Тема: Давні цивілізації Близького Сходу
План:
Географічне становище.
Історичні віхи та події.
Суспільство, економіка, побут.
Релігія, ментальність, культура.
Цивілізаційна спадщина.
Питання 1.
Месопотамія:
Топонім «Месопотамія» з грецької означає «Межиріччя». Так називали греки заболочену долину двох річок-близнюків – Тігру і Євфрату. Територія Месопотамії окреслена Вірменським нагір’ям на півночі, горами Загросу на сході, Перською затокою на півдні та Аравійською пустелею на заході. Існує гіпотеза, що тепер долина Месопотамії довша на 120 – 150 км, аніж у давнину, оскільки Тігр і Євфрат за цей час на берег моря позносили багато мулу.
На відміну від Єгипту, територія Межиріччя не була географічно ізольованою. А це означало, що протягом усієї історії етнічний склад населення не залишався незмінним. Відкритість території зумовлювала періодичні вторгнення різних племен і народів, які або перекочовували і грабували осілих землеробів, або ж осідали і змішувалися з місцевими жителями, утворюючи щоразу нові етнічні спільноти.
Життєдайні русла Месопотамії – ріки Євфрат і Тігр, які витікають з Вірменського нагір’я і впадають у Перську затоку. Євфрат більш спокійний і мілководний, придатніший до судноплавства і безпечніший для сільського господарства. Тігр скутий високими берегами, мав бурхливу течію. Для його регулювання потрібні були водоналивні пристрої, тому територія біля нього була менш заселеною. Ці ріки не тільки несли вологу, а й щороку відкладали в долині біля 3 мільйонів тонн мулу, створюючи дуже родючі ґрунти, врожайність яких була фантастичною: «сам – 40», а у хороші роки – «сам – 80». Розливи рік відбувалися навесні і залежали від танення снігів у горах Вірменії, тому були нестабільні. На відміну від Нілу, найбільший розлив Тігру і Євфрату наставав ще до визрівання врожаю, тому землеробам доводилось перш, аніж приступати до посіву, відводити надлишки води в канали і басейни, звідки її використовували для поливу озимини. Русла обох рік час від часу «блукали», тому в Месопотамії часто можна зустріти гігантські руїни міст у пустелі. Розливи і паводки були нестабільними, часто рівень води піднімався на 10 – 12 м, що спричиняло катастрофічні руйнування. Під час спеки за лічені дні ґрунт висихав і робився твердим як обпалена глина, тому кожна найменша похибка у іригаційних роботах коштувала дуже дорого в плані продовольчого забезпечення.
Територія Месопотамії географічно поділяється на Північну (Верхню) і Південну (Нижню). Південна Месопотамія, яку ще називають Вавилонією, лежить у зоні пустельного клімату. З середини березня по кінець листопада, а, особливо, у липні-серпні там стояла пекельна спека. Нерідко шаленіли піщані та пилові бурі, після яких всі родючі землі були засипані піском. Дощу не бувало по 8 місяців. Взимку налітали ураганні зливи, які перетворювали долину на суцільне болото і люди боялися виходити за поріг будинку, бо вже біля нього можна було потонути. Коли встановлювалася спека, сонце за лічені дні висушувало землю і після цього на ґрунті залишався шар солі. Швидке поширення солончаків було великою небезпекою для сільського господарства. Також в очеретах річок та озер роїлися міріади комарів і часто поширювалася болотяна пропасниця. Щоб перетворити це місце на райський куточок населенню довелось будувати складну іригаційну систему. Родючий мул погано доходив до полів, натомість осідав у каналах і водоймищах, через що їх постійно треба було чистити. Якщо ж через недбалість чи напади чужинців іригація виходила з ладу – цілі області перетворювалися на пустелю. Природа у Вавилонії також не розщедрилась на сировинні ресурси, тому населення у господарських роботах обходилось річковою глиною та очеретом. За таких умов жителі цієї землі майже цілий рік змушені були каторжно працювати і потерпати від різних лих щоб вижити.
Північна Месопотамія являла собою вапнякове плато, типовий ландшафт якого – гірський кам'янистий степ з родючими землями. Хоча, орних земель також було небагато, бо до рік і струмків майже впритул підступали гори. Опадів і струмків вистачало, щоб не будувати складну систему дамб і каналів. У країні було вдосталь будівельного каменю та залізних руд. Цю територію перетинали прадавні торгові шляхи, тому населення мало всі можливості займатися міжнародною торгівлею та посередництвом.
