Тема 7 україна за нових часів у складі росії та австро-

УГОРЩИНИ

1 Розвиток українських земель у складі Російської імперії у першій половині XIX ст.

2 Наддніпрянська Україна в епоху ліберальних реформ 60 – 70 років XIX ст.

3 Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини в другій половині XIX – на початку XX ст.

4 Розвиток українських земель у складі Австрійської імперії

5 Український національно-визвольний рух

6 Розвиток в Україні освіти і науки

Розвиток українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. В останній чверті XVIIІ ст. великі держави того часу - Російська імперія, Австрійська імперія та Пруссія - значно перекроїли політичну карту Східної Європи, що внесло історичні зміни в державну приналежність українських земель. Протягом XIX – початку XIX ст. розчленовані українські землі входили до складу Російської та Австрійської (з 1867 р. — Австро-Угорської) імперій. В цей час на території України відбувався інтенсивний процес розкладу феодального укладу та становлення і розвиток ринкових відносин. Цей об'єктивний процес вів до зростання соціально-економічних та політичних протиріч, обумовлював загострення національних суперечностей, активізував розгортання в Україні організованого національно-визвольного руху.

Більша частина українських земель, які прийнято називати Наддніпрянщиною, входили до складу Російської імперій. Ці українські землі становили компактну територіальну цілісність і єдність здавна об'єктивно сформованих історико-етнографічних та географічних регіонів: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщини і Півдня. Протягом першої половини XIX ст. на ці українські землі було поширено загальноросійський адміністративний поділ.

36

Вони були поділені на дев'ять губерній: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Київську, Подільську, Волинську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську. В Наддніпрянщину також увійшли землі, адміністративно оформлені в Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бессарабської області (з 1873 р.— губернії), що утворилася після російсько-турецької війни 1806 - 1812 рр. в результаті визволення з-під згубного поневолення Османською імперією території між ріками Дністер і Прут, населені в основному українцями, росіянами та молдаванами. У 1829 р. російський уряд передав землі на узбережжі Азовського моря Азовському козацькому війську, організованому з колишніх українських козаків Задунайської Січі, які під час російсько-турецької війни 1828—1829 рр. брали участь у боях проти турецької армії на боці російських військ. У азовських козаків, які жили станицями і виконували військову повинність на користь держави, існував військово-ієрархічний устрій.

В українських губерніях державну адміністрацію представляли губернські правління на чолі з губернаторами, яких призначав цар. Губернії складалися з повітів, де владу здійснювали справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Судочинство велося повітовими дворянськими судами. Важливою державною установою в губерніях була Казенна палата, яка відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Адміністративна і судова влада над кріпосними селянами повністю знаходилась у руках поміщиків. До середини XIX ст. всі дев'ять українських губерній входили до складу Малоросійського, Київського та Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторств Російської імперії, на чолі яких столи генерал-губернатори.

Під час Кримської війни населення України надавало величезну допомогу російським військам, постачаючи продовольство і фураж, вивозячи поранених. Десятки тисяч українців брали участь в обороні Севастополя, захопленого англо-французьким десантом 30 серпня 1855 р. За період облоги міста загинуло понад 20 тис українців. Одним із керівників оборони Севастополя був віце-адмірал П. Нахімов, нащадок козацького старшини Федора Нахімовського. Українські селяни намагалися записатися до ополчення, бо вважали, що після закінчення воєнних дій дістануть козачий статус.

Протягом першої половини XIX ст. традиційно багатонаціональне населення Наддніпрянщини виросло приблизно в півтора рази — з 8,2 до 12,3 млн осіб, у тому числі й за рахунок мігрантів: росіян, білорусів, болгар, греків, вірменів, німців, сербів, євреїв, молдаван, гагаузів, албанців та ін. Від 90% до 85% цього населення були селянами, а сільське господарство залишалося головною галуззю українського народного господарства. За півстоліття загальна кількість поміщицьких та державних селян в українських губерніях виросла з 7,4 до 10,3 млн або в 1,4 рази. При цьому кількість державних селян зростала більш високими темпами - з 2,5 до 5,3 млн або в 2,1 раза, а кількість поміщицьких селян виросла несуттєво - з 4,9 до 5 млн.

37

Намагаючись збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян, часто доводячи її до крайніх меж, або ж розширювали свою ріллю за рахунок відібраних селянських наділів. І те й друге розоряло селянські господарства а, отже, підривало економічну основу самих поміщицьких господарств. Поміщики дедалі частіше почали віддавати в заставу під державні кредити свої маєтки. На 1856 р. 24% від усієї кількості поміщицьких маєтків і 35% кріпаків в Україні були заставлені. Загальна сума боргу поміщиків становила 83,5 млн крб. Невикуплені маєтки разом з кріпаками продавалися на публічних торгах і часто переходили у власність купців.

Поміщики дедалі більше вимагали від кріпаків регулярної сплати певних грошових платежів. Крім основних польових робіт, селяни повинні були обробляти поміщицькі сади і городи, збирати ягоди і горіхи, ткати полотно, стерегти маєтки, ко­пати стави і споруджувати греблі, вивозити на продаж своїми засобами сільськогосподарську продукцію поміщицьких маєтків. Зростало число безземельних селян. Частину з них поміщики перетворювали на слуг або дворових робітників, віддавали у найми до інших поміщиків чи підприємств. У багатьох поміщицьких господарствах застосовувалася так звана місячина — праця обезземелених кріпаків на поміщика, за яку вони одержували місячну платню сільськогосподарськими продуктами.

Значно кращим було становище державних селян, яких в Україні на середину XIX ст. налічувалося понад 5,3 млн. Важливим заходом уряду Миколи I була реформа державних селян, проведена наприкінці 30-х років XIX ст. Державні селяни юридично були вільним станом, однак, вони виконували повинності на користь держави. Але Міністерство фінансів, у віданні якого вони перебували, дивилося на них лише з фіскальної точки зору — зібрати з них якнайбільше податків. Російський уряд вирішив провести реформу державного села, маючи на увазі підвищення добробуту селян, з метою, щоб ті залишалися справними платниками податків, а також подати приклад поміщикам у керуванні їхніми власними селами.

У 1837 р. було засноване Міністерство державного майна для керування державними селянами, яке очолив граф П. Д. Кисельов. В українських губерніях створювалися палати державного майна; губернії ділилися на округи з окружними начальниками й відповідним штатом чиновників. Державні селяни одержали право на самоврядування. Райони, де перебували державні селяни, ділилися на волості, які, у свою чергу, підрозділялися на сільські громади. Волості управлялися волосними сходами, що обирали волосні правління й волосні судові розправи для рішення дрібних судових справ між селянами. В українському державному селі міністерство державного майна реалізувало велику програму розвитку освіти й благоустрою серед сільських жителів. Була скасована панщина, замість неї вводився оброк, величина якого встановлювалася, виходячи з прибутковості окремих господарств; була припинена практика здачі в оренду приватним особам державних маєтків і

38

державних селян. Ця категорія хліборобів звільнялася від багатьох повинностей, що раніше цілком на них лежали: налагодження мостів, будівництво й ремонт доріг, поставка фуражу й продовольства для армії і т.д. Малоземельні селяни наділялися землею — відповідний земельний фонд створювався шляхом переселення селян з густо населених районів; було зменшене обкладання податями відповідно до місцевих господарських умов; засновані допоміжні каси для дрібного кредиту селянам; розширена мережа запасних магазинів на випадок неврожаїв. За державний рахунок в українських селах почали будувати велику кількість сільськогосподарських шкіл,; відкривалися медичні пункти й ветеринарні лікарні. Приймалися також заходи щодо пропаганди на селі передових агрономічних знань, селян ознайомлювали з новітніми прийомами ведення господарської діяльності. Всі ці заходи, корисні для державного селянства Наддніпрянщини, серйозно поліпшили його економічне й правове положення.

На Правобережжі до 1840 р. у сфері сільськогосподарського виробництва діяли закони як Російської імперії, так і колишньої Речі Посполитої. Після невдачі польського повстання 1830—1831 років російський уряд провів на Правобережжі в 1847-1848 рр. так звану інвентарну реформу. У ході цієї реформи польське законодавство було анульоване, що з задоволенням сприйняли українські селяни. З метою попередження соціальних конфліктів та нормалізації відносин між селянством та поміщиками у кожному маєтку в обов'язковому порядку заводилась інвентарна книга, куди поміщик мав внести норми панщини та інших повинностей селян. Така регламентація значно обмежувала свавілля польських поміщиків.

У цілому вся діяльність російського уряду стосовно вирішення селянського питання дала на Наддніпрянщині певні позитивні результати, сприяли ринковій трансформації селянських господарств. Українські сільські багатії дедалі більше перетворювалися на підприємців-капіталістів, економічною сферою прикладення сил яких переважно були промисловість і торгівля, в основному пов'язані з сільськогосподарським виробництвом. Більшість вітряних і водяних млинів, яких у кожній українській губернії налічувалося кілька тисяч, належали купцям і сільським багатіям. З 1840-х років такі промисловці зосередили в своїх руках виробництво тютюну, сукна, канатів. У 1850-х роках XIX ст. більшість їх були вже власниками підприємств з найманими робітниками: ґуралень, броварень, цукроварень, цегелень тощо.

На Київщині розбагатілі на торгівлі хлібом і цукром купці були вихідцями з заможних селян-кріпаків Яхненки і Семиренки. Вони організували промислову фірму, нерухомий капітал якої становив понад 1 млн крб., у тому числі три цукрових і машинобудівний заводи. З державних селян-багатіїв походив купець Терещенко, який у 1850-х роках побудував великий цукровий завод у містечку Хутір-Михайлівський. Розробка вугільних багатств Донбасу також значною мірою здійснювалася за ініціативою заможних селян. І хоча засновувані ними вугільні копальні були малопродуктивними, загальний видобуток вугілля в

39

Донбасі зріс протягом 1796—1860 рр. від 146 тис. пудів до 6 млн пудів щорічно.

