Розділ 1. Загальні основи безпеки життєдіяльності

1.1. Термінологічно-понятійний апарат безпеки життєдіяльності

Р. Декарт (1596—1650) говорив: «визначайте зміст слів, і ви врятуєте людство від безлічі помилок. Цей постулат є надзвичайно важливий при вивченні дисципліни «Безпека життєдіяльності», оскільки призначений не лише для вивчення небезпек, визначення ступеня ризику, наслідків впливу небезпечних і шкідливих чинників на здоров'я людини, уміння грамотно діяти в складних умовах, надзвичайних ситуаціях, а, насамперед, для розуміння сенсу життя самої людини, його природи і призначення, з'ясування основних закономірностей життєвих процесів. Це необхідно для забезпечення умов стійкого комфортного існування людини — найвищої цінності суспільства.

1.1.1. Людина і її походження

Лейтмотивом дисципліни «Безпека життєдіяльності» є людина, її життя і діяльність. Значення терміна «людина» — багатогранне, про що свідчить понятійний апарат наук, які вивчають людину.

Філософію цікавить людина з погляду її становища у світі як суб'єкта пізнання і творчості.

Психологія аналізує людину як цілісність психологічних процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових властивостей тощо. Тобто психологія шукає стабільні характеристики психіки, що забезпечують незмінність людської природи.

Якщо економічна наука припускає, що людина здатна на раціональний вибір, то психологія виходить із того, що мотиви людської поведінки здебільшого ірраціональні й незбагненні.

Історики, навпаки, виявляють цікавість до того, як під впливом культурно-історичних чинників змінюється людська сутність.

Соціологія досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних чинників, а також шляхи і канали зворотного впливу особистості на соціальний стан.

Серед питань, що цікавлять науку, релігію, кожного з нас, найважливішим є питання про природу людини, її походження і призначення, про виникнення життя на Землі, зв'язок із Космосом, місце у Всесвіті. Ці питання надзвичайно складні й суперечливі. Незважаючи на досить розгалужену систему досліджень, накопичені результати, проблему виникнення життя і походження людини не можна вважати розв'язаною. Розуміння з цього приводу можна класифікувати як моделі чи гіпотези. Одні — більше обґрунтовані, інші — менше. Проте жодна гіпотеза повністю не підтверджується.

Одна з гіпотез — креаційна [креаціонізм (лат. — створення) — науковий напрям, протилежний еволюціонізму]; це концепція створення всього навколишнього світу надприродною силою, тобто Богом, не шляхом тривалої еволюції, а в закінченому працюючому вигляді.

Не менш привабливою здається космічна гіпотеза походження життя і людини. Вона ґрунтується на твердженні про відвідування Землі прибульцями з Космосу чи проникненням на Землю своєрідних життєдайних космічних променів. Творцем цієї гіпотези («теорія палеоконтакту») вважається американський природодослідник Ч.Х. Форт, а німецький учений Е. фон Деннікер у своїх книгах наполегливо доводить цю гіпотезу до рівня наукової обґрунтованості.

Водночас з тим, існує еволюційна гіпотеза походження життя і людини. Засновником еволюційного вчення про походження видів вважається англійський природодослідник Чарльз Дарвін (1809— 1882). У фундаментальній праці «Походження видів шляхом природного добору» учений довів, що основними чинниками еволюції органічного світу є мінливість, спадковість і природний добір.

Відповідно до цієї гіпотези життя виникає завдяки фотосинтезу й обміну речовин в унікальних кліматичних умовах, що створилися (напевно, випадково) на Землі кілька мільярдів років тому.

Новітні наукові дані, отримані за допомогою аналізу ДНК, свідчать про те, що людина сучасного фізіологічного виду з'явилася порівняно недавно — 50—250 тис. років тому, причому приблизно в одному місці — в Африці. Слід додати, що в Африці знайдено унікальний об'єкт — природний ядерний реактор (сильний мутагенний чинник). То чи не сприяв виникненню нових мутацій простих організмів підвищений радіаційний фон?

Попри істотну протилежність, ці гіпотези мають певні спільні риси. Згідно з усіма гіпотезами:

1) життя виникло на земній основі;

2) життя людини органічно пов'язане з Космосом (у релігійному варіанті — через Бога, в еволюційному — через фотосинтез, у космічному — безпосередньо) і з працею, спрямованою на забезпечення умов існування біологічної істоти — людини;

3) життя існує завдяки постійній діяльності (організму чи людини), спрямованій на обмін речовин, енергії, інформації, виживання, боротьбу за існування.

Найобґрунтованішою до цього часу вважається еволюційна гіпотеза походження людини, якої і дотримуються автори підручника, не відкидаючи при цьому жодної з інших.

Результатом еволюції життя на Землі є людина як частина природи, біологічний суб'єкт. За своєю тілесною будовою і фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу. Характерно, що, з погляду біології, принципової різниці між людиною і твариною немає.

Але людина — вища сходинка розвитку живої природи на нашій планеті. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і характеризує спільні, притаманні усім людям якості й особливості, сформульовані у терміні «Номо заріепз» — «людина розумна». Людина як біологічний вид має:

— характерні тілесні ознаки (пряму ходу, руки, пристосовані до роботи, і т. ін.);

— високорозвинений мозок, здатний відображати світ у поняттях і перетворювати його залежно від своїх потреб, інтересів, ідеалів;

— свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи;

— мислення і мову.

Ми підходимо до суті людини у трьох різних вимірах: фізіологічному, психічному і соціальному.

Як складова частина живого, людина не може існувати поза біосферою і живою речовиною певного еволюційного типу — це фізіологічний вимір.

Під психічним виміром мається на увазі внутрішній духовний світ людини — її воля, переживання, пам'ять, характер, темперамент і т. ін.

Природне функціонування людини соціально зумовлене і залежить від тих об'єктивних історичних умов, у яких вона живе і які нею ж створені шляхом перетворення навколишнього середовища.

Людина — суб'єкт суспільно-історичного процесу розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, біосоціальна істота, генетично пов'язана з іншими формами життя, але виділилася з них завдяки здатності робити знаряддя праці, що володіє членороздільною мовою, творчою активністю і моральною самосвідомістю. (Фролов І. Т. //Дружба народов. — 1985. — № 4. — С. 233).

Отже, людина — це цілісна єдність фізіологічного, психічного і соціального рівнів. При цьому людський індивід — не проста арифметична сума фізіологічного, психічного і соціального, а їхня інтегральна єдність, що приводить до виникнення нової якості — особистості.

Особистість — це міра цілісності людини, що містить у собі безліч взаємозалежних характеристик і елементів.

Головною властивістю особистості є світогляд. Особливий компонент особистості — її моральність.

Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме з цього почалося будівництво людиною власного світу — соціального.

Зміст і характер людського життя визначається способом людської діяльності, головними чинниками якого є засоби виробництва і спілкування.

Людина — це продукт суспільства, вона може існувати повноцінно тільки у своєму суспільстві, суспільстві своїх друзів, рідних, однодумців, соратників тощо. З огляду на це визначають норми поведінки в суспільстві (соціумі).

Якщо тварина живе в природі, то людина — у соціумі. Соціум — це особливий спосіб життя особливих істот — людей. Найголовніша відмінність між людиною і твариною полягає у способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування. Людське — суспільним чином, соціальним, як життєдіяльність. «Що таке життя, — писав К. Маркс, — якщо воно не є діяльністю?» Усе, що є в суспільстві, як і саме суспільство, — результат людської діяльності.