§ 4.2. Міжнародні угоди і законодавство зарубіжних країн з питань спадкування

Багатосторонні конвенції регулюють лише окремі питання спад­кування, оскільки значні розбіжності, які існують у внутрішньодер­жавному регулюванні, становлять певні труднощі щодо створення уніфікованих норм. Складність уніфікації спадкових відносин, які відрізняються значним консерватизмом, зумовлює незначну кіль­кість міжнародних договорів у цій сфері. На універсальному рівні можна назвати такі конвенції:

1. Гаазька конвенція про колізії законів стосовно форми спадко­вих розпоряджень від 5 жовтня 1961 року. Вона встановлює, що заповіт може бути складений у формі, яка передбачена одним з таких законів: - правом держави, де був укладений заповіт; -правом держави громадянства спадкодавця на час укладення заповіту або його смерті; - правом держави доміцилію або зви­чайного місця перебування заповідача у час укладення заповіту або його смерті; - правом місця знаходження нерухомості (щодо нерухомості).

2. Гаазька конвенція про міжнародне управління спадковим май­ном від 2 жовтня 1973 року. Ця конвенція передбачає складання міжнародного сертифікату щодо встановлення кола осіб, які до­пускаються до управління майном померлого. Сертифікат пови­нен видаватися компетентним органом держави місця звичай­ного мешкання померлого.

3. Вашингтонська конвенція, що передбачає уніфікований закон про міжнародний заповіт від 26 жовтня 1973 року [8, С 129-130]. Відповідно до цієї Конвенції, держави-і^асники зобов'язані прийняти одноманітний закон про форму міжнародного запові­ту. Конвенція встановлює, що міжнародний заповіт може бути власноручно, написаним або заява про заповіт повинна бути зроблена у присутності двох свідків й уповноваженої особи. Україна в жодній із зазначених конвенцій участі не бере. Слід

зазначити, що тільки перша з вказаних конвенцій набрала чинності (близько тридцяти держав-учасниць).

У Гаазькій конвенції про право, що підлягає застосуванню щодо спадкування майна 1989 р. передбачається набагато ширший пере­лік прив'язок, а саме: право, яке може бути обране заповідачем, і право, яке має більш тісний зв'язок з правовідносинами. Головною

94

прив'язкою в Конвенції є доміцилій померлої особи. Конвенція не застосовується до форми заповіту і заповідальної дієздатності.

Дещо успішнішими є уніфікації спадкових норм, здійснені на регіональному рівні, серед яких найвідомішими залишаються: Ко­декс Бустаманте (1928 р.) та Мінська конвенція (1993 p.).

У Кодексі Бустаманте регулюванню спадкових відносин присвя­чено глави III-V Розділу III, в яких містяться норми щодо спадку­вання взагалі, заповітів та процедури спадкування. У Кодексі закрі­плюються такі колізійні прив'язки: - особистий закон спадкодавця (закон громадянства), який визначає порядок призову до спадку­вання, дійсність заповітних розпоряджень, здатність заповідати, повноваження і порядок призначення особистого представника спадкодавця; - особистий закон спадкоємця або відказоодержувача, який визначає здатність спадкувати за заповітом або за законом.

Що стосується Мінської конвенції, то в ній, передусім, встанов­лено принцип рівності громадян Договірних Сторін у спадкуванні як за законом, так і за заповітом, на територіях інших Договірних Сторін (принцип національного режиму). Право на спадкування ру­хомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої спадкодавець мав своє останнє постійне місце про­живання, а щодо нерухомого майна - законодавством Договірної Сторони, на території якої це майно знаходиться.

Положення стосовно спадкування інколи містяться і в двосто­ронніх договорах про взаємну правову допомогу, які є чинними для України. Однак, вони не є одноманітними, внаслідок чого у кожному окремому випадку потребують спеціального вивчення. Наприклад, хоча як Україна, так і Молдова є учасниками Мінської конвенції 1993 p., вони 27 травня 1993 року уклали між собою Договір про вза­ємну правову допомогу, у ст. 37 якого міститься рішення щодо спад­кування рухомого майна, яке відрізняється від правила Мінської конвенції, а саме: правові відносини в галузі спадкування рухомого майна регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, грома­дянином якої був заповідач в момент смерті [9, С. 437-438].

У рамках Європейського Союзу також проводиться робота щодо створення єдиних європейських колізійних норм у галузі спадково­го права.

Спадкування, як один з центральних інститутів цивільного права, одержало закріплення в законодавстві більшості держав. Відповідно до Закону Польщі «Про міжнародне приватне право»

95

1965 p., регулювання спадкових відносин здійснюється за законом громадянства спадкодавця у момент його смерті. Разом Водночас, вказана універсальна колізійна прив'язка не охоплює всіх питань спадкування: дійсність заповіту та інших правових дій визначають­ся законом громадянства спадкодавця у момент здійснення цих дій. У Російській Федерації ст. 1115 Цивільного кодексу підпорядковує регулювання спадкових відносин праву останнього постійного міс­ця проживання спадкодавця. Універсальною нормою, яка застосо­вується до спадкових правовідносин Угорщини, є закон громадян­ства спадкодавця. Цією прив'язкою регулюється питання про те, чи може здійснюватися купівля-продаж спадкового майна і розпоря­дження ним.

