В) інститути шлюбно-сімейного права;

Шлюб та сім'я. У Стародавній Індії відомі декілька різних форм укладення шлюбу. Найпоширенішою формою була купівля нареченої в її батьків, родичів чи опікунів. Друга форма — укладення шлюбного договору, де обумовлювались права й обов'язки сторін та ін. Передача батьками дочки нареченому без договору давала йому повну владу над нею.

Хоч правове становище дружини у шлюбі й залежало від форми укладення шлюбу, проте, незважаючи на всі ці форми, дружина не мала повної правоздатності і дієздатності. Жінка, згідно з вченням брахманів, завжди потребувала опіки чоловіка, бо за своєю природою є особою неповноцінною, слабкою. Тому в дитинстві вона повинна перебувати під опікою батьків, потім — чоловіка, а у випадку його смерті — сина. Після укладення шлюбу майно, належне дружині (посаг, подарунки), повністю переходило в розпорядження чоловіка. Він мав і певні обов'язки щодо неї: піклуватися про житлові умови жінки, забезпечувати її всім необхідним, захищати і оберігати. Чоловіки могли вступати у шлюб при досягненні 24 років, дівчата — восьми років. Чоловікам дозволяли мати кілька дружин, найголовнішою з них була дружина з вищої касти.

Розірвання шлюбу мали право вимагати обидві сторони. Підставами для цього були: безпліддя сторін, подружня зрада, негідна поведінка, довга відсутність чоловіка, жорстоке поводження (доказом цього служили опіки чи синці на тілі). Для чоловіка розлучення було простішою справою, ніж для жінки. Ось що написано з цього приводу у законах Ману: чоловік може розлучитися з дружиною, котра його ненавидить, через рік; яка не народжує дітей — через 8 років; якщо народжує мертвих дітей — через 10 років; через 11 років, якщо народжує тільки дівчат. Але коли дружина сварлива, то розлучитися можна негайно.

Законодавство і звичаї передбачали спадкування тільки згідно з законом. Про заповіт ніде не згадується.

Майно батьків спадкували лише сини. Спадок ділили порівну, і тільки найстарший син успадковував додатково 1/20 частину всього майна. Дочки батьківського майна не успадковували, однак брати були зобов'язані виділяти сестрам по 1/4 свого майна для посагу. Це майно поділяли між сестрами порівну.

Батько міг ввести у коло спадкоємців і внука — сина дочки, якщо він про це заздалегідь оголошував, видаючи її заміж. Сини від різних дружин спадкували не рівні частини, якщо дружини належали до різних каст.

Якщо синів у померлого не було, то до спадкування залучали його родичів (чоловічої статі) за чергою аж до шостого коліна включно — батько, дід, брати рідні, двоюрідні та ін.

Земля спадкуванню не підлягала, оскільки тоді ще не була приватною власністю.

Г) інститути речового права; види договорів;

Право власності. Оскільки головною галуззю економіки Стародавньої Індії було сільське господарство, то земля належала до основних засобів виробництва і була свідченням багатства. Формально майже вся вона належала цареві. Значна її кількість перебувала також у власності сільських общин. У всякому разі, стародавні джерела згадують саме про царські і про общинні землі. Проте навряд чи можна сумніватися в тому, що існували й храмові землі.

Згодом виникла приватна власність на землю. Царські маєтки не були такі обширні, як у Вавилоні чи Єгипті. Ними управляли царські управителі, а працювали раби, засуджені злочинці, наймані робіт­ники.

Землі, які належали общині, були її колективною власністю. Общинники одержували для обробітку ділянки, але розпоряджатися ними не могли. В пізнішу епоху, можливо, мали право 'їх продавати чи закладати, але документальних підтверджень цього немає. У законах Ману згадується тільки про те, що судові органи держави розглядають спори про земельні межі між общинами.

Як уже зазначалось, про приватну земельну власність у тогочасних пам'ятках права згадок немає.

