Міністерство освіти і науки, молоді і спорту

Національний університет «Острозька академія»

Факультет міжнародних відносин

Кафедра історії ім. М.П. Ковальського

ТРОЦЮК ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В НАУКОВОМУ ДОРОБКУ ФЕДОРА ШЕВЧЕНКА

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА

НА ЗДОБУТТЯ

ОСВІТНЬО-КВАЛІФІКАЦІЙНОГО РІВНЯ

БАКАЛАВРА ІСТОРІЇ

Науковий керівник:

доктор історичних наук

професор, Яремчук В.П.

Острог – 2013

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………...

РОЗДІЛ І. ФЕДІР ПАВЛОВИЧ ШЕВЧЕНКО ЯК ДОСЛІДНИК ІСТОРІЇ ДОБИ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ………………………………………………………

РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ КІНЦЯ ХVIII – СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ…………………………………………………..

2.1. Історія Буковини в науковому доробку Ф. Шевченка………………………

2.2. Федір Шевченко і дослідження історії Закарпаття………………………….

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ В НАУКОВИХ СТУДІЯХ ФЕДОРА ШЕВЧЕНКА……………………………..

3.1. Погляди Ф. Шевченка на формування української народності…………….

3.2. «Історії Русів» – як об’єкт наукового дослідження Ф. Шевченка………….

3.3. Німецько-радянська війна в науковому доробку Ф. Шевченка…………….

3.4. Дослідження Поділля та Київщини Ф. Шевченко…………………………..

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………......

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………………...

ВСТУП

Актуальність теми. Кожний період історії має своїх відомих осіб, не є виключенням і в цьому радянський період української історії. До таких осіб поправу можна віднести Федора Павловича Шевченка: доктора історичних наук, член-кореспондента Національної академії наук України відомого українського історика, архівіста, історіографа, джерелознавця, археографа, спеціаліста багатьох галузях вітчизняної історичної науки, Людина своєї справи та історичної епохи. Вивчення його діяльності та наукової спадщини набуває особливого пріоритету. Розробка даної тематики в сучасній історіографії обмежується переважно довідковими статтями в енциклопедичних виданнях та короткими сюжетами в історіографічних нарисах. Відтак є необхідність у комплексному дослідженні творчості та життєвого шляху історика. Це передбачає ґрунтовний аналіз його праць в контексті досягнень історичної науки на різних періодах її розвитку, а також біографії на тлі соціально-політичних подій 30-90-х рр. ХХ ст. – доволі суперечливого і драматичного періоду як для розвитку історичної науки так і українського суспільства в цілому.

Об’єктом дослідження є наукова і організаційна діяльність українського радянського історика Ф. Шевченка.

Предметом дослідження став процес формування та еволюції наукових поглядів Ф. Шевченка на проблемні питання історії України.

Мета роботи полягає у всебічному аналізі наукових поглядів Ф. Шевченка на тлі суспільно-політичних подій 30-90-х років ХХ століття. Мета конкретизована в наступних дослідницьких завданнях:

1. Проаналізувати наукову спадщину історика, визначити її основні пріоритети та тематику наукових праць.

2. Дослідити праці історика, пов’язані з тематикою Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

3. Здійснити науковий огляд робіт Ф. Шевченка, в яких проаналізовано історію західноукраїнських земель.

4. Визначити основні фактори впливу на еволюцію поглядів Ф. Шевченка.

5. Оцінити роль Ф. Шевченка в дослідженнях регіональної історії України.

Методологія дослідження. Будь-яке біоісторіографічне дослідження має базуватися на принципі історизму для вивчення життя і наукової творчості особистості. В роботі доцільно застосовувати історико-порівняльний метод для дослідження наукових студій присвячених історії доби Хмельниччини, регіональній історії Закарпаття, Буковини. Дослідження наукових праць історика потребує застосовування історико-типологічного методу, результатом якого є систематизація й упорядкування творів, сюжетів, тем за притаманним ним ознакам, відповідним типам і категоріям.

Історіографія. Оцінюючи історіографічний доробок, в якому так чи інакше згадується або аналізується наукова творчість і життєвий шлях Ф.Шевченка, слід зауважити, що їх оцінка в історичних творах була опосередкована часом та пов’язаним із ним відповідним соціо-політичним тлом. Ще за життя вченого, у період 40-80-х рр., були написані численні праці, в яких представлено окремі аспекти його біографії та наукової творчості. Ця інформація має доволі фрагментарний характер. Загалом можна виокремити декілька сюжетів із визначеної теми, які стали предметом дослідження радянської історіографії: загальний огляд біографії, організаційної діяльності та аналіз наукового доробку з історії України ранньомодерного періоду. Однак у всіх працях ці питання представлені доволі фрагментарно, хибуючи подекуди на заангажованість. З початку 90-х рр., а також після смерті Ф.Шевченка (1995 р.), з’являються ряд праць, в яких порівняно глибше характеризуються окремі сюжети означеної теми.

