Східне Середземномор'я:

Культура землеробства у цьому регіоні була невисокою через відсутність великих рік та убогість ґрунтів. В архаїчну добу землю спушували мотикою, потім почали використовувати соху, в яку впрягали биків. Чимало уваги приділялося городництву, виноградарству, вирощуванню оливкових дерев. Були розвинені багато ремесел.

Політичний устрій фінікійських міст-держав був монархічним, однак міські общини чинили значний тиск на царів. Наймогутнішим суспільним прошарком було купецтво, яке ефективно витісняло з державного апарату родову аристократію. Йому не потрібні були великі державні об'єднання, тому фінікійці так і не утворили централізованої держави.

Зайве говорити, що основою їхньої економіки була торгівля. Основним предметом експорту була пурпурова фарба, яка мала багато відтінків і не вигорала і не линяла. Чималий зиск фінікійці мали також від торгівлі склом (цю технологію вони зберегли до кінця Римської імперії, а потім її перейняли венеціанці). Для своїх потреб вони створили потужний торговельно-військовий флот, рівного якому не було в Середземномор'ї більш як 600 років.

Рівень господарського розвитку Сирії поступався фінікійцям. Її населення займалося кочовим скотарством та посередницькою торгівлею. Про систему суспільних відносин джерела мовчать.

Староєврейське суспільство було клановим, його основу становив батьківський рід. Родичі спільно володіли землею, справляли релігійні свята, були пов’язані традиціями кровної помсти та взаємодопомоги. Із патріархальних родів складалися коліна, які часто ворогували між собою попервах. Окремим прошарком було жрецтво, яке складалося із священиків та левітів (останні були окремим коліном, які проживало не гуртом, а на території всіх інших колін і жили із спеціального податку). Соціальної рівності не було, однак родові зв’язки при цьому залишалися дуже міцними і тому були поширені традиції взаємодопомоги, які об’єднували багатих і бідних в один клан. У староєврейському суспільстві було поширено і рабовласництво, причому були раби вічні (інородці) та тимчасові (євреї, що потрапили у боргову кабалу).

Євреї займалися землеробством, виноградарством (в Ізраїлі) та скотарством в (Іудеї). Також вони були вправними ремісниками і активними торгівцями. Приділяли значну увагу фортифікаційному будівництву, що призвело до значної урбанізації Палестини. Міста були невеликі (2 – 4 тис. жителів, у Єрусалимі та Самарії – по 10 тис.), але добре укріпленими.

Стародавня Персія:

У державі Ахеменідів було три основні соціальні групи: 1) повноправні громадяни міст; 2) вільні, але позбавлені прав залежні люди; 3) раби. Причому термін «раби» в Перській імперії застосовувався майже до всіх без винятку людей, оскільки цей термін стосувався всіх підданих імператора. Тому він був соціально розмитим. Загалом рабська праця використовувалася в цій державі в досить скромних масштабах і рабами ставали виключно представники поневолених народів.

В завойованих народів перси повідбирали кращі землі і знать організовувала там свої господарства. Таким чином, перські вельможі, і, особливо, цар, були казково багатими. Цар був юридичним власником всієї землі. Він дарував вищим чиновникам села і містечка, населення яких, окрім сплати податків у царську казну, змушене було ще й утримувати «благодійника». Нижчі чиновники отримували плату продуктами та тканинами. Основним джерелом доходів казни були податки, яких було надзвичайно багато, пізніше сатрапи почали вводити власні податки, що робило життя простого люду дуже нелегким.

Хоча основним заняттям населення було сільське господарство, однак загалом економіка в такій великій державі була багатогалузевою. В Єгипті та Вавилонії вирощували зернові культури, в Мідії та Вірменії займались скотарством, в Персії виготовляли кращі сорти вин та займалися садівництвом. Поширене було бджільництво, птахівництво. Кожен регіон розвивав ремесла. Неабияку роль відігравала торгівля, бо через Персію пролягали практично всі тогочасні торгові шляхи. В морській торгівлі найспритнішими були фінікійці.

