Питання для самоконтролю

1. Як ви вважаєте, чи сприяла справжньому підвищенню культурного рівня населення політика більшовиків в галузі культури? Відповідь обґрунтуйте.

2. Охарактеризуйте зміни в загальноосвітній школі України в 1917 – 1921 р. р..

3. Назвіть провідних діячів «українізації» та їх внесок у здійснення цієї політики в Україні.

4. Назвіть українські літературні організації та їх діячів у 20-і роки. Як склалася їх доля?

5. Кого, на вашу думку, слід включити до плеяди кращих представників української культури 20-х років?

Тема. Релігійне життя в Україні.

ПЛАН

1. Релігійне життя в 20-х роках.

2. Антицерковна політика влади в Україні.

ЛІТЕРАТУРА

1. Турченко Ф. Г. «Історія України». 10 клас. – К., «Генеза», 2010 р..

2. Бойко О.Д. «Історія України». Навчальний посібник. – К. «Академвидав», 2006.

3. Новий довідник «Історія України». – К. «Казка», 2005.

4. Остафійчук В.Ф. «Історія України. Сучасне бачення». Навчальний посібник. – К. «Знання – Прес», 2006 .

5. Світлична В.В. «Історія України». Навчальний посібник. – К. «Каравела», 2002.

Опорний конспект

З перших днів свого існування радянська влада вела відкриту антицерковну, войовничо – атеїстичну політику. Релігію й церкву проголосили пережитками самодержавства та ворогами нового суспільства. У роки громадянської війни були зруйновані сотні храмів, монастирів, тисячі священиків були репресовані як вороги радянської влади.

З переходом до нової економічної політики курс більшовиків не змінився. Скориставшись голодом 1921 – 1922 рр., радянське керівництво розпочало широку кампанію з вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном. І хоч вірячи й духовенство погоджувалися пожертвувати частину майна, конфлікт влади й церкви був неминучий.

Радянська влада зажадала передачі культових предметів, без яких не могло відбуватися богослужіння. Конфлікт між церквою та владою супроводжувався арештами та розстрілами духовенства й вірних. 19 березня 1922 року в листі до членів Політбюро, який був зареєстрований під грифом «цілком таємно», В.Ленін писати: «Що більше представників редакції духовенства й редакційної буржуазії нам... вдається розстріляти, то краще».

Під час Української революції розпочалася боротьба за створення Української автокефальної (незалежної від московського патріарха) православної церкви. Соціалістичний уряд Центральної Ради особливої уваги на це питання не звернув. Тільки П.Скоропадський та Директорія намагалися підтримати таку ідею, але вони протрималися недовго, конкретних результатів не було. У 1920 році УАПЦ нарахувала близько 1,2 тис. парафій, 30 єпископів та 1,5 тис. священиків. Загальна кількість Вірин досягла 2 млн. осіб (12 – 14 % від православного населення). Найбільше прибічників УАПЦ було на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині та Волині. Керівником УАПЦ був обраний митрополит В.Липківський (1921 – 1927 рр.).

Василь Липківський (1864 – 1937)Визначний діяч Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї Русі народився в с. Полудні на Вінниччині навчався в Уманському духовному училищі, пізніше – у Київській духовній академії. У 1890-х був законовчителем державної гімназії в Києві, згодом після прийняття сану священика – настоятелем міського собору, повітовим інспектором церковно – парафіяльних шкіл Липовецького повіту. У 1905 р. звільнений з роботи за національні переконання. З 1917 року очолив рух за автокефалію Української православної церкви 9 травня 1919 року відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 року Всеукраїнський церковний собор затвердив проголошену автокефалію Української православної церкви і обрав В.Липківського її митрополитом. Активно працював для ідеї відродження української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. У жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту й заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єпископом П.Ромадановим, проголосили за переобрання В.Липківського протягом наступних років перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів був заарештований і ув’язнений. 22 жовтня 1937 р. був знову заарештований, а 20 листопада засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР до страти і незабаром розстріляний.

Загальна характеристика:

• на початок ХХ ст. разом із боротьбою за українську державність в Україні почався рух за автокефалію Української православної церкви. У 1919 р. автокефалію Української православної церкви було проголошено. Богослужіння в українських храмах стало відправлятися українською мовою. У 1921 р. в Києві в соборі Святої Софії відбувся Всеукраїнський православний собор, який проголосив Українську православну церкву автокефальною. Спочатку радянська влада підтримувала Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) із метою послабити позиції Російської православної церкви (РПЦ). Згодом радянська влада стала боротися проти неї і в 1930 р. ліквідувала.

• у 1921 – 1923 рр. під приводом боротьби з голодом відбувалося відкрите пограбування храмів, вилучення цінностей.

• Протягом 1920-х рр. держава проводила агресивну антицерковну та атеїстичну пропаганду.

Радянське керівництво постійно здійснювало тиск на УАПЦ, хоч формально й виявляло лояльне ставлення до неї. Воно намагалося внести розкол між різними конфесіями, а особливо ослабити антирадянськи налаштовану Російську православну церкву на чолі з патріархом Тихоном.

Уряд відверто сприяв діяльності різноманітних сектантських груп і організацій, намагаючись використати у своїх інтересах міжрелігійні конфлікти.

Політичний курс правлячої більшовицької партії був спрямований на формування в суспільстві атеїстичного світогляду. За цих обставин традиційна для України громадська інституція – православна церква, єдина легальна організація, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології, відчула на собі дедалі зростаючий тиск держави. 1 січня 1928 р. був введений у дію Адміністративний кодекс УСРР, котрий поміж інших містив розділ «Правила про культи».

З його прийняттям декрет уряду УСРСР про свободу совісті втратив чинність. Слід відзначити, що роком пізніше подібний закон було затверджено в РСФРР. Таким чином, у справі відходу від демократичних норм державно – церковних відносин УСРР тримала сумнівну першість. На зламі 20 – 30-х років, в умовах різкої зміни політичної атмосфери в країні, ставлення до релігії й церкви стало зовсім нестерпним. Слово «піп», «куркуль», «петлюрівець» сприймалися як синоніми.

Особливо жорстоких гонінь зазнала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У 1929 році органи ОДПУ звинуватили її в антирадянській діяльності. Церква на початку 1930 р. на своєму надзвичайному з’їзді змушена була заявити про самоліквідацію. Розгорнулася кривава розправа над священиками, церковним керівництвом. Було заарештовано близько 2000 священиків і майже всі ієрархів УАПЦ, у т.ч. В другій половині 30-х років в Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю мучеників загинули тисячі представників інших напрямів у християнстві та інших релігійних конфесій України.

Другу п’ятирічку Й. Сталін оголосив «безбожною п’ятирічкою», «п’ятирічкою знищення релігії». У 1934 – 1935 рр. розгорнулося здійснення плану масового нищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам’ятки церковної архітектури України. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський військовий собор, Трисвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря і церкви Успіня Богородиці (Пирогова) у Києві, Свято – Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві. Тисячі культових споруд стояли пустками чи були перетворені на склади, кінотеатри, божевільні і навіть в'язниці. У середині 30-х років в Україні залишилося лише 9% діючих церков (у порівнянні з 1913 р.). Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись на людей нижчого ґатунку.

Пануючий державний атеїзм посилював вплив на населення більшовицької партії, але разом з тим спричиняв глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.