«Теорія тіла» у хх ст. Характеристика е. Кречмера.
Ернест Кречмер «Будова тіла і характер» (1921р.) – тіло і техніка нерозривно між собою пов’язані. Кречмер стверджував, що у здорових людей існує залежність між будовою тіла та психічними якостями і визначав три типи темпераменту, що залежать від типу будови тіла.
Типи людей:
1) лептосоматик (leptos – слабкий) – тендітна будова, високий зріст, витягнуте обличчя, довгий ніс – тип темпераменту шизотимік. Шизотиміки (назва походить від терміна «шизофренія») мають лептосоматичну або астенічну статуру. При розладі психіки виявляють схильність до шизофренії. Замкнуті, схильні до коливань емоцій, уперті, малопіддатливі до зміни установок і поглядів. Вако пристосовуються до оточення, схильні до абстракції;
2) пікнік (pyknos – товстий) – велика кількість жирової тканини, надмірна повнота, малий або середній зріст, великий живіт, кругла голова – тип темпераменту циклотимік. Циклотиміки (назва походить від терміна «циркулярний психоз», або «маніакально-депресивний психоз») є протилежністю шизотиміків. При порушенні психіки виявляють схильність до маніакально-депресивного психозу. Емоції їх коливаються між радістю і печаллю, легко контактують з оточенням, реалістичні в поглядах;
3) атлетик (athlon – боротьба) – розвинена мускулатура, міцна будова тіла, високий або середній зріст, широкі плечі, вузькі стегна, випуклі кістки обличчя – тип темпераменту іксотимік;
4) диспластик (dys – погано; plastos – сформований) – будова безформена, неправильна. Можливі різні деформації тіла. Тип темпераменту змішаний або не визначається зовсім.
Сангвінік – оптимісти (епоха Ренесансу);
Психостеніки – реалістичні інтраверти (образ Гамлета);
Істерик – живуть у своїй реальності;
Епілептоїд – прагматичний тип (Сталін);
Шизоїд – людина ХХ ст., інтраверт для якого зовнішній світ не існує;
Мозаїчний (змішаний) – люди, які перейняли певні психічні захворювання, розвиток культури особистості.
Культурні і тілесні канони.
Канон – система ідеальних пропорцій людського тіла. Тілесні канони поділяються на: локальні та історичних культур. Канони локальних культур – еталон тілесної краси. Красивим або модним визначається те, що є необхідним в суспільстві.
Історичні канони людського тіла (Європа):
Античність – тілесний канон пов’язаний із способом мислення греків. Тип мислення визначається як скульптурний. Тіло – наріжний камінь культури. Ретельний геометричний вимір тіла. Ідеал – калокагатія. Пропагується любов до повсякденних радощів (їжа). Давньогрецький каонон ідеального тіла був розроблений давньогрецьким скульптором Поліклетом в V ст. до н.е.. Скульптор математичним способом вирахував пропорції ідеального людського тіла (згідно з його уявленнями про ідеал). Результати його обчислень: голова – 1/7 всього зросту, обличчя і кисть руки – 1/10, ступня – 1/6. Практично канон Поліклета був втілений ним у статуї Дорифор («Списник»). Статуя юнака сповнена впевненості, врівноваженість частин тіла уособлює могутність фізичної сили. Широкі плечі майже дорівнюють висоті тулуба, висота голови вісім разів укладається по висоті тіла, а центр «золотого перетину» припадає на рівень пупка. Канон тіла запропонований Поліклетом (принцип золотого перетину – більша частина до меншої відноситься пропорційно). Головне завдання мистецтва – передати красу античного тіла. Витривалість – одна з основних характеристик жінки: прямий ніс і вигнуті брови, плоскостопість. Некрасиво – великі груди і помітний живіт. Ліпій переосмислив ідеал краси, зображуючи характер, а не зовнішню красу. Зовнішня непривабливість стає об’єктом естетичного осмислення. Тілесність – конструктивний принцип усієї античної культури. Через тіло передається духовний стан людини.
Середньовіччя – людина – істота піднесена (перша душа). Чітко простежується дуальність духу та тіла. Критичне ставлення до тіла (потрібно розвивати душу і пригнічувати тіло). Практика монашества (пригнічення репродуктивної функції). Тіло максимально закривається. Ставлення до відьми як до жінки, що продала душу дияволу, бо вона красива і приваблива. Перевіряли роздягаючи, спалювали голими.
В іконописі одухотвореність передавали через обличчя. Ноги були босими і відкритими. Відкриті руки. Ікона – наслідування Фаюмського портрету. Краса викликала підозри. Ідеал жінки – низька худа жінка з вузькими бедрами, блідою шкірою, сором’язлива. Пригнічена чуттєвість і високий лоб – ідеал чоловіка. Єдність чуттєвого і надчуттєвого.
Відродження – тіло і дух рівні. Жінки стають пишними. Величезний лоб – ознака найвищої краси. В чоловічому образі поєднуються неповторність, універсальність, індивідуальність, духовність, тілесність.
Просвітництво – протиставлення світу краси світові розуму. Декарт говорив про інтелектуальні (дух) та матеріальні (тіло) речі. Тілесність ототожнюють із річчю. Суб’єкт – зречення своєї власної присутності у світі. Мисляче «Я» позбавлене будь-якої тілесності. Не робить розмежування між чоловіком та жінкою, але мислити може лише чоловік. Свідомість не пов’язана з тілом. Суб’єкт має властивості: мислити, сприймати індивідуальні якості відсторонюються. Тіло – це машина, яка підтримує життя. Мислення забезпечує істинне існування.
Бароко – особистість – багатопланова істота, людина наділена інтенсивним емоційним життям. Особлива увага приділяється потворному, дизгаргармонійному, фантастичному.
Рококо і сентименталізм – витончене тіло – ознака витонченого духу. Ідеал формується за допомогою зовнішнього вигляду. Ознака краси – бліда шкіра. Пастельні тони в одязі. Головний критерій краси – жіночність.
Еклектичний образ – єдність неутвореного і утвореного буття. В тілі сучасної людини локалізуються усі відчуття. Тіло оцінюється як знаряддя (Гофман). Фуко – резерв моделей зримого утворює місток між тим, що можна побачити і тим, що можна висловити. Екзистенційно-пластична єдність робить можливим діалог між річчю і тілом.
Мерло-Понті: тіло – спосіб існування людини у світі, тіло позбавлене горизонту (немаэ межі). Тіло поза сприйняттям, його не можна оглянути, лише дзеркало робить тіло зримим. Ми конструюємо свій образ через дзеркало. Тіло самоусвідомлює себе. Тіло посередник між свідомістю і транецентними речами.
В ХХ ст.. тіло перетворюється на метафору. Ніцше говорить, що тіло – це соматична дія, живий безперервний потік, який поглинає речі світу.
М. Фуко: тіло – композиція зримих сил, машина, що продукує точне відтворювані за командою рухи. Зараз людське тіло є тілом культурним.