1. Законодавче регулювання перевезення…

У забезпеченні високої якості та культури обслуговування одержувачів транспортних послуг значна роль належить правовому регулюванню діяльності транспортного комплексу.

Правове регулювання діяльності транспорту має максимально сприяти перетворенню його в передову галузь суспільного виробництва, розвитку народного господарства, посиленню відповідальності за виконання договірних зобов’язань, забезпеченню схоронності вантажів, які перевозяться, безпеки руху і ліквідації аварійності, додержанню строків доставки вантажів, вдосконаленню договірних відносин щодо перевезень, суворому дотриманню договірної дисципліни, поліпшенню експлуатаційної роботи на підприємствах транспорту.

Законодавство про автомобільний транспорт складається з законів України "Про транспорт", "Про дорожній рух", "Про функціонування єдиної транспортної системи України в " та інших нормативно-правових актів України.

Закони, що видаються в порядку поточного законодавства, регулюють різні сторони транспортних суспільних відносин. Базовим виступає Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р.(в ред. від 27.04.2007р) Він визначає правові, економічні, організаційні й соціальні основи діяльності транспорту. Разом з тим видається і на цей час є чинними ціла низка законів, що регулюють відносини у конкретних транспортних підгалузях. Це Закон України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 p, який визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя і здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху й охорони навколишнього природного середовища.

Згідно із ст. 6 Закону України “Про автомобільний транспорт” основними функціями державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є:

 формування ринку послуг;  контроль за виконанням законодавства на автомобільному транспорті; нормативно-правове регулювання питань автомобільного транспорту;  ліцензування діяльності перевізників;  стандартизація і сертифікація; організація та контроль автомобільних перевезень;  тарифна, інноваційна та інвестиційна політика;  державне замовлення на соціально значущі послуги автомобільного транспорту загального користування;  захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту тощо.

Управління автомобільним транспортом здійснює Мінтранс України.

До сфери його управління належать об'єднання, підприємства, установи і організації автомобільного транспорту. Основні завдання, функції та права органів управління автомобільним транспортом передбачені в Положенні про Державну адміністрацію автомобільного транспорту, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від від 3 вересня 2008 р., а також у Статуті автомобільного транспорту України .

Цим Статутом також регламентуються порядок складання і виконання плану автомобільних перевезень в України, основні умови перевезень автомобільним транспортом вантажів, пасажирів, багажу і пошти, а також взаємини автотранспортних підприємств і організацій, що знаходяться на території України, з підприємствами і організаціями інших видів транспорту в частині здійснення автомобільних перевезень.

На підставі цього Статуту Міністерство транспорту та зв’язку України затверджує Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, які розробляються за участю зацікавлених міністерств і відомств та містять у собі умови перевезень окремих видів вантажів.

Важливим джерелом транспортного права є Цивільний кодекс України, в якому розкрито зміст договору перевезень та відповідальність сторін за неналежне виконання умов договору перевезень і в разі втрати, нестачі або пошкодження багажу, а також за заподіяння ушкодження його здоров'я або смерті пасажира.

Перевезення вантажів автомобільним транспортом регулюються Правилами перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань автомобільного транспорту, в яких визначаються права, обов’язки і відповідальність власників автомобільного транспорту-перевізників та вантажовідправників і вантажоодержувачів-замовників

Серед міжнародних угод, які містять правила про автомобільні перевезення, варто згадати Конвенцію 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного перевезення товарів, сьогодні вона діє у редакції від 5 липня 1978 р. Вона застосовується:

По-перше, до перевезень автомобілями, автомобілями-тягачами, причепами, напівпричепами тощо.

По-друге, до будь-якого сплатного договору перевезення вантажів, коли місце прийняття вантажу до перевезення та місце доставки вантажу значиться у різних державах, з яких хоч би одна є учасницею Конвенції.

Для України також чинними є наступні законодавчі акти ЄС:

 Європейська угода, що доповнює Віденську конвенцію про шляховий рух 1968 p., схвалена Україною 16 грудня 1974 p., чинна з 7 червня 1979 p.;

 Європейська угода, що доповнює Віденську конвенцію про дорожні знаки і сигнали 1968 p., схвалена Україною 16 грудня 1974 p., чинна з 3 серпня 1979 p.;

 Європейська угода про міжнародні автомагістралі від 15 листопада 1975 p., схвалена Україною 9 листопада 1982 p., чинна для неї з 29 березня 1983 p.;

Залізничний транспорт є основним видом транспорту України. Як визначає ст. 1 Закону України "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 р., "залізничний транспорт — виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших транспортних послуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо"; "залізниця — статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі". Залізниці, з'єднуючи економічні регіони між собою, мають важливе значення для життя всієї країни. Протягом усього періоду проведення в країні економічних перетворень залізниці працюють стабільно, для багатьох регіонів вони є практично єдиними транспортними комунікаціями. Перевезення в Україні виконують 6 залізниць — Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська, в складі яких функціонують 1552 станції, 458 лінійних підприємств (локомотивні та вагонні депо, дистанційні колії, системи енергопостачання, сигналізації, зв'язку), є необхідний парк вагонів, локомотивів, резерви пропускної спроможності лінії і переробної потужності станції. Залізниці виконують всі обов'язки щодо відправлення вантажів і мають значний потенціал для збільшення обсягів перевезень. Загальна протяжність залізничної мережі України складає 22,5 тис. км.

Останніми роками в Україні зроблено значний внесок у розбудову правового регулювання діяльності транспортної системи загалом, та залізничного транспорту зокрема. Прийняті важливі нормативні акти: Закон "Про транспорт" від 10.11.1994 р., Закон "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 р., Статут залізниць України від 06.04.1998 р. і, нарешті, Правила перевезення вантажів та Правила обслуговування залізничних під'їзних колій.

Найбільше практичне значення для залізничного транспорту має Закон України "Про залізничний транспорт", який був прийнятий Верховною Радою України 04.07.1996 р. Цей закон визначає основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту загального користування, його роль в економіці і соціальній сфері України, регламентує його відносини з органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти з урахуванням специфіки функціонування цього виду транспорту як єдиного виробничо-технологічного комплексу.

У Законі України "Про залізничний транспорт" відсутнє як визначення договору перевезення, так і характеристика (опис) умов, які складають його зміст. Законодавець обмежується посиланням на те, що відносини підприємств залізничного транспорту визначаються Статутом залізниць України і укладеними на його підставі договорами, тобто відносить регулювання організації та здійснення перевезень на відповідний підзаконний нормативно-правовий акт (ст.7).

У Статуті залізниць України (п.22) визначається, що "за договором залізничного перевезення вантажу залізниця зобов'язується доставити ввірений їй вантажовідправником вантаж у пункт призначення в зазначений термін і видати його одержувачу, а відправник зобов'язується сплатити за перевезення встановлену плату".

Поняття договору перевезення вантажу в п.22 Статуту залізниць України трохи відрізняється від його визначення в ЦК України, де в ст. 909 відсутні слова про те, що ввірений вантаж залізниця повинна доставити в зазначений термін. Однак це не означає, що Статут залізниць України виходить з іншого поняття договору перевезення вантажів по відношенню до ЦК України, оскільки останній у ч. 2 ст. 918 встановлює обов'язок завантаження (вивантаження) вантажу, що здійснюється відправником (одержувачем) вантажу, провадити у строки, встановлені договором, якщо такі строки не встановлені транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Таким чином, правове регулювання відносин між органами залізничного транспорту та його клієнтурою практично перетворюється в регулювання самої транспортної діяльності, а договір перевезення вантажів - в особливий самостійний вид договору цивільного права.