Тема 4. Основи теорії державного будівництва та їх застосування в умовах України.

1. Атаманчук Г.В. Теория государственного управлення. Курс лекций. - М.: Юр. лит., 1997. - С. 22-23.

2. Воронков А.В. Проблеми теории административного права: сравнительно-правовое исследование. – СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, 2001. - С. 6-8.

3. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.

4. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. - К., 1998. - С. 9–11.

5. Деякий огляд подібних спрощених оцінок розглядуваного співвідно­ шення див.: Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади: Навч. посіб. – Львів, 2002. – С. 24–27.

6. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник. -Луцьк: Ред.-вид. відд. «Вежа « Вол. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2000. -558 с.

7. Лазарев Б.М. Государственное управление на этапе перестройки. - М.: Юр. лит., 1988. - С. 95-96.

8. Сиренко В.Ф. Правовеє обеспечение процесса демократизации аппарата государственного управлення // Демократизация аппарата государ-ственного управлення. – К., 1990. – С. 61–88.

9. Тихомиров Ю.А. Административное право й процесе: полний курс. – М., 2001. - С. 38.

10. Ярмиш О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник. – Харків: Вид-во Національного ун-ту внутр. справ, 2002 – с.

План.

1. Держава - центральний та основний інститут політичної організації суспільства

2. Влада - явище соціальне. об'єкти і суб'єкти управління Політичне та державне управління.

3. Риси державного управління,

4. Ознаки держав­ного управління

5. Державне будівництво в Україні.

1. Держава - центральний та основний інститут політичної організації суспільства

У сучасному світі єдиною інституцією, за якою визнається беззасте­режне право запровадження законів, нормативно-правових актів, обов'яз­кових для всіх громадян, стає держава. Без держави та її діяльності сус­пільство як система і організована спільнота функціонувати не може.

Отже, ключовим поняттям для державного управління та основою політико-адміністративної науки є знання про державу - центральний та основний інститут політичної організації суспільства. Поняття «держава» виникло близько трьох тисячоліть тому (стародавня держава Урарту існу­вала в IX—VI ст. до н. е.), а термін «держава» вперше вжив італійський філософ Н. Макіавеллі у своїй праці (трактаті) «Іль прінчіпе» («Монарх») 1532 p., аналізуючи «державну рацію» («regione di stato»). Вислів «держа­ва» - «stato», «I'etat», «staat», «state» - набув подальшого розповсюджен­ня і став загальновизнаним у світовій практиці.

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй ці­лісності та стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи [196, с. 260]. Саме держава є основним знаряддям влади, носій суверенітету, верховної політичної влади [267, с 481].

Держава - це засіб суб'єктивного вирішення об'єктивних суперечнос­тей, які розв'язуються, як правило, насильницькими методами і переваж­но в інтересах того соціального суб'єкта - економічно організованого та інтелектуально пануючого класу, представники якого володіють держав­ною владою. З'явившись ще в рабовласницькому суспільстві, держава постійно змінювала свою форму, проте й сьогодні її суть залишається незмінною: вона завжди була механізмом здійснення політичної влади, забезпечення потреб політичної еліти, соціальних груп і громадян. У су­спільстві держава виконує низку функцій, які здійснює спеціально сфор­мований державний апарат.

Ще античними мислителями (Платон, Арістотель) осмислювались ос­новні ознаки держави:

- наявність так званої «публічної влади» (з апаратом управління і примусу);

- територіальний принцип організації населення;

- податки з населення для утримання публічної влади.

Головним питанням політичного буття суспільства (держави) вважа­лося питання про владу: організаційні засади влади, динаміка і ефектив­ність її функціонування тощо (згадаймо «Державу» Платона).

Отже, як регулятивний механізм функціонування та розвитку соціуму, держава відрізняється від інших суспільних інститутів такими ознаками:

• наявність публічної влади, що здійснюється певною групою людей (державні службовці), зайнятою виключно управлінням суспільством як цілісною системою;

• монополія на владу щодо всього населення, тобто незбіг публічної влади з владою народу;

• право здійснювати внутрішню та зовнішню політику від імені всієї нації;

• суверенне право видання законів, обов'язкових для всіх груп насе­лення і кожного громадянина;

• організація влади за певним територіальним принципом - адмініст­ративно-територіальним поділом;

• монопольне право збору податків, формування національного бю­джету.

Державність є загальною формою вираження інтересів суспільства через державну публічну владу та її матеріальні ресурси. Держава являє собою механізм управління, апарат організації, що володіє засобами за­охочення, примусу, контролю і насильства.