Східне Середземномор'я:
Цей регіон займав територію між середньою та нижньою течією Євфрату на сході та Середземним морем на заході. На півночі він граничив з Малою Азією, а на півдні з Єгиптом. Це зона разючих природних контрастів: тут були і напівмертві пустелі, і родючі низини, і болота та озера, і вічнозелені ліси, і гори із засніженими вершинами. Із сировини в достатку була лишень деревина. Повноводних рік не існувало, натомість через цю територію проходило багато караванних шляхів, що давало поштовх до розвитку посередницької торгівлі. Повені населенню не загрожували, однак час від часі повторювалися землетруси та цунамі. Клімат сприяв господарській діяльності. Спекотне літо з піщаними бурями тривало впродовж квітня – жовтня, потім наставала осінь з густими туманами, а за нею зима із пронизливими вітрами, нерегулярними холодними зливами і, часом, зі снігом.
У кожній країні цього регіону існували свої особливості. Фінікія була приморською країною, відмежованою від сходу гірським хребтом Ліван. Гірські схили фінікійці обжили майже до вершин. Вологі морські вітри приносили вдосталь опадів, так що іригація була непотрібною. Берегова лінія мала вдосталь зручних бухт і гаваней, через що тут найбільше розвинулося мореплавство. Сирія теж мала вихід до моря, але морською країною не була. Через її територію йшли караванні шляхи і її населення займалося скотарством і торгівлею. Палестина розташовувалася південніше від Сирії і Фінікії. Через її територію протікала невелика річка Йордан, яка ділила країну на східну частину – непридатну для землеробства гірську та степову місцевість і на західну – освоєну, де були поля, садки, виноградники, луки та пасовиська. Також біля Палестини знаходилося Мертве море – найсолоніше озеро світу.
Стародавня Персія:
Перська держава виникла на сході від Месопотамії на території рівнинного Хузистану та Іранського нагір’я. Ця контрастність у природі зумовила широке розмаїття господарських занять у тамтешнього населення, яке теж було поділено на різні історико-етнографічні регіони: Елам, Мідію та власне Персію. На рівнині люди займалися землеробством, хоча врожаї на піщаних ґрунтах були далеко не такими рясними, як у сусідній Вавилонії, а проблема солончаків і тут переслідувала людей. У горах клімат був різко континентальний з великими перепадами температур влітку і взимку. Там люди теж займалися іригаційним землеробством, для чого використовували гірські струмки й озера, проте дуже багато було й кочових пастуших племен. Географічна ізольованість стояла на заваді проникненню іноземних культур, тому тамтешні люди жили відособленими общинами. В горах були великі поклади цінних порід і руд. Країну також перетинали торговельні шляхи.
Питання 2.
Месопотамія:
Найдавніші сліди людини в Месопотамії виявлені ще в період палеоліту. В ХІ – УІІІ тис. до н.е. там почався перехід до землеробства і осілого способу життя. Месопотамія була одним із найдавніших вогнищ землеробства на планеті. У УІ тис. до н.е. тамтешнє населення вже застосовувало примітивні іригаційні споруди. Наприкінці ІУ тис. до н.е. там з'являються найдавніші міста і протошумерська писемність (шумери – перший із знаних нами народів Месопотамії), розвивається складна іригаційна система, у побут входять мідні та бронзові речі, будуються храми і фортифікаційні укріплення, починається соціальна стратифікація, організовуються перші військові походи. Таким чином, в цей час зароджується цивілізація Межиріччя.
У першій половині ІІІ тис. до н.е. відбувається урбанізація Півдня Месопотамії, саме звідси на всі інші території поширюється вогнище цивілізації. Міста виникають шляхом злиття кількох сільських общин і своїм зовнішнім виглядом не відрізняються від сіл. Оскільки в Месопотамії, на відміну від Єгипту, іригаційні споруди будувалися не вздовж ріки, а шляхом відведення води на великі території, то кожне місто мало свою окрему систему іригації і не залежало одне від одного в плані спільного підтримання однієї системи водопостачання. Це зумовило значну децентралізацію міст, кожне з яких становило окрему державу, оскільки не було об’єднавчих факторів окрім власне військової сили або потреби побороти спільного ворога. Власне тому, впродовж ІІІ тис. до н.е. історія Месопотамії – це історія різних міст-держав, у змаганні між якими час від часу одне з них підкорювало сусідні, утворюючи на кілька десятків років державне об'єднання під своєю егідою. Такі об'єднання не були тривкими і, зазвичай, розпадалися після смерті правителя (лугаля, енсі), що їх створив, або ж, максимум, після смерті його наступника (зазвичай, сина).
Так, всередині ІІІ тис. до н.е. наймогутнішим було місто Лагаш, який підкорив собі сусідів. Однак прошарок чиновників і жерців настільки захопився наживанням статків, нелюдськи визискуючи підкорених і власних мешканців, що соціальні конфлікти в державі підірвали її могутність і вона занепала.
