6. Центральне місце у політиці посідає влада.

Суб´єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп.

Об´єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб´єктів політики.

До об´єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

Політична влада може виступати в різних формах, здійснюватися як сила, примус, переконання, легальний авторитет тощо.

До джерел політичної влади належать: ідея, сила, авторитет, багатство, становище в суспільстві, організація, володіння інформацією.

Політична влада має такі характерні ознаки: 

а) домінування владної волі;  б) володіння апаратом впливу й управління; в) можливість застосування насилля до осіб, груп, суспільства; г) верховний суверенітет органів влади над іншими структурами;

ґ) легітимність.

Політична влада має свої особливі функції: - інтегративну; - регулятивну; - стабілізаційну; - прогностичну; - визначення напрямків розвитку суспільства; - контрольну; - розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства.

тенденціях розвитку політичної влади: перша - полягає у посиленні процесів демократизації; друга - проявляється у зростанні факторів легітимації; третя - чіткий поділ влади за горизонталлю і вертикаллю, її перерозподіл між центром і регіонами; четверта - свідчить про негативні процеси наростання конфліктів між гілками влади; п'ята- посилення темпів бюрократизації владних структур; шоста - відбуваються функціональні зміни у владних структурах під тиском глобалізаційних процесів.

7. Розрізняють політику внутрішню і зовнішню.

Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни.

Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:

економічну політику;

національну політику;

соціальну політику;

демографічну політику;

культурну політику;

аграрну політику;

науково-технічну політику;

екологічну політику;

військову політику, або оборонну політику;

антропологічну політику.

Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин[5].

Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями.

Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.

За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів;

за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обгрунтовану і волюнтаристичну тощо.

Світова політика в сучасному світі - це скоординована діяльність держав, впливових міждержавних інституцій по вирішенню спільних, глобальних проблем людства — запобігання застосування і поширення зброї масового знищення, особливо ядерної, боротьба з небезпечним забрудненням планети, глобальним потеплінням, боротьба з бідністю, з організованою наркоторгівлею, з міжнародним тероризмом, поширенням небезпечних хвороб тощо.

Регіональна політика як напрямок координації міжнародної політики держав континенту (субрегіону) останнім часом все більше привертає до себе увагу. 

8. Економіка має значний детермінуючий вплив на формування політичної влади. Зокрема, девелопменський підхід (з англ. - розвиток) визначає, що слабо розвинута економіка передбачає централізацію влади, посилює авторитарні тенденції. Високий рівень економічного розвитку є важливим фактором встановлення та збереження стабільної демократії.

Економіка та політика взаємодіють опосередковано через соціальні відносини. Тому характер їх взаємодії багато в чому залежить від змісту інтересів соціальних груп, що складають те чи інше суспільство.

У політиці процес формування та реалізації інтересів первісно пов'язаний з моральним вибором людини. Уявлення про справедливість, характер відносин з державою, про межі свободи та рівність впливають на політичні настанови та поведінку. У відносинах з державою (державною владою) людина керується вимогами користі та моральності.

9. Принцип соціальної справедливості почав розглядатись як рівність у доходах, майнова рівність у доходах, майнова рівність і зрівняльний розподіл.

У найширшому розумінні справедливість означає наявність необхідних умов для нормального цивілізованого розвитку економіки, забезпечення її демократичного характеру, реалізації прав і свобод людини.

Як правило, виділяються чотири основні підходи до проблеми соціальної справедливості з точки зору розподілу благ [5, с. 433–435]:

– "елітарний" –усі члени суспільства отримують однакові блага, тобто має місце рівний розподіл благ між індивідами;

– "утилітарний" – товари і послуги розподіляються таким чином, що максимізувати загальну користь усіх членів суспільства, тобто дається більше благ тому, хто зуміє зазнати більшої насолоди від них; звичайно, якщо усі члени суспільства були б одинакові, то утилітарна і егалітарна позиції співпадали б;

– "Роулсіанський" (на основі концепції Роулса) – максимізується користність найбільш забезпечених осіб, що досягається за рахунок підвищення продуктивності та ефективності праці високооплачуваних робітників; у результаті створюються умови для більшого перерозподілу коштів на користь найбідніших членів суспільства;

– "ринковий" – справедливість встановлюється ринком: результати конкуренних ринкових процесів справедливі тому, що вони винагороджують тих, хто більш здібний і працьовитий; справедливою є така величина доходу, яка відповідає ефекту від вкладення праці і капіталу у виробництво, що визначено на основі основі ринкових критеріїв.

Прийнято виділяти три рівня розуміння суті рівності [6, с.69–70].

Перший рівень можна виразити формулою "Всі люди рівні перед Богом".

Другий рівень розуміння сутності рівності виражається ідеєю "рівності можливостей". 

Третій рівень розуміння сутності рівності виражається ідеєю "рівності результатів". Йдеться про те, що всі повинні жити на одному рівні, отримувати однакові доходи, іншими словами "завершувати економічне змагання" з однаковими результатами. Проте саме таке розуміння рівності суперечить ідеї свободи.

У кінцевому підсумку метою досягнення соціальної справедливості має бути не відсутність у суспільстві багатих, а відсутність бідних. Якщо люди однаково бідні, то це не є вирішенням проблеми справедливості. Подолати бідність у суспільстві можна тільки за рахунок надання кожній людині реальної економічної свободи, щоб вона могла одержувати такі доходи, які б забезпечили її нормальний у цьому суспільстві рівень життя. Економічна свобода створює всі необхідні стимули до виробничої діяльності.