Міжнародні відносини у Середні Віки
Епоха Середніх Віків охоплює період більше тисячи років. Чіткі рамки її завершення позначити важко. Представники радянської марксистської школи вважали ними рік початку Англійської буржуазної революції – 1640. Деякі вчені воліють брати для цього рік захоплення турками Константинополю (1453). Однак більш перспективним, на наш погляд, виглядає орієнтація на кінець XV – початок XVI ст., коли в деяких країнах Західої Європи активно затверджуються капіталістичні відносини; завдяки Великим географічним відкриттям поступово зближуються та об’єднуються різні регіони планети, відбуваються необоротні зміни у господарюванні та грошовому обігу; колишня основна військова сила – лицарство – зникає з полей битв; нарешті, принципово трансформується ментальність людей, що знаходить відображення в культурі Відродження і Реформації.
Для Середніх Віків характерний феодальний спосіб виробництва, з широким застосуванням праці особисто залежних людей – кріпаків, і жорстка градація суспільства за становими ознаками, де привілейованими станами вважаються духовенство та дворянство (шляхта), тобто дуже незначна меншість населення будь-якої середньовічної країни. Студентам треба пом’ятати, що саме в цю епоху склалися основні європейські народи і мови, сталося поширення християнства на величезні території германців, слов’ян, угро-фінів. Слід також приділити увагу складним процесам у європейській культурі того часу, знати головні напрямки стилів (романський, готика), бути готовими пояснити, чому, незважаючи на великі досягнення в мистецтві, чимало представників Ренесансу і Просвітництва вважали період Середніх Віків темною плямою в історії людства.
Середньовіччя в Європі починається з так званого “великого переселення народів” (IV – VI ст.), коли маси людей різних племін, що перебувають на різних етапах розвитку, активно пересуваються по європейському континенту, руйнуючи рабовласницький устрій обох Римських імперій. На уламках Західної імперії оформлюються варварські королівства – франків, бургундів, вандалів, готів, саксів тощо. Провідну роль на цьому етапі відігравали салічеські франки, яки за часів короля Хлодвіга (481-511 рр.) створили велике королівство на території римської провінції Галлія (сучасна Франція) і прийняли християнство. У 732 р. франки під проводом Карла Мартелла перемагають війська арабів при Пуатьє, що призводить до припинення арабського натиску і збереження християнства в Західній Європі. Найвищого підйому Франкське королівство сягає за часів правління Карла Великого, який підкорив більшу частину Західної Європи і коронувався у 800 р. в Римі як імператор нової “римської” імперії. Після його смерті ця держава розпалася, започаткувавши самостійну історію Франції, Німеччини, Італії. У 962 р. Німецький король Оттон І, володівший великою частиною Центральної та Західної Європи, знову реставрував імперію під назвою “Священна Римська імперія”, ключову роль у якій грали німці.
Поступово відбувалося формування феодального строю, становлення феодального маєтку, створення феодального стану і складної феодальної ієрархії. В економіці превалювало натуральне господарство У той самий час європейські держави переживали період феодальної роздробленості, коли влада короля над своїми васалами (герцогами, графами, баронами), є суто номінальною.
