Тема 3. Економічне районування та регіональний розвиток країни

План

3.1. Економічне районування України.

3.2. Структура національного господарства регіонів.

3.3. Кластерний підхід до регіонального розвитку.

Ключові поняття:

Адміністративно-територіальний устрій, адміністративна область, районування, економічне районування, економічний район, вільна економічна зона, галузь, господарська спеціалізація регіону, супутні галузі, додаткові галузі, обслуговуючі галузі, міське господарство, кластер, кластерна стратегія

3.1. Економічне районування України

Виділяють адміністративно-територіальний поділ країни, економічне районування, проблемне економічне районування.

Сучасна система адміністративного устрою України представлена Автономною Республікою Крим, областями, районами, містами, районами в містах, селищами та селами.

Адміністративних областей в Україні – 24, крім того виділені два міста з особливим статусом – Київ та Севастополь. Кожна адміністративна область і Крим ділиться на адміністративні райони.

Основна мета економічного районування – удосконалення стратегії соціально-економічного розвитку, поліпшення адміністративно-територіального поділу держави як основи для розробки ефективної економічної політики.

Основним завданням економічного районування є поділ території на райони з цільовими установками для вирішення локальних (місцевих) економічних і соціальних проблем регіону.

Напрямки реалізації районування зводяться до вирішення:

1. економічних проблем:

• підвищення ефективності територіальної організації виробництва;

• удосконалення управління соціально-економічним розвитком;

2. соціальних проблем:

• підвищення рівня життя населення;

• поліпшення соціально-культурної сфери;

3. екологічних проблем:

• раціонального природокористування;

• охорони навколишнього середовища.

Наслідки економічного районування території приведені на рис. 3.1.

Рис. 3.1. Наслідки економічного районування території

На сьогоднішній день існує багато підходів до класифікації території України на економічні райони.

У складі колишнього Радянського Союзу територія України була поділена на три економічні райони (поділ здійснено на основі економічного принципу):

1) Донецько-Придніпровський;

2) Південно-Західний;

3) Південний.

Значний внесок у розробку нової мережі економічних районів України зробили такі українські вчені як: Ф.Д. Заставний, В.О. Поповкін, О.І. Шаблій, М.Д. Пістун та інші (табл. 3.1). Економічне районування потребує системно-диференційованого підходу з урахуванням природних і економічних факторів – кількості і якості структури споживання ресурсів, а також соціальної і екологічної складової.

Таблиця 3.1

Класифікація економічних районів України

Автор, принцип поділу	Економічний район	Області (міста)
1	2	3
Заставний Ф.Д. Економічний при­нцип, госпо­да­р­ська одно­рід­ність території, відмін­ності в го­с­подар­ській спі­льності груп ад­мініст­ра­тив­них областей, відмін­ності за рів­нем розвитку і про­фі­лем госпо­да­р­с­т­ва, обсяг виро­б­ни­цтва товарної продукції на одного жителя	Макрорайони: Східний, Західний, Південний Мезорайони: Донецький	Луганська, Донецька
	Придніпровський	Дніпропетровська, Запорізька
	Північно-Східний	Полтавська, Сумська, Харківська
	Центрально-Поліський	Житомирська, Київська, Чернігівська
	Причорноморський	Миколаївська, Херсонська, Одеська, Автономна Республіка Крим
	Карпатський	Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька
	Подільський	Вінницька, Тернопільська, Хмельницька
	Центрально-Український	Кіровоградська, Черкаська
	Західно-Поліський	Волинська, Рівненська
Поповкін В.О. Враховані при­ро­д­ні, економічні, со­ці­ально-демо­-	Макрорегіони: Донбас та Нижнє Придніпров’я	Луганська, Донецька, Запо­рі­зь­ка, Дніпропетровська
	Слобідська Україна	Харківська, Сумська, Полтав­ська

