Розділ ііі. Проблемні питання історії україни в наукових студіях федора шевченка

3.1. Погляди ф. Шевченка на формування української народності.

Концепція давньоруської народності в радянський час, починаючи з 40-х років, набула статусу найбільш аргументованої наукової теорії щодо етнічного розвитку східних слов’ян давньоруської доби, незважаючи на те, що в її рамках була представлена певна розбіжність думок дослідників стосовно деяких проблемних питань. Переважна більшість радянських істориків сходилася на тому, «що вже в ІХ – ХІІ ст. на основі півтора десятка східнослов’янських племінних об’єднань склалася відносно єдина давньоруська етнічна спільність, головною умовою консолідації якої була Київська Русь»⁷⁹. Аналізуючи праці радянських вчених з проблем етнічного розвитку Давньої Русі, академік П.П. Толочко різноманітні погляди, що зустрічаються в них стосовно стійкості давньоруської народності, зводить до трьох основних тезових узагальнень. Це – 1) «давньоруська народність» не представляла собою стійкої етнічної спільноти, і її розклад визначився державним розпадом Русі епохи феодальної роздробленості; 2) «давньоруська народність» була стійкою етнічною спільнотою і в часі значно пережила Київську Русь; 3) «давньоруська народність» у ХІІ – ХІІІ ст. переживала час подальшої консолідації і була одним з основних елементів єдності руських земель»⁸⁰.

Наукові погляди Ф. Шевченка щодо формування української народності пройшли еволюційний розвиток. Тут можна виділити три періоди, для кожного з яких були характерні різні підходи до вирішення питання. У кінці 40 – 50-х рр. ХХ ст. Шевченко дотримувався позицій, які за деякими рисами відповідали поглядам М. Грушевського. Зокрема, Ф. Шевченко наголошував на існуванні трьох окремих народностей ще на зорі історії Київської Русі, а феодальна роздробленість лише прискорила процес виокремлення народностей. Варто відзначити, що Ф.Шевченко висловлював власну думку, оскільки Інститут історії, який він власне представляв, вже відмовився від подібного трактування етногенезу українців⁸¹.

Концепція давньоруської народності – це витвір кремлівських ідеологів і за своєю суттю не є науковою⁸². «Батьком» концепції за Л. Залізняком є В. Мавродіна, який в 1948 році у праці «Формирование русской нации» вперше декларував існування в Київській Русі єдиного східнослов’янського етносу давньоруської народності⁸³. В 1952 році Інститут історії України мав провести дискусії на тему «До питання про єдиний древнєруський народ». Власне, наукові дебати з цього приводу в середовищі українських вчених (переважно істориків) відбулися ще в квітні та червні 1951 р. Під час диспутів низка науковців, серед них і Ф. Шевченко, піддавали сумніву як саме поняття «древнєруський народ» (чи «древнєруська народність»), так і концепцію загалом⁸⁴.

Чимало істориків, зокрема Ф. Шевченко, пов’язували початок виділення українського етносу із давньоруського народу з першою літописною згадкою про Україну під 1187 р⁸⁵. Проте антропологічні риси сучасних українців, як підтверджують дані антропології, в порівнянні з населенням України Х-ХІ століть, суттєво не змінилися. Дослідження з антропології, – стверджує Ф. Шевченко, – указують на генетичний зв’язок українців з древлянами, волинянами, тиверцями, полянами, білими хорватами і частково з сіверянами⁸⁶.

У 70-х рр. вчений змінив свої погляди на догоду існуючій кон’юнктурі, згідно якої українська народність почала формуватися з періоду розпаду давньоруської держави⁸⁷. В 1977 – 1979 рр. було реалізовано найбільш проект «історії УРСР» за радянський період. У восьми томах і десяти книгах було втілено найповнішу і деталізовану версію бачення історії України професійною історіографією в УРСР (авторами тексту були лише історики республіки)⁸⁸.