Перські царі дбали про розвиток комунікацій, бо він був необхідний для керівництва такою імперією. Тому існувала розгалужена мережа доріг, які надійно охоронялися і добре обслуговувалися, були забудовані станціями, постоялими дворами. Царські гінці, змінюючи коней, здатні були швидко доставляти повідомлення на значні відстані. Також існувала система світлового телеграфу.

У самій Персії та Мідії житла будували із цегли-сирцю, вони були одноповерхові із плоским дахом. В містах траплялися і двоповерхові будинки. Частина населення не порвала із кочовими традиціями і жила у шатрах.

Одяг давніх персів був розстібний. Шили його з грубої вовняної тканини, фарбували в синьо-зелені та жовто-коричневі тони. Чоловіки носили каптани, сорочки, поверх часто прикріплювали шкуру, на ноги взували м’які шкіряні черевики або невисокі чоботи. Перси були дуже сором’язливими і своє тіло прикривали майже повністю. Про жіночий одяг практично невідомо, бо перси були страшенними ревнивцями і ніколи жінок не зображали.

На відміну від єгиптян чи вавилонців, перси споживали м'ясні страви щоденно, оскільки худоби було вдосталь. Харчувалися також сиром, стравами з борошна і дуже полюбляли фрукти. Їжу запивали вином. Страву брали просто руками.

Сім'я була патріархальною. Кожен поважний перс мав кількох дружин та гурт наложниць. До чоловіка в сімї ставилися з пошаною, однак жінки користувалися сильним авторитетом у справах сімейних і безправними речами не були.

Питання 4.

Месопотамія:

Населення Межиріччя не розділяло світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний. Все, що можна було відчути, виразити і уявити, воно наділяло душею, здатністю мислити й діяти. Світ буквально кишів богами та духами. Кожне місто, село, сімя, людина, мали своїх богів-покровителів – могутніх і мудрих, проте не позбавлених людських пороків. Релігія відображала зміни в суспільному житті (так, перехід від кочового скотарства до землеробства відобразився у міфі про сварку між богом тваринництва Лахаром та богинею землеробства Ашнан, з якої переможницею вийшла остання).

На відміну від Єгипту, пересічний месопотамець мало переймався культовою практикою, залишаючи це для царя та жерців. З появою держав, світ почав уявлятися космічною державою, еліту якого становили боги, людям же випало бути їхніми слугами. Найважливіші питання вирішувалися на загальних зборах богів, серед яких найвищих було 7, кожен з них був володарем у своїй резиденції, мав за прислугу штат дрібних божків та демонів. Тобто, земні порядки проектувалися на небо. Релігія проголошувала царську владу священною. У Вавилоні обряд коронації завершувався «священним шлюбом» царя і верховної жриці, що символізувало шлюб верховного бога Мардука і богині Серпантіум (цей обряд перейшов від шумерів, які вбивали, а пізніше просто знімали правителя, який втрачав чоловічу силу, бо вважали його нездатним впливати на природу).

У шумерів найбільш шанованими були місячний, сонячний культ, також культ води та культ бога Енліля, що впорядкував Всесвіт і навчив людей землеробству і тваринництву. Вавилонці запозичили шумерський пантеон, однак найбільш шанованим у них був верховний бог Мардук. Пантеон ассирійських богів очолював Ашшур, який вважався покровителем царської влади. По всій Месопотамії також вшановували богиню кохання Іштар.

Мешканці Межиріччя вірили у потойбічне життя, але воно їм уявлялося як безрадісне животіння у країні без вороття, де постійно доводиться терпіти спрагу й голод. Ідея відплати за вчинками людини там не виникла, релігія нікому не обіцяла безсмертя. Можна собі уявити як важко жилося мешканцям Месопотамії, якщо вони не вірили, що бодай після смерті вони заживуть по-людськи. З Месопотамії дійшла до нас ідея про людське гріхопадіння, яке сталося тому, що люди порушили заборону богів не куштувати плодів з дерева життя і боги їх за це прогнали з раю. Також саме тут зародилася версія, що боги виліпили людину із глини (що не дивно, оскільки глина тут єдиний природній матеріал, якого є вдосталь).

