місць позбавлення волі двома шляхами: вживанням в соціумі таких же як він – ув’язнених і встановленням будь- яких взаємовідношень з адміністрацією. Спеціалістові в своїй роботі важливо дослідити можливі порушення в цих двох напрямках. У випадку переваги першого шляху адаптації, формується тип негативно налаштованого ув’язненого. Така людина буде відверто конфліктувати з адміністрацією. Завдання спеціаліста – як можна сильніше зменшити коло контактів з персоналом установи. Перевага другого шляху може сформувати тип так званого “стукача”, а саме людину, яка співпрацює з адміністрацією. Як правило, у середовищі ув’язнених – це перші кандидати на застосування до них фізичної сили, так звана “група ризику”.
Фінська дослідниця С.Ярвінен вивчила стратегії виживання молодих засуджених. На основі свого дослідження вона зробила висновок, що форми пристосування до ізоляції в них швидше активні, ніж пасивні. Центральним місцем в їхній адаптації є засвоєння соціальної ролі ув’язненого, що є активним методом збереження почуття особистої гідності в репресивному оточенні. Ув’язнений немов говорить: “Я граю за правилами; я такий, яким я повинен бути, виходячи з мого становища”. Ця роль допомагає зберегти свою особистість у в’язниці, але після відбування покарання переноситься на волю. А там така соціальна роль виступає ознакою дезадаптації.
Не менше значення для ув’язнених має робота, спрямована на їхню ресоціалізацію. Ресоціалізація повинна проводитися паралельно з адаптацією. Адаптація до в’язниці і ресоціалізація ув’язненого – це два основні напрямки роботи соціального працівника протягом всього терміну ізоляції осудженого.
Наступне завдання – це профілактика конфліктів в соціумі ув’язнених. Якщо взяти за основу класифікацію стратегій поведінки людини в конфлікті, запропонованій К.Томасом, то в місцях позбавлення волі використовуються, як правило, два – змагання і пристосування.
Змагання, найменш ефективне, але найбільш часто використовуваний спосіб поведінки в конфлікті у таких ув’язнених, які мають високий статус в кримінальній ієрархії. Змагання виражається в прагненні добитися задоволення своїх інтересів за рахунок інших. Більшість інших ув’язнених в конфлікті використовують стратегію уникнення, для якої характерно як відсутність прагнення до кооперації, так і відсутність тенденцій до досягнення особистих цілей.
У роботі соціального працівника з ув’язненим важливим є формування в нього адекватного сприйняття влади. Людина, за вироком суду позбавлена волі, зазвичай, буде сприймати цю владу як ворожу. При цьому ж вона сама собі може нашкодити: в плані полегшення умов утримання, дострокового звільнення, підтримання зв’язків зі сім’єю, а також адаптації в нормальному суспільстві після звільнення.
Велике значення в структурі психологічної допомоги ув’язнення має метод, який психолог вибирає для роботи. Найбільш оптимальними для роботи є ті методи, суть яких достатньо зрозуміла для клієнтів, які неможливо використати в якості “доказів” його вини. Вони мають бути впевненими в тому, що все, що вони скажуть або зроблять, не буде використане проти них. Тому малоефективними є психодіагностичні методи, в яких запитання задаються прямо. Як правило, найбільший ефект має поєднання діагностичних і корекційних методів.
Одним з найбільш ефективних методів роботи з ув’язненими – є арт-терапія. На відміну від методів, заснованих на вербальній комунікації, арт-терапія володіє тією перевагою, що її можна використовувати з контингентом практично будь - якого рівня. До того ж, вона дозволяє досліднику проводити діагностику не лише актуального стану людини, але й історії її розвитку.
Достатньо ефективні у роботі з ув’язненими такі розділи арт-терапії як: бібліотерапія, музикотерапія, кінотерапія, казкотерапія та ін.
Єдиний бар’єр, який виникає при арт-терапії – не серйозне ставлення зі сторони клієнта до цього, але подолання цього бар’єру цілком залежить від компетентності соціального працівника.
Ефективним способом зняття емоційної напруги для ув’язненого є навчання їх системам нервово-м’язової релаксації, але в цьому випадку важлива значна попередня підготовка, так як характерна для більшості в’язнів зверхконтроль над своєю поведінкою і своїми емоціями не дозволяє їм ефективно розправлятися і знімати надлишкову нервово- психічну напругу. До того ж, серед контингенту місць позбавлення волі, більшість осіб мають психопатію, епілептоїдну акцентуацію характеру, а також хворі на епілепсію. На таких клієнтів аутогенне тренування, сеанси релаксації практично не діють.
В організації допомоги ув’язненим слід враховувати такий важливий аспект їх становища, як публічність, неможливість побувати наодинці, залишити неприємну людину. У зв’язку з цим звичайні групові форми роботи з ув’язненими є мало ефективними. Учасники тренінгових і терапевтичних груп бояться, особливо на перших етапах роботи групи, відкриватися перед іншими учасниками, так як пізніше вони не розходяться в різні сторони, а залишаються в одній камері, чи в одному загоні.
Тим не менше, відмовлятися від групової роботи не потрібно. Існують дані, що методи групової терапії сприяють зміні психологічної атмосфери в установах і зменшують число порушень режиму. За даними Національного інституту кримінальної юстиції США, психотерапевтичні методи використовуються у 80% виправних закладів США ефективно використовуються методи групової терапії в пенітенціарних закладах Англії, Німеччині, Франції.
Важливим фактором є мотивація ув’язненого, який звертається до спеціаліста за допомогою. Зазвичай, через низькі інтелектуальні здібності, більшість клієнтів не можуть розрізнити нюанси свого стану: немає навичок справлятися з своїми почуттями і емоціями. У зв’язку з цим психолог (соціальний працівник) змушений постійно переформульовувати запит на роботу вже в процесі самої роботи.
В мотивації ув’язнених можна виявити як позитивні моменти, що сприяють ефективній праці психолога (соціального працівника), так і негативні, які затрудняють ефективну роботу. До перших відносять такі мотиви, як усвідомлення наявності серйозних особистісних проблем і прагнення до їх вирішення з допомогою спеціалістів, погане самопочуття, прагнення підготуватися до життя в умовах в’язниці або після звільнення. До других можна віднести, в першу чергу, прагнення урізноманітнити життя у тюрмі, прагнення отримати визначені пільги, особливо дострокове звільнення.
Преш ніж переходити до основної роботи, важливо сформувати в клієнта адекватну мотивацію. Оскільки, в іншому випадку ув’язнений буде розглядати психолога (соціального працівника) як свого прибічника серед адміністрації, або як “мента”, який намагається впіймати його на чому- небудь забороненому.
Отже, допомога ув’язненому спрямована на зміну поведінки людини і її ресоціалізації. Завдання психолога (соціального працівника)у в’язниці повинно починатись від адаптації людини до умов соціальної ізоляції і підготовки її до життя на волі.