Християнська церква в київській державі

Володимир Св. з метою тіснішого зближення з Візантією оженився з сестрою грецьких імператорів царівною Анною і підтримував зв’язки з греками. Християнське богослуження мало величезне значення в справі поширення християнства та втілення його в народні маси. Тому й сам Володимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність — старанно будували церкви. Так, Володимир Св. поставив у Києві Десятинну церкву, церкву Св. Василія, Спас на Берестові та ін.; будував він церкви і в інших містах. Син його, Мстислав, поставив церкву Богородиці в Тмутаракані й Спасо-Преображенський собор у Чернігові; другий син — Ярослав — збудував у Києві Софійський собор. Князь Святополк поставив головну церкву Михайлівського монастиря в Києві. Літопис подає чимало прикладів будови кам’яних церков різними князями в різних містах Києво-Української держави: на Волині, в Галичині, Любомлі, Холмі, Полоцьку, Смоленську. За прикладом князів йшли бояри та, взагалі багаті люди, а потім і цілі громади поодиноких місцевостей. Церкви наділялися іконами, книгами, літургічними убраннями, дзвонами та ін, Кам’яні церкви вимагали великих коштів, а тому вони були рідким порівняно явищем, переважно ж будовано дерев’яні церкви як по містах, а особливо по селах. Кількість їх була досить значна, принаймні в містах. В Києві, напр., під час пожежі 1124 року згоріло до 600 церков. Церква була не тільки місцем богослуження, а й осередком громадського, економічного й освітнього життя, бо коло церкви відбувалися зібрання для вирішення громадських справ, виникали ринки (ярмарки), засновувалася школа та шпиталь, а через те парафіяльні церкви мали особливо важливе значення. Разом із парафіяльними церквами в нас виникли й монастирі — чоловічі й жіночі. Наші князі були фундаторами й монастирів, за їх прикладом ішли й приватні особи. Перші монастирі бачимо в Києві, а серед них перше місце належить Києво-Печерському монастиреві, заснованому в другій половині XI в. преподобними Антонієм та Феодосієм. Він послужив зразком та прикладом для всіх наших монастирів, був освітнім центром, дав багато церковних діячів і мав узагалі велике значення в релігійному житті українського народу аж До самої революції 1917 року. Головна його церква — Успенська, або Велика Лаврська, є цінним пам’ятником нашого стародавнього будівництва. Ченці-аскети стали ідеалом християнського життя для нашого народу, й від них він засвоїв аскетичний погляд та обрядовий ригоризм, що затримуються до наших часів.

Українська православна церква перебувала в залежності від константинопольського патріарха. Залежність ця була досить слабкою й, власне, обмежувалася тільки тим, що патріарх призначав і ставив для нас митрополита. Далі вже влада його, можна сказати, ні в чому не виявлялася. До здобуття Києва татарами (1240 р.) в нас було 22 митрополити. Наша традиція вважає за першого митрополита Михайла, тепер же першим називається Леон, або Леонтій, що вмер після 1004 р.; останній — Йосиф (з 1237 р.). Всі вони були греками, більшість з них не знала навіть мови своєї пастви. Виняток роблять тільки митрополити Іларіон (з 1051 р.) та Климент Смолятич (з 1147 р.): були вони українцями й вибрано їх без відома константинопольського патріарха. Звичайно митрополити наші жили в Києві, кафедральною церквою була Св. Софія. Дехто з дослідників твердить, що до збудування Ярославом зазначеної церкви перші митрополити сиділи в Переяславі До складу Київської митрополії входили всі землі Києво-Української держави; з поширенням її території збільшувався й розмір митрополії; в міру ж того як зменшувалася наша стародавня держава, скорочувалася й територія митрополії. Зріст слов’янської колонізації на півночі Східної Європи спричинявся поширенню тут і меж Київської митрополії. Частина цієї розлеглої території, головним чином уздовж Дніпра, належала до власної єпархії митрополита, більшість же її було поділено поміж різними єпархіями, кількість яких була не завжди однакова. Ще за Володимира Великого (ніби 992 р.) виникли єпархії Чернігівська, Володимирська-на-Волині, Полоцька, Білгородська, Новгородська, Ростовська, Туровська й Тмутараканська. За Ярослава І утворено Переяславську та Юріївську (Юріїв на Росі, тепер Біла Церква); далі йдуть: Смоленська (1137), Галицька (до 1167 р.), Рязанська (до 1207 р.), Володимирська-на-Клязьмі (1214 р.), Перемишльська (близько 1220 р.) та Угрівська (за Данила Романовича). Таким чином, до часів Батия Київська митрополія мала в собі, крім митрополітальної, 16 єпархій. Кожний єпископ у своїй єпархії був цілком самостійним і підлягав митрополитові лише в загальноцерковних справах, а митрополит брав участь у виборах єпископа, хиротонісував його й, у випадках провини його, судив, часом викликав для участі в церковних соборах. Багато наших єпископів було з греків. На справу виборів єпископів мали вплив і наші князі, які дбали про матеріальне забезпечення церкви та її ієрархії, надаючи їм кошти та земельні маєтки. В Новгороді, де вже в XI ст. народне віче стало вище князя, вибори місцевого єпископа залежали цілком від народу: віче його вибирало, посилало на посвячення до митрополита, а іноді навіть позбавляло вже поставленого ієрарха його архіпастирських прав. Новгородський архієрей перший здобув від митрополита в 1165 р. титул архієпископа. Для помочі єпископові в справах єпархіальних коло нього знаходився клірос, себто собор пресвитерів, що виконував його доручення.

У внутрішньому своєму житті Київська митрополія керувалася канонами Вселенської церкви, постановами своїх власних соборів та приписами державно-церковного змісту (як «устави» Св. Володимира та Ярослава І). До патріарха зверталися тільки в деяких рідких випадках. На протязі домонгольської доби вже склався в нас той лад церковного життя та звичаї, які спостерігаємо за часів пізніших. Вже тоді на Україні запанувала та неприхильність до Риму та взагалі до латннства, що особливо яскраво виступає в XVI — XVIII ст. Неприхильність цю бачимо і в нашому літописі (Володимир Великий заявляє папсько-німецькому місіонерові: «отци наши сего не приняли суть»; і в полемічних писаннях наших митрополитів (Іоанна II та Никифора) та інших авторів. Правда, наші князі проводили дипломатичні зв’язки та торговельні зносини з західноєвропейськими краями, вступали нерідко в родинні зв’язки (особливо в XI ст.) з монархами латинського Заходу, але це зовсім не послабляло згаданої неприхильності до католицизму. Православний грецький Схід цілком відповідав духові та релігійним потребам українського народу, і він звідти брав собі погляди, освіту та культуру. Богословські та взагалі літературні твори з Візантії переносилися до нас і в перекладі на слов’янську мову ставали джерелом знання та освіти для наших предків.