Зростанню продуктивності праці у промисловому виробництві України дав поштовх технічний переворот, який почався широким запровадженням у 1840-х роках нового машинного обладнання на цукрових заводах, у зв'язку з чим різко збільшилося виробництво цукру — понад 3 млн пудів за сезон на кінець 1850-х років. Частина машинного обладнання завозилася з-за кордону — імпорт його лише через одеський порт зріс у 3 рази протягом 1850-х років, вартість якого досягла 1 млн крб на рік. Помітну роль в українській економіці почали відігравати підприємства металургійної і машинобудівної промисловості. Наприкінці 1850-х років в Україні діяло 11 чавунних, 32 залізоробних і 16 механічних заводів. Серед них були й досить великі на той час, на яких працювало по 100—200 осіб. Продуктивність праці вільнонайманих робітників, зайнятих переважно на купецьких промислових підприємствах, була значно вищою, ніж робітників-кріпаків.

Наприкінці 1850-х років в Україні діяло близько 2,5 тис ґуралень, понад 40 тис млинів, кілька тисяч олійниць, 254 шкіряних і 160 суконних підприємств, 218 цукрових заводів, 100 салотопень, 54 миловарні та ін. Хоча вони традиційно розташовувалися у селах і містечках, але з середини 1840-х років більшість підприємств фабрично-заводського типу, особливо тих, власниками яких були багаті купці і міщани, будувалися в містах, перетворюючи їх на великі промислові й торговельні центри. З 1811 до 1858 р. чисельність жителів міст України зросла з 513 до 1457 тис осіб, що становило на той час 11% від усього населення Наддніпрянщини. Причому приблизно за той самий період населення Херсона збільшилось у 4 рази і досягло 34 тис осіб, Києва, Харкова, Житомира, Кам'янця-Подільського - потроїлось і становило відповідно 70 тис, 50 тис, 40 тис і 23 тис; в Катеринославі й Чернігові число жителів зросло вдвоє, досягши відповідно 19 і 14 тис осіб.

У великих українських містах зосереджувалась і значна частина промислових робітників. у кінці 1860-х років їх налічувалось на Наддніпрянщині 115 тис осіб, з яких майже 74% становили вільнонаймані робітники. Але широке застосування праці феодально залежних приписних селян або солдатів продовжувалося на державних заводах і фабриках, призначених здебільшого для військових потреб. Виробничою потужністю серед них виділялися Луганський і Чорноморський ливарні заводи, Шосткинський пороховий завод, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика, Катеринославські суконна і панчішна мануфактури, верфі в Миколаєві та Севастополі.

Пристосовуючись до об'єктивного процесу масової товаризації господарства, поміщики також вдавалися до промислової діяльності, часто заснованої на кріпацькій праці. В поміщицьких маєтках продовжували діяти майстерні з 10 - 20 робітниками, які виробляли чавун, залізо, поташ, селітру, папір, скло тощо. Намагаючись збільшити прибутки, поміщики не тільки розширяли посівні площі під технічні культури (цукровий буряк, тютюн, льон,

40

коноплі та ін.), а й засновували заводи для переробки сільськогосподарської продукції. На півдні України багато поміщицьких господарств спеціалізувалися на масовому продукуванні худоби, спеціально призначеної для продажу. З 1823 до 1848 р. у великих поміщицьких господарствах Катеринославської і Херсонської губерній кількість овець-мериносів зросла з 300 тис. майже до 2 млн. Царський уряд, зацікавлений у збільшенні виробництва сукна для армії, не тільки надавав поміщикам, які займалися вівчарством, у повне розпорядження величезні масиви з державних земельних фондів, а й сприяв грошовими позиками, організацією в багатьох місцях України спеціальних ярмарків збуту вовни. Для промивання і сортування її в 1823 р. у Херсоні було збудовано спеціальне підприємство. Пізніше такі вовномийні виникли в Одесі, Кременчуці та інших містах. Розвивалися й інші галузі промислового торговельного тваринництва. Вже в 1830-х роках на Катеринославщині функціонувало кількасот кінських заводів і ферм великої рогатої худоби на 200 - 300 голів кожна.

На вимогу поміщиків для стимулювання вивезення за кордон хліба і ввезення в країну дешевої промислової продукції із західноєвропейських країн царський уряд у 1817 р. проголосив Одесу портом безмитної торгівлі (порто-франко). На цей час вивезення за кордон зерна через чорноморсько-азовські порти становило щорічно понад 4 млн четвертей.

У посиленні економічних зв'язків між різними районами України важливу роль відігравала ярмаркова торгівля сільськогосподарськими і промисловими товарами. У 1817 р. в Україні відбулося 2346 ярмарків: у містах — 508, у містечках — 1225, у селах — 613. Поряд з продукцією українського виробництва тут продавалися вироби центральних губерній Росії — бавовняні, шовкові і шерстяні тканини, вичинені шкіри, хутра, римарські вироби, посуд, нитки тощо. З Бессарабії надходили фрукти і вина, з Дону — риба, з Астрахані — риб'ячий клей та ікра. Сільськогосподарський реманент і аптекарські товари ввозилися з-за кордону. Найбільший торговий оборот в Україні мали ярмарки всеросійського значення, що організовувались у Києві, Харкові, Єлісаветграді, Ромнах, згодом — у Полтаві. Щорічний Київський контрактовий ярмарок, який відбувався що­року в січні, привертав до себе тисячі поміщиків і купців з різних місцевостей Російської імперії, а також з Австрії, Пруссії, Франції, Англії. Тут укладали угоди на оптову купівлю-продаж виробів сільського господарства і промисловості, брали позики у приватних банках, сплачували борги тощо.

Особливу роль в розвитку української торгівлі протягом першої половини XIX ст. відігравав чумацький промисел. Традиційний вивіз чумаками солі в Україну досяг у середині XIX ст. 8 млн пудів щорічно. Для перевезення такого вантажу потрібно було 120— 130 тис. хур (чумацьких возів). У чорноморсько-азовські порти чумаки щороку доставляли від 34 до 40 млн пудів хліба. Вони перевозили також кам'яне вугілля, продукцію цукрових і салотопних заводів тощо. Їхні транспортні шляхи сягали Уралу і Середньої Азії. Чумаки-підприємці — власники десятків хур і величезних стад волів — були вихідцями

41

із заможних селян, до них фурманами наймалися зубожілі селяни. Чумацький промисел сприяв соціальному розшаруванню селянства і був одним з важливих джерел первинного нагромадження капіталу. Наприклад, з багатих чумаків походив купець Харитоненко, який, почавши з орендування зем­лі й цукрових заводів, з часом став власником кількох цукрових заводів у Харківській губер­нії. Значні капітали мали в 1850-х роках київські купці Барські, Кобці, Митюки, полтавські — Шандри, Дадієви, Пошивайли та ін. Така активна підприємницька діяльність народжуваної буржуазії ставала дедалі суттєвішим чинником розвитку економіки України капіталістичним шляхом. Але панівною силою в економічному і політичному житті країни все ще залишався поміщицький клас.

Наддніпрянська Україна в епоху ліберальних реформ 60 – 70 років XIX ст. Якісною межею в розвитку українських земель, які перебували в складі Російської імперії, стали ліберальні реформи, проведені тут протягом 60 -70-х рр. XIX ст. Хронологічно першою стала аграрна або, як її іще часто називали, селянська реформа. В лютому 1861 р. імператор Олександр II підписав Маніфест «Про всемилостиве дарування кріпосним людям прав стану вільних сільських жителів і про влаштування їх побуту», «Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності», чотири «Місцевих положень про поземельний устрій поміщицьких селян», «Положення про викуп селянами садибної і надільної землі», «Положення про губернські і повітові в селянських справах установи» та інші законодавчі акти про проведення аграрної реформи. В «Маніфесті» в урочистих тонах оголошувалося про скасування кріпосного права. В Україні цей маніфест був прочитаний у церквах 5 березня 1861 р. і після такого обнародування почалася його практична реалізація.

Ліквідація феодальних відносин в українському селі була тривалим процесом, що розтягся на кілька десятиліть. За маніфестом близько 5 млн кріпосних селян в Україні отримали особисту волю і громадянські права. Українські поміщики повинні були дати селянам в постійне користування садибну землю, а також певний наділ польової землі та інших угідь. Садибну землю селяни мали право викупити будь-коли. Щодо надільної землі, то селяни могли викуповувати її тільки за згодою поміщика. Якщо поміщик не давав згоди, селяни, як і раніше, повинні були працювати на панщині або сплачувати оброк. Цей стан селян маніфест називав перехідним, а самих селян тимчасовозобов'язаними. В тому разі, якщо поміщик погоджувався на викуп селянами надільної землі, в маєтку затверджувалась так звана уставна грамота, в якій зазначалось, скільки землі селяни одержать в постійне користування і які повинності відбуватимуть на користь поміщика. До затвердження уставної грамоти селяни повинні були «незаперечно виконувати свої старі обов'язки». Повинності тимчасовозобов'язаних селян залишались майже ті самі, що й у кріпаків, обмежена була лише підводна повинність і скасовані натуральні побори. Селяни ставали селянами-власниками тільки з моменту викупу садибних ділянок і придбання у поміщика надільної землі. Проте селяни могли залишатись тимчасовозобов'язаними невизначений час, що цілком залежало від

42

бажання селян та поміщиків. Але в грудні 1881 р. був виданий закон про обов'язковий перехід на викуп з 1 січня 1883 р. усіх тимчасовозобов'язаних селян в Україні.

У «Загальному положенні» містилися основні правила, за якими проводилася аграрна реформа: визначалися особисті та майнові права селян, порядок організації сільського самоврядування, державної, земські та мирські повинності, правила про викуп землі, а також визначалося право колишніх поміщицьких селян заключати різного роду майнові договори, відкривати промислові підприємства, записуватись у ремісничі цехи, торгувати і вступати в купецькі гільдії. В цьому реформа робила значний крок вперед до ринкових відносин, створюючи передумови для дальшого розшарування села і для розвитку капіталізму в сільському господарстві і промисловості.

