3.2. «Історії Русів» – як об’єкт наукового дослідження ф. Шевченка

Одним з помітних досягнень українських історіографів було опрацювання знаменитої «Історії Русів»⁹⁶. Ф. Шевченко дві із своїх робіт присвятив видатній пам’ятці української історичної думки «Історії Русів»⁹⁷. У 1966 р. на сторінках «Українського історичного журналу» (№7) у рубриці «Наш календар» була опублікована стаття Ф.П. Шевченка «История Русов или Малой России» (До 120-річчя з часу видання твору)⁹⁸.

«Історія Русів» є найвизначнішим джерелом для вивчення української національно-політичної думки на зламі ХVІІІ – ХІХ століть. Він дає відповідь на питання, як саме сприймала тоді українська прогресивна громадськість історію України, зокрема від найдавніших часів до другої половини ХVІІІ ст. включно. Головна увага приділяється в ньому козацтву, національно-визвольній війні, Богдану Хмельницькому, історії Гетьманщини. Основний зміст твору – боротьба українського народу проти чужоземного поневолення; концепція – право (натуральне, моральне, історичне) кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток⁹⁹.

Федором Шевченком докладно висвітлено та позитивно, у не властивій для офіційної історіографії манері, оцінено національно-визвольні, антикріпосницькі та республіканські ідеї автора «Історії Русів»¹⁰⁰. Далі Ф.П. Шевченко, зокрема, пише: «Твір проникнутий глибоким патріотизмом, любов’ю до рідного народу, до України. І виявилися ці почуття в тому, що автор «Історії Русів» бачив творчу силу свого народу, радів з успіхів українського народу в боротьбі проти різних поневолювачів за свої права, за незалежність і рівність. Автор вважав цю боротьбу справедливою, законною, бо, за його словами, «всякое творение имеет право защищать бытие свое, собственность и свободу, и что к тому оно снабдено самою природою или Творцем достаточными орудиями или способом». Прикладом відданості вітчизні він вважав життя і діяльність Богдана Хмельницького, який «отечество свое и народ так любил, что покоем своим, здоровьем и самою жизнею всегда ему жертвовал без малейшего роптания»¹⁰¹.

Погляди автора «Истории Русов или Малой России» Федір Павлович називає прогресивними, а його історичну концепцію – передовою. Таким чином за узагальненими термінами він приховує від комуністичної цензури свою цілковиту згоду з національно-державницькою концепцією історії України, покладеною в основу цього твору. «Секрет популярності й успіху «Історії Русів», – пише Федір Павлович, – слід вбачати в прогресивності поглядів автора, в його прагненні зрозуміти суть історичного процесу й зробити певні висновки. Можна сказати, що це був перший на Україні твір з яскраво вираженою передовою концепцією багатовікової історії народу. Вплив його слід вбачати і в тому, що автор з прогресивних позицій оцінював події та явища, які відбувалися в Україні з найдавніших часів до початку 1769 р¹⁰².

Федір Павлович продовжує: «Автор «Історії Русів» з великим сумом говорить у передмові про тяжкі випробування, які випали на долю України. Він вважав, що «сия страна, как бы созданная или осужденная для руин, от частых нашествий иноплеменников, а еще частейших набегов и браней от народов соседних, и наконец, от непрестанных междоусобий и побоищ, перетерпела всех родов разорение, губительства и всесожжения и, так сказать, обагрена и напоена кровию человеческою и покрыта пеплом...»¹⁰³

Однак, зауважує Ф. Шевченко, хоч в «Історії Русів» показано тяжку долю українського народу, «але в автора твору це не викликає ненависті, ворожнечі щодо інших народів. Твір проникнутий гуманізмом, ідеєю дружнього, добросусідського співжиття українців з сусідніми народами. Устами свого любимого героя Богдана Хмельницького автор «Історії Русів» заявляє: «Союз и дружбу я готов держать со всеми народами, и никогда их не презрю, яко дара божественного и всему человечеству приличного»¹⁰⁴.