У ХХІУ ст. до н.е. на півночі Межиріччя постала держава Аккад, засновником якої був Саргон Древній. Він створив ефективне військо, ядром якого були мобільні легкоозброєні піхотинці і з його допомогою здобув перемогу над розпорошеними силами шумерських міст, приєднавши їх до своїх володінь. Це було перше в історії об'єднання Месопотамії. Саргон зосередив у своїх руках необмежену владу і провів багато реформ у своїх землях, однак місцевої знаті він не змінював, поробивши тамтешніх володарів своїми намісниками. Проте після його смерті держава почала розпадатися, підлеглі території раз за разом піднімали повстання проти Аккаду, незважаючи на те, що нащадки Саргона жорстоко розправлялися з повсталими. Остаточні державу знищили гірські племена кутіїв, які підкорили собі Аккад. За часи їхнього правління шумерські міста здобули значну автономію, а потім і прогнали кутіїв взагалі.
Після цього на політичну арену вийшло новозасноване місто Ур. Його володарі підкорили інші міста Шумеру і Аккаду і створили державу, яка проіснувала близько 100 років. У державі небаченого рівня сягнула бюрократія, колишні міські общини стали намісництвами і контролювались царськими чиновниками. Вся земля стала власністю царя, купувати і продавати її категорично заборонялося. За всім вівся найприскіпливіший облік. Майже все трудове населення стало підневільними робітниками (гурушами та нгеме), які жили в трудових таборах, працювали без вихідних і не мали права заводити сім’ю на час виконання примусових робіт. Централізація, яка була необхідною умовою для відбудови економіки після нашестя кутіїв, себе вичерпала і суспільство загнало себе в глухий кут «паперових» справ. Дуже глибоким було майнове та соціальне розшарування. Чиновники підпільно займалися лихварством і земельними махінаціями і наживали великих статків. Війни, які вели царі, тільки загострювали обстановку. В результаті, наприкінці ІІІ тис. держава розпалася на ряд дрібних князівств під впливом набігів еламців та амореїв. Шумери як етнос остаточно зійшли з арени світової історії.
Роди амореїв, які поселилися у квітучій месопотамській долині, ворогували між собою аж поки один із них не утвердив влади над іншими і заснував державу зі столицею у Вавилоні. Так, у ХУІІІ ст. до н.е. у Південній Месопотамії зародилося Старовавилонське царство. Вавилон швидко збагачувався на посередницькій торгівлі, оскільки через нього проходило багато караванних шляхів. Найвидатнішим царем того часу був Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.), за якого Вавилон став наймогутнішою державою Месопотамії. Він проводив багато політичних комбінацій задля утримання влади і загарбання нових земель. Спочатку він визнав себе васалом ассирійського правителя і за його згоди завоював ближні міста. На цих землях він вирив нові канали, що збільшило площу оброблюваних земель і привернуло до нього підкорене населення. Після смерті ассирійського царя, Хаммурапі прогнав його гарнізони зі своїх земель і навіть захопив деякі землі ассирійців, створивши могутню централізовану державу, з якою всі намагалися підтримувати добрі стосунки, навіть далекий Єгипет. Але найбільше він прославився як творець першого в історії зводу законів, який дійшов до наших днів. Таким чином, покарання за вину вже не залежало від свавілля чиновника, а було строго регламентоване для всіх випадків.
Однак, за час правління сина Хаммурапі на Вавилонію почали нападати гірські племена касситів. Цим скористалися шумерські міста, які підняли повстання. В цей лихий час в Месопотамію вторгнулося могутнє військо хетів. Стародавню Вавилонську державу було зруйновано, сам Вавилон на довгий час втратив вплив і авторитет. Рятунком стало утвердження касситів на вавилонському троні і поступова відбудова країни у 2-й половині ІІ тис. до н.е. Кассити перейняли культуру Вавилону і сприяли її поширенню, однак ніколи не здобули того міжнародного визнання, яким користувався Стародавній Вавилон. Раз по раз спалахували військові конфлікти з Ассирією та Еламом, які не завжди завершувалися на користь вавилонян. У внутрішньому житті держави теж була помітна децентралізація: міські общини користувалися великою автономією і навіть мали власне військо. Наприкінці ІІ тис. Вавилон пережив ряд династичних переворотів і знову ослаб, а в ІХ ст. до н.е. потрапив під владу Ассирії.
Ассирія як держава зародилась у Північній Месопотамії на початку ІІ тис. до н.е. із виникненням міста Ашшур. Однак, це була невелика держава, влада в ній довгий час належала раді старійшин, а не правителю і суспільний устрій її можна назвати військовою демократією. Ще від часів Хаммурапі Ассирія суперничала з Вавилоном у військовій і політичній сфері, протистояння між цими двома державами тягнулися довше як тисячоліття і становили основну вісь політичної історії Межиріччя у ІІ – 1-й половині І тис. до н.е. Впродовж ІІ тис. до н.е. Ассирія конфліктувала майже з усіма своїми сусідами, воюючи і укладаючи союзні договори з одними проти інших. За цей час вона пережила кілька злетів та падінь, час від часу розширюючи свої володіння аж до Середземномор'я і захоплюючи свого основного конкурента – Вавилон, або ж знову занепадаючи.
