- 22 -

Лекційний курс

з дисципліни «Історія судівництва в Україні»

Лекція 1. Поняття, предмет курсу «Історія судівництва в Україні».

Організація судівництва за часів Київської Русі

1. Предмет, завдання курсу «Історія судівництва в Україні».

2. Зв’язок курсу «Історія судівництва в Україні» з іншими навчальними курсами.

3. Організація судівництва за часів Київської Русі.

4. Загальна характеристика кримінально-правових та цивільно-правових інститутів за «Руською правдою» та іншими стародавніми пам’ятками Київської Русі.

1. Предмет курсу «Історія судівництва в Україні» охоплює питання історії розвитку та організації судівництва на різних етапах становлення української держави за часів Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, за часів Речі Посполитої, в період Національно-Визвольної війни, Гетьманщини, в період з 1-ої пол. ІХХ ст. до 1-ої пол. ХХ ст. і за часів новітньої історії.

Питання організації судівництва вимагає розуміння його загальних засад. На сьогодні, як нам відомо, при юридичній діяльності сучасного суду правосуддя в Україні має здійснюватись на засадах верховенства права, з тим, щоб забезпечувався захист прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

При цьому при здійсненні правосуддя завданням суду є забезпечення: захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина; захисту прав і законних інтересів юридичних осіб; інтересів суспільства і держави. Ці завдання суд виконує, виходячи із принципу верховенства права, який згідно із ст. 8 Конституції має діяти в Україні. Це означає, що суд як правовий інститут держави при здійсненні правосуддя виходить з пріоритету права перед іншими соціальними нормами, наприклад, звичаями, мораллю тощо. Суд, здійснюючи правосуддя, повинен керуватися тільки Конституцією і законодавством України.

Завдання, передбачені у ст. 8 Конституції, суд виконує під час здійснення правосуддя – розгляду і вирішення конкретних судових справ правовими засобами, які йому надані у судочинстві для захисту гарантованих прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Завдання суду при здійсненні правосуддя конкретизовані у процесуальному законодавстві (ЦПК, ГПК, КАС, КПК), яке врегульовує порядок провадження у цивільному, господарському, адміністративному, кримінальному судочинстві.

Право на справедливий суд закріплено у ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і в п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Сприйняття цього принципу судової влади вимагає від держави дотримання наступних умов: гарантії доступу до суду, матеріальних гарантій, тобто забезпечення певних вимог стосовно організації судів та кількісного складу корпусів суддів, процесуальних гарантій щодо здійснення судового розгляду.

Міжнародно-правовими актами, а також практикою Європейського суду з прав людини правом на справедливий суд встановлені певні вимоги до організації суду: його створення на підставі закону; самостійність, безсторонність, доступність, додержання процедури розгляду справи, гласність, забезпечення реалізації наданих процесуальним законом прав учасників судового розгляду; змагальність; розумний строк розгляду справи; виконання остаточного судового рішення.

Згідно чинного законодавства суду надані всі необхідні повноваження приймати рішення на підставі принципу верховенства права. Суди мають всі можливості прямого застосування належним чином ратифікованих міжнародних договорів, у тому числі рішень Європейського суду з прав людини, визнання пріоритетності прав і свобод особи, повноваження по скасуванню неправових актів органів законодавчої і виконавчої гілок влади.

Судова система – це сукупність судових органів держави.

Судова система відповідає рівню соціально-економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, накопиченому досвіду і певним традиціям. Відмінна риса судової системи України полягає в тому, що вона є системою унітарної держави, котра, на відміну від федеративних держав, де існує система як федеральних судів, так і судів окремих суб’єктів федерації (штатів, земель, областей, і країв), має єдину судову систему, яка не передбачає поділ предмета юрисдикції між судами за ознакою приналежності до різних внутрішньодержавних утворень.

Відмінністю судової системи України є існування двох гілок судової системи: Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції. Останні в свою чергу складаються із загальних та спеціалізованих судів.

Виходячи із змісту ст. 3 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», можна дійти висновку, що судова система України – це сукупність усіх судів, яка побудована у відповідності з їх компетенцією, завданнями і цілями та ґрунтується на конституційних засадах правосуддя.

2. Зв’язок курсу «Історія судівництва в Україні» з іншими навчальними курсами. Курс «Історія судівництва в Україні» займає самостійне місце в системі юридичних дисциплін. Створює основу для вивчення правових наук і юридичних курсів. Водночас він пов’язаний з іншими навчальними курсами.

Наука «Теорія держави і права» розглядає суть держави, її функції, етапи розвитку, висвітлює питання про право, законність. Все це має значення для розуміння суті судівництва та порядку його організації на різних етапах розвитку української держави.

Зв’язок з дисципліною «Історія держави і права» полягає в наступному. Пізнання багатьох питань організації діяльності суду України вимагає бачення конкретних правових явищ у розвитку на фоні історичних подій, у порівнянні з накопиченим правовим досвідом як у нашій країні, так і за її межами.