Продовження табл. 3.1

1	2	3
гра­фі­чні та істо­ри­ко-етнічні умо­ви і фактори, що впли­вають на фо­р­му­ван­ня регіо­на­ль­них утворень	Центрально­український	Київська, Чернігівська, Жито­ми­р­ська, Черкаська, Кіро­во­град­ська
	Причорноморський	Одеська, Миколаївська, Херсон­­сь­ка, Автономна Республіка Крим
	Західноукраїнський	Рівненська, Волинська, Львів­сь­ка, Івано-Франківська, Тер­но­пі­ль­сь­ка, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька
	Мезорегіони: Донбас, Катерино­сла­в­­­ське Придніп­ро­в’я, Се­­реднє Придніп­ро­в’я, Сло­бідська Укра­ї­­на, Ки­їв­ське Полісся, По­­ділля, Во­ли­н­ське По­­­лісся, Північне При­­­­­­­­­чорномор’я, Ук­­­­ра­­ї­нські Ка­р­пати, Крим.
Шаблій О.І. Соціально-еконо­мі­­чні райони явля­ють собою в сукупності ве­ли­­кий регіон Укра­ї­ни. Його тери­торія тісно по­­в’яза­на з най­більшим роз­та­шо­ваним на ній населеним пу­н­к­­том (демогра­фі­­чним, урбаніс­ти­ч­­ним, куль­тур­ним і економіч­ним), що визна­чає головні зов­­ні­ш­ні функції і про­сторову орга­ні­за­цію. Основою такого поділу є пере­ва­ж­но міс­та­-мільйо­не­ри.	1. Центральний 2. Західний 3. Північно-Східний 4. Східний 5. Центрально-Східний 6. Південний	м. Київ м. Львів м. Харків м. Донецьк м. Дніпропетровськ м. Одеса

Продовження табл. 3.1

1	2	3
Пістун М.Д. В основу макро­регіо­налі­за­ції по­кладено сус­пі­ль­но-геогра­фіч­ні райони. Основа мезо­райо­нування – адмі­ністра­тив­но-те­ри­то­ріальні області та АРК, межі яких не по­тре­­бують уто­ч­нень. Мікро­рай­о­ни – про­мислові, аг­ро­про­мислові, тран­­с­портні, рек­реа­­ційні.	Столичний (Київський)	Київська, Житомирська, Чернігівська
	Центральний	Черкаська, Кіровоградська
	Північно-Східний	Харківська, Полтавська, Сумська
	Донецький	Донецька, Луганська
	Придніпровський	Дніпропетровська, Запорізька
	Причорноморський	Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська, Херсонська
	Подільський	Вінницька, Тернопільська, Хмельницька
	Прикарпатський	Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька
	Північно-Західний	Волинська, Рівненська
Міністерство економіки та Європейської інтеграції України Узагальнення існуючих схем	Карпатський	Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька
	Подільський	Вінницька, Тернопільська, Хмельницька
	Поліський	Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська
	Східний	Полтавська, Сумська, Харківська
	Донецький	Донецька, Луганська
	Придніпровський	Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська
	Центральний	Київська, м. Київ, Черкаська
	Південний	Миколаївська, Одеська, Херсон­ська, АР Крим, м. Севастополь
Долішній М.І., Па­­ламарчук М.М., Паламарчук О.М. (вчені НАН України)	Центральний (центр – м. Київ)	Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська, Хмельницька
	Донецький (центр – м. Донецьк)	Донецька, Луганська
На основі дос­лі­джен­ня природи, на­­селення, госпо­да­рства України, ви­вчення підхо­дів інших авторів ви­ді­ляють макро­рай­они, з зазна­чен­ням їх центру (ядра) – найбіль­шого міста – для чіткості уяв­лення про їх гео­­гра­­фіч­не поло­жен­ня	Західний (центр – м. Львів)	Волинська, Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька
	Придніпровський (центр – м. Дніпро­пет­­ровськ)	Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська
	Причорноморський (центр – м. Одеса)	Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим
	Харківський (центр – м. Харків)	Полтавська, Сумська, Харківська

Крім поділу території на економічні райони, існують інші підходи до регіонального розвитку. Зокрема, Тугель І.Д. виділяє такі види регіонів як піонерні, планові (програмні), стагнуючі.

Піонерні регіони – це регіони нового освоєння. Для піонерних регіонів економічна політика повинна бути спрямована на підтримку державою усіх господарських починань, що укріплюють економіку регіонів, створення системи стимулів і умов їх самостійного розвитку, укріплення й розширення фіскальної (податкової) бази.