Рухоме майно перебувало, поза всяким сумнівом, у повній приватній власності. Це підтверджується наявністю врегульованої правом великої кількості договорів, всіляких зобов'язань тощо. Правом пе­редбачено сім основних способів набуття власності: 1) купівля; 2) дарування; 3) спадкування; 4) знахідка; 5) здобич; 6) оплата за виконану роботу; 7) позика під відсотки. Перший, третій і четвертий способи були законними для усіх каст; п'ятий — тільки для кшатріїв; шостий і сьомий — тільки для вайшів; другий — тільки для брахманів. Відомими були й інші способи — виготовлення речі, набуття речі за давністю володіння (п'ять років, якщо володілець був сумлінним господарем, не звинувачувався у крадіжках). Виморочне, тобто безгосподарське, майно трьох нижчих каст переходило тільки цареві.

Зобов'язальне право. В законодавстві, у тому числі в законах Ману, нічого не сказано про форму укладення договорів. Однак при вирішенні спорів належало покликатися на свідків — отже, їх присутність була обов'язковою. Якщо свідків не було, то застосовували клятву й ордалії. З цього можна дійти висновку: єдиної, обов'язкової форми укладення договорів не існувало. Водночас були встановлені умови їх дійсності. Не вважали чинними (дійсними) договори, укладені з душевнохворими, дітьми, рабами, нетверезими, за допомогою обману, насильства, а також договори, укладені всупереч законові і звичаєві.

Праву Індії були відомі зобов'язання з договорів і з причинення шкоди.

Купівля-продаж. Об'єкт цього договору становили будь-які речі — відповідної ваги, обсягу, якості. Продавцем міг бути тільки власник речі. Згідно з законами Ману, продаж або дарування речі, здійснені не її власником, не можуть бути визнані дійсними. Коли ж все-таки річ була куплена не у власника, то покупець зазвичай притягувався до кримінальної відповідальності як співучасник злодія і тільки наявність свідків при здійсненні покупки звільняла його від відповідальності. Спірну річ повертали її власникові, збитки відшкодовували покупцеві, а продавця карали як злодія.

При укладенні договору, крім присутності свідків, необхідно було показати куповану річ для виявлення всіх її вад. Якщо продавець намагався приховати недоліки речі, то він притягався до відповідальності.

Позика. Предметом цього договору були, зазвичай, гроші та продукти сільського господарства. їх передавали у повну власність людині, яка ^визначений час мала повернути кредитору позичену річ або іншу у тій же кількості чи тієї ж ваги і якості. Позику брали під відсотки або без них. Гарантією повернення позиченого служили майно боржника та його особа. При несплаті боргу кредитор міг пред'явити до боржника позов у суді, і коли боржник не мав змоги віддати борг, то повинен був (чи його близькі, родина) його відпрацювати. Це не було боргове рабство, бо після відпрацювання позиченого боржник ставав знову вільним. Крім того, кредитор нижчої касти навіть через суд не міг змусити боржника з вищої касти відпрацьовувати борг. В "Артхашастрі", коли йдеться про заставу особи на певний час, тобто для відпрацювання боргу, прямо пишеться, що для аріїв не може бути рабства, і якщо хтось з них потрапив у заставу, наприклад дитина, то його намагалися якнайшвидше викупити. Продаж вільних у рабство розглядали як кримінальний злочин. Під вільними розуміли аріїв, тобто людей перших трьох каст.

Зберігання. Цей договір був достатньо поширеним. На зберігання віддавали найрізноманітніші речі. Зберігання було безоплатним. У випадку, коли особа, що зберігала річ, не хотіла її повернути, а в потерпілого не було свідків, то в суді проводили допит сторін, перевіряли чесність і порядність відповідача: у присутності свідків йому таємно підкидали золото чи якусь цінну річ. Якщо він повертав її, то справу припиняли, якщо ж присвоював, то силою змушували повернути і золото, і віддану на зберігання річ чи її вартість.

Особа, котра зберігала чужу річ, не несла відповідальності, якщо річ була у неї вкрадена і було доведене її добросовісне зберігання, або якщо річ була знищена внаслідок стихійного лиха.

Законодавство передбачало й інші договори — наймання (особистого і речового), дарування, обміну тощо.

Правові зобов'язання виникали між людьми не тільки в результаті договорів, а й з приводу заподіяння шкоди майну чи здоров'ю іншої людини. Пастух відповідав за втрату чужої худоби (якщо не міг довести непричетність до цієї втрати); винні особи несли відповідальність за спаш чужого поля, вирубку дерев, кущів; за шкоду, завдану візником при порушеннях під час їзди по вулицях міста (відповідав не тільки кучер, а й його власник), та ін.