Країни Сходу у Середні Віки.

У східних країнах не було настільки чітких проявів Середньовіччя, пов’язаних зі способом виробництва, господарюваням, системою ієрархії, як у Європі, про що необхідно пом’ятати студентам. Як і в давні часи, на Сході держава не припиняє втручання в економічне життя країни. Панування натурального господарства тут не настільки значне, як у ранньосередньовічній Європі. Окрім того, рабство у своєму східному варіанті зберігається тут аж до Новітнього часу. Крім того, у східних країнах вихідець з низів суспільства значно частіше, ніж у тодішній Європі, міг досягнути високого положення і навіть посісти престол.

Видатною подією Середніх Віків стала поява нової монотеістичної релігії – ісламу. Її творцем став пророк Мухаммед (570-632 рр.). У 622-632 рр. розпочалося створення Мухаммедом теократичної держави на Аравійському півострові з главними, священими для мусульман містами Мекка та Медина.

За часів правління «чотирьох правоверних халіфів»: Абу-Бекра (632-634), Омара (634-644), Османа (644-656), Али (656-661) араби завоювали Сирію, Палестину, Іран, Єгипет. Тичасове пом’яшеня арабами податкового гніту і переслідування лихварства сприяли популярності ісламу на нових землях. Під час так званого халіфату Омейядів (або Дамаського халіфату, 661-750) араби підкорили Північну Африку, Піренейський півострів, Афганистан, північний захід Індії, частину Середньої Азії. Однак тоді ж стався і великий розкол в мусульманскому світі на суннітів і шиїтів, а податки і зловживання правителів значно збільшились. Омейядський халіфат, загинувший внаслідок народного повстання і внутрішней боротьби між можновладцями, змінив халіфат Аббасидів (або Багдадський халіфат, 750-1055). Тоді відбувався розквіт наук, торгівлі, ремесництва; разом з тим, посилювалась експлуатація народних мас, що призводило до масштабних народних повстаній. Поступово халіфат розпадається на низку арабських (арабізованих) держав: з 756 р. незалежним став Кордовський емірат (з 929 р. – халіфат), із середини IX ст. – Єгипет. Фактичне падіння Аббасидських халіфів відбулось у 1055 р., коли турки-сельджуки заволоділи Багдадом. Кордовський халіфат теж увійшов у смугу феодальної роздробленості; в ході Реконкісти християнські королівства в решті решт розгромили маврів, і в 1492 р. останнє арабська держава на території Іспанії, Гранадський емірат, припинила своє існування. Найзначнішим з правителів Єгипту був Саладин (Салах-ад-Дін, 1171-1193), об’єднавший Єгипет, частину Сирії та Месопотамії і завдавший важкої поразки хрестоносцям у Палестині. У XVI ст. населені арабами території потрапили під владу турків-османів.

Надзвичайно велику за розмірами імперію вдалося створити монголам. Засновником її став Темучин (Чингиз-хан), який не лише об’єднав розрізнені племена скотарів, але й на початку XIII ст. завоював Сибір, Північний Китай та Середню Азію (державу хорезмшахів). Його спадкоємці розширили імперію: Бату закріпив за монголо-татарами значну частину Східної Європи (Русь була поставлена у васальну залежність), Хулагу підкорив більшість земель Близького Сходу (його просвання на захід було зупинене лише державою воїнів-мамлюків в Єгипті), а Хубілай завершив приєднання Китаю. Однак ця імперія являла собою конгломерат фактично незалежних держав і не могла проіснувати довго. Наприкінці XIII ст. вона припинила своє існування, однак окремі створені монголами держави ще кілька століть впливали на політичну ситуацію в тому чи іншому регіоні.

Тюркізований монгол Тимур (або Тамерлан), уродженець Маверранагру (міжіріччя Амудар’ї та Сирдар’ї в Середній Азії), у другій половині XIV ст. об’єднав ханства цього регіону, підкорив Близький і Середній Схід, Делійський султанат, Золоту Орду, Османську імперію і помер (1405 р.) при поході на Китай, який він теж планував завоювати. Після його смерті імперія, створена з такою ж надзвичайною жорстокістю, як і монгольська, стала поступово розпадатися.