Наука «Конституційне право» визначає принципи організації та діяльності судових органів, роль і місце суду в системі органів влади. Конституція України є юридичною базою для законодавства про судоустрій.

Науки «Адміністративне право і адміністративний процес» вивчають відносини, що виникають при організації адміністративної влади суддями. Правила застосування адміністративної відповідальності за відповідні проступки, вирішення справ про адміністративні правопорушення.

Науки «Кримінальний і цивільний процеси» поглиблюють знання про суд та його діяльність з розгляду кримінальних та цивільних справ.

«Історія судівництва в Україні» є дисципліною правового характеру, оскільки в ній вивчаються історія розвитку юридичних установ і органів нашої держави, тому її норми перебувають у тісній взаємодії з іншими галузями права і цим створюють основу для зв’язку правових наук, і юридичних дисциплін.

3. Організація судівництва за часів Київської Русі.

Судоустрій Київської Русі

(«Руська Правда», «Статут Володимира Святославовича» - х ст.,

«Правда Ярослава» - хі ст.):

Княжий суд Суд верви

Вотчинний суд Суд тисяцького

Суд посадника Церковний суд

Судочинство в Київській Русі належало до компетенції адміністративної влади, а суддями були: Великий князь (або тіун – заступник князя на суді), посадники, тисяцькі, волостелі, феодали та їхні помічники. Церковні люди підлягали церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, митрополити, єпископи, ігумени.

Низовою ланкою був суд верви (громадський суд), до складу якого входили вервний староста і визначені громадяни (добрі люди). Компетенцією цього суду був захист прав власності.

У пригородах першою інстанцією був суд посадника і суд тисяцького. Посадники судили колегіально у товаристві соцьких. У містах правосуддя здійснював княжий суд.

Суд і процес у Київській Русі

   Серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності з звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини.

Та в процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними від адміністрації. Тепер майно| засуджених|примовляти| переходило не до общини, а йшло князеві. Князь судив або сам, або через посадників і тіунов|. Вони поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.    Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначені громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.    Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити “дику кару”. Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.    В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького. У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тіуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Брали участь у процесі й княжі урядовці — судовий тіун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.

   До приватних (вотчинних) судів належав суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду. Право вершити його надавалося землевласникам княжими імунітетними грамотами. Вотчинному суду підлягали спочатку закупи і холопи, а з перетворенням данини на феодальну ренту юрисдикція Вотчинного суду поширювалась і на ін. залежні від землевласників групи селян. У своїй вотчині феодал здійснював суд сам або через своїх тіунів, отроків.    В Київській Русі існували також церковні суди. Це були суди митрополита і владики. Їх юрисдикція поширювалася на духовенство, на церковних людей. Розглядалися злочини проти віри, проти моралі, порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне майно.    До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували. Редакція Руської Правди передбачала випробування розпеченим| залізом обвинувачених у вбивстві і в крадіжці значних цінностей (вартістю більш ніж полови­на| гривні золота). При цінності вкраденого від двох гривень до половини гривни золота присуджувалось випробування водою (ст. 22).    Під час випробування водою людину кидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну. При дрібних|мілких| крадіжках досить|достатньо| було присяги, яка в українських землях|грунтах| використовувалася дуже давно, напевно, ще до Київської Русі. Її назы­вали| ротою. Для християн вона полягала в словес­ной| клятві і супроводилася|супроводжувалася| цілуванням хреста.   Особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в “Руській Правді”. Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями “Руської Правди” про “звід” та про “гоніння сліду”. “Звід” — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.    “Гоніння сліду” полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець. Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повинна була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.    У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити “заклики” про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні.    Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.    Потерпілий — особа, що “гнала слід”, — мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень — за боярина.    Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Руська Правда згадує|пригадує| про долю як вид судового доказу. До нього прибігали тоді, коли сторони через певні обставини відмовлялися від присяги. Згідно|згідно з| Руської Правди значення самостійних| доказів мали зовнішні прикмети. До них відносилися: побої, синюшні і криваві плями на обличчі і на тілі і деякі інші. Свідків доброї слави підозрюваного “Руська Правда” називала послухами, а очевидців правопорушення — видоками.    У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців — більше. Свідчення холопа в суді не приймалися. Ні Руська Правда, ні інші пам'ятки права не вказують|вказують| на власне визнання|зізнання| як судовий доказ, але|та| логіка підказує, що цей дока­з| стояв на першому місці. Не випадково на подальших|наступних| етапах розвитку державності він буде визнано «царицею доказів».    Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець — двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.    За нормами “Руської Правди” у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень — випробування залізом. Форма, в якій виносилася судова ухвала, була усною. Судове рішення|вирішення| виконували різні княжі|князівські| агенти і вирники|, мечники і інші.