5. Розвиток соціології в Росії та Україні

Вище ми розглянули основні етапи магістрального розвитку соціологічної науки, представники якої здебільшого були із Західної Європи та США. А як розвивалась соціологія в Росії та Україні?

Росія XIX ст. хоча й була периферією Європи, але все ж таки рухалася у тому ж напрямі слідом за нею. Досягнення європейських вчених не були для російських „таємницями за сімома печатками», хоча специфіка російського життя, безсумнівно, відобразилася на розвитку російської соціології.

У Росії теж були свої певні наукові напрями з досить яскравими їх представниками: географічний (Л. Мечников, М Соловйов, В.Ключевський); органічний (О.Стронін, М. Лілієнфельд); суб'єктивістський (П. Лавров, М.Михайловський); психологічний (Л.Петражицький, М.Карєєв); багатофакторний (М.Ковалевський); діалектико-матеріалістичний (Г.Плеханов, B.Ленін) тощо.

Представники так званої «суб'єктивної соціології» П.Л. Лавров (1823-1900) і М.К. Михайловський (1842-1904) багато уваги приділяли проблемам співвідношення соціального та історичного, предмета і методу соціології, теорії прогресу та ролі особистості в історії. Вони розглядали цивілізацію як свідомий історичний рух, рушійною силою якого і водночас мірилом прогресу є особистість (критично мислячі особистості - передова інтелігенція). Соціалізм, на їхню думку, - це творчість особистісного начала при посередництві начала громадського. Природні явища закономірні і весь час повторюються, суспільні явища індивідуальні і постійно змінюються. Таким чином, вони виступали проти концепції географічного та органічного напрямів і в основу своєї ставили окрему особистість.

Серед представників українських соціологів цього часу можна назвати членів так званого «женевського гуртка» М.П. Драгоманова (1841 - 1895), якого називають піонером української соціології, Ф. Вовка (1847 - 1918) та С. Подолинського (1850 - 1891). Українські вчені були під відчутним впливом західної науки, тому в них можна знайти як розробки у дусі О. Конта і Г. Спенсера, так і К. Маркса. Соціологів, як окремих фахових спеціалістів, ні в Росії, ні в Україні тоді не було, тому наукові праці соціологічного змісту укладалися філософами, економістами, етнографами тощо.

Одним з яскравих представників російської соціології XIX ст. був правознавець М.М. Ковалевський (1851 -1916). Для вивчення суспільства він використовував історико-порівняльний метод, визнавав прогрес у розвитку суспільства, зміст якого ототожнював з розширенням сфери солідарності. Солідарність він вважав універсальним соціальним законом. За М.М. Ковалевським вона є нормою суспільного життя, а класова боротьба - відхиленням від норми. Звідси у нього і негативне ставлення до революції як протиприродної форми розвитку суспільства, яка по суті є результатом помилок діючого у державі уряду.

Юрист Д. Петражицький (1867- 1931), випускник Київського університету, займався здебільшого психологічними аспектами права і вважається одним з фундаторів юридичної соціології. Його учень Г. Гурвич (1894 -1965), на відміну від свого вчителя, протиставляв соціальне та індивідуальне право. Обидва вони стали емігрантами з Росії, перший у Польщі, а другий у Франції.

Досить впливовим у дореволюційній Росії було вчення К.Маркса. Тут його прибічники поділилися на ортодоксальних (Г.В. Плеханов, B.І. Ленін) та легальних марксистів (П.Б. Струве, M.I. Туган-Барановський, М.О. Бердяев). Останні після революції 1905 р. відійшли від марксистських позицій і, навіть, багато уваги приділили їх критиці. Так, економіст М.І. Туган-Барановський (1865 - 1919), відійшовши від марксизму, почав обґрунтовувати світогляд «етичного соціалізму». Він вважав, що суспільство у своєму розвитку неодмінно переакцентує свою увагу зі сфери виробництва на сферу вищих духовних потреб, що і стане головним у поступі лідерства уперед. Тим самим він критикував позицію економічного детермінізму К. Маркса.

Розглядаючи дореволюційний період розвитку соціології І Росії, не можна не згадати таких видатних вчених, як М.С Грушевський (1866 - 1984) і П.О.Сорокін (1889 -1968). Історик М.С. Грушевський вважав себе соціологом і мав на це право. Він уперше на Україні застосував історико-соціологічний метод, який полягав у тому, щоб історико-соціологічний аналіз минулого сприяв розумінню сучасних, а також прогнозуванню майбутніх процесів у суспільстві. Про це йдеться в його видатній праці «Початки громадянства. Генетична соціологія».

Революція 1917р. і, головне, наступні за нею події негативно позначилися на стані вітчизняної соціології. Так, М.С. Грушевський був змушений емігрувати і в еміграції (у Відні) в 1919 р. заснував Український соціологічний інститут. Він мріяв перевести цей інститут в Україну, для чого у 1924 р. і повернувся туди. Але час змінився не на краще, і здійснити цю свою мрію йому так і не вдалося.

