Стародавня Греція та Рим.

Роль Давньої Греції та Риму в історії людства неможливо переоцінити. Саме тоді були закладені підвали європейської цивілізації, отримані неперевершені досягнення у мистецтві, зроблений вагомий внесок у наукову скарбницю людства. Проте, студентам слід пом’ятати, що суспільне життя античних держав мало дуже суперечливий характер; незважаючи на численні здобутки у сфері демократизації, громадянських прав тощо, вони часто-густо зверталися до диктаторських форм правління, а рабство в них сягає свого апогею, приймаючи найжорстокіши форми.

В історії Давньої Греції (її самоназва – Еллада) зазвичай виділяють п’ять періодів. На першому з них, егейському або крито-мікенському (III-II тис. до н.е.), починається формування перших державних утворень на грецький території, відбувається нашестя племін ахейців, створення високорозвиненої критської та ахейської культури, яка загинула під час навали дорійців. Передполісний період (XI-IX ст. до н.е.) характеризується розповсюдженням заліза на території Греції, реставрацією частини інститутів племінного строю, властивого дорійцям; рятуючись від дорійської небезпеки, греки-ахейці заселяють узбережжя Малої Азії. Ці два перші періоди історії Греції за браком писемних джерел досліджені порівняно слабо. Саме тому передполісний період часто йменують “темними віками”.

Для архаїчного періоду (VIII-VI ст. до н.е.) властивим є формування полісів (міст-держав з навколишнею територією, зазвичай невеликою), розвиток ремесла, торгівлі, культури; поява законодавства Солона в Афінах і Лікурга у Спарті, які заклали підвалини піднесення даних полісів, дуже різних за багатьма аспектами внутрішнего устрою. Афіни, позбувшись тиранії, перетворились на демократичний поліс з розвиненою економікою та культурою. Спарта, навпаки, спрямувала всі зусилля державного аппарату на виховання зі своїх громадян ідеальних воїнів, переклавши роботи з ведення господарства на рабів-ілотів (етнічних греків, тоді як в інших грецьких полісах рабами ставали так звані “варвари”, тобто негреки).

На класичний період (V-IV ст. до н.е.) припадає розквіт полісного устрою, вершини здобутків давніх греків у мистецтві. Однак у той самий час Греція зазнала одного з найважчих випробувань за свою історію: нападу з боку могутньої Перської держави. Греко-перські війни тривали майже півстоліття (490-449 рр. до н.е.) з перемінним успіхом, однак грекам, завдяки перш за все Мільтіаду, Фемістоклу, Кімону, не лише вдалося зберегти власну незалежність, а і визволити з-під перського панування грецькі міста Малої Азії, правда, на короткий термін. Боротьба Спарти, Афін і Фів за гегемонію в Греції послабила самі грецькі поліси. Особливо виснажливою була Пелопонеська війна (431-404 рр. до н.е.) між Афінами (1-й Афінський морський союз) і Спартою (Пелопонеський союз), яка закінчилася повною перемогою спартанців; у 371-362 рр. до н.е. відбувається тимчасовий підйом Фів. На цьому тлі починається стримке піднесеня Македонії після масштабних реформ царя Філіппа ІІ. Спроба грецьких полісів протистояти македонській експансії завершилася розгромом македонцями грецького війська при Херонеє (338 р. до н.е.) і підкоренням Греції. Син Філіппа ІІ Олександр Великий (Македонський) на чолі об’єднаного греко-македонського війська завоював величезні території на Сході.

Завоюваннями Олександра Македонського починається елліністичний період (друга половина IV – середина І ст. до н.е.), для якого характерний сімбіоз несхожих між собою культур: греків з одного боку і народів Близького Сходу – з іншого. Цей процес, почавшись ще за життя Олександра, продовжувався і після його смерті, коли імперія в ході війн була поділена між його колишніми полководцями. Низка греко-варварських елліністичних держав у Східному Середземномор’ї, як і власне грецькі поліси та Македонія, припинили своє незалежне існування під тиском римської військової машини. Македонія й Епір були завойовані римлянами в 168 р. до н.е., у 146 р. до н.е. сталося остаточне підкорення грецьких земель Римом, а останнє елліністичне царство – Єгипет – було приєднане до Римської держави в 30 р. до н.е., що вважається кінцем епохи еллінізму.