Місцеві «Положення» установлювали порядок наділення селян землею і виконання ними повинностей. Для кожного регіону України були встановлені найвищі і найнижчі розміри земельних наділів, що переходили до селян за викуп. Найнижчий наділ становив, залежно від місцевості, від половини до однієї третини від найвищого наділу. Якщо до реформи в користуванні селян того чи іншого села землі було більше, ніж її припадало за найвищим наділом, то поміщик відрізав цей лишок собі. Поміщик діставав право відрізати і в тому випадку, коли в нього під час проведення уставної грамоти залишалось менше третини (на Лівобережжі) або менше половини від його земельної площі (на Півдні). Крім того, поміщик міг виділити селянам без викупу безплатний - «дарчий» наділ, який дорівнював одній чверті найвищого наділу.

«Місцеве положення» про поземельний устрій поміщицьких селян Правобережної України відрізнялося від «місцевих положень» для українських губерній Лівобережжя і Півдня тим, що в ньому встановлювався безпосередній зв'язок з «Інвентарними правилами» 1848 р. «Положення» вказувало, що земля, яка перебувала в 1848 р. в руках селян, «залишається в попередньому розмірі, в постійному користуванні тимчасовозобов'язаних селян». А оскільки поміщики за минулі 12 років, незважаючи на «Інвентарні правила», відрізали землю від селянських наділів, які існували в 1848 р., то «Положення» надавало селянам право клопотатися від імені сільської громади «про повернення в їх користу­вання громадської землі, що від них відійшла». Усі ці значні поступки правобережному селянству були зумовлені впливом польського національно-визвольного руху. Майже вся земля, відрізана поміщиками у селян Правобережжя після 1848 р., була повернена їм в результаті реформи 1861 року.

У цілому в процесі наділення колишніх поміщицьких селян землею в лівобережних та південних українських губерніях загальна площа селянських ділянок зменшилась приблизно на 1 млн десятин. Часто поміщики залишали собі кращі землі, в тому числі вигони, випаси, ліси та водопої, а селянам виділяли найгірші ділянки. Наприклад, тільки в Харківській губернії площа селянських земель зменшилась з 638936 до 457813 десятин, тобто на 181125 десятин або на 28 %, в Полтавській губернії - на 37,2%, в Чернігівській — на

43

21,9%, в Катеринославській — на 37,6%, в Херсонській — на 13,8%, в Таврійській — на 23,1%. Перед усім постраждали дворові селяни (близько 19% всього селянства), селяни дрібнопомісних дворян і так звані дарчі або необкладні селяни, які взагалі без викупу отримали наділ приблизно в одну десятину. Але поряд з цими групами основна маса поміщицьких селян — більше 70 % — зберегла або навіть збільшила свої колишні дореформені наділи.

Закони про аграрну реформу передбачали грошову приватизацію землі. Щоб стати юридичними власниками землі, селяни зобов’язані були викупити її у поміщиків. Викупна операція була організована російським урядом досить вдало, з урахуванням відповідного досвіду Австрії, Пруссії та інших європейських країн. Поміщик одержував викупну суму, яка давала йому доход приблизно в розмірі дореформеного річного селянського оброку. Українські селяни були неспроможні відразу розплатитися з поміщиками, а тому царський уряд взяв викупну операцію на себе, видавши селянам цільовий пільговий кредит. Селяни сплачували поміщикам відразу лише 20% від викупної суми, а решту поміщикам сплачував уряд частково грішми, частково процентними паперами. Таким чином, селяни отримували від держави кредит в 80% від викупної суми, на строк сорок дев’ять з половиною років. Викупна операція мала завершитись в 1911 р., і за цей час українські селяни повинні були сплатити державі-кредитору понад 400 млн крб., але фактично протягом 45 років вони сплатили лише 382 млн крб. Під тиском революції 1905 р. уряд змушений був з 1 січня1907 р. повністю скасувати викупні платежі, простивши селянам усі борги.

У правобережних губерніях України викупна операція була же більш сприятливою для селян. Намагаючись привернути на свій бік українське селянство під час польського повстання 1863 р., царський уряд оголосив, що на Правобережжі всі обов'язкові відносини між поміщиками і тимчасовозобов'язаними селянами припиняються з 1 вересня 1863 р. З цього дня селяни переходили в розряд селян-власників і повинні були вносити в казну викупні платежі за надільну землю, причому уряд на 20% знизив викупні суми для правобережних селян.

У ході аграрної реформи в Україні була запроваджена загальноросійська система сільського управління. В кожному українському селі збирався сільський сход, який обирав сільського старосту, збирача податей і т. д. Представники сільських громад волості обирали волосне правління, очолюване волосним старшиною, і волосний суд. Цей суд міг засудити селянина до арешту, штрафу або тілесної кари, яка не була скасована реформою. Сільські і волосні сходи займались розкладанням і збиранням податей, стежили за відбуванням повинностей, відали питаннями земельних розпорядків у тих сільських громадах, де існувало общинне землеволодіння. В сільській громаді утверджувалась кругова порука — спільна відповідальність за відбування повинностей і сплату податей селянами даного села. Кругова порука — спільна відповідальність у платежах, якої до реформи не існувало на Україні у селян-

44

подвірників, була запроваджена і у них, а також у лівобережних козаків, серед яких давно була широко розповсюджена особиста земельна власність. Там, де до реформи існувало общинне землеволодіння, наприклад на Слобожанщині, воно було збережене, а вихід селян з общини залишався ускладненим.

Над сільськими і волосними органи управління був поставлений мировий посередник з місцевих дворян, призначений губернатором. Насамперед мировий посередник повинен був сприяти складанню уставних грамот, а також затверджувати або скасовувати вибори службових осіб села і волості, ув'язнювати, в разі потреби, старост і старшин або штрафувати їх. Мирові посередники повіту становили повітовий з'їзд на чолі з повітовим предводителем дворянства. Дальшим ступенем було губернське присутствіє у селянських справах, яке підлягало губернаторові.

Поряд з реформою поміщицького селянства в Російській імперії проводились й реформи державного та удільного селянства. На Наддніпрянщині підготовка реформування державного села почалась ще в 30 - 50 рр. XIX ст. Однак лише в січні 1866 р. з’явилась правова основа реформи — закон «Про перетворення суспільного управління державних селян і про передачу цих селян у ведення загальногубернських та повітових, а також місцевих із селянських оправ присутствія». а в листопаді — закон «Про поземельний устрій державних селян в 36 губерніях». До цього часу в українських регіонах Російської імперії налічувалось більше 6 млн державних селян усіх розрядів. На ході реалізації законів 1866 р., яка продовжилась в Україні до кінця 70-х рр. за державними селянами збереглись всі землі, що знаходилися в їх користуванні до реформи. Землекористування кожного сільського товариства фіксувалось «володільними записами». Сама реформа на цій стадії проходила для селян досить безболісно, без очевидного адміністративного тиску. В той самий час, селянські землі за законом 24 листопада 1866 р. визнавались власністю держави і за іншим законом від 12 червня 1886 р. отримати їх у повну власність селяни мали право тільки після викупу у казни.

У старозаїмочного селянства, що існувало тільки на Слобожанщині і також було віднесене законодавством до державного, необхідність виплати викупних платежів викликала активні протести. Цей конфлікт старозаїмочних селян з державою вирішувався виключно в судовому порядку. Розгляд багатьох судових справ продовжувався до початку 1890-х рр. і в більшості випадків вирішувався на користь селян. Землі їм передавались безкоштовно у зв’язку з тим, що були одержані їх дідами та прадідами — слобідськими козаками, стрільцями, пушкарями від держави ще в XVII ст. за службу в рядах охоронців південних російських кордонів. Не сплачували кошти за приватизацію землі також «вільні хлібороби».

Селянські реформи, проведені на Наддніпрянщині в 60 - 70 рр. XIX ст., корінним чинам змінили систему аграрних відносин. Значна частина дворянської та державної земельної власності стала швидко переходити в руки представників інших станів, переважно до селян та купців. Прогресивні ринкові

45

відносини поширювались на всі галузі сільського господарства і остаточно перетворили землю на найбільш ходовий товар. За чотири пореформені десятиріччя українські поміщики продали особам недворянського походження близько третини від загальної площі дворянського землеволодіння. Все це створило великий простір для господарського розвитку українського села. Разом з тим, селянство в Україні, як і в усій Російській імперії, залишилося податним станом, який зобов’язаний був нести рекрутську, подушну та інші грошові і натуральні повинності.

Селянські реформи змінили основи російської державності, спричинили перетворення всіх соціально-економічних відносин, змінювало соціальну структуру й правові відносини. Скасування кріпосного права і перетворення селян на власників землі викликали необхідність проведення в Російській імперії інших ліберальних реформ в області місцевого самоврядування, суду, освіти, цензури, фінансів, у військовій справі. Вони мали на меті пристосувати самодержавний політичний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку.

У січні 1864 р. почалася так звана земська реформа - вийшло «Положення про губернські та повітові земські установи» про органи місцевого господарського самоврядування — земські установи. З 1865 до 1875 р. земські установи були запроваджені в 33 губерніях Російської імперії, в тому числі і на Україні, крім Правобережжя. В правобережних губерніях, де переважали польські поміщики і де знайшло відгук польське повстання 1863 р., царський уряд вирішив не запроваджувати земських установ.

Земські установи складалися з розпорядницьких органів - повітових і губернських земських зібрань та їх виконавчих органів - повітових і губернських земських управ. Члени земських зібрань називалися гласними, так як мали право голосу. Повітові земські зібрання складалися з гласних, обраних строком на три роки на трьох самостійних виборчих з'їздах - за куріями: «з'їзді повітових землевласників», «з'їзді міських виборців» і «з'їзді виборщиків від сільських громад». До першої курії входили всі землевласники, які мали не менше 200 десятин землі, особи, що володіли нерухомою власністю на суму понад 15 тис. крб або ж одержували річний доход понад 6 тис. крб, а також уповноважені від землевласників, які мали менше 200 десятин землі. Другу курію становили купці всіх трьох гільдій, власники торговельних і промислових закладів з річним доходом понад 6 тис. крб, а також власники нерухомого майна вартістю не менше як на 500 крб у дрібних і на 2 тис. крб - у великих містах. Ця курія була представлена головним чином великою міською буржуазією, а також власниками міської нерухомості. Третя курія складалася із представників сільських громад головним чином селян. Якщо за першими двома куріями вибори були прямими, то за третьою - багатоступеневими: спочатку сільський схід обирав представників на волосний сход, на якому обиралися вибірники, а потім уже повітовий з'їзд вибірників обирав гласних у повітові земські збори. Виконавчі земські органи — повітові і губернські

46

управи — також обирались строком на три роки на повітових і губернських земських зібраннях. Кількість повітових гласних в різних повітах українських губерній коливалася від 10 до 96, а губернських - від 15 до 100.