Треба сказати, що одразу після подій 1917 р. в Росії відчувалося деяке пожвавлення у розвитку соціологічної науки. У 1918 - 1919 pp. у Петроградському та Ярославльському університетах були створені кафедри соціології. Одну з них очолив вже відомий у Росії соціолог П.О. Сорокін. Але політична боротьба і перемога марксистської концепції давали про себе знати, тому соціологи інших, немарксистських поглядів по суті були приречені. їх протистояння новій владі закінчилось тим, що у 1922 р. за наказом В.І. Леніна було насильно вислано за кордон багато видатних російських вчених. Серед 80-ти соціологів-немарксистів були і згадані вище П.О. Сорокін, Г.Д. Гурвич, М.О. Бердяев та інші. Цією акцією було нанесено нищівного удару науці взагалі й особливо соціології, яка ще не була зовсім сформованою у Росії.

Протягом 20-х років соціологічна наука ще певним чином, за інерцією, існувала. Але постійні дискусії, що відбувалися навколо популярного підручника з марксистської соціології «Теорія історичного матеріалізму», надрукованого М.І. Бухаріним у 1921 p., привели до того, що з 1930 р. соціологія як окрема, самостійна наука у СРСР перестала існувати. Вона майже повністю була поглинута марксистською філософією, зокрема її суспільствознавчою частиною «історичним матеріалізмом». Це не означає, що в СРСР після цього не проводилось ніяких соціологічних досліджень. Вони проводились, але не були вільними від ідеологічного тиску, що, звісно, не сприяло розвитку науки. Досить лише згадати про перепис населення СРСР у 1936 p., результати якого з політичних та ідеологічних міркувань були скасовані і ніколи не стали здобутком соціологів. Вчені були позбавлені можливості вільно висловлювати свою думку з тієї чи іншої проблеми. Мабуть тому в СРСР і не виникло ніяких окремих наукових напрямів, шкіл - усі були змушені працювати в межах однієї марксистської парадигми. Зрозуміло, що багато соціологів за таких обставин емігрувало на Захід, поповнивши ряди західних соціологів і збагативши своїми подальшими працями світову науку. Ті, що залишилися, змушені були «перекуватися», тобто відмовитися від своїх особистих поглядів.

Таким чином, з 30-х років настає «радянська ніч» соціологічної науки. Дещо подібне відбувалось з генетикою і кібернетикою, і все це сталось тоді, коли на Заході йшов бурхливий процес розвитку соціологічної науки як в її теоретичній частині, так і, особливо, у емпіричній.

Становище стало дещо змінюватися лише наприкінці 50-х років, після славнозвісного XX з'їзду КПРС, який засудив сталінізм і, нібито, відкрив двері, щоб випустити на свободу соціологію. Але ці двері були відкритими не повністю: з одного боку, соціологія отримала право на існування, а з другого - історичний матеріалізм ніхто не відмінив. Отже, він утримував за собою монополію на теоретичні дослідження суспільства. У 1960 р. було засновано відділ соціологічних досліджень при інституті філософії АН СРСР. І саме у 60-х роках виникла жвава дискусія стосовно предмета соціології. Вона завершилася поділом сфер діяльності: для історичного матеріалізму було залишено право вирішувати стратегічні, загальнотеоретичні проблеми розвитку суспільства, а для соціології -конкретні, практичні питання у різних сферах діяльності суспільства. Відбитком цього результату було створення у 1969 р. Інституту конкретних соціологічних досліджень. Керівна роль марксистської ідеології залишилась ще майже на два десятиріччя, і, звісна річ, соціологія за таких обставин не могла гармонійно розвиватися, залишаючись однобокою. А соціолог асоціювався здебільшого з людиною, яка бігає з папірцем по виробництвах та інших закладах, опитуючи працівників стосовно того чи іншого питання.

Такий незадовільний стан змінився лише у другій половині 80-х років, коли соціологія отримала свій індивідуальний статус окремої, повноцінної науки, яка може повною мірою займатися як теоретичними, так і практичними дослідженнями. Нарешті з'явилася змога відкрити окремі соціологічні факультети, де можна було б готувати фахівців з цієї дисципліни. З 1968 р. були створені соціологічні факультети у Московському, Ленінградському, Свердловському та Київському університетах. Сьогодні соціологію вивчають в усіх державних вищих навчальних закладах. У 1993 р. у Києві при Академії наук засновано Інститут соціології. Соціологія насправді і, треба сподіватися, надовго ввійшла у наше життя. Але занадто багато було втрачено часу, занадто ми відстали від провідних країн Заходу. Отже, тепер вітчизняній соціології багато в чому треба наздоганяти західну науку з її плюралізмом думок і здоровою конкуренцією між ними. Тільки таким шляхом зможуть виділитися певні стратегічні наукові напрями, скластися окремі наукові школи і вирішуватися всі проблеми суспільного життя.