Наприкінці XIII ст. в Малої Азії з’явилася нова сила – тюркська Османська держава. Користуючись послабленням Візантії та Балканських держав, турки-османи в XIV-XV ст. підкорили значну частину Малої Азії, Болгарію, Сербію, Грецію, Боснію, захопили Константинополь, який султан Мехмед II Завойовник перетворил на столицю нової імперії – Стамбул. Невдовзі, у XVI ст., за часів Селіма І та Сулеймана І Кануні (Законодавця, 1520-1566 рр.) Османська імперія поширила свою владу на Угорщину, Молдавію, Валахію, Месопотамію, Сирію, Єгипет, Північну Африку. З величезними складнощами Священій Римський імперії вдалось у 1529 р. відбити напад турків на Відень. Однак у другій половині того самого століття Османська імперія починає втрачати свою міць.

Індія у Середні Віки не являла собою єдиної держави. На її півночі домінували мусульманські завойовики, які у XIII ст. створили Делійський султанат. На півдні існували держави індусів. Делійський султанат у XIV ст. поширив свою владу на значну територію півдня, однак, розгромлений Тимуром у 1398-99 рр., втратив колишню велич. У 1526 р. афганський емір Бабур, нащадок Чингиз-хана, завоював північну Індію, поклавши початок так званої імперії Великих Моголів, масимальне піднесення якої припадає на другу половину XVI – XVII ст. Шах Акбар (1556-1605 рр.) вперше в історії офіційно видив указ про релігійну толерантність, дозволивши індусам сповідувати свою віру без репресій з боку мусульманського керівництва держави Великих Моголів (1593 р.).

Значними китайськими державами в епоху раннього Середньовіччя були імперія Суй (589-618), Тан (618-907), Сун (960-1127/1279). Однак окрім них існували й інши досить великі держави, як китайські, так і з домінуванням некитайського етносу (Наньчжао, Ляо, Західна Ся). На початку XII ст. тунгуські племіна чжурчженей створили свою імперію Цзинь на півночі Китаю, поглинувши Ляо та північні володіння Сун; століття потому ця держава була підкорена монголами під проводом Чингиз-хана. Південний Китай, де правили представники династії Сун, був завойований лише у 1280 р. Монгольский хан Хубілай заснував нову династію Юань, під контролем якої знаходились практично всі китайські землі. Монгольські завойовники певною мірою китаїзувалися, засвоївши багато китайських звичаїв, китайську систему управління тощо. Але влада монгольських феодалів була для селян Китаю дуже важкою. Покінчило з пануванням іноземців народне повстання “Червоних військ”. Чжу Юаньчжан створив нову імперію Мін (1368-1644), яка спочатку проводила помірковану політику щодо селянських мас, однак потім феодальний гніт знову відчутно зріс. Наслідком стала селянська війна 1628-1644 рр. на чолі з Лі Цзиченом. Незважаючи на тимчасову перемогу над імператором, йому не вдалося закріпити її, оскільки Китай був завойований маньчжурами. Нова маньчжурська династія Цин правила Китаєм до 1911 р.

Середньовічна Японія бере свої витоки з племінної федерації Ямато (з III ст.), коли з’являється царський (імператорський) клан тенно. За епохою Ямато настала епоха Фудзівара (645-1192), коли були спроби реформувати внутрішній устрій Японії на китайський зразок. Але успіхі цих спроб були відносні, оскільки в Японії вплив знатних аристократів залишався надзвичайно сильним. Боротьба між ними лише на нетривалі періоди переривалася посиленням центральної влади військового правителя – сьогуна, якому належала фактичная влада в Японії після 1192 р. Імператор обожнювався, але реальної влади не мав. Перманентні внутрішні війни призвели до появи місцевого лицарства – самураїв, з досить специфічною мораллю. Сьогунати Мінамото (1192-1335), незважаючи на розгром двох спроб монгольсько-китайського імператора підкорити Японію, та Асикага (1335-1573) були не в змозі припинити жорстокі внутрішні війни. Об’єднання Японії сталося наприкінці XVI – поч. XVII ст. завдяки зусиллям трьох військових діячів – Ода Нобунага, Тойотомі Хідейосі та Іеясу Токугава. Останньому вдалося заснувати свою сьогунську династію, яка шляхом ізоляції Японії міцно тримала владу аж до середини XIX ст.

Таким чином, в Азії протягом XVI – XVII ст. відбувається інтеграція роздроблених держав. Проте, на відміну від західноєвропейських країн, на Сході домінують феодальні відносини і спосіб виробництва; піднесення локальних лідерів уже у XVIII ст. змінюється стагнацією та занепадом, викликаними, перш за все, технічним відставанням, самоізоляцією, небажанням використовувати передовий європейський досвід.