Східне Середземномор'я:

Ще у УІІІ – УІІ тис. до н.е. у цьому регіоні почався перехід до осілого способу життя і почала складатися землеробська культура. Пізніше тамтешнє населення потрапило під культурний вплив Єгипту і Месопотамії, освоїло садівництво та виноградарство, налагодило із сусідами тісні торговельні зв’язки. У ІІІ тис. до н.е. у Східному Середземномор'ї виникають перші торгові центри: Бібл, Тір, Сідон, Угарит та ін. У ІІ тис. до н.е. ця територія стала ареною боротьби могутніх держав та племінних союзів: Єгипту, Міттані, гіксосів, хетів, також панував внутрішній розбрат, що перешкоджало формуванню держав. На початку І тис. до н.е., коли Єгипет уже занепав, а Ассирія ще не встигла стати могутньою державою, цей регіон вступив у фазу розквіту.

Народ фінікійців, який жив біля моря, займався, переважно, посередницькою торгівлею і піратством. Їхні міста (Бібл, Тір, Сідон) на цьому процвітали, їхні кораблі мандрували усім Середземним морем, а у 602 р. до н.е. один з єгипетських фараонів спорядив фінікійську експедицію вздовж африканських берегів, яка протягом двох років обігнула увесь африканський материк. Демографічне переселення міст спричинило колонізацію Середземноморського узбережжя. Таким чином фінікійці створили ряд колоній, наймогутнішою з яких був Карфаген (територія сучасного Тунісу). Фінікійці ніколи не воювали, а завжди старалися зайняти нішу торгівлі у державі чергового завойовника. Вони справно сплачували данину єгиптянам, ассирійцям, вавилонянам, а згодом і персам, займаючись улюбленою справою – торгівлею і піратством. В імперії персів вони навіть взяли на себе всю міжнародну торгівлю держави.

У Сирії ж лідерство серед інших міст узяв на себе Дамаск, який підкорив довколишні території і навіть намагався чинити опір ассирійцям. Проте це не врятувало сирійців від підкорення спочатку Ассирією, потім Вавилонією, а згодом і Персією.

Історія Палестини і євреїв у Палестині надзвичайно заплутана була як тоді, так і залишається дотепер. Взагалі, євреї як народ, схоже, утворилися з різноплемінних груп, які попервах не були поєднані між собою ані етнічно, ні релігійно. Найвірогідніше, це були кочівники-семіти, які кількома хвилями прибували у цей край, очолювані вождями-суддями, воюючи із місцевим населенням. Скоріш за все, кочівники-євреї (між якими теж спочатку існував поділ на ізраїльтян та іудеїв) зуміли домовитися з місцевими племенами ханаанеїв і об'єднатися проти інших племен (зокрема, філістимлян). Першу загальноєврейську державу створив ізраїльтянин Саул, який переміг кілька сусідніх племен. Однак найбільшого розквіту вона досягла у Х ст. до н.е. за часів правління Давида та його сина Соломона, які мали іудейське походження. Давид поділив країну на округи, створив чиновницький апарат, переписав населення, а також поєднав місцеві культи з іудейським культом Яхве. Соломон спорудив могутні мури навколо столиці Єрусалиму та багатьох інших міст, сильно дбав за будівництво храмів і палаців. Його царство набувало дедалі більшого значення у міжнародній торгівлі, міжнародний авторитет зріс. Проте, після смерті Соломона, держава невдовзі розпалась на Ізраїль та Іудею, які ворогували між собою, причому Єрусалим залишився за Іудеєю. Соціальне розшарування в обох царствах сягнуло небезпечної межі.

В цій ситуації у обох державах поширився т.зв. «рух пророків». Це був унікальний в тогочасній історії феномен, суть якого полягала в тому, що окремі освічені люди, яких вважали ясновидцями, створили першу в історії людства ідеологію, що закликала до самозбереження єврейського народу і взаємодопомоги один одному. Грубо кажучи, це була перша націоналістична ідеологія у світі – за 2500 тис. років до виникнення такого поняття як націоналізм. Вона ґрунтувалася на проповідуванні богообраності єврейського народу, який повинен триматися осторонь від інших народів, не змішуючись із ними. Базовою рисою унікальності стала монотеїстична релігія бога Яхве – остаточний перехід до монотеїзму відбувся за правління царя Іосії у 621 р. до н.е. Історики вважають, що саме завдяки руху пророків і закладеним ними канонами у єврейський менталітет, стало можливим етнічне самозбереження євреїв впродовж всіх перипетій світової історії. Адже євреї не уникнули ассирійського, потім вавилонського панування, зруйнування Єрусалиму царем Навуходоносором ІІ, примусові розселення, перше з яких їм влаштував цар Вавилону. В часи Перської імперії вони знову замешкали у Палестині, в цей час остаточно утверджуються їхні релігійні і суспільні канони, що дали їм змогу підготуватися до майбутніх випробувань.