Науковий збірник «Історіографічні дослідження в Україні», який видавався в 1968 – 1973 рр. і Ф. Шевченко був головним редактором видання. Його видання було відновлено в 1997 р., випуск 7 був присвячений пам’яті вченого. У збірнику було вміщено ряд статей: Р. Симоненко, В. Савчук, Я. Дзира та ін. Проте найбільш масштабною є праця О. Апанович, що вперше побачила світ у 2000 р. незначним накладом. Наступне її видання було здійснене в рік ювілею Ф.Шевченка в 2004 р.

Із нагоди 90-річного ювілею Ф.Шевченка провідними українськими архівними установами та Інститутом історії України був виданий збірник на пошану історика у 2-х томах, до якого увійшли документи, пов’язані із життям та творчістю вченого, спогади колег, статті самого Ф.Шевченка, наукові розвідки, написані сучасними науковцями з проблем середньовічної та ранньомодерної історії України, які належали до кола наукових інтересів історика.

В 2007 р. С. Батуріна захистила дисертацію на тему «Федір Павлович Шевченко: життя і творчість». Дисертація є комплексним дослідженням біографії та наукової спадщини українського історика, архівіста, організатора науки, спеціаліста в області спеціальних історичних дисциплін, історії України, Ф. Шевченка. Також проаналізовано біографію Ф.Шевченко у контексті суспільно-політичних подій вітчизняної історії 30 – 90-х рр. ХХ ст., відмічено його роль в організації української історичної науки. Крім цього С. Батуріна опублікувала ряд статей про наукову діяльність Ф. Шевченка.

Джерельна база дослідження. Здійснення даного дослідження вимагає залучення широкого масиву історіографічних джерел. Такими, згідно із висновками І. Колесник, є «специфічна група джерел, які містять інформацію про історіографічний процес і водночас постають доробком цього процесу. Йдеться про синтетичні історичні студії, статті, монографії, рецензії, критичні огляди, доповіді, чернетки, плани робіт, щоденники, автобіографії, приватне та ділове листування, офіційні, діловодні документи тощо. Історіографічним джерелом ці матеріали стають у процесі історіографічного дослідження». В роботі використано статті Ф. Шевченка із «Українського історичного журналу», головним редактором якого він був протягом 15 років; монографія про історію Національно-визвольної війни середини XVII ст. під проводом Б. Хмельницького; Ф. Шевченко займався рецензуванням праць істориків на теми Хмельниччини, Коліївщини, регіональної історії тощо; не одноразово вчений був організатором і доповідачем наукових конференцій у Кам’янець-Подільському, Вінниці та інших містах України і зарубіжжя; цінний матеріал для дослідження становлять щоденникові записи Ф. Шевченка, що становлять два комплекси нотаток: перший – датовано 1942 – 1944 рр. і присвячені вони радісній події – народженню дочки та початку наукової архівної діяльності вченого, другий – датований автором 1968 – 1977 роками, що розкриває найдраматичніший період його академічного життя, пов’язаний з ідеологічними переслідуваннями, а також період своєрідної «реабілітації»; офіційні та діловодні документи були опубліковані в збірнику на пошану історика у 2-х томах, що побачив світ в 2004 р.; ще одним джерелом для дослідження наукової біографії вченого, реконструкції певних аспектів його творчого життя є листування із І. Крип’якевичем, Ю. Марголісом, М. Ковальським та ін.; важливим джерелом, яке доповнює в значній мірі інформацію архівних документів та епістолярних джерел є мемуари – спогади про Ф.Шевченка людей, які добре знали його за життя – колег, учнів, однодумців. Основний зміст роботи. У вступі подано загальну характеристику роботи, яка містить опис: актуальності теми, ступеня її наукової розробленості, об’єкту та предмету дослідження, основної мети та завдань, методологічної бази дослідження. У першому розділі науково-дослідницької роботи «Федір Павлович Шевченко як дослідник історії доби Хмельниччини» аналізується кандидатська дисертація «Російські воєводи на Україні в другій половині XVII ст.», в якій вчений сконцентрував основну увагу на ґенезі українсько-російських взаємин впродовж 50–70-х рр. ХVII ст. У монографії «Політичні та економічні взаємини України та Росії в другій половині XVII ст.» автор досліджує еволюцію українсько-російських взаємин на фоні подій Національно-визвольної війни до укладання Переяславської угоди 1654 р. У другому розділі «Історія західноукраїнських земель кінця XVIII – середини ХХ століття» описано історію селянського визвольного руху 40-х роках ХІХ ст. на Буковині, культурно-освітні тенденції на Закарпатті в період середньовіччя, соціально-економічне і політичне становище на західноукраїнських землях після приєднання цих територій до радянської України. У третьому розділі «Проблемні питання історії України в наукових студіях Федора Шевченка» розглядається широка проблематика наукових студій Ф. Шевченка. У першому підрозділі аналізується еволюція наукових поглядів історика щодо важливої проблему вітчизняної історії – формування української народності. Другий підрозділ присвячений дослідженню «Історії Русів». У третьому підрозділі аналізуються роботи вченого присвяченні німецько-радянській війні. Дослідження з історії Поділля та Київщини становлять четвертий підрозділ. Структура та обсяг роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальна кількість сторінок 59. Кількість використаних джерел та літератури 55.