Ф. Шевченко був автором одного із підрозділів під назвою «Формування української народності». Вчений вперше виділив відмінні за своїм змістом «етапи» цього процесу. «Перший етап охоплював у цілому другу половину ХІІ і ХІІІ ст., тобто період феодальної роздробленості, який характеризувався тенденціями, з одного боку – до відокремлення певних територій, з другого – до об’єднання окремих земель внаслідок поглиблення суспільного поділу праці й зростання економічних зв’язків між ними. На цьому етапі з’являлися нові економічні, політичні і культурні центри, створювалися відповідні передумови для формування трьох східнослов’янських народностей». Роль «монголо-татарської навали» полягала у тому, що вона «посилила відособлення Північно-Східної Русі від Південно-Західної», а «загарбання південно-західних земель польськими, литовськими, угорськими феодалами ускладнило процес їх внутрішнього розвитку»⁸⁹.

Відповідно до концепції, другий етап охоплював ХІV – середину ХVІ ст., коли «з одного боку, значною мірою вже була подолана феодальна роздробленість в економічній сфері, з другого – основна частина південно-західних (українських) земель підпала під владу польських і литовських феодалів». Останній чинник, мовляв, затримував формування української народності⁹⁰.

Третій етап тривав впродовж другої половини ХVІ – середини ХVІІ ст. «Ці часи характеризувалися дальшим розвитком ремесла і торгівлі, посиленням ролі міст як економічних центрів, розширенням єдиного внутрішнього, тобто національного, ринку на більшій частині території України. Одночасно посилення соціального і національно-релігійного [...] гніту зумовило піднесення антифеодальної і визвольної боротьби народних мас, що сприяло зростанню національної самосвідомості і знайшло своє відображення у всіх галузях культурного життя»⁹¹.

На всіх згаданих етапах відбувалося складання основних рис української народності, які порівняно докладно розглянуто в синтезі: території, мови, спільності господарського життя, психічного складу, національної самосвідомості, особливостей побуту⁹².

Таким чином, новизна запропонованої в узагальненні концепції полягає у виразній періодизації формування української народності, наголошуванні на первинності у цьому процесі внутрішніх, насамперед соціально-економічних факторів, чіткій вказівці на започаткування відмінностей між українцями і росіянами вже в період Київської Русі. Звичайно, що базова схема, яка витлумачувала утворення української народності, залишилась незмінною⁹³.

Виразніше, ніж у попередніх синтезах, хоча й на незначному фактологічному матеріалі, трактований процес формування «української буржуазної нації». Зазначається, що складання «на базі феодальної народності елементів української буржуазної нації» почалося в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. і відбувалося «одночасно і у взаємному зв’язку з російською та білоруською націями». В основі цього процесу були «консолідація українських земель, дальший прогрес економіки, значні здобутки культури». Завершення складання «української буржуазної нації» відбулось на кінець ХІХ ст., коли в українського народу були вже наявними «всі основні ознаки нації: спільність території, економічного життя, мови, закріпленої в літературі, спільність національного характеру, що проявлявся в спільній за формою, але класовій за змістом культурі»⁹⁴.

Проте впродовж 70 – 80-х рр., працюючи над даною тематикою, Ф. Шевченко студіював праці В. Антоновича, М. Грушевського, істориків діаспори, в яких подавалася альтернативна візія означеної проблеми. У 80-і роки виходить низка робіт, присвячених окремим персоналіям, де аналізується їхній внесок у дослідження формування української нації у XVII cт. Так, крізь призму поглядів Богдана Хмельницького формування української нації показав Ф. Шевченко. Посилаючись на матеріали про гетьмана, дослідник акцентує увагу на релігійному, правовому, етнічному, територіальному факторах, що зумовили формування української нації у XVII ст. Вчений зазначає, що «Б. Хмельницький першим ввів в офіційні документи назву «Україна» в ширшому розумінні, ніж побутувала вона раніше, до визвольної війни». Саме події 1648 – 1654 рр. Ф. Шевченко називає «виявом національної свідомості українського народу»⁹⁵.