§ 8.5. Правове регулювання праці громадян України

за кордоном

Можливість працевлаштування і роботи іноземця в країні пе­ребування безперечно є одним з найважливіших елементів його правового статусу, оскільки стосується, власне, питання про саме існування людини. Розвиток міжнародних відносин на сучасному етапі, пожвавлення контактів не лише між державами, а й на рівні фізичних і юридичних осіб, що належать до різних держав, мігра­ційні процеси, виїзд за кордон з метою працевлаштування - все це зумовлює посилення уваги науковців, політичних діячів та органів державної влади до проблем правової регламентації приватнопра­вових відносин, ускладнених іноземним елементом. Одним із вирі­шальних напрямків державної політики України є реформування її внутрішнього законодавства з метою наближення його до світових стандартів правового поля демократичної країни.

Законодавства різних країн неоднаково регулюють цей аспект правового становища іназемців. Міжнародно-правовий контекст у цьому питанні, сформований з міжнародних конвенцій і документів міжнародних організацій, схиляється до права іноземця на працев­лаштування в країні перебування, оскільки право на працю оціню­ється, насамперед, у галузі прав людини крізь призму заборони дис­кримінації за національною ознакою.

Передусім, на нашу думку, слід розпочати аналіз з колізійних норм внутрішнього законодавства України. 1. Розділ VIII Закону України «Про міжнародне приватне право»

містить колізійні норми щодо трудових відносин. Ст. 52 встанов-

200

лює, що до трудових відносин застосовується право держави, у

якій виконується робота, якщо інше не передбачено законом або

міжнародним договором України.

Ст. 53. встановлює винятки з цього правила: трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі, якщо:

1. громадяни України працюють у закордонних дипломатич­них установах України;

2. громадяни України уклали з роботодавцями - фізичними або юридичними особами України трудові договори про ви­конання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота;

1. це передбачено законом або міжнародним договором України.

2. Зазначені правила містяться у спеціальній колізійній нормі ст. 8 Кодексу Законів про працю України «Регулювання трудових відносин громадян, які працюють за межами своїх держав», згід­ но з якою «трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, регулюються законодавством держави, в якій здій­ снене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнарод­ ними договорами України».

Звідси видно, що український законодавець й тут застосовує класичну для трудових відносин колізійну прив'язку закону місця виконання роботи (lex loci laboris), відсилаючи до внутрішнього за­конодавства держави виконання роботи.

3. Слідуючи за прив'язкою до міжнародного законодавства (між­ народних договорів) та керуючись принципом пріоритету між­ народних угод перед нормами внутрішнього законодавства, більшість іноземних держав визнає першість норм міжнарод­ них договорів у сфері трудової діяльності та соціального захис­ ту іноземних громадян. Також колізійні норми про право, яке має бути застосоване до трудових відносин громадян України за кордоном знаходяться в договорах «Про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах». Прикладом з вітчизняного права можуть бути численні двосто­ ронні угоди України з Білоруссю, Вірменією, Молдовою, Польщею, Росією тощо, які встановлюють такі загальні правила:

1. Сторони, які мають трудові стосунки, можуть підпорядкувати їх законодавству, обраному за згодою між собою.

201

2. Якщо вибір законодавства не здійснено, укладення, зміна, ска­сування і закінчення трудових стосунків, а також вимоги, що випливають з них, регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої робота виконується, виконувалася або мала бути виконана.

3. Якщо працівник виконує роботу на території однієї Договірної Сторони на підставі трудових відносин, що пов'язують його з го­ловним підприємством на території іншої Договірної Сторони, укладення, зміна і закінчення трудових відносин, а також вимо­ги, що випливають з них, регулюються законодавством тієї До­говірної Сторони.

4. Справи належать до компетенції суду тієї Договірної Сторони, на території якої робота виконується, виконувалася або мала бути виконана. Компетентними також є суди тієї Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач, а також на території якої має місце проживання позивач, якщо на тій території знаходиться предмет суперечки або майно відпо­відача.

5. Компетенцію судів сторони трудових стосунків можуть змінити за угодою.

Слід зауважити, що всі прив'язки колізійних норм міжнародно­го та внутрішнього законодавства обох країн є майже однаковими, і це ще раз підтверджує те, що всі питання, пов'язані з виконанням праці громадянами України за кордоном, підпадають під регулю­вання іноземного внутрішнього законодавства.

Однак внутрішнє законодавство більшості іноземних країн не розв'язує проблему праці іноземців за принципом повного дозволу на працевлаштування, на зразок вітчизняного, а лише посилається на загальний комплекс прав і обов'язків іноземців.