Розділ 1. Федір павлович шевченко як дослідник історії доби хмельниччини

Чи не найяскравішою постаттю з категорії тих істориків, хто мав партійний білет і українську душу, був Федір Шевченко¹. Член-кореспондент Академії наук України Федір Павлович Шевченко – відомий український історик, археограф, архівознавець, визначний фахівець з історії України періоду середньовіччя, історіографії та джерелознавства, – вчений широкого творчого діапазону, вмілий організатор історичних студій². Народився Ф.П. Шевченко 24 серпня 1914 р. в с. Дунаївці Новоушицького повіту Подільської губернії (нині м. Дунаївці Хмельницької області) у бідній селянській родині. Він пізнав важкий фізичний труд, працюючи після закінчення семирічки у колгоспі. Згодом він – робітник взуттєвої фабрики в Києві і водночас студент вечірнього робітфаку. Після закінчення робітфаку Ф. Шевченко вступив до московського історико-архівного інституту, закінчив його з відзнакою і був залишений в аспірантурі. Восени 1940 р. молодий фахівець став директором Державного обласного архіву в Чернівцях. Відтепер перед ним відкрився широкий простір для наукових досліджень. Проте здійсненню творчих задумів, реалізації широких планів перешкодила війна. У липні 1941 р. Ф.П. Шевченкові було доручено терміново евакуювати з Чернівців найцінніші архівні фонди. Протягом воєнних років він працював у різних архівних установах Російської Федерації та Узбекистану³.

Тематичний напрям своїх історичних досліджень Федір Павлович Шевченко визначив ще під час навчання в аспірантурі і підготовки кандидатської дисертації. Це – історія України, а конкретніше – період середини і другої половини ХVІІ століття. Аспірантура була створена при кафедрі допоміжних історичних дисциплін, з ініціативи О. Сперанського. Під науковим керівництвом О. Сперанського Ф. Шевченко приступив до підготовки кандидатської дисертації, після смерті О. Сперанського наукове керівництво науково-дослідною роботою Ф. Шевченка взяв на себе М. Тихомиров видатний історик-медієвіст, спеціаліст по історії Московського царства ХV – ХVІ ст., історіографії, спеціальних історичних дисциплін⁴. У травні 1943 року в Інституті історії Академії наук СРСР Ф. Шевченко захистив кандидатську дисертацію на тему: «Російські воєводи на Україні (Нариси взаємовідносин України з Росією в другій половині ХVІІ ст.)». Тема була новаторською, як і більшість наукових досліджень, що писалися під керівництвом О. Сперанського. До Ф. Шевченка питання російсько-українських взаємин у такому аспекті лише фрагментарно висвітлювалися в роботах по історії України, де в тій чи іншій мірі зачіпалася тематика Руїни – періоду від смерті Б. Хмельницького (1657 р.) по 1660-і рр⁵. Тема – взаємовідносини або більше – зв’язки з Росією – була неминучою, тому що неможливо було в Москві захистити кандидатську чи докторську дисертацію, присвячену історії тільки України, не пов’язавши її у той чи інший спосіб з історією Росії⁶.

На сьогодні зберігся єдиний чорновий примірник цієї розробки, який разом з особистим архівом історика зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. Війна та інші пов’язані з нею чинники напрацьованого матеріалу. Дисертація охоплює період від передумов Хмельниччини до кінця гетьманування Івана Брюховецького. Втім, за первинним задумом вченого, її хронологію планувалося розширити до кінця ХVІІ ст., включивши також інші тематичні блоки. Структура роботи складається із трьох розділів. В першому аналізуються передумови Визвольної війни, ситуація напередодні повстання, ґенеза українсько-російських взаємин до 1654 р. В другому розділі увага приділяється періоду до 1663 р. – початку гетьманування Івана Брюховецького. В останній структурній частині досліджується політичний курс гетьмана в контексті міждержавних взаємин⁷.

Тема Національно-визвольної війни не є основою в праці Ф. Шевченка, тому вона слугує радше необхідним вступом до висвітлення основної проблеми – взаємин російських воєвод та місцевої козацької адміністрації в перші десятиліття після Переяслава. Причини самої війни в дослідження визначено традиційно, в руслі народницької і радянської історіографій. Вони полягали в потрійному гніті – соціальному, національному та релігійному. Розгортання війни, на думку вченого, було також пов’язане з двома факторами – порушення традиційних прав козацтва і наявністю значного потенціалу для постійного кількісного збільшення цього стану. В той час, як у Європі, пише Ф.Шевченко, альтернативою соціального гніту була втеча в міста, то для українських реалій ХVI – XVII ст. такою альтернативою виступив степ, оскільки міста не були вільними, перебуваючи під магнатською зверхністю.