Дух, напрям книги, за твердженням Федора Павловича, «в багатьох відношеннях антикріпосницький. Автор виступає проти монархії, за республіку... Не раз на сторінках звучить засудження абсолютизму. Гетьман Богдан Хмельницький вважає, що монархічний лад це «самый опасный камень преткновения, на который все падшие сокрушатся и восстать (піднятися. – Ф.Ш.) не могут». Монархія, говорив гетьман, – ворожа «правам и обычаям народным, по которым они управляемы быть должны выбранными из себя всеми урядниками и самим гетьманом»¹⁰⁵.

Вперше в історіографії Федір Павлович Шевченко проаналізував характер і методику написання «Історії Русів», розкривши таким чином особливості і специфіку жанру цього історично-політичного твору, який, на його думку, «має чимало характерного для літературної розповіді, для художнього твору»¹⁰⁶.

Федір Павлович визначає, що в численній історичній літературі існують різні оцінки «Історії Русів» та окремих положень і концепцій, висунутих її автором, однак наукового обгрунтування поглядів автора немає. Але «недоліки, слабкі сторони й необґрунтованість ряду тверджень щодо «Історії Русів», – вважає вчений, – пояснюються надто малими результатами досліджень суспільно-політичного життя України наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст., тобто часу появи цього твору. Розглядати його, оцінювати локально, без зв’язку з суспільно-політичними подіями, ідейними устремліннями різних класів та груп тодішнього суспільства не можна, а недоліком ряду праць саме і є відсутність історичного підходу до оцінки та характеру твору». Тобто Федір Павлович закликає розглядати його у контексті доби, застосовувати системний метод дослідження, хоч цим терміном сам він не користується. Федір Павлович показує зразок тонкого аналізу і наукового синтезу, висловлює оригінальні думки, піднімаючись до історіософських узагальнень. Щоб читач упевнився в цьому і відчув особливість стилістики видатного українського історика, вважаю за необхідне навести великий уривок із статті¹⁰⁷.

Узагальнюючи, Ф.П. Шевченко після філософічного роздуму визначає «Історію Русів» як твір, що відбиває певний період розвитку української суспільно-політичної думки. «Документи епохи не зникають разом з нею, – пише, зокрема, він, – і залишаються як її надбання. Ті з них, де знайшли своє відображення передові ідеї, не старіють, їм час надає нової цінності. Багато прогресивних діячів минулого зверталися до «Історії Русів», бо знаходили в ній ідеї їм співзвучні. Цей твір є одним із етапів розвитку суспільно-політичної думки не тільки на Україні, але й в Росії»¹⁰⁸.

Ф.П. Шевченко висвітлив історію видання цього твору, який з’явився на зламі двох століть – ХVІІІ–ХІХ. Федір Павлович дає високу археографічну оцінку виданню О. Бодянського, який, маючи в своєму розпорядженні кілька рукописів, одібрав для видання найкращий. О. Бодянський не тільки провів складну роботу, пов’язану з підготовкою тексту до друку, але й став автором досить докладного коментаря під назвою «Подробный обзор «Истории Русов»¹⁰⁹.

«Видання «Історії Русів», – зауважує Федір Павлович, – стало початком нового етапу популярності твору та його вивчення. Написане про «Історію Русів» в кільканадцять разів перевершує обсяг самого твору, що став об’єктом дослідження не тільки історіографів, але й літературознавців». Закінчує він свою статтю закликом: «Настала пора перейти від окремих екскурсів про «Історію Русів» до монографічних досліджень. І, безумовно, важливу роль в цьому повинно відіграти нове наукове видання твору»¹¹⁰.

Друга стаття з’явилася в 1988 році в журналі «Пам’ятки України». Поштовхом до написання стала зустріч вченого із Ярославом. Дзирою весною 1987 року біля станції метро Хрещатик. «Він розпитував над чим я працюю», – згадує Я. Дзира, – я щиро похвалився, що готую до друку Козацький реєстр 1649 року та «Історію Русів» разом з Іваном Драчем. У цей час він кілька разів переконував мене, що знає автора «Історії Русів», але не називав його імені. Аж згодом я довідався, що він мав на увазі О. Марковича»¹¹¹.