Ментальність. Скоріш за все, жителі Межиріччя були затятими індивідуалістами. Вони обмежувалися турботами про себе та родину, громадські та релігійні справи перекладали на плечі царя, жерців та чиновників. Життєвими цінностями вважалися здоров'я, довголіття, наявність дітей, заможність. Ідеї особистої свободи в цьому суспільстві не виникали, поняття «воля», як і всюди на Стародавньому Сході не існувало. Звичайно, беззаконня, несправедливість, жорстокість не викликали симпатій навіть у ту епоху. Зростаюча майнова та соціальна нерівність, поява особливо жорстоких форм рабства бентежили багатьох. Але думки про радикальні зміни в суспільстві не виникали, життєвий досвід підказував багатьом, що соціальна стабільність варта більшого аніж химера суспільної перебудови. Нормальним вважалося становище, коли кожен задовольнявся своїм місцем у соціальній ієрархії і керувався відповідними нормами моралі. Людина вважалась гріховною від природи, здатною своєю поведінкою розгнівати наймилосердніших богів, тому будь-яке лихо сприймалося як божа кара. Така філософія не сприяла активній життєвій позиції, тому населення часто скаржилося на свою долю, але нічого не робило, щоб її покращити. Смерть означала перехід у небуття, тому сприймалася як велике зло, у зв’язку з чим моральним кредом мешканців було не приготування до смерті, а користування земними втіхами нетривалого життя. Тому месопотамці були людьми практичними, відданими земним проблемам. Хоча вони були працьовитими, однак ставилися до фізичної праці без пієтету (в жодному творі праця не прославляється як доброчесність, а неробство не засуджується як порок). Також відсутній осуд пияцтва та проституції, скоріш за все, населення змирилося з цими пороками, вважаючи їх неминучими.

Вдача у шумерів та вавилонців була м'яка, вони не оспівували войовничість і фізичну силу, а вихваляли стриманість, розважливість, незлостивість. Ассирійці навпаки, мали дуже крутий і войовничий характер, любили похвалитися кривавими подвигами і менше обтяжували себе науками. Це було пов’язано з тим, що вони довше зберігали залишки первісності.

Одним із основних надбань населення Межиріччя стало створення системи письма, яке потім назвали клинописом. Такі знаки появилися близько 3100 р. до н.е. Письмо пройшло кілька стадій розвитку аж до передачі позначками звукових складів (фонограма). Спочатку таке письмо було дуже громіздким і налічувало біля 2000 знаків, потім скоротилося до 350 – 400. Деякі позначки стали детермінативами, тобто вказували як слід читати й розуміти письмо (косий клин розділяв слова, вертикальний ставився перед чоловічим ім'ям, тощо). В середньовавилонську епоху клинопис став міжнародним письмом, його використовували навіть у Єгипті. Однак, уже в І тис. до н.е. його починають витісняти стародавні алфавіти. Основним матеріалом для письма були глиняні дощечки, готову табличку обпалювали в спеціальних печах. А на початку І тис. до н.е. почали писати також на вкритих воском дерев'яних дощечках, які потім «підшивали» за допомогою шнурка.

Ще в шумерську доби існували школи, причому більшість із них були світські, а не храмові. Вони готували землемірів і чиновників. Класів не існувало, 20 – 30 учнів незалежно від віку навчалося разом. У найбільших містах – Урі, Ніппурі, Вавилоні існували навчальні заклади вищого рівня, які готували вчителів і митців. Також у Месопотамії зародилася бібліотечна справа. При розкопках Ніневії було знайдено першу в історії людства бібліотеку царя Ашшурбаніпала – понад 25 тис. «книг» з усіх галузей знань.

Багатими для свого часу були і математичні знання, більшість з яких була здобута ще в шумерську епоху: чотири арифметичні дії, піднесення до квадрата і добування квадратного кореня, обчислення площі геометричних фігур. Сучасний розподіл кола на 360 градусів і години на 60 хвилин має в своїй основі ассиро-вавилонської шістесяткову систему лічби.