Перші успіхи Хмельницького у 1648 – 1649 рр. історик пов’язував із розгортанням масових виступів поспільства, що значно ускладнювало ситуацію для властей Речі Посполитої. Однак після укладення Зборівського миру 1649 р. остання дещо змінилася як у соціальному відношенні, так і у справі військової організації загонів Хмельницького. Саме укладення Зборівського миру, який розділив українське суспільство, що виступало доти єдиним фронтом, а не збіг нещасливих обставин і зрада хана, стало основною причиною поразки під Берестечком. Після Зборова, на думку Шевченка, Хмельницький починає проводити політику в угоду козацькій старшині, цим поглиблюючи дедалі глибший розкол в тогочасному суспільстві. Така позиція історика збігається з оцінкою інших представників радянської історіографії. Зокрема, вона простежується в творах історика-марксиста Матвія Яворського, який відмічав, що до Зборівської угоди мав місце спільний етап боротьби козацтва і поспільства супроти польського панування.

В загальному контексті радянської історіографії 30-х рр. Шевченко звинувачує Хмельницького в зраді інтересів українського народу. Втім, це робиться не так різко і прямолінійно, як іншими істориками того часу. Позиція Ф. Шевченка полягає в тому, що Хмельницький все ж таки вимушений був піти на підписання Зборівського договору, зрештою, так само, як і на підписання Переяславських статей, під тиском старшинського середовища, яке набрало впливу.

О. Оглоблин зазначав, що студії І. Крип’якевича та Ф. Шевченка вийшли за межі «офіційної совєтської схеми», а деякі історики з діаспори навіть уважали цих учених засновниками «реставраційного напряму» в українській радянській історіографії⁸. Так на думку С. Величенка: «У менш суворому політичному кліматі після 1956 р. «реформістські» історики, серед яких найвизначнішим був Федір Шевченко, не могли піти так далеко, щоб побудувати альтернативну схему національної історії, яка виключала б Україну історії СРСР. Проте вони мали можливість інтерпретувати «Тези» скоріше в широкому, ніж вузькому сенсі. Як наслідок, 1972 р. публікації, які обговорювали замовчувані раніше проблеми та не наголошували на темах «возз’єднання» та російської зверхності, допомагали читачам відчути зміну акцентів, з якими висвітлювалися українські національні особливості в рамках офіційного радянського наративу⁹.

Союз з Московським царством був вимушеною обставиною для Хмельницького. Ф. Шевченко послуговується в даному разі виробленою в тогочасній історіографії формулою «найменшого зла»¹⁰. У 1936 р. було розпочато конкурс з написання нових підручників з історії СРСР, а в серпні 1937 р. вийшла постанова журі урядової комісії стосовно конкурсу на кращий підручник. Саме постанова й визначила напрямок перегляду положень, що торкалися місця і ролі Київської Русі в історії східних слов’ян та приєднання України до Росії. Саме в ній вперше пролунала вказівка розглядати приєднання до Росії інших народів та держав як «найменше зло». До цієї постанови в офіційній радянській історіографії Переяславський акт оцінювався як «союз українських феодалів з російськими», який, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною. Відповідно до загальної концепції марксизму-ленінізму, як відмічає М. Брайчевський, цей факт, як і будь-який акт колоніальної анексії, розглядався як «безумовне зло». А в постанові журі вказувалося, що радянські історики «не бачать ніякої позитивної ролі в діях Хмельницького в XVII ст., в його боротьбі проти окупації України панською Польщею і султанською Туреччиною; факт переходу... України під владу Росії, розглядається... як абсолютне зло, поза зв’язком з конкретними історичними умовами того часу; автори не бачать, що... перед Україною стояла тоді альтернатива – чи бути поглинутою панською Польщею і султанською Туреччиною, чи перейти під владу Росії; вони не бачать, що друга перспектива була все ж найменшим злом». Отже, в цій постанові (авторство її приписують Й Сталіну) була дана директивна вказівка, як відтепер необхідно оцінювати подію «приєднання». В подальшому ця сталінська (?) теза в літературі стала називатися формулою, а іноді й теорією¹¹.