Вибори в усі земські органи були побудовані за буржуазним принципом майнового цензу, але разом з тим так, що дворянам була забезпечена більшість місць у земстві. Так, в Україні в другій половині 60-х років XIX ст. у повітових земських зборах дворяни становили 42%, селяни – 38%, купці – 10%, духівництво - 6,5%, інші - 3%; у повітових земських управах дворян налічувалось 55,5%, селян - 31, купців, духовних й інших - 13,6%. Ще більшою перевага дворян була в губернських земських установах: у губернських земських зборах дворяни становили 74%, селяни - 10,6%, інші - 15%, а в губернських земських управах дворяни становили вже 89,5%, селяни - усього 1,5%, інші - 9%.

Земства у своїй діяльності залежали від царської бюрократії — губернатора і міністра внутрішніх справ, які часто зводили нанівець роботу земських організацій. І все-таки земства в Російській імперії відіграли чималу роль у вирішенні місцевих господарських і культурних питань: в організації місцевого дрібного кредиту шляхом утворення селянських ощадно-позичкових товариств, утриманні поштового та телефонного зв’язку, дорожньому будівництві шляхів, в організації медичної допомоги на селі, народного утворення. Саме завдяки земствам майже в кожному українському селі були створені земські школи, які вважалися кращими в системі освіти того часу. Медичні установи на селі, хоча й нечисленні та недосконалі, повністю були утворені земством. Велику роль земства відігравали й у статистичному вивченні стану українського народного господарства, особливо селянського.

У 1862 р. в Російській імперії почалася підготовка реформи міського самоврядування, а 16 червня 1870 р. проект «Городового положення» був затверджений Олександром II і став законом. В українських містах були введені нові, безстанові органи міського самоврядування - міські думи, які обиралися на чотири роки. Міська дума обирала свій постійно діючий виконавчий орган - міську управу, що складалася з міського голови і двох або більше її членів. Міський голова одночасно був головою і міської думи, і міської управи. Виборцями були всі платники податків міста - власники торговельних і промислових закладів, банків і міської нерухомості. Вони були поділені на три курії, учасники кожної вносили по одній третині всіх податків даного міста. Від кожної виборчої курії обиралося рівне число членів міської думи - голосних, що забезпечувало перевагу в міських думах і управах представників великої міської буржуазії.

Міські управи, які були створені в українських містах, відали господарськими питаннями, що стосувалися благоустрою міста, міських ринків, міської торгівлі і промисловості, охорони здоров'я та ін. Незважаючи на певну обмеженість реформи міського самоврядування, вона все-таки стала великим кроком уперед, оскільки замінила колишні феодальні станово-бюрократичні

47

органи керування містом на нові, засновані на буржуазному принципі майнового цензу. Нові органи міського самоврядування відіграли чималу роль у господарсько-культурному розвитку післяреформених українських міст.

У листопаді 1864 р. в Російській імперії була проведена судова реформа, в результаті якої в Наддніпрянщині було запроваджене гласне безстанове бур­жуазне судочинство. До реформи суд був становим, закритим і підлягав владі губернатора. Тепер судочинство відбувалося з участю сторін, винність або невинність підсудного встановлювали присяжні засідателі, що підбиралися з імущих верств населення. Найважливіші справи (наприклад, у державних злочинах) судова палата розглядала як суд першої інстанції з участю так званих станових представників. У цьому випадку в засіданні палати повинно було брати участь дев'ять осіб: старший — голова, чотири члени кримінального департаменту палати і чотири станових представники в особі губернського предводителя дворянства, один з повітових предводителів дворянства, одного з міських голів і один з волосних старшин. Цей самий принцип був покладений в основу організації станового селян­ського волосного суду, окремих судів для духовенства, для військо­вих, у службових злочинах.

Проведення в 60-х роках XIX ст. серії фінансових реформ було спрямовано на централізацію фінансової справи в Російській імперії й торкнулося головним чином апарата фінансового керування. Указом 1860 р. був заснований Державний банк, який одержав право кредитування торговельних і промислових закладів. У ході фінансових перетворень був упорядкований державний бюджет. Закон 1862 р. централізував управління грошовим господарством царської Росії в руках міністерства фінансів і установлював новий порядок складання кошторисів окремими відомствами. В 1864 р. був реформований державний контроль. У всіх українських губерніях імперії засновувалися відділення державного контролю - контрольні палати, незалежні від губернаторів та інших відомств. В Україні також була скасована система відкупів, за якої більша частина непрямого податку відходила не в скарбницю, а в кишені відкупників. Стара, характерна для феодально-кріпосницької держави практика віддачі на відкуп приватним особам збору з населення непрямих податків на сіль, тютюн, горілку та ін., що супроводжувалася численними зловживаннями відкупників, була особливо важка і ненависна для народу. З січня 1863 р. продаж горілки оголошувався вільним, але обкладався особливим акцизним збором, що стягувався державними акцизними установами. Всі ці міри були важливим свідченням наміру російського уряду продовжувати реформаторську діяльність. Ліберальні за своїм характером вони серйозно міняли загальну спрямованість фінансової політики уряду. Однак основна вага податків і зборів як і раніше лежала на податному населенні. Зберігалася стара, введена ще Петром I, подушна подать для селян, міщан, ремісників. Привілейовані стани (дворяни, духівництво, купецтво) були звільнені від неї.

Результати Кримської війни, що розкрило військово-технічну відсталість російської армії, подальше зростання озброєнь і розвиток військової техніки в

48

Європі, складні міжнародні обставини вимагали корінної реорганізації військової справи в Російській імперії й змусили уряд зайнятися військовими перетвореннями. У результаті в 60-70-х роках XIX ст. була проведена ціла серія військових реформ, які зачепили Україну. Вони почалися з реформ в сфері військового управління і завершилися найбільш важливою військовою реформою - введенням загальної військової повинності, а також проведенням ряду заходів щодо переозброєння армії.

Більша частина цих перетворень була пов'язана з діяльністю військового міністра Д. А. Мілютіна. В 1864 р. ним була реорганізована система військового управління: утворено 15 військових округів, кожний зі своїм керуванням, безпосередньо підлеглим військовому міністерству. Територія України була розділена на три військових округи: Київський, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії, Харківський - Харківська, Чернігівська і Полтавська губернії, Одеський - Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. В 1867 р. був прийнятий новий військово-судовий устав, створений на засадах судової реформи 1864 р. Уводилися три судові інстанції - полковий, військово-окружний і головний військовий суди. На час війни засновувався головний польовий військовий суд. Рішення військових судів підлягали підтвердження полкового й окружного воєначальників.

У середині 60-х років була проведена реформа військово-навчальних закладів. Засновувалися військові гімназії, близькі за програмою загальноосвітніх дисциплін до середньої школи. Для спеціальної підготовки військових інженерів, артилеристів, кавалеристів були створені юнкерські училища. Одними з кращих стали Чугуївське, Полтавське, Київське та інші юнкерські училища, створені в Україні. Реформа завершилась запровадженням нового статуту про вій­ськову повинність (1874 р.). Колишні рекрутські набори були замінені загальною військовою повинністю для осіб, яким минув 21 рік. Строк дійсної військової служби скорочувався до шести років у су­хопутних військах і до семи років у флоті. Для військовозобов'язаних, які мали освітній ценз, строк служби встановлювався від шести міся­ців до чотирьох років. Скорочувався контингент осіб, які перебували на дійсній військовій службі.

Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини в другій половині XIX – на початку XX ст. За другу половину XIX – початок XX ст. багатонаціональне населення Наддніпрянщини за рахунок природному приросту та переселенцям виросло втричі — з 12,3 до 37 млн. осіб. Наприкінці XIX ст. в загальному населенні дев'яти губерній етнічні українці становили 69 %, а решту - росіяни, білоруси, болгари, греки, вірмени, німці, серби, євреї, молдавани, албанці та ін. На території Наддніпрянщини швидко збільшилася чисельність росіян — до 12 %. Найбільше їх було серед чиновництва, купецтва, робітників Лівобережжя та Півдня України. На Правобережжі найчисленнішою національною меншиною лишалися поляки, які переважали серед місцевого дворянства. Введення в Російській імперії у 1791 р. так званої межі осілості євреїв призвело до того, що в Україні євреї склали до кінця XIX ст. третину

49

городян, а на Правобережжі — 80 %. Вони займалися здебільшого торгівлею та фінансовими справами і складали значну частину підприємців Наддніпрянщини. З інших меншин, що проживали на Наддніпрянщині, слід назвати німців — понад 1 млн. осіб, татар та румунів — по 800 і 200 тис. болгар.

Українська нація продовжувала розвиватися переважно як селянська. На­прикінці XIX ст. майже 90 % українців були селянами або кустарями, а в індустрії, на транспорті, в торгівлі було зайнято не більше 10 % українців. У сфері науки, освіти, культури, мистецтва, медицини, церковних справ було зайнято лише 0,5 % українців. Більшість українців проживала у селах, а у складі міського населення вони становили не більше третини. Наприклад, серед мешканців Києва етнічні українці складали приблизно 22%, Чернігова - 28 %, Катеринослава - 20 %, Харкова - 31 %, Одеси - 6 %.

У 60—80-х рр. XIX ст. в українських землях Російської імперії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин та верстатів. На великих капіталістичних підприємствах — заводах і фабриках — для підвищення продуктивної праці застосовувалися досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.