З прадавніх часів велося спостереження за зоряним небом. Храми на вершинах веж-зикуратів служили своєрідними обсерваторіями. Усі 12 сузір'їв Зодіаку, та й взагалі вся зоряна карта, яку можна було отримати без телескопа, була вже відома у Вавилоні. На основі астрономічних спостережень жерці розробили дуже точний місячний календар, необхідний для іригаційного землеробства. Рік вони ділили на 12 місяців. Перший у світі поділ тижня на 7 днів запровадили також у Межиріччі. Вавилоняни користувалися сонячними і водяними годинниками. Однак, астрономічні знання були нерозривно поєднані з астрологією. Своїми астрологічними прогнозами жерці впливали на політику, підводили релігійну базу під придворні перевороти і т.п.

Дуже високого рівня розвитку досягла медицина. Вавилонських лікарів часто запрошували в інші країни. У Вавилоні існували дві медичні школи на державному утриманні. Панацеєю від усіх болячок вважалася вода (бога медицини іменували «Той, хто знає воду»). Однак, медичні послуги коштували дуже дорого і були не по кишені простим жителям. Геродот повідомляв, що таких хворих виносили просто на вулицю і кожен, хто мав досвід такої хвороби, розказував йому як він її подолав. Також, окрім справді професійних лікарів, у суспільстві було багато шарлатанів, що зумовило державу ввести жорсткий контроль за цією галуззю.

Однак усі знання в Месопотамії, як і в Єгипті, мали суто прикладний характер. Вони, як зауважував І. Дьяконов були «донауковими», питання «чому», з якого, власне, починається наука, ще не ставилося.

Найвидатніша пам'ятка месопотамської літератури, якій судилося історичне безсмертя – «Поема про Гільгамеша», знайдена в бібліотеці Ашшурбаніпала. Вона створена ще в шумерські часи і розказує про царя Урука героя Гільгамеша. Гільгамеш зі своїм другом Енкіду здійснюють безліч подвигів. Один із найбільших подвигів полягав у тому, що смертний Гільгамеш відмовився стати чоловіком богині кохання Іштар, кинувши таким чином виклик всемогутнім богам. За це Іштар умертвила його друга Енкіду. Після смерті Енкіду Гільгамеш не може змиритися з тим, що боги зробили людей смертними. Він відправляється шукати секрет безсмертя. В ході пошуків герой зустрічає першу людину – Утнапішті, який йому розповідає про всесвітній потоп, бачений ним на власні очі. До кінця своїх мандрівок Гільгамеш, так і не отримавши чарівного засобу, розуміє: вічно живе в пам'яті нащадків той, хто здійснює добрі справи. Як висловився шумеролог С.Н. Крамер, «Проблеми і прагнення, що про них ідеться в епосі, близькі всім народам всіх епох. Це потреба в дружбі, звеличування вірності, поривання до особистої слави, до подвигів і пригод, нездоланний страх перед неминучою смертю та всепоглинаюча жага до безсмертя».

Основними монументальними спорудами були храми і палаци. Храми часто розміщувалися на вершині особливої ступінчастої вежі – зикурату. Зикурати складалися з декількох платформ, що звужуються догори, складених суцільною цегельною кладкою. Піднятися до храму, що знаходився на верхньому майданчику, можна було довгими круговими сходами і похилими підйомами. Верхівка зикурату була отарною частиною, куди мав право доступу лише верховний жрець. В давнину територія Месопотамії буквально рясніла зикуратами. Створені працею як вільних громадян, так і рабів, вони стали символами всемогутності держави. Відгомони слави месопотамських будівельників відбилися в біблійній розповіді про Вавилонську вежу. При розкопках древнього Вавилона знайдений підмурок гігантського зикурату, який, ймовірно, і був її прообразом.

Такими ж величними, як і культові споруди, були палаци правителів Шумеру, Аккаду, Вавилонії і особливо Ассирії. Так, вхід в царський палац у Ніневії був прикрашений багатьма величезними статуями божеств — крилатих людинобиків і людинолевів. На стінах залів — сюжетні рельєфи, що детально зображують життя правителя.

Розкопки у Вавилоні дозволили уточнити, як виглядали легендарні «висячі сади» цариці Семіраміди. Це була кам'яна будівля, що складається зі склепінчастих терас. На кожній терасі був шар землі, де і розбивали сад. Вода вгору подавалася за допомогою лопатевого водопроводу.