Державно-політична і філософська думка завжди надавала значної ваги питанням теоретичного обґрунтування проблем походження, сутно­сті, головних ознак та функцій держави. Були спроби побудови ідеальних моделей державного устрою, поради володареві (правителю) щодо орга­нізації державного управління й ведення державних справ, утопічні й реа­лістичні прогнози державного будівництва тощо. Арістотель - представник патріархальної теорії походження держави, вважав, що держава - це результат історичного розвитку сім'ї, коли виникає «спілкування», зв'язок між сім'ями і родами «задля благого життя та самоцінного існування» [14]. Представники теологічної теорії (ідеологи релігій, Фома Аквінський) об­ґрунтовували її зумовленість Божою волею, божественними законами. Н. Макіавеллі в основу державного будівництва поклав матеріальний ін­терес (приватну власність) особистості. Договірна теорія (Гоббс, Руссо, Кант) вбачає джерело виникнення держави в суспільному договорі. Ге­гель, у свою чергу, наголошував, що держава є виразником усезагальнених інтересів, усезагальненої волі [54]. Психологічна теорія (Петражицький, Фрейзер, Тард) пояснює державу особливими властивостями людсь­кої психіки, зокрема потребою людей у підпорядкуванні. К. Каутський вперше в історії філософської думки висловив припущення про можли­вість формування держави як надкласового інституту. Цю ідею підтримав Ю. Хабермас. X. Джоне відстоював концепцію держави загального благо­денства, що забезпечує оптимальну регуляцію людських стосунків та при­ватного господарювання. У Маркса знаходимо не лише визначення дер­жави як організованого насильства одного класу над іншим, а й міркування щодо виконання державою спільних справ, таких, приміром, як будівницт­во шляхів сполучення, забезпечення порядку, захист кордонів тощо.

Сучасні уявлення про правову державу базуються на романо-германських та англосаксонських традиціях, а їх теоретичним підґрунтям вважаються вчення англійського філософа Д. Локка та німецького філо­софа І. Канта. Термін «правова держава» вперше з'явився на початку XIX ст. у німецькій літературі, а подальший розвиток ця концепція отри­мала в середині цього ж століття. У XX ст. правова держава отримує до­даткові визначення, виступаючи як «соціальна правова демократична держава».

У сучасній літературі існує понад 140 визначень держави і різноманітні її типології. Однак усі вони зводяться до двох підходів розуміння сутності держави. Перший розглядає державу як систему владних відносин, а ін­ший - більш широкий, вбачає в ній політичний режим. Вдалим, на нашу думку, є таке визначення:

Держава - це соціально-політичний механізм, що виникає в кла­совому суспільстві з метою організації і впорядкування соціально неоднорідного суспільства, вирішення конфліктних ситуацій, забез­печення відповідного рівня соціальної стабільності системи, її ціліс­ності та безпеки.

Якщо визнати, що держава є носієм загальної функції - публічної влади, яка є необхідною для дотримання цілісності суспільства, забезпе­чення його існування, то апарат державного управління - механізм здійс­нення цієї функції. Саме з метою виконання загальної функції пов'язують виникнення держави та запровадження спеціалізованої людської діяльно­сті - соціального управління. Держава у цьому випадку уявляється як політична організація, наділена повноваженнями правочинного здійснен­ня загальної волі переважної більшості громадян. Тобто, держава як політико-правовий інститут виступає засобом реалізації мети суспільного роз­витку. Таким чином, суспільство вище від держави, оскільки остання є лише органом суспільства, яке через суспільні організації виробляє кате­горичні імперативи для держави як керуючої системи, які, в свою чергу, й визначають мету та засоби функціонування системи державного управ­ління [46, с 295]. Головне призначення держави полягає в тому, щоб ке­рувати суспільними справами. Будь-яка держава, як організація політич­ної влади в суспільстві, як соціальний і політичний інститут, проявляє себе у «зовнішніх» стосунках саме через практичне здійснення цієї влади. Дер­жавна влада втілюється в діяльності державних органів, які у своїй сукуп­ності утворюють механізм держави.

Центральним поняттям держави є влада, яка означає відносини за­лежності між людьми, в яких одні можуть здійснювати свою волю, нав'я­зувати її оточуючим [110]. Проблеми влади хвилювали ще древніх мисли­телів. Відносини влади були предметом уваги таких філософів і політич­них теоретиків Середньовіччя і Нового часу, як Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, і. Кант та ін. Суттєвий внесок у розробку теорії влади внесли М. Вебер, В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Г. Моргентау, Н. Пулантцас, Т. Парсонса.