Із середини XIX ст. видобуток кам'яного вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив 1900 р. 691,5 млн пудів, що складало майже 70% від усього видобутку Російської імперії; залізної руди відповідно — в 158 разів і становив 210 млн. пудів (більше половини від загальноімперського видобутку). Наприкінці 90-х рр. Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн пудів).

У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст. виникло 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських — завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських — Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер — Дніпродзержинськ); французьких—Іданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського — поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'ївського — у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній галузях України. На багатьох заводах адміністративно-управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями.

50

Капіталістам-іноземцям на початок XX ст. в Україні належало близько 90% від акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала закордон. Водночас такі об'єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики, сприяли розвиткові великих промислових підприємств. І на початку XX ст. тут уже не залишилось жодного металургійного заводу, який би виробляв менш як 1 млн пудів чавуну на рік. А продукція лише п'яти найбільших заводів-гігантів Півдня України (Юзівського, Дніпровського, Олександрівського, Петровського, Донецько-Юр'ївського) становила понад 45%. Більшу частину вуглевидобутку Донбасу забезпечували великі шахти, що давали на-гора не менше 10 млн пудів кам'яного вугілля щорічно.

Переважно капіталістам-іноземцям належало 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які діяли у 1900 р. Серед них заводи: Гельферіх-Саде і Мельгозе — у Харкові, Фільворта і Дедіни — у Києві, Гена — в Одесі, Ельворті — в Єлисаветграді, Грієвса — у Бердянську та ін. На них було зосереджено близько 70 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських знарядь — плугів, сівалок, жаток, соломорізок, молотарок тощо.

Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції, передусім цукрова. Завдяки технічному переоснащенню і концентрації виробництва на великих підприємствах загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х до середини 90-х рр. зменшилася з 247 до 153, а загальна кількість робітників збільшилась з 38 до 78 тис. Виробництво цукру на них зросло в 14 разів: з 1,6 млн до 23 млн пудів, що склало 84% від цукрового виробництва всієї Російської імперії. Щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об'єдналися в цукровий синдикат — перше в Російській імперії капіталістичне монопольне об'єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванні перебувало понад 90% усіх цукрових заводів України. Значно зросла роль України в експорті сільськогосподарської продукції за кордон. Її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. На Україні збирали 43% свіжого врожаю ячменю, 20% — пшениці, 10% — кукурудзи.

Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянщині виникають перші великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони випустили 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні становила 8417 кілометрів. Російський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, в цій справі керувався як економіко-господарськими, так і військово-стратегічними міркуваннями. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, обслуговувало всю імперію з її найдовшими в світі залізничними магістралями.

Переважна більшість українських селян потерпала від нестатків. Малоземелля змушувало більшість селян постійно орендувати в поміщиків землю за виробіток, найматися до заможних односельців або поміщицьких

51

економій. Добра половина господарств мала не більше, ніж по 5 десятин. У середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, тоді як на один поміщицький маєток — 507. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і наймалися на фабрики та заводи. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до двох мільйонів сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформеного життя тут були юрби заробітчан на дорогах.

Усе це змушувало російський уряд знову зайнятися проблемами села. Глава уряду П.Столипін протягом 1906—1910 рр. став запроваджувати нову аграрну реформу, її головною метою було створення на селі значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільського виробництва. У результаті реалізації цієї реформи на Наддніпрянщині сільська община була позбавлена права виступати єдиною незаперечною розпорядницею у справі перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу сво­го земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з общин, заможні селяни могли вимагати об'єднання їм належних у різних місцях земельних угідь в одне рівноцінне, яке називалося «відрубом», а то й взагалі виселятися за межі села і створювати своє окреме хутірське господарство. Новостворений Селянський банк надавав «відрубникам» і «хуторянам» грошові кредити для господарського облаштування.

Столипінська аграрна реформа на українських землях, де вже було чимало заможних селян, особливо на Правобережжі й Півдні, мала цілком позитивні наслідки. На хутори й відруби виселилося 226 тис. селянських господарств, що становило майже половину від їх загальної кількості, реформа сприяла розвитку ринкових відносин на селі, ширшому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільського господарства. З 1910 до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом становила 22,9 млн десятин. У 1913 р. тут було досягнуто найбільшого валового збору зернових: 1 200 млн пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому ринках. Частка України в експорті Російської імперії становила понад 25%, а щодо вивозу зернових — і того більше: по­над 40%, 250-300 млн пудів щорічно. Вона могла б бути ще більшою. Але значна кількість бідняцьких господарств була малопродуктивною і малотоварною, що обумовлювалося невисокою середньою врожайністю зернових: з окремих культур вона коливалася від 9 до 10 ц з гектара.

Столипінська аграрна реформа не зачепила поміщицьких землеволодінь. Хоча з часу реформи 1861 р. українські поміщики й продали, переважно за­можним селянам, половину своєї землі, але в їх руках на 1914 р. залишалося понад 10 млн. десятин. Причому близько 5 тис. поміщиків мали в володінні в середньому по 1 600 десятин. За наявності значного прошарку малоземельних селян, кількість яких з середнім наділом 2 десятин в 1914 р. сягнула 2 млн, українське село весь час перебувало в постійному соціальному напруженні.

52

Загалом розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної Наддніпрянщини відбувався двома шляхами, відомими під назвами прусського й американського. Перебудовані на капіталістичний лад поміщицькі латифундії (найбільше їх було на Правобережжі) і новостворені селянські фермерські господарства (переважно на Півдні) здебільшого й виробляли основну частину української сільськогосподарської продукції, яка вивозилася за кордон. Заохочувані гарантованими експортними преміями царського уряду, цукрозаводчики-мільйонери Бродські, Терещенки, Харитоненки, Ярошинський, Бобринський розширили вивезення продукції за кордон за тимчасовими демпінговими цінами, що допомагало витримувати конкуренцію на зовнішньому ринку. Збільшив уряд і казенні замовлення підприємствам, насамперед металургійним, в існуванні яких був заінтересований. Навіть було створено урядовий комітет замовлень. Однак економічне становище Російської імперії в цілому й України зокрема, не могло істотно поліпшитися. Техніко-економічна відсталість найважливіших галузей промисловості стояла на заваді підвищенню конкурентоспроможності українських товарів на зовнішньому ринку.

Розвиток українських земель у складі Австрійської імперії. До початку XIX ст. Галичина і деякі райони Волині та Поділля, які раніше перебували під владою Польщі, ввійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Буковина, яка раніше перебувала під владою Туреччини, в 1769 р. була звільнена російськими військами фельдмаршала П. Румянцева під час русько-турецької війни 1768 – 1774 років. За умовами договору з австрійським імператором Йосифом II, після виводу російських військ з території Буковини в серпні 1774 р., вона перейшла під владу Австрії. Наступного року Туреччина визнала втрату Буковини та її належність до австрійської корони. Згодом, у 1809 р., Австрія віддала Росії чотири округи Галичини, в тому числі Тернопільщину.

Таким чином, до початку XIX ст. Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн чоловік, з яких близько 2 млн становили українці. Але навіть у межах однієї держави західноукраїнські землі все-таки залишались адміністративно розмежованими. В складі Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщина) Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «Королівство Галичини, Лодомерії з Великим князівством Краківським» з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка стала більш як на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями.

В адміністративному відношенні Королівство Галіції і Лодомерії було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів, а з 1777 р. - 19 дистриктів. У 1780-1786 рр. у королівстві було запроваджено новий адміністративний поділ, згідно з яким налічувалось уже 18 округів, 12 із яких

53

становили українську частину краю: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський округи, а також східні землі Сяноцького і Перемишльського округів. Таке становище тривало до середини XIX ст., коли адміністративний поділ краю зазнав нових змін. У 1867 р. Галичину було поділено на 74 повіти, 50 з яких повітів становили Східну Галичину. Такий адміністративний поділ майже не змінювався до 1918 р. Окремим округом до Королівства Галіції і Лодомерії з 1787 по 1849 р. входила вся Буковина з центром у Чернівцях, а з 1849 по 1918 р. вона мала статус окремого коронного краю.

На цих приєднаних до Австрійської імперії українських землях було запроваджено загальноприйняту в імперії централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Окружну, а потім повітову ланки державної влади очолювали старости. На місцях адміністративні й судово-поліцейські функції виконували дідичі або спеціально утримувані ними, але призначувані старостами мандатори, а після 1866р — громадські уряди. Містами управляли магістрати, склад яких до 1870 р. призначав уряд, а пізніше — міські ради як органи самоуправління. Органами крайового самоуправління в 1775-1845 рр. був Становий сейм у Галичині, а в 1861-1914 рр. - крайові сейми в Галичині та Буковині

Закарпаття, на території якого проживала компактним масивом більшість українців Угорщини, як і раніше, входило до складу Пожонського (Брати­славського) намісництва, становлячи його чотири комітети (жупи): Березький, Мармороський, Угочанський та Ужанський. Адміністрацію в комітетах очолювали жупани (наджупани), які періодично скликалися комітетськими зборами дворянства. Лише на короткий час після "Весни народів" Закарпаття було виведене в окремий автономний Ужгородський округ.

Етнічний склад населення українських земель «Королівства Галичини, Лодомерії з Великим князівством Краківським» був доволі строкатим. У Східній Галичині основну масу населення за мовною ознакою становили українці (від 70% на початку XIX ст. до 62% на початку XX ст.). Поляки не становили тут і третини населення, але майнова перевага забезпечувала їм політичне та національно-культурне домінування в регіоні. На Закарпатті також близько 70 % жителів становили українці. Лише в Північній Буковині на початку XX ст. українці становили менше 40 % населення. Однак самоідентифікація мешканців усіх цих трьох регіонів як українців спостерігалася рідко, частіше застосовувалося поняття «русини» (за австрійською офіційною термінологією - «рутени») або діалектно-регіональні назви — гуцули, лемки, бойки, буковинці, батюки, русаки, калакути, угороси тощо.