В праці Ф. Шевченка зазначено, що утворення Української держави у середині ХVІІ ст. припадає на період, коли її сусіди вже давно мали багатонаціональні держави – по суті імперії з тенденцією захоплення нових територій. З огляду на це, поява та зміцнення Української держави протирічило їх інтересам, тому її територія стала ареною боротьби за вплив між Стамбулом, Москвою та Варшавою. Саму Українську державу часів Богдана Хмельницького та його наступників вчений визначає як аристократичну республіку, яка після Зборівського миру була автономією в складі Речі Посполитої, а в 1654 р. потрапила у васальну залежність від Московського царства. Вчений намагався з’ясувати, чому влада у новоутвореній державі опинилася у руках старшини. Він наводить три основні причини, які не викликають особливих заперечень. По-перше, козаки були само організованою силою із власною ієрархією, відтак війна не руйнувала і не послаблювала владу старшин над ними, а радше навпаки. По-друге, у старшин ще до війни існували привілеї, як данина історичній долі. І, нарешті, третя причина полягала у великій кількості козаків на Україні, а значить старшині була підпорядкована значна маса людей. Інші стани населення, зауважує Шевченко, потрапили в залежність від старшинського прошарку: непокозачені селяни просто змінили свого господаря, шляхта була винищена або влилася до старшини, міщани також потрапила в залежність від козацької адміністрації.

Слід відзначити, що в аналізованій праці лейтмотивом звучить теза про старшин як господарів України, навіть гетьману верховна влада належала лише формально. З одного боку, вона обмежувалася царським урядом, з іншого – старшинськими угрупованнями. Адже коли гетьман дозволяв собі перевищувати повноваження і перебирати на себе деякі прерогативи старшин, він довго не затримувався при владі. За яскраві приклади Ф. Шевченко наводить трагічні фінали гетьманства Д. Многогрішного та І. Самойловича. На його думку, монарші функції гетьмана, наприклад Б. Хмельницького, уможливлювалися лише його особистим авторитетом.

Вибори гетьмана Ф. Шевченко називає розширеним пленумом старшин, який фактично замінив загальну козацьку раду. Серед причин останнього процесу він вважав великі територіальні межі держави, що унеможливлювало оперативний збір козаків на загальну раду, а представницька форма виборів так і не набула поширення. У своєму рукописі історик провів детальний аналіз центральних установ козацької держави і зробив висновок, що в основі її державного механізму лежала система доручень. Адже і до сьогодні історики достеменно не визначили функції таких посадовців, як, приміром, генеральний бунчужний чи генеральний хорунжий. Другий розділ дисертаційної роботи вчений присвятив періоду 1654 – 1663 рр. Таку доволі нетрадиційну періодизацію він аргументував тим, що в цей проміжок часу – від Переяславської ради до обрання на гетьманства Івана Брюховецького – московський уряд проводив обережну «розвідувальну» політику щодо України з метою подальшого наступу на її автономні права.

Характеризуючи союз з Москвою, Ф. Шевченко прослідкував його ґенезу, зазначаючи, що перші реальні дипломатичні контакти розпочалися лише після 1651 р. Вони були результатом тривалих і складних переговорів, інтенсивність яких з боку Москви помітно згасала через поразки українських військ. На його думку, лише після переможних акцій під Батогом 1652 р., успішних дій в Молдовії московський уряд значно активізував переговорний процес. Вчений відзначає, що навіть після позитивного рішення Земського собору у Москві зволікали із юридичним закріпленням відносин із гетьманом, притримуючись політики «дружнього нейтралітету». По підписанню переяславського договору царський уряд зіткнувся із певними труднощами. Проблеми інкорпорації ново приєднаних територій не була новою для Москви, відзначає Шевченко, однак приєднання України та особливості її внутрішнього устрою фактично звели нанівець попередній досвід. Постала необхідність вироблення нових принципів.

Втім, історик визначив декілька важливих позитивів, яким обернулося приєднання України для Московського царства. Він їх виклав у своїх відповідях на критику опонентів під час процедури захисту, які наголошували на недопустимості таких тверджень. Шевченко доводить, що в результаті приєднання України Московське царство отримало доволі сильного військового союзника, яким виступала козацька армія, у боротьбі проти Польщі, натомість поляки позбавлялися можливості використовувати цю армію проти своїх противників, зокрема, проти самої Москви. До того ж, Польща, втративши Україну, значно ослабла в економічному відношенні. Шевченко твердить, що Москва понесла помітно більші втрати у Лівонській війні, чим у війні після Переяслава, втім територіальні надбання від останньої були значно більші.

До безперечних позитивів вчений відносить також значне відсунення зовнішніх кордонів царства, що помітно посилювало його за рахунок українських земель як буферної зони. Головним же наслідком приєднання для Москви, на думку Ф. Шевченка, стала можливість прилучитися через Україну до європейської культури та політики. Московське царство поступово ставало серйозним та політики. Московське царство поступово ставало серйозним гравцем на європейській політичній арені. Для України союз з Москвою, про що Ф. Шевченко наголошує неодноразово, став джерелом конфліктів. Їх суть він визначив в існуванні потужної козацької адміністрації, з одного боку, і прагненні царського уряду за всяку ціну ослабити її позиції через нав’язування власних адміністративних органів, які часто дублювали функції українських урядовців.