В Україні колізійні питання спадкування містяться в розділі X Закону «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року. Згідно зі ст. 70, спадкові відносини (з урахуванням положень статей 71 та 72 цього Закону) регулюються правом держави, у якій спадко­давець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обра­но в заповіті право держави, громадянином якої він був [4].

У цивільних кодексах Вірменії (п. 1 ст. 1292), Білорусі (ст. 1133), Казахстану (ст. 1122), Узбекистану (ст. 1197) основним колізійним принципом, що визначає право, яке регулює спадкові відносини, є за­стосування «права країни, де спадкодавець мав останнє постійне міс­це проживання» (у ЦК Вірменії - «останнє місце проживання»).

В межах континентальної системи спадкового права черговість закликання спадкоємців до спадкування визначається за двома сис­темами: романською та системою парантел.

Романська система (Франція, Італія, Бельгія, Японія і ін.) поді­ляє спадкоємців на класи, що послідовно призиваються до спадку­вання, на основі лінії їх спорідненості: низхідної; висхідної; бокової. Для романської системи спадкового права характерно, що особа, яка пережила, не включається ні до одного із класів. Його інтереси, за­звичай, істотно обмежуються. У Франції і в Італії в більшості ви­падків він отримує на майно не право власності, а узуфрукт, тобто право довічного користування. Право власності на це майно отри­мують його співспадкоємці, а сама особа не одержує спадщину, або отримує, якщо немає інших спадкоємців (ч. 1 ст. 767 ЦК Франції).

Найбільш значущим представником системи парантел (ФРН, Австрія, Швейцарія) є спадкове право ФРН (§§ 1924-1931 Німець­кого цивільного укладення). Парантела охоплює групу кровних

96

родичів, які походять від загального пращура, у т.ч. самого цього пращура. Кількість парантел законом не обмежена, тому і спадку­вання не обмежується будь-якою мірою спорідненості. Особа, що пережила, не входить до жодного з парантел, проте одержує право власності (з низхідними родичами успадковує - 1/4, з батьками і їх низхідними родичами - 1/2). Слід зазначити, що згідно з § 1934 НЦУ, якщо переживший з подружжя, належить до числа родичів, які мають право на спадкування, то він одночасно успадковує і як родич [7, С 159-161].

В Україні, згідно зі ст. 1259 Цивільного кодексу, встановлені такі черги спадкоємців за законом: - у перпіу чергу право на спадкування мають діти спадкодавця (у тому числі усиновлені або зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки; - у другу чергу це право мають рідні брати та сестри спадкодавця, його бабця та дід як з боку батька, так і з боку ма­тері; - у третю чергу право на спадкування мають рідні дядько та тіт­ка спадкодавця; - у четверту чергу спадкують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менща п'яти років до часу відкриття спадщини (день смерті особи або проголощення ії померлою); - у п'яту чергу це право отримують інщі родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно (причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня спорід­нення) та утриманці спадкодавця, що не були членами його сім'ї.

Нині одні правові системи вирішують колізійні питання у галузі спадкування шляхом розподілу спадкової маси на рухоме та нерухо­ме майно, а інші встановлюють загальну для всіх видів майна колі­зійну прив'язку. Так, наприклад. Великий російський співак Федір Шаляпін помер в 1938 р. у Франції, будучи радянським громадяни­ном. Після його смерті залишилися п'ять дітей від першого шлю­бу і троє позашлюбних дітей, мати яких згодом стала його другою дружиною. До складу спадщини Ф. Шаляпіна входили, зокрема, зе­мельні ділянки у Франції. У 1935 р. він склав заповіт, згідно з яким майна успадковувала його дружина, а кожний з восьми дітей - по 3/32. Апеляційний суд в Парижі виходив з того, що за радянським законодавством, що діяло в 1938 p., спадкодавець міг розподілити спадщину між дітьми в рівних долях. Проте щодо земельних діля­нок має застосовуватися французьке право, згідно з яким діти, на­роджені поза шлюбом, не могли бути спадкоємцями ані за законом, ані за заповітом [10, С 449].

7-400 97

Відповідно до законів про міжнародне приватне право Австрії (§ 28), Угорщини (§ 36), Ліхтенштейну (ст. 29), правонаступництво у випадку смерті визначається особистим законом спадкодавця на момент його смерті. При цьому закон фомадянства використову­ється переважно у праві держав континентальної Європи, а також у праві держав, які зазнали впливу континентальних традицій право-творчості (Куба, Панама, Алжир, Єгипет), а закон місця проживан­ня особи є характерною рисою держав загального права (Велико­британія, США, Канада, Індія).

Схема 4.3.