Програмні (планові) регіони – це регіони, на які розповсюджуються цільові програми соціально-економічного розвитку та межі якого не співпадають з існуючими межами територіального районування. Для планових (програмних) регіонів економічна політика повинна включати в себе участь держави в програмах із питань реформування економіки регіонів, формування умов для залучення інвестицій, здійснення програм створення додаткових робочих місць із мінімальними витратами, розробку та узгодження на рівні держави системи фінансової допомоги для забезпечення гарантованих стандартів життя населення.

Стагнуючі регіони – це регіони, які відрізняються вкрай низькими або нульовими темпами розвитку. Стагнуючі регіони потребують державної підтримки, скорочення неефективних організаційно-економічних структур управління регіону, впровадження кардинально нових механізмів розвитку виробництва регіону, пільгових умов господарської діяльності та дотаційних виплат тощо.

В залежності від ступеню переваги того чи іншого районоутворюючого фактору встановлюється основна ціль (місія) або поєднання цілей стосовно яких спрямовується регіональна економічна політика – стратегія виробництва, соціальної і екологічної сфери. В основу регіональної політики покладаються економічні умови і можливі їх зміни в перспективі. Природні умови оцінюються з точки зору їх поєднання з економічними показниками, що є основою максимально можливого раціонального їх використання та вирішення місцевих господарських проблем.

Основними якісними ознаками проблемних регіонів є:

• кризовість прояву тієї або іншої великої проблеми, що створює загрозу соціально-економічному становищу в країні, політичній стабільності, екологічній рівновазі;

• наявність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного), використання якого особливо важливе для національної економіки;

• особливе значення геополітичного і геоекономічного положення регіону для стратегічних інтересів країни;

• нестача в регіоні власних фінансових ресурсів для розв’язання проблем загальнонаціонального та світового значення.

Території проблемних регіонів можуть не збігатись з адміністративно-територіальними одиницями (наприклад, зона ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС).

Підходи до проблемного районування зображено на рис. 3.2.

Різновидом проблемних регіонів є вільні економічні зони (ВЕЗ). Основою механізму ВЕЗ є економічний режим діяльності її суб’єктів, що складається з пільгового податкового, митного, валютно-фінансового і організаційно-правового режиму.

Особливістю ВЕЗ є наявність певних конкурентних переваг, що пояснюється, як правило, географічним розташуванням таких регіонів: прикордонне чи приморське становище, наявність експортного виробництва тощо.

Прикладом ВЕЗ може слугувати перша в Україні спеціальна (вільна) зона, розташована в Автономній Республіці Крим – Північно-Промислова експериментальна зона “Сиваш” (до неї входить територія Красноперекопського району, загальна площа – 141 тис. га, чисельність населення регіону – 95,3 тис. чол.). Промислову зону становлять Кримський содовий і Перекопський бромний заводи, Кримський виробничий рибокомбінат, два великих хімічних підприємства – Кримське виробниче об'єднання “Титан” і Сиваський аніліново-фарбовий завод. До факторів, що дозволили створити привабливий інвестиційний клімат у регіоні ВЕЗ, належать: унікальні запаси ропи (мінеральні ресурси озера Сиваш і місцеві солоні озера), наявність інших природних ресурсів; значний трудоресурсний потенціал, підготовлений для роботи на підприємствах; наявність виробничого персоналу хімічної промисловості, інфраструктурна облаштованість території; вигідне транспортно-географічне положення.

Рис. 3.2. Підходи до проблемного економічного районування

Метою створення ВЕЗ є:

• прискорення соціально-економічного розвитку регіону;

• залучення зовнішніх інвестицій;

• створення нових робочих місць і вирішення проблем використання незайнятого працездатного населення;

• активізація підприємницької діяльності;

• стимулювання експортно-орієнтованого виробництва;

• використання нових технологій;

• підвищення ефективності використання місцевих природних ресурсів.

Створення і функціонування ВЕЗ, насамперед, повинно бути пов’язане з активізацією економічної діяльності в певних проблемних регіонах, оздоровленням депресивних територій, стимулюванням структурних зрушень в економіці.

Сьогодні основною проблемою економічного районування залишається невизначеність щодо його практичного здійснення. Складність районування полягає у необхідності при розподілі території держави формування невеликої кількості районів.