В середині 50-х – на початку 60-х рр. в «українській незалежницькій історіографії» відбувається перехід в оцінці праць радянських істориків від звичайної констатації «русифікації» української історичної науки, підпорядкованості методології досліджень «марксистським ідеологічним догмам» до відзначення нових тенденцій, які виявилися на цей час. Однією з перших праць, яка розглянула названі проблеми, була монографія О. Оглоблина «Думки про сучасну українську історіографію», в якій автор звернув увагу на появу «вартісних, ґрунтовних, виконаних на високому рівні досліджень українських істориків, називаючи, зокрема, роботи І. Крип’якевича «Богдан Хмельницький» (К., 1954) та Ф. Шевченка «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.» (К., 1959)¹².

Концепцію Крип’якевича (з невеличкими змінами й «роз’ясненнями») повторює Ф. Шевченко в своїй монографії «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст.», який вважає, що «за своїм характером Україна вже в роки визвольної війни була аристократичною республікою, навіть олігархічною»¹³.

Основними причинами визвольної війни Ф. Шевченко називає економічний, політичний, національний, релігійний гніт, який існував на території України в першій половині XVII ст.¹⁴.

Щодо рушійних сил Хмельниччини, то в студії Федора Шевченка існують розходжень з офіційним трактуванням¹⁵. Основну рушійну силу становило кріпосне селянство, рядове козацтво і міські низи.

На передодні війни вчений називає найбільш численним станом селянство, яке було позбавлене всіх громадянських прав¹⁶. Неймовірно тяжкий феодальний гніт був причиною втеч селян в інші місцевості як однієї з найбільш поширених форм боротьби. Втечі відомі давно, але на Україні в першій половині XVII ст. вони набрали небувалого розмаху. У сорокових роках мали місце також і такі форми боротьби селян проти феодального гніту, як подача скарг, відмовлення від виконання повинностей, напади на панів та їх посіпак.

У Західній Європі кріпаки тікали головним чином у міста. На Україні ж міста перебували в дуже сильній залежності від феодалів і феодально-королівської адміністрації, і тому доводилось тікати в незаселені ще місцевості, в степ, на кордон з «диким полем», де постійними гістьми були татарські загони, що захоплювали людей в ясир – для продажу. Отже, на думку вченого «в ході боротьби українських народних мас проти феодально-кріпосницького і національного гніту, а також проти турецько-татарських нападів була створена військова сила – козацтво, центром якого в XVI ст. стала Запорозька Січ, що відіграла прогресивну роль в історії українського народу»¹⁷.

Козацтво як стан виник на певному етапі розвитку феодальних відносин на сході Європи. Ф. Шевченко звернув увагу, на тривалий процес становлення козацької верстви. Вчений робить висновок, що козацтво перетворилося на окремий соціальний стан українського суспільства у роки національно-визвольної війни¹⁸. Козацтво хоча і мало «вільності і права», але до 1648 року фактично не було привілейованим станом Речі Посполитої¹⁹. Довгий час воно переживало процес свого становлення, часто законом не визнавалося, коли не рахувати реєстрового козацтва, на існування якого фактично доводилося зважати іншим привілейованим станам, в тому числі й шляхетському²⁰.

Кількість козаків за період визвольної війни зросла до небувалих раніше розмірів. Автор, спираючись на широке коло архівних та інших джерел, зробив важливий концептуальний висновок про те, що в середині ХVІІ ст. козаки становили половину населення України. Так, під час перепису представниками російського уряду в 1654 р. серед 127 338 чоловік, які присягнули на вірність Росії, козаків було 62 949, міщан 62 454, шляхти 188 чоловік²¹.

В результаті Визвольної війни відбулися вирішальні зміни в становищі козацтва, яке тільки в цей час перетворюється в окремий суспільний стан. Зборівський договір 1649 р., королівські грамоти, березневі статті і царські жалувані грамоти 1654 р., складання реєстру перетворили козацтво в привілейований стан, з своїми правами, організацією, адміністрацією, судом²².

На відміну від І. Крип’якевича, який помірковано оцінював місце української шляхти в подіях середини ХVІІ ст., Ф. Шевченко докладно і доволі панегірично як для тексту 1950-х рр. описав місце цього суспільного прошарку в тогочасній конкретно-історичній ситуації. Наприклад, в цій праці можна знайти такий незвичайний в контексті історіографії «народно-визвольної війни» пасаж: «Слід відзначити, що багато шляхтичів прославилося в рядах української армії мужністю і рішучістю в боротьбі з загарбниками». Слова автора про те, що, мовляв, він у своєму дослідженні прагнув «не возвеличувати шляхту, а підкреслити, що її представники відіграли позитивну роль в подіях саме виходячи з своїх класових інтересів» виглядають ритуальним жестом, спрямованим на виправдання своїм надто сміливим міркуванням²³.