На межі ІІ – І тис. до н.е. Ассирія стала наймогутнішою державою регіону, утворивши першу в історії людства імперію (початок Х ст. – 612 рр. до н.е.). Причин цього було декілька: 1) людство вступило у вік заліза і ассирійці швидко збагнули перевагу цього металу і одними з перших навчилися його виготовляти і користуватися ним; 2) занепали колись могутні держави Єгипет і Вавилон, а Хетське царство взагалі зникло; 3) посилився вплив на міжнародні події кочівників, що зумовило необхідність створення потужної армії і оснащення її залізною зброєю. Ассирійська військова машина стала найпотужнішою у світі і царі вміло користувалися нею. Впродовж ІХ – УІІІ ст. до н.е. жертвами ассирійської експансії впали Сирія, Закавказзя, Ізраїль та Іудея, Фінікія (міста Фінікії добровільно визнали владу ассирійців), Вавилон і вся південна Месопотамія, окремі райони Мідії, ассирійські армії неодноразово вдиралися в Єгипет та Елам, розбивали дрібні війська малоазійських князівств. Причому, завоювання Ассирії були дуже болючими для підкорених народів. На відміну від досвіду попередніх конфліктів і загарбань, ассирійці докорінно ламали місцеві соціальні і політичні структури, уніфікували загарбані території, переділювали кордони і провінції, переселяли цілі народи із десятків і сотень тисяч людей у різні кінці своєї держави. Таким чином вони справді створили імперію, що означало не просто приєднання нових територій, якими б вони за розмірами не були, а повну уніфікацію їх згідно єдиного стандарту без жодної уваги на місцеві особливості. Повстання жорстоко придушувалися, міста, які чинили опір, зрівнювалися із землею, полонених осліплювали, а з ворожих командирів живцем здирали шкіру (так, у 689 р. до н.е. така доля спіткала квітучий Вавилон, на місці якого не залишилося навіть руїн, оскільки місто було затоплене водами Євфрату). Ассирійська армія, яка була поділена на загони піхоти, кінноти і бойових колісниць, і була надзвичайно швидкою, всюди залишала за собою руїну і розорення. Завдяки такій політиці за часів правління Тіглатпаласара ІІІ, Саргона ІІ та Ашшурбаніпала Ассирія перетворилась на могутню паразитичну державу, яка трималася на страху і визискуванні пригноблених народів.
Однак в цій державі ніколи не було спокою. При царському палаці повсякчас велися інтриги, які коштували життя не одному царю. Ассирійське суспільство через постійні вливання дешевої робочої сили, зробилося паразитичним і наскрізь прогнило зсередини. Війни державу виснажували, а невдоволення підкорених народів раз по раз проривалося повстаннями. Врешті, у 627 р. до н.е. проти Ассирії піднявся відбудований Вавилон, до якого приєдналися єгиптяни, урарти, мідійці і багато інших народів. Війна тривала довго і охопила весь Близький Схід. Врешті, у 612 р. об’єднані війська захопили столицю Ассирії Ніневію і стерли її з лиця землі. Так закінчилася історія цієї імперії.
Останньою державою Стародавньої Месопотамії було Нововавилонське царство (627 – 539 рр. до н.е.), яке постало на руїнах Ассирії. Його царі зберегли владу над більшістю колишніх ассирійських територій і навіть здійснили нові загарбання. Цар Навуходоносор ІІ жорстоко покарав іудеїв за повстання проти його влади і переселив їх на схід. Також він воював із Єгиптом за владу в Східному Середземномор'ї, наслідком чого стало укладення мирного договору і династичного шлюбу з єгипетською принцесою. Завдяки грандіозним будівельним роботам Вавилон став найбільшим і найкрасивішим містом Передньої Азії, у якому проживало 200 тис. жителів. Однак, після смерті Навуходоносора ІІ, в його державі почалися негаразди та інтриги за престол. Саме в цей час за східним кордоном Вавилону набуває могутності Перська держава, яка поступово наповзає на його території. Силоміць переселені племена і народи Вавилону покладали надії на персів, що ті їх відпустять додому. Навіть знать за спиною царя вела переговори з перським володарем Кіром ІІ. В результаті, в 539 р. до н.е. він розпочав військовий похід, який завершився захопленням Вавилону і створенням Перської імперії. Так завершилася політична історія стародавньої Месопотамії.