Поряд з українцями на українських землях «Королівства Галичини, Лодомерії з Великим князівством Краківським» жили чималими етнічними групами поляки, яких у Східній Галичині на початку XX ст. нараховувалось

54

приблизно 23%; румуни, яких у Буковині на початку XX ст. нараховувалось приблизно 35%, угорці - 26%, євреї (у Східній Галичині та Буковині — 13%, у Закарпатті — 15%), німці, чехи, словаки, вірмени та інші етнічні меншини. При цьому через асиміляторську політику Австрії відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалася, натомість зростала питома вага поляків у Східній Галичині, румунів - у Північній Буковині, угорців - у Закарпатті. Таке адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин.

Майже 90 % українців проживали в сільській місцевості і займалися землеробством, у містах вони за кількістю посідали здебільшого третє місце після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців - у Буковині, євреїв і угорців - у Закарпатті. У середині XIX ст. у Східній Галичині на 3,5 тис. сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині - на 276 сіл - 3 міста і 4 містечка, в Закарпатті - на 1294 села — 9 міст і 18 містечок. Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині на початку XX ст. — 88,45%, у Закарпатті наприкінці XX ст. — 85%) мешкала в селах і лише незначна частина в нечисленних містах. Таку саму картину являла собою професійна структура населення. Більшість самодіяльного населення була зайнята в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. — понад 80%, у Буковині — 71,3%, у Закарпатті — 85%). Питома вага населення, зайнятого в промисловому виробництві в Галичині у 1900 р. становила лише 5,8%. На Буковині в промисловості й ремеслі було зайнято близько 11% населення, а в Закарпатті — 10%.

Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії хронологічно збігалося з початком буржуазних реформ, здійснюваних імператрицею Марією Терезою та її наступником Йосифом II в 70-90-х рр. XVIII ст. Вони намагалися пристосувати абсолютну монархію до дедалі зростаючих ринкових відносин та нових тенденцій суспільного життя. У ході реформ дворянство було усунене від керівництва місцевою адміністрацією, церква була підпорядкована державі, упорядковано систему обліку й контролю, проведено перші статистичні переписи земельних володінь і населення, скасовано внутрішні митні кордони і численні збори, запроваджено податок із доходів. Окремим законом зрівняно в правах євреїв. У галузі економіки проводилася політика протекціонізму, заохочувався розвиток промисловості й торгівлі, в’їзд до країни іноземних спеціалістів, було змінено систему комплектування війська. Важливі зміни відбулися в системі освіти. Вперше шкільну освіту переведено на державний кошт. Згідно з шкільною реформою 1774 р. в містечках і великих селах створювалися початкові школи ("тривіальні"), в окружних центрах — "головні", а в центрах провінцій — "нормальні", в яких велася та­кож підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи перетворено на гімназії. Роботу освітніх закладів нормували державні навчальні програми та обов'язкові підручники.

55

Із метою підвищення продуктивності землеробства та зростання кількості населення було реформовано аграрні відносини. Імператор Йосиф II патентом від 5 квітня 1782 р. скасував особисту залежність селян від поміщиків і надав їм громадянські права: одружуватися без згоди пана, переселятися, обирати професію, передавати своє майно в спадщину, навчати дітей грамоти в школі. Патент від 16 червня 1786 р. обмежив панщину до трьох днів на тиждень. В 1787 р. було складено перший земельний кадастр, а землі селянського користування були відокремлені від панських. Селяни також одержували право спадкового користування своїми наділами, право вільного продажу продуктів свого виробництва, право скаржитися на панів, а сільські громади — права самоврядування. Вершиною реформаторської діяльності Йосифа II став патент від 10 лютого 1789 р., який проголошував скасування панщини та заміни її чиншем, розмір якого залежав від прибутків селянського господарства.

Усі ці реформаторські заходи відповідали суспільному прогресу. Але після смерті Йосифа II в Австрійській імперії почався відхід від реформаторського курсу, який тривав майже до середини XIX ст., коли уряд розпочав новий виток реформ. У 1846 р. рядом законодавчих актів було внесено часткові зміни в аграрні відносини в Галичині, а саме: селянам скасовано деякі повинності, дещо зменшено панщину, надано право продавати, передавати у спадщину, заставляти земельні наділи, оскаржувати дії представників адміністрації. Найрадикальніші реформи почалися під час революції 1848 році. Тоді імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. в Галичині було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей. З 1 липня 1848 р. дію патенту було поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848р.), підтвердженою згодом імператорським патентом (2 березня 1853р), стало вільним і селянство Закарпаття. Скасування панщини остаточно ліквідувало юридичну залежність селянина від панського двору і дозволяло йому бути власником землі.

Революція 1848 р. поклала початок демократичним реформам у суспільному житті західноукраїнських земель. Від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій декларовано демократичні свободи особи, віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністерств перед парламентом тощо, усім народам гарантовано непорушність їх національності й мови. В липні 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхстаг), яким був вироблений проект конституції, що передбачав перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд у березні 1849 р. розпустив парламент. Почалася дев'ятилітня епоха неоабсолютизму, яка характеризувалась відновленням необмеженої влади нового австрійського імператора Франца-Йосифа І та зведенням до мінімуму реформаторської діяльності. Лише частково було підтверджено аграрне законодавство революції 1848 р., а в 1859 р. був виданий закон про свободу промисловості. Громадянські права і свободи обмежувались, було відновлено цензуру. Певне значення мала реформа освіти, спрямована на модернізацію

56

навчальних закладів. Був проголошений принцип загальної початкової освіти для дітей віком від 6 до 12 років. Однак освіта знову підпорядковувалася завданням уніфікації й германізації. В системі освіти перевага надавалась німецькій мові. Навчання національними мовами, зокрема, українською допускалось тільки в початкових школах.

Новий цикл конституційних реформ почався в Австрії у 60-х рр. XIX ст. В результаті їх проведення в країні було поступово відновлено конституційно-парламентське правління. Початок цьому процесу поклав документ від 20 жовтня 1860 р., відомий під назвою Федеральної конституції, згідно з яким передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та провідними сеймами. А завершився він у 1867 р. австро-угорською угодою, згідно з якою Австрійська держава перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську імперію.

У грудні 1867 р. в Австро-Угорщині було прийнято конституцію, яка на півстоліття визначила політичний статус держави як конституційної монархії. Законодавчу владу представляв двопалатний парламент (рейхстаг), компетенцією якого були загальні питання державного життя, інші — передавались у відання крайових сеймів. Депутати рейхстагу і крайових сеймів обиралися чотирма куріями — великих землевласників, торгово-промислових палат, міст і сільських громад — на основі високого майнового цензу. Це забезпечило перевагу в законодавчих органах, з одного боку, представників крупним земельним власникам та багатим підприємцям, з іншого — представників привілейованих націй – німцям, полякам, угорцям, євреям. Куріальна система у виборах до рейхстагу була скасована під час виборчої реформи 1907 р., яка, запровадивши загальне, рівне, безпосереднє виборче право при таємному голосуванні, значною мірою сприяла демократизації політичного життя в країні. У виборах до крайових сеймів куріальна система збереглась аж до першої світової війни. Отже, довгий час куріальна система майже не дозволяла етнічним українцям, як представникам непанівної нації, ставати депутатами крайових сеймів і особливо рейхстагу.

Австро-Угорська конституція 1867 р. також декларувала недоторканість особи, житла і власності, свободу слова й друку, право спілок і зборів, формальну рівність національностей і мов у школі, установах та громадському житті, надавала обмежену автономію окремим краям. Але на практиці на західноукраїнських землях, які знаходились під владою Австро-Угорщини, продовжувала проводитися відверто колоніальна політика, спрямована на перетворення їх на аграрно-сировинну окраїну імперії.

Український національно-визвольний рух. Український національно-визвольний рух в основному сформувався ще в XVII – XVIII ст., але в XIX - на початку XX ст. учасників цього руху уже не задовольняли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення

57

висунулися загальні суспільно-політичні вимоги щодо ліквідації самодержавно-кріпосницького ладу, демократизації режиму, встановлення державної незалежності України.

На початку 40-х рр. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. Найактивнішими діячами гуртка стали: вчитель з Полтави В. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак і професор Київського університету М.Костомаров. Умовивши ще кількох гуртківців, вони створили навесні 1846 р. нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство. Воно дістало назву на честь відомих слов’янських братів-просвітителів, право­славних святих Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко, письменник і педагог, автор «Ук­раїнської граматики» та української абетки Пантелеймон Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здобув вищу освіту в Парижі, де й сформувався як непохитний прихильник ідеї Великої французької революції, М. Савич; поет і перекладач О. Навроцький; етнограф і фольклорист П.Маркевич; педагог І. Посяда; поет і публіцист, ав­тор правознавчого трактату "Ідеали держави" Г. Андрузький; педагог О. Тулуб; педагог Д. Пильчиков. За родом фахових занять більшість з них були викладачами або студентами віком від 19 до 30 років, а за походженням — переважно діти дрібномаєткових дворян.

Головною метою своєї діяльності члени Кирило-Мефодіївського товариства вважали утвердження національно-державної незалежності України в конфедеративній спілці слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або ще розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий орган конфедерації — собор. Для загального захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати в кожному штаті своє регулярне військо та міліцейські формування. В Україні, як і у всій слов'янської конфедерації, передбачалося скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, введення обов’язкового початкового навчання, свободи віросповідання.

Програму товариства було викладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому". Члени братства також розробили і статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської конфедерації і викладалися права й обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства. Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства й ліквідацію кріпацтва в Російській імперії.

58

Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Тарас Шевченко, який сам брався за складання шкільних підручників, багато їздив по Україні й пропагував серед народу визвольно-демократичні ідеї.

Кирило-мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Петербурга. Всіх учасників товариства покарали засланням до різних місць Російської імперії. Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського то­вариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак повернувшись наприкінці 1850-х рр. із заслан­ня, провідники товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі. Тут вони продовжили національну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Така форма національно-визвольного руху одержала назву “Громадівство”. Генератором створення в Петербурзі першої української земляцької громади та розвитку визвольних ідей став Тарас Шевченко. П.Куліш заснував друкарню для видання українських книжок. В.Білозерський узявся за видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису "Основа" українською та російською мовами. М.Костомаров зайнявся написанням монографічних досліджень та упорядковуванням збірників доку­ментальних джерел з історії України.