Вперше в історіографічній науці Ф. Шевченко використав таке історичне джерело, як реєстр усього Війська Запорозького. Цей державний і міжнародний документ був створений на основі Зборівської мирної угоди 1649 року між Україною і Польщею, за якою під козацьку владу на чолі з Богданом Хмельницьким переходили три воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське, а козацький реєстр збільшувався з 6 тисяч до 40 тисяч, тобто Польща визнавала збройні сили України. Реєстр усього Війська Запорозького 1649 року, мабуть, був першим частковим переписом українського населення. Реєстр охоплював 16 полків – адміністративних та військово-територіальних одиниць, з яких складалася на той час Українська Гетьманська держава. Із трьохсоттисячного українського козацтва до реєстру відібрали відповідне число заслужених козаків. Козацькі писарі на місцях, безпосередньо в сотнях і полках, з уст козаків занотували 40 тисяч національних імен і стільки ж прізвищ²⁴.

Ф. Шевченко писав, що після «перших успіхів серед козацтва, насамперед серед реєстрового сформувалися два табори: одні мали погляди, що польський уряд задовольнить їх вимоги, у тому ж разі, коли польське військо виступить на Україну, вони мали намір об’єднатись з селянами і свавільними козаками і знову покликати татар на допомогу. У другому таборі відбувся розкол: одна частина задовольнялась досягнутим, інша бажала йти далі, висувала нові, більш радикальні вимоги, що об’єктивно відповідали інтересам народних мас²⁵.

Федір Шевченко подає переконливий матеріал на підтвердження думки, що принаймні на першому етапі війни Б. Хмельницький домагався лише досягнення максимальних вигод для козацької старшини, але аж ніяк не «возз’єднання»²⁶.

Ф. Шевченко висловлює думку, що написання «першого листа Б. Хмельницького від 8 червня 1648 р. до царя, свідчило про певні зміни в поглядах керівників повстання. Після перших перемог керівники визвольної війни відчули більше сміливості і самостійності в своїх діях. Богдан Хмельницький, як політик і дипломат, та його оточення добре розуміли, що одним закликом до війни Росії проти Польщі обмежитися не можна. Треба було чим-небудь зацікавити російські правлячі кола²⁷. Таким зацікавленням вчений називає «ідеї про те, щоб російський цар Олексій Михайлович після смерті Владислава ІV став і королем польським», оскільки вона «була популярною серед шляхетських кіл на Україні», виразником інтересів яких в цьому випадку виступав Б. Хмельницький²⁸.

У своїй науковій студії вчений пише, що «побудова багатонаціональної держави на сході Європи, такої як Річ Посполита, Росія і Отаманська Порта, вимагає великих затрат для забезпечити функціонування державного апарату, армії та ін. Це добре розуміли тодішні українські державні діячі, які вже з перших днів визвольної війни посилено шукали виходу з становища в укладенні міжнародних союзів і створенні коаліцій з метою забезпечити існування державності»²⁹. Серед таких історик називав не тільки Росію, але й Річ Посполиту і Порту³⁰. Ф. Шевченко стверджує, що «можна було стати на шлях створення багатонаціональної української держави, правлячі кола України спробували стати на цей шлях. Досить нагадати про їх намагання розширити межі державності за рахунок введення козацького ладу на білоруських землях або за допомогою своєрідного династичного союзу України з Молдавією. Але такі спроби зазнали краху, бо тоді діяли більш сильні сусідні багатонаціональні держави»³¹.

В праці Ф. Шевченка відкрито оприлюднено відомості, що яскраво демонстрували й політичні пріоритети московського уряду на початку Хмельниччини. Вони показали, що російська влада, пов’язана з Річчю Посполитою договірними зобов’язаннями Поляновського миру 1634 р., не була схильною сприяти Україні, а швидше навпаки. Як показав Ф. Шевченко, такому розвитку подій запобігли народні заворушення в самій Москві. Історик прямо писав, що на початку повстання «правлячі кола Росії, зв’язані відповідними зобов’язаннями щодо Польщі, одержуючи найсуперечливіші відомості і виходячи з певних класових позицій, дуже насторожено і підозріло ставились до подій на Україні»³².

Висловлюючи своє ставлення до Богдана Хмельницького, Ф. Шевченко підкреслює його «класову обмеженість»³³: «очоливши національно-визвольну війну українського народу, Богдан Хмельницький та його однодумці і не мріяли про створення на Україні якогось іншого ладу, в якому не було б станів, привілеїв для одних і різних повинностей – для інших. Гетьман та його близьке оточення були людьми своєї епохи. Подібно до інших сучасників, вони уявляли собі феодальне суспільство як співіснування різних станів з різними правами. «Хто був шляхтич або козак і міщанин, і хто в якому чині раніше перебував, і які маєтності для себе мав, – щоб все було по-давньому», – заявив Хмельницький під час переговорів з представниками російського уряду у січні 1654 р.»³⁴.

Ф. Шевченко спробував також переглянути усталену для офіційного тлумачення подій середини ХVІІ ст. термінологію: в його книзі вони названі не «визвольною», «народно-визвольною війною», як того вимагала партійно-ідеологічна інтерпретація, а «національно-визвольною війною», поряд з термінами «возз’єднання» та «українська державність» зустрічаються й такі, як «приєднання», «об’єднання» та «Українська держава»³⁵.

