1. Йокаїчі та Кітакюсю як приклад забруднення атмосферного повітря оксидами сірки.

Протягом післявоєнного періоду високого економічного зростання у промислових зонах відчувалася нестача достатньої території, води та транспортної потужності, до того ж умови проживання в таких зонах дедалі погіршувалися. Для нарощування масштабів промислового розвитку необхідно було створювати нові прибережні промислові зони. Для цього вибрали місто Йокаїчі з великими площами землі, для розміщення заводів, і гарними портовими умовами. Тому у 1955 р. уряд Японії виділив близько 660 га землі на будівництво групи нафтохімічних комплексів. У 1959 р. було закінчено та введено в експлуатацію перший комплекс, а в 1973 р. таких комплексів було вже три з виробничою потужністю 550 тис. барелів нафти та 701 тис. тонн етилену.

Незабаром після введення в дію нафтопереробних комплексів мешканці почали скаржитися на астму та інші захворювання. Ситуація все погіршувалася, на прилеглих територіях концентрація двоокису сірки у 8-10 разів перевищувала концентрацію на неуражених ділянок. У 1962 р. хворі, які мали великі проблеми зі здоров'ям, були безкоштовно обстежені і одержали державні кошти на лікування. Але, на жаль, навіть лікування не допомогло кільком дітям, які померли. У 1967 р. мешканці подали позов до суду на 6 промислових компаній. Суд закінчився у 1972 p., всі компанії було визнано винними, їх зобов’язали виплачувати кошти на медичне лікування постраждалих. У 1974 р. в Японії було прийнято закон щодо виплати компенсації за завдану здоров’ю шкоду внаслідок забруднення навколишнього середовища. Після цього було змінено територіальне розміщення компанії, встановлено зелену буферну зону, впроваджено моніторингову мережу; Основним завданням було перейти на нафту з низьким вмістом сірки і впровадити устаткування для знесірчення газів, які надходять в атмосферне повітря. Міська влада контролювала промислову діяльність кожної компанії, щоб визначити їхній внесок у загальний викид двоокису сірки. І вже у 1976 р. рівень S0₂ в атмосферному повітрі відповідав стандартам згідно із законом про якість повітря.

Аналогічна ситуація склалася і в м. Кітакюсю, де було розвинуто виробництво сталі.

Це місто має свою трагічну історію забруднення атмосферного повітря та водних ресурсів. Забруднення атмосферного повітря супроводжував вислів “сім кольорів райдуги”, що означав різнокольорове забарвлення диму, який надходив з джерел викидів. У 1965 р. протягом місяця на землю випадало 80 тонн палу. Саме це місто привернуло увагу Організації Об’єднаних Націй, яке згодом із “сірого міста” перетворилося на “зелене місто”.

2. Затока Мінамата як приклад забруднення водних ресурсів органічною ртуттю.

У 1948 р. виробник азотних добрив (нинішня назва — корпорація “Чіссо”, яка є найпотужнішою в хімічній промисловості Японії) розташувався в м. Мінамата. Продуктом виробництва ацетальдегіду були сполуки ртуті, які й викидали у затоку Мінамата. І вже у 1953 р. з’явилися перші пацієнти із захворюванням мозку, в 1956 р. кілька таких хворих збільшилася. У 1959 р. уряд Японії виділив кошти на дослідження причини захворювання, і згодом Міністерство охорони здоров'я визнало “захворювання Мінамата” як токсичне захворювання центральної нервової системи, спричинене сполуками органічної ртуті, які передавалися по харчових ланцюгах людині через вживання морських продуктів. Тільки у 1966 р. корпорація “Чіссо” почала впроваджувати систему, яка дала можливість призупинити скидання сполук ртуті та повністю утилізувати їх на заводі. Але саме джерело забруднення сполуками ртуті було усунуто у 1968 p., у цей час компанія повністю відмовилися від виробництва ацетальдегіду. Коли виробництво ацетальдегіду досягло максимальної кількості -36 тис. тонн у 1959 р. та 45 тис. тонн у 1960 p., корпорація “Чіссо” скидала 11 та 5 тонн ртуті на рік відповідно. Ртуть потрапляла в навколишнє середовище і акумулювалася в морських продуктах. У 1966 р. концентрація ртуті в молюсках становила 80 ppm (до 1971 р. знизилася до 4 ppm).

“Захворювання Мінамата” спричиняло порушення фізичної координації як результат ураження нервової системи. Коли сталася ця катастрофа, спостерігалося багато трагічних випадків: тяжко уражені хворі вмирали після конвульсії тіла, малюки народжувалися з порушенням роботи мозку та фізичної координації. У 1991 р. виявили, що кількість людей, яким було встановлено діагноз “захворювання Мінамата”, досягла 2248 осіб, з яких 1004 померло.