У 1863 р. через матеріальні нестатки і неприхильне ставлення урядових кіл та більшості столичної громадськості видання часопису "Основа" припинилося. Однак на той час журнал уже значною мірою виконав благородну місію пробуджувача української національної свідомості. В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі ліберальна і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні організації, названі громадами. Певних програм і статутів, як правило, громади не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті, натхненна віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, ви­давали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості.

Наміри революційно-народницької організації «Земля і воля» встановити контакти з громадівцями. Звинувачення громад з боку місцевої влади в антиурядовій діяльності спричинили хвилю наступу на український інтелектуальний рух взагалі. В липні 1863 р. було прийнято таємний циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва. Формальним приводом для його

59

прийняття стали переклад і публікація українською мовою тексту Євангелія, здійснені Ф. Морачевським. Циркуляром заборонялося видання українською мовою педагогічної, церковної, наукової літератури та підручників, дозволялося лише друкування художніх творів. Міністр намагався довести, що заборона спричинена бажанням деяких авторів під приводом поширення грамотності проводити злочинну агітацію проти цілісності держави. Але громадівський рух у результаті таких нагінок царського уряду на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найактивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали раду — центральний керівний орган "федеративного об'єднання громад" усієї України. До складу ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема, історик, професор Київського університету В. Антонович; засновник української статистичної науки О. Русов; етнограф П. Чубинський. Його вірш "Ще не вмерла Україна", покладений на музику Михайлом Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України. Історик М. Драгоманов і соціолог С. Подолинський разом з українсько-галицьким письменником Михайлом Павликом організували емігрантську вільну українську пресу, яка публікувала те, що не могло вийти в світ в Російській імперії.

Після доповіді помічника попечителя Київського навчального округу М.Юзефовича про український національний рух Олександр II підписав у травні 1876 р. так званий Емський указ із низкою заборон. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, газету «Київський телеграф», заборонялося ставити вистави українською мовою, перекладати нею твори російської і світової літератури, ввозити з-за кордону книги на українській мові. Підставою для цих рішень стало вилучення літератури, одержаної із зарубіжжя, у якій, на думку цензури, пропагувалися ідеї сепаратизму. Дозволялося друкувати українською мовою лише історичні документи та художні твори. Однак через три роки частину заборон було анульовано, а в жовтні 1881 р. головне управління у справах друку скасувало майже всі обмеження розвитку українського слова в Російській імперії.

Одним з напрямів українського національно-визвольного руху став так званий "громадівський соціалізм", основні ідеї якого були сформульовані в 1878 році. Майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся прихильникам "громадівського соціалізму" федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колективній праці їх учасників. Неможна не помітити тут впливу ідей кооперації, які в цей час обстоювалися і популяризувалися в Європі. В Україні їх втілював у життя в 1880—1890-х рр. "батько української кооперації" М. Левитський. Він народився на Херсонщині в родині сільського священика. Розчарувавшись в ідеях народників, які поділяв у юнацькі роки, він не сприймав також і досить популярного серед багатьох своїх освічених сучасників вчення марксизму. Після закінчення юридичного факультету Харківського університету він став активно пропагувати серед українських селян запровадження різних форм

60

виробничої та споживчої кооперації — добровільного об'єднання людей для спільної господарської діяльності. Сотні кооперативів і артілей стали діяли в селах і містах більшості губерній України. Кооперативний рух посів важливе місце в масовій боротьбі проти національного гноблення. Адже за своєю природою він мав спиратися на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність.

У 1880—1890-х рр. громадівці згрупувалися навколо редакції часопису "Киевская старина", що з 1882 р. видавався в Києві. Тут та в інших містах України вони продовжували займатися культурно-освітньою діяльністю. А коли на початку XX ст. почали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці стали вступати до їх лав. Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку XX ст., яке переросло в масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося в 1905 р. вибухом демократичної революції. Новостворювані партії прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямувати їхню могутню силу для здійснення своїх програмних вимог. Так, Революційна українська партія (РУП), створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова Д.Антоновича та М. Русова разом з представниками таких самих громад Києва, Полтави, Чернігова, ще не маючи ні статуту, ні програми відразу ж проголо­сила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації. Свої визвольні ідеї рупівці викладали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети "Селянин" і журналу "Гасло".

Один з лідерів рупівців харківський юрист М. Міхновський у програмній праці партії "Самостійна Україна" висунув гасло "Україна для українців". Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтри­мала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП і заснувала Народну українську партію (НУП). В 1903 р. з РУП вийшло ще одне угрупування, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори в суспільстві, скоро занепали. Живучішим виявилося рупівське угрупування, очолюване студентами М. Меленевським-Баском і О. Скоропис-Йолтуховським. Воно, вийшовши з РУП, у 1904 р. проголосило себе Українською соціал-демократичною Спілкою. Наступного року Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Г. Плехановим та Ю. Мартовим меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).

У Києві в 1904р. було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є.Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію

61

(УДРП). В 1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву “Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)”. Ії очолили мистецтвознавець Д. Антонович, письменник В. Винниченко, журналіст С. Петлюра і вчений-соціолог М. Порш.

Найчисленнішою на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання вона пропонувала розв'язати демократичним шляхом-постановою спеціально для цього скликаної всенарод­ної конституційної ради. Найактивніше спілківці співпрацювали з бундівцями — членами "Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії". Спілківська газета "Правда" друкувалася у Львові, а розповсюджувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою популярністю преса й листівки "Спілки" користувалися серед робітників-залізничників і сільськогосподарських робітників.

В умовах неослабного переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності. В 1909 р. Спілка розпалася, а свій друкований орган — "Правду" передала Л. Троцькому, який зі своїми прибічниками вийшов з РСДРП і створив власну центристську соціал-демократичну політичну групу. Керівники УСДРП С. Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника в новоорганізованому в 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів — Товаристві українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно парламентський шлях національної боротьби.

Провідники ТУП М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко на той час уже мали певний парламентський досвід. Вони керували діяльністю створеного за їх ініціативою петербурзького парламентського політичного клубу — "Українська думська громада". На його засіданнях, в яких брали участь думські депутати від українських губерній, обговорювалися питання парламентської тактики, зміст виголошених і майбутніх промов. Спілкування в "Українській думській громаді" національно свідомої освіченої української інтелігенції з нерідко малописьменними селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни стали виголошувати промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії, зокрема, обстоювалося його право на освіту рідною мовою.

Розвиток в Україні освіти і науки. Протягом XIX – початку XX ст. розвиток українського суспільства супроводжувався значним духовно-культурним піднесенням. Серед різноманітних процесів, які відбувалися в цей час і дістали назву українського національного відродження важливе місце займав розвиток в Україні освіти і науки. Вже в першій половині XIX ст. в Україні гостро відчувалася потреба в освічених людях, але здобути навіть початкову освіту було важко. Церковно-парафіяльних та повітових шкіл, в яких діти навчалися грамоти, перших дій арифметики й основ православної віри, не

62

вистачало. Так, на початок 1844 р. у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях на кожних 713 жителів припадав один учень. На кінець 50-х років XIX ст. на всіх українських землях, що входили до складу Російської імперії, працювало 1300 початкових шкіл, в яких навчалося 67 тис. учнів. У ряді сіл Лівобережжя і Правобережжя продовжували діяти так звані дяківські школи, де найнятий селянами дяк навчав дітей читати і писати за часословом і псалтирем, але навіть таких закладів було обмаль. Позитивний вплив на розвиток освіти і науки в Україні справила діяльність видатного вченого, хірурга і педагога М. І. Пирогова (1810—1881), який у 1856—1861 рр. був попечителем спочатку Одеського, а потім Київського навчального округу. За його ініціативою в 1859 р. у Києві була відкрита недільна школа для дорослих — перший такий заклад не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії.

Осередками розвитку освіти стали перші українські університети, які були відкриті в Харкові (1805) та Києві (1834). Ліцеї були відкриті в Одесі (1817) та Ніжині (1820), гімназії - у Полтаві, Харкові, Одесі та ряді інших міст. У цих закладах формувалася національна інтелігенція, яка проймалася соціальними інтересами українського населення. Люди з університетською освітою працювали в гімназіях, судових установах, губернських і повітових правліннях, медичних закладах. До початку 60-х років XIX ст. Харківський університет випустив 2800 фахівців, Київський — 1542. У зв'язку з відкриттям університетів, ліцеїв та гімназій значно розширилися можливості здобуття середньої і вищої освіти дітьми привілейованих станів насамперед дворянства. Дітям селян і трудового міського населення, як правило, доступ до гімназій та університетів буз закритий.

У суспільстві виникла ідея створення широкої мережі безплатних шкіл, у яких могли б навчатися грамоти неписьменні або малописьменні дорослі робітники, селяни, ремісники. Школи ці працювали в недільні та святкові дні й тому називалися недільними. Найактивнішим прихильником запровадження недільних шкіл в Україні став Т. Г. Шевченко, який навіть склав для них «Буквар» і надіслав значну частину тиражу до Києва, Харкова, Одеси. Чернігова. Всупереч царським властям, які вважали цілком достатнім для програми недільних шкіл навчити учня читати, писати, оперувати елементарними правилами арифметики та знати обов'язкові догмати православ’я, Т. Г. Шевченко наполягав на викладанні в них також історії, географії, природознавства.