Починаючи з XII ст. в Європі простежуються інші тенденції. Розквіт середньовічних міст із властивими їм цеховим ремеслом і особливим міським суспільним устроєм надав королям в особі городян природних союзників у боротьбі проти феодалів, що, разом з іншими факторами, призвело до зміцнення королівської влади і формування централізованих держав; тоді ж з’явилися станово-представницькі інститути – кортеси в Іспанії, парламент в Англії, генеральні штати у Франції. Створення централізованих держав викликало спротив не лише з боку внутрішньої опозиції (великого дворянства), але й з боку сусідніх країн. Так, приближена до сучасної територія Франції склалася під час кровопролитних війн з Англією (Англія була підкорена у 1066 р. нормандським герцогом Вільгельмом Завойовником, тому англійські королі по спадковому праву володіли значною частиною земель з французьким населенням). Остаточну крапку в боротьбі між англійською і французькою коронами за володіння Францією поставила Столітня війна (1337-1453), де, незважаючи на ряд катастрофічних поразок, французи в решті решт здобули повну перемогу завдяки військовому таланту Бертрана дю Геклена та Жанни д’Арк. З VIII ст. по кінець XV ст. тривала Реконкіста (відвоювання) Піренейського півострова проти підкоривших його маврів (мусульман Північної Африки) кількома вцілівшими невеликими християнськими державами; її завершенням стало створення єдиного могутнього Іспанського королівства наприкінці XV ст. Однак Священна Римська імперія залишалася нестійким політичним утворенням, де влада імператора часто була символічною; Німеччина та Італія складалися з великої кількості світських і духовних князівств, республік, вільних міст, і процеси інтеграції йшли дуже повільно.
Вплив католицької церкви на суспільно-політичне життя раннього Середньовіччя був домінуючим; багато государів визнали свою залежність від папи римського і сплачували йому данину. За ініціативою католицької церкви у 1096-1270 рр. було здійснено 8 хрестових походів з офіційно проголошеною метою звільнення від мусульман “гроба Господня”, які завершились повною невдачею. Однак з XIII ст. вплив папської курії поступово зменшувався аж до фактичного взяття у полон папи французьким королем Філіппом IV і тимчасовим переносом резиденції пап до французького міста Авіньйон. Великим потрясінням для папства стала героїчна боротьба чеського народу проти численних зловживань церкві і підтримуючих її німецьких феодалів – “гуситські війни” (XV ст.). Задля захисту своїх позицій у суспільстві католицькою церквою був створений особливий суд – інквізиція, що розслідувала справи, пов’язані з діяльністю “слуг Сатани”: єретиків, колдунів, відьом. Інквізицію характеризували виняткова жорстокість при проведенні слідства, боротьба з дисідентами, науковцями тощо.
У 1054 р. стався церковний розкол, що остаточно відособив католицьку церкву на чолі з папою римським і православну, очолювану константинопольським патріархом. Після цього різниця між шляхами розвитку країн католицького світу і тих країн Європи, які потрапили під вплив не Західної, а Східної Римської імперії (Візантії), суттєво відрізнявшийся за своїм релігійно-культурним змістом, неухильно посилювалась. Ящо на Заході тривалий час церковна влада була вища за світську, то православні митрополіти і патріархи зазвичай грали вторинну роль у порівнянні зі світськими государями.
Візантійська імперія, досягши значних розмірів за правління Юстиніана (527-565 рр.), потім була змушена сильно скоротити свої володіння під тиском арабів, турків-сельджуків; на Балканському півострові з-під влади Візантії вийшли Болгарія та Сербія; у 4-ому хрестовому поході, який католицькі держави спрямували не проти мусульман, а проти православної Візантії, католиками був навіть тимчасово захоплений Константинополь (1204 р.). Однак з цими невдачами Візантії вдалося впоратися. Проте натиск турків-османів зупинити виявилось неможливим. У 1453 р. візантійська столиця була захоплена турками, на цей раз остаточно. Однак свої досягнення у сфері культури Візантія встигли поширити не лише на країни Балканського півострова, які теж були захоплені турками-османами у XIV – XV ст., а й на віддалену Русь.
Після монгольскої навали доля руських князівств склалася неоднаково. Галицька Русь була приєднана до Польщі. Сучасні білоруські та більша частина українських земель опинилися у складі Великого князівства Литовського. Північно-східні князівства Русі до кінця XIV ст. були підвладні Орді, хоча номінальна залежність від татар зберігалась набагато довше, до 1480 р. У внутрішній боротьбі між цими князівствами перемогу здобуло Московське; за правління Івана III Великого Велике князівство Московське стало наймогутнішою та найбільшою державою Східної Європи.