Римська історія нараховує три основні періоди: царський (753-509 рр. до н.е.) – від приблизної дати заснування Рима, що фігурує в давньоримських джерелах до вигнання останнього царя (лат. rex) етруської династії Тарквінія Гордого; республіканський (509-27 рр. до н.е.) – від встановлення Республіки (перші консули Брут і Коллатин) до захоплення влади Октавіаном; імператорський (27 р. до н.е. – 476 р. н.е.) – від початку одноосібного правління Октавіана Августа до узурпації влади Одоакром, в межах цього періоду виокремлюють принципат (з часів правління Августа) і домінат (з часів правління імператора Діоклетіана (284-305 рр.)).

За легендою, Рим був заснований братами Ромулом і Ремом. Населення раннього Риму складалося з патріціїв – нащадків «батьків-засновників» міста, і плебеїв – переселенців з інших місць Італії та їхніх нащадків. Боротьба плебеїв за свої громадянські права виявилася тривалою, однак закінчилася успіхом за часів Республіки. Консолідувавши сили всередині країни, Римська республіка активізувала експансію стосовно сусідніх італійських земель і протягом V-III ст. до н.е. підкорила Апеннинський півострів. Дуже важкою для римлян виявилася боротьба з Карфагеном за панування у Західному Середземномор’ї: Перша (264-241 рр. до н.е.), Друга (218-201 рр. до н.е.) і Третя Пуничеські війни (149-146 рр. до н.е.). Після остаточної перемоги над Карфагеном римські легіони підкорили Східне Середземномор’я; на Сході їх просування було призупинено лише Парфією.

У I ст. до н.е. Римська республіка, незважаючи на продовження активної завойовницької політики, знаходилась у перманентному кризовому стані. Країну роздирали внутрішні суперечності; з величезними складнощами було придушене повстання рабів на чолі зі Спартаком (73-71 рр. до н.е.). Боротьба найуспішніших полководців і державних діячів за владу, загострюючи весь цей комплекс суперечностей, спровокувала кілька громадянських війн. Довічними диктаторами ставали Люцій Корнелій Сулла (82-79 рр. до н.е.), Гай Юлій Цезар (45-44 рр. до н.е.). Але лише спадкоємцеві Цезаря Октавіану Августу вдалося остаточно закріпитися у влади. Він фактично став першим правителем Римської імперії. Максимального розширення імперія сягає у правління імператора Траяна (98-117 рр. н.е.). II ст. н.е. назвуть “золотим віком” імперії. Однак з часом могутня країна починає входити в кризу. Всередині її рабство поступово перетворюється на іншу форму особистої залежності, так званий колонат, предтечу кріпацтва. Ззовні її дедалі більше турбують варварські народи; багатьом з них римляни змушені віддавати свої землі як залежним союзникам (федератам), хоча насправді самі римляни вже значною мірою залежать від них.

В надрах Римської імперії серед нижчих її класів виникла нова релігія, якій судилося стати однією з найзначніших за всю історію людства – християнство. Після кількох невдалих спроб силового придушення адептів нової релігії, римська верхівка змінила ставлення до неї, враховуючи її величезний духовний вплив. Імператор Константин (306-337 рр. н.е.) запровадив християнство як державну релігію у 330 р. н.е.

У 395 р. Римська імперія розпалась на Західну (столиця м. Равенна) і Східну (майбутню Візантію; столиця м. Константинополь). У 410 р. Рим вперше захоплений варварами – вестготами під проводом короля Алариха, у 455 р. Рим розгромлений племенем вандалів. Об’єднаним силам римлян та їх созників-варварів під керівництвом Флавія Аеція в 451 р. на Каталаунських полях ще вдалося завдати поразки великому гунському війську Аттили, однак доля Західної Римської імперії була вже фактично вирішена. Останній її імператор Ромул Августул був скинений вождем найманої варварської дружини Одоакром у 476 р., що прийнято умовно вважати кінцем великої епохи Стародавнього Світу.