Першу на Україні недільну школу відкрили в 1859 р. у Києві, а пізніше такі самі навчальні заклади виникли в Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та інших містах. Так, у Харкові недільну жіночу школу відкрила і утримувала прогресивна діячка X. Д. Алчевська (1841 —1920). У багатьох недільних школах навчання проводилось за широкою програмою основ суспільствознавчих і природознавчих знань, іноді навіть, включаючи викладання іноземних мов. У деяких недільних школах навчання проводилося українською мовою. Заняття проводили демократично настроєні інтелігенти,

63

здебільшого студенти, в тому числі учасники таємних організацій того часу: Харківсько-Київського товариства, «Землі і волі» та ін. На 1862 р. на території Російської імперії нараховувалася 331 недільна школа, з них 111 — в Україні. Число початкових шкіл значно зросло протягом другої половини XIX ст.- з 1,3 до 17 тис, але більше 2/3 дітей шкільного віку залишалися поза навчанням. Грамотність населення України зростала дуже повільно. Якщо 1861 р. частка грамотних становила 1/15, то в 1897 р. вона збільшилась до 1/5. У середньому на кожних 100 жителів налічувалося в різних українських губерніях від 72 до 85 осіб неграмотних. Певні зрушення спостерігались і в організації початкового та середнього професійно-технічного і агрономічного навчання. В 1916 р. в Україні налічувалося понад 60 нижчих професійно-технічних училищ з контингентом учнів близько 5 тис. чоловік. Кількість неповних середніх шкіл — прогімназій лише по Київському навчальному округу протягом першого десятиріччя XX ст. зросла більше ніж у 2 рази. По Україні в цілому в 1913 р. вже налічувалося понад 400 прогімназій.

У вкрай занедбаному стані перебувала народна освіта на західноукраїнських землях під владою Австрійської імперії. Тут уряд повністю переклав утримання початкових шкіл на плечі селянства і підпорядкував їх церковним властям, які основну увагу приділяли прищеплюванню дітям основ релігійного світогляду. Щодо кількісного покажчика, початкову освіту у Східній Галичині 40-х років XIX ст. одержували лише 14% дітей шкільного віку. Таке саме становище було в Північній Буковині та на Закарпатті. Не вистачало вчителів, приміщень, коштів. Більшість предметів у гімназіях і вищих навчальних закладах Львова і Чернівецькому ліцеї викладалася польською, німецькою і латинською мовами. Система навчання у Львівському та Чернівецькому університетах цілком підпорядко­вувалась колонізаторським цілям Австро-Угорської монархії на західноукраїнських землях. Студентів українців, навіть із заможних верств, сюди майже не приймали, навчання проводилось переважно польською або німецькою мовами.

Проте українська молодь пробивала собі дорогу до освіти. На Наддніпрянщині помітно зросла кількість різночинців у складі вищих (переважно — спеціальних) навчальних закладів, зокрема, в технологічному та ветеринарному інститутах у Харкові, політехнічному інституті в Києві, вищому гірничому училищі в Катеринославі, учительському інституті в Глухові тощо. На середину 90-х років збільшилося до 4 тис. і загальне число студентів в Київському, Харківському і Новоросійському (Одеському) університетах. В 1896—1916 рр. працювали Київський політехнічний інститут, відкритий у 1898 р., Катеринославське вище гірниче училище, засноване в 1899 р. і в 1912 р. реорга­нізоване в інститут, Ніжинський історико-філологічний інститут, створений у 1875 р. на базі ліцею, Комерційний інститут у Києві, Техно­логічний і Ветеринарний інститути в Харкові, кілька Вищих жіночих курсів, Київська й Одеська консерваторії та ряд інших. Усього в 1917 р. на Наддніпрянщині діяло 27 вузів з контингентом студентів 35 тис. осіб.

64

Імперські центри – Санкт-Петербург та Москва стали головними центрами проведення наукових досліджень з історії України. Так, саме в Москві в 1822 р. вийшла в світ перша багатотомна узагальнююча праця з історії України Д.М.Бантиша-Каменського (1788—1850). Монархічною концепцією, покладеною в основу змісту свого чотиритомного твору, автор у переддень декабристського повстання демонстрував відданість українського дворянства царському самодержавству. Іншу працю «Історія Малоросії» в п'яти томах, опубліковану в Москві в 1842—1843рр., написав М.А.Маркевич (1804—1860), характеризуючи історичні події з національно-ліберальних позицій. В Петербурзі групою вчених-статистиків під керівництвом Д.П.Журавського (1810—1856) була створена фундаментальна тритомна історико-економічна праця «Статистическое описание Киевской губернии», яка вийшла друком в 1852 р.

Плодотворною щодо розширення джерельної бази з історії України виявилась науково - видавнича діяльність вченого - слов'янознавця О.М.Бодянського (1808—1877). У періодичному виданні московського Товариства історії та старожитностей російських, де він займав посаду секретаря, Бодянський уперше опублікував такі відомі пам'ятки джерелознавства та історіографії України XVII—XVIII ст., як «Літопис Самовидця», «Історія Русів» та ін. Історичне значення визвольної боротьби ук­раїнського народу під керівництвом Б.Хмельницького підкреслював у своїх працях М.О.Максимович (1804—1873). Різносторонній за науковими інтересами вчений був одним з організаторів археологічних розкопок у Києві та одним з ініціаторів створення тут історико-археографічної установи, яка після затвердження властями в 1843 р. дістала назву Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Співробітником комісії був Т. Г. Шевченко. За її дорученням він подорожував по Україні, змальовував і описував археологічні та архітектурні пам'ятки. Цінний фактичний матеріал про окремі явища соціально-економічного розвитку містять історико-економічні та етнографічні праці М. І. Арандаренка «Записки о Полтавской губернии» та І. Аксакова «Исследование о торговле на украинских ярмарках».

Інтенсивний соціально-економічний розвиток України в XIX – на початку XIX ст. вимагав прискорення розвитку природознавчих наук, досягнення яких мали прикладний характер. В цей час найвидатніші українські науковці працювали в університетах Наддніпрянщини. Перший ректор Київського університету М. О. Максимович зробив плідний внесок не лише в гуманітарні галузі знань, а й у природознавство. Його двотомна праця «Основы ботаники» тривалий час була підручником для студентів. Плідна дослідницька і винахідницька діяльність засновника Харківського університету В. Н. Каразіна (1773—1842) служила справі прогресу в сільському господарстві, запровадження в ньому нової техніки, підприємств для обробки продуктів землеробства і тваринництва. Професор Харківського університету Т.Ф.Осиповський (1765—1832) написав тритомний «Курс математики», який протягом кількох десятиліть використовувався студентами і викладачами як

65

основний вітчизняний підручник з математики. У Харківському університеті також працювали мовознавець О.О.Потебня (1835 — 1891), математик О. М. Ляпунов (1857—1918), хімік М. М. Бекетов (1827 — 1911), який першим у світі почав викладати курс фізичної хімії. Вихованець Харківського університету І. І. Мечников (1845—1916) розгорнув плідну наукову діяльність у Новоросійському університеті в галузі імунології, ембріології, порівняльної патології. Разом з мікробіологом М. Ф. Гамаліею (1859—1949) він організував у 1886 р. в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактеріологічну станцію. Засновник фізіологічної науки в Україні І. М. Сєченов (1829—1905) певний час працював у Новоросійському університеті. Там же започаткував перші в світі дослідження щодо законів поширення енергії в природі фізик М. О. Умов (1846—1915). У Київському університеті математик М. Є. Ващенко-Захарченко (1825—1912) зробив значний внесок у теорію диференціальних рівнянь, астроном Ф.О.Бредихін (1831—1904) розробив теорію походження метеоритних потоків. Важливу роль у розвитку дарвінізму в Україні відіграв основоположник порівняльної ембріології, професор Київського університету О. О. Ковалевський (1840—1901). Значну роль у популяризації наукових знань відіграли громадські організації — товариства дослідників природи в Харкові, Києві та Одесі, математичні товариства в Харкові й Києві, товариства сільського господарства.

Пов'язане з розвитком капіталізму зростання міст, промислових підприємств, торговельних і навчальних закладів висунуло нові вимоги щодо архітектури. Для постійного показу театральних вистав у великих містах Наддніпрянщини споруджувалися за проектами талановитих архітекторів будинки театрів. Побудовані в стилі класичної античної архітектури вони стали окрасою Києва (архітектор А. Меленський) та Одеси (архітектор Тома де Томон). Визначні архітектурні споруди зводились у зв'язку з відкриттям навчальних закладів (будинки університету та інституту шляхетних дівчат у Києві — за проектами академіка архітектури В. І. Беретті), культових приміщень (дзвіниця Києво - Печерської лаври — архітектори Є. Васильєв та О. Тон, собор у Катеринославі — архітектор А. Захаров). Кращих архітекторів залучали й до будівництва поміщицьких палаців — Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон); Галагана в Сокиринцях (архітектор П. Дубровський). Визначних успіхів українське архітектурне мистецтво досягло в спорудженні наприкінці XIX ст. будинків оперних театрів в Одесі (автори Ф. Фельнер та Г. Гельмер), Києві (В. Шретер), Львові (З.Горголевський). У Києві 1882 р. збудовано Володимирський собор за проектом І.Штрома та О.В.Беретті. Харків прикрасився спорудженими за проектом О.М.Бекетова будинками комерційного училища та земельного банку, Львів — політехнічного інституту (автор Ю.О.Захаревич), галицького крайового сейму (автор — Ю. Гохбергер), Чернівці — приміщенням резиденції митрополита (автор — Й. Главка).

66

Питання для самоконтролю

1 Охарактеризуйте зміни в етнічному складі населення українських земель протягом XIX - початку XX ст.

2 Проаналізуйте інвентарну реформу, яка була проведена на Правобережжі в 1847-1848 рр.

3 Визначить особливості промислового перевороту в Україні.

4 Проаналізуйте особливості ринкової трансформації народного господарства України протягом XIX - початку XX ст.

5 Визначить, як скасування кріпосного права і перетворення селян у власників землі змінили соціальну структуру й правові відносини в Україні.

6 Охарактеризуйте ліберальні реформи в області місцевого самоврядування, суду, освіти, цензури, фінансів, у військовій справі проведені на Наддніпрянщині у 60 – 70 роках XIX ст.

7 Які наслідки мала столипінська аграрна реформа на українських землях?

8 Охарактеризуйте український національно-визвольний рух.

9 Назвіть мету та форми діяльності Кирило-Мефодіївське товариство.

10 Охарактеризуйте особливості українського культурного відродження.