Спробуємо їх систематизувати: 1. Законодавство деяких інших країн, хоча і не стосується прямо трудових відносин з іноземним елементом, містить положення, стосовно договорів про працю з іноземним елементом. Найчас­тіше власне цивільні кодекси окремих держав можуть містити норми трудового права або ж у трудовому законодавстві можуть бути вказівки про поширення на трудові відносини норм цивіль­ного права. У деяких державах відсутність колізійних норм тру­дового права компенсується поширенням судовою практикою на трудові контракти норм про цивільні договори. Прикладом може

202

бути норма статті 25 Цивільного Кодексу Італії 1942 року та от. ст. 1205-1210 Цивільного Кодексу Аргентини, присвячених до­говірним відносинам в галузі трудового права. Таку саму схему використовує законодавець Бельгії, Франції, ФРН та Італії. 3. Лише в деяких країнах це законодавство містить положення, прямо регулюючі трудові відносини з міжнародним елементом. Наприклад, в Албанії (ст. 20, закону № 3920 від 21 листопада 1964 року); Австрії (ст. 44 Федерального закону від 15 червня 1978 року); Чехословаччини; Угоргцини (ст. 44 Федерального закону від 15 червня 1978 року); Чехословаччини; Угорщини (ст. 51-53 законодавчого декрету №13 від 1979 року); Кувейту, Польщі (ст. 35 Закону про міжнародне приватне право від 12 листопада 1965 року), Іспанії (Цивільний Кодекс), Швейцарії (ст. 15,121).

Приступаючи до аналізу особливостей регулювання трудопра-вового статусу громадян України внутрішнім законодавством ін­ших держав, слід звернути увагу на дві основні форми виникнення трудових правовідносин. Згідно з ними громадяни України можуть працювати за кордоном внаслідок:

1. направлення з метою виконання певної роботи;

2. укладення трудового контракту з конкретним роботодавцем на виконання обумовленої роботи за певний термін [7, С 99].

Громадяни України, які постійно проживають на території іно­земної держави, можуть працевлаштуватися в ній на підставі зако­нодавства цієї держави. Ним і визначатиметься їхній трудоправовий статус. У період тимчасового перебування за кордоном громадяни України мають право займатися трудовою діяльністю, якщо це не суперечить чинному законодавству України та країни перебування.

Громадяни України виконують роботу за кордоном, пере­буваючи у службових відрядженнях, працюючи в посольствах, консульствах, представництвах. Під час виконання трудових обов'язків на них поширюється законодавство України. Водночас, окремі питання, скажімо, час відпочинку, можуть регулюватись і нормами іноземного права. Громадяни України можуть працювати у змішаних товариствах, підприємствах різних форм власності на підставі укладеного з ними контракту, підпорядковуючись законо­давству держави, визначеному в контракті.

Законодавство України поширюється на спеціалістів, які пра­цюють за кордоном на підставі угод між організаціями різних дер-

203

жав, які, своєю чергою, укладаються на виконання міждержавних договорів економічного, науково-технічного та іншого співробітни­цтва. При цьому працівники залишаються у трудових відносинах з організацією, що відрядила їх за кордон.

З питань працевлаштування, здійснення своїх трудових і соці­альних прав, з питань соціального забезпечення громадяни України, працедавці іноземних держав та інші компетентні установи повинні керуватися, крім перелічених дво- та багатосторонніх договорів, ще й нормами:

• Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдруж­ності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року;

• Угоди між Урядом України та Урядом Азербайджанської Рес­публіки про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення від 28 липня 1995 року (ратифікованої Законом України 7 трав­ня 1996 року);

• однойменної Угоди між Урядами України і Республіки Грузія від 9 січня 1995 року (ратифікованої Законом України 22 листо­пада 1995 року);

• Тимчасової угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про гарантії прав громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Край­ньої Півночі, у галузі пенсійного забезпечення від 15 січня 1993 року;

• Угоди про порядок переведення та виплати пенсій від ЗО лип­ня 1996 року, прийнятої для забезпечення виконання вказаної Тимчасової угоди;

• Угоди про співробітництво у галузі трудової міграції та соці­ального захисту працівників-мігрантів, підписаної державами-учасницями СНД 15 квітня 1994 року;

• Угоди про переказ грошових коштів громадян за соціально зна­чимими неторговельними платежами, укладеної між державами-членами СНД та підписаної Україною 9 вересня 1996 року;

• Договору між Україною і Латвійською Республікою про співробіт­ництво в галузі соціального забезпечення від 19 березня 1998 року;

• Договору між Україною та Литовською Республікою про соці­альне забезпечення від 23 квітня 2001 року;

• Договору між Україною та Чеською Республікою про соціальне забезпечення від 23 квітня 2001 року та ін.

204