Цікаві думки висловлює Федір Шевченко щодо причин «приєднання» України до Росії в 1654 р. Однією з причин вчений називає масові втечі російських селян на територію України після прийняття «Уложення» 1649 р., згідно якого була ліквідована відмінність між вотчинним і помісним землеволодінням, селян остаточно закріпачили. «Уложення» 1649 p. ліквідувало «урочні» роки, кріпосники мали право в будь-який час повернути селянина-втікача. Але цього поміщик не міг зробити, коли селяни тікали за кордон³⁶. Ф. Шевченко продовжує свою думку, що «під час визвольної війни російські прикордонні воєводи звертались до української адміністрації з проханнями, а іноді і вимогами видати селян-кріпаків, які втекли з Росії на Україну, проте українська адміністрація, як правило, відмовлялась видавати втікачів. Так з подібним листом звернувся до полтавського полковника М. Пушкаря влітку 1650 р. бєлгородський воєвода І. Пронський. Як відомо, тікали не тільки одинаки, а й цілі сім’ї, з майном. У більшості випадків утікачі селились в прикордонних з Росією місцевостях, звідки вони таємно підтримували зв’язок з своїми односельчанами, переманювали інших кріпаків. Російські бояри, дворяни, діти боярські безумовно були заінтересовані в приєднанні України до Росії. Вони чекали, що після цього тисячі кріпаків будуть силою повернуті їм або в крайньому разі буде припинена втеча селян на Україну. Служилі люди, напевно, сподівались, що за службу одержуватимуть на Україні помістя і вотчини»³⁷.

Друга причина «приєднання» України до Росії полягає в тому, що «в 30-ті – 40-ві рр. російський уряд змушений був вживати заходів для безпеки своїх південних кордонів від татарських нападів. В ці райони найчастіше втікали кріпаки із центральних районів Росії, на що уряд часто закривав очі, що значно відбивалося на поміщицьких господарства, і змушувало дворян просити повернути втікачів. Політика російського уряду щодо цього питання перепліталася із політикою до України. Уряд хотів, щоб козаки заселили цю територію Росії, щоб дозволило забезпечити безпеку і зменшити потік втікачів. Проте цих пропозицій гетьманський уряд не прийняв»³⁸.

Третю причину Ф. Шевченко обґрунтував з тих ідейних міркувань, що «небезпека Туреччини або Кримського ханства змусила б гетьманський уряд потрапити у їхнє підданство, що в свою чергу негативно відобразилося для Росії, якій прийшлося більше уваги приділяти південним кордонам, використовуючи ресурси з центральних регіонів країни. В цей час гетьман та інші представники українського уряду при кожній нагоді не тільки говорили відносно позиції Туреччини, а й підкреслювали, що з приєднанням України до Росії можна було б вести війну з Туреччиною за визволення православних від бусурманського гніту і приєднати до Росії Крим. Перспектива, що Україна може в силу обставин перейти до складу Туреччини, дуже непокоїла російські правлячі кола. І це був один з найважливіших аргументів на користь приєднання України до Росії при обговоренні питання на Земському Соборі 1653 р.»³⁹.

Зовнішньополітичний фактор суперечності між Росіє і Річ Посполитою, був закладений ще в одній з причин «приєднання» України до Росії. «Саме завдяки приєднанню України, Росія змогла без проблем вирішити питання війни з Річчю Посполитою»⁴⁰, – вважає вчений. Приєднання України до Росії і встановлення політичних і економічних зв’язків на думку Ф. Шевченка, мало позитивний вплив для української державності⁴¹.

Ф. Шевченко розкрив процес комплектування козацького війська представниками різних національностей⁴². Встановити осіб інших народностей у визвольній війні вченому вдається на основі реєстру 1649 року. Крім вже згаданого російського народу, який втікав на територію України, активну участь брав і білоруський народ. Матеріали періоду визвольної війни свідчать також про давні дружні зв’язки між українським та румунським народами. З інших православних народів у козацькому війську були серби, болгари і греки. Були у гетьманському війську і інші представники європейських національностей: чехи, німці, поляки, угорці. Серед національностей були і народи, які не мали власної держави: євреї, цигани. У реєстрі зафіксовано прізвища татарського походження⁴³.

Дослідницькі підходи І.Крип’якевича щодо українсько-російської угоди вплинули й на Ф. Шевченка. Тим паче, що обох істориків пов’язувала тривала та конструктивна творча співпраця. Відтак Ф. Шевченко у своїй монографії «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVІІ ст.», котру Я. Пеленський назвав однією з найважливіших праць з історії Хмельниччини із виданих в УРСР, акцентував увагу на адміністративній системі та дипломатичній службі Гетьманщини за часів Б.Хмельницького, але також оминув питання історико-юридичної оцінки договору . Проте у його праці інколи використовувався термін «приєднання», який, щоправда, пов’язувався з намірами російського уряду.