§ 3.2. Колізійні питання права власності.

Роль принципів «закону місця знаходження речі»

та «особистого закону» власника

Колізійна проблема - це правовий індикатор, що визначає існу­вання міжнародного приватного права (далі - МПрП), і є неодмін­ною умовою дії його норм і при регулюванні речових прав також. Визначальним початком для вирішення колізійних питань права власності в МПрП є використання прив'язки lex геі sitae (закон місцезнаходження речі). Саме відповідно до неї визначається, зо­крема, коло і зміст речових прав, умови щодо їх виникнення, при­пинення, зміни й переходу, суб'єктний склад власників та ін. Майже у всіх країнах світу колізійна формула lex геі sitae визнається засно­вницькою стосовно прав і обов'язків на нерухоме майно (земельні ділянки, будівлі тощо). Стосовно рухомого майна це правило не є таким безумовним.

Отже цивільне законодавство багатьох держав проводить до­сить чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, у Цивільному кодексі Франції дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить нерухомість:

1. за природою - будинки, споруди, землю;

2. за призначенням: - речі, призначені для обслуговування не­рухомості - машини, інструменти, сировина, худоба в маєтку; - те, що належить до нерухомого майна - земельні ділянки; -незібраний врожай; - предмети, які власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для оброблення землі, рільничі знаряддя); - речі, по­єднані із землею назавжди; - узуфрукт (користування річчю, що належить іншій особі, із присвоєнням принесених нею плодів за

74

умови збереження сутності речі) на нерухомі речі; - сервітути

(право користування чужим майном), у тому числі й земельні; -

позови, які мають своїм предметом повернення нерухомості.

PjocOMHMH, за нормами Цивільного кодексу Франції, вважають­ся речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (рухаються самі); зобов'язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансо­вих, торговельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні рен­ти, сплачувані державою чи приватними особами (ст. ст. 516-529).

Відповідно до Цивільного кодексу Португалії, до нерухомих ре­чей належать міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані із землею; спадкові права на вказане майно; частини сільських та міських споруд; будь-яка рухома річ, поєднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими і обліковуються у спеціальних реєстрах (ст. ст. 204, 205) [2, С 154].

Відповідно до англійського права, власник документа, який по­свідчує право на земельну ділянку, а також власник ключа від будів­лі є особою, що володіє нерухомістю [З, С 143].

У ФРН поняття нерухомості визначено вужче, ніж у Франції: земля і складові частини земельної ділянки. До рухомого майна на­лежить усе, що не є складовими земельної ділянки.

Такі самі визначення поняття рухомого та нерухомого майна іс­нують в Італії та Японії.

Згідно зі ст. 181 ЦК України, до нерухомих речей належать зе­мельні ділянки, а також об'єкти, що розташовані на земельній ді­лянці, переміщення яких неможливо без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути розповсюджений за­коном на повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають держав­ній реєстрації.

У США та Англії класифікація майна на рухомість або нерухо­мість застосовується тільки щодо суб'єктів іноземного права. Але існує розподіл на реальні та персональні речі, наприклад річ у во­лодінні та річ у вимозі є річчю персональною, а річ, що перебуває в оренді - реальною, але нею не володіють.

Таким чином, стосовно нерухомого майна законодавство, судова практика, доктрина багатьох держав, у т. ч. системи континенталь­ного права, свідчать, що право власності регулюється законом міс-

75

_I

цезнаходження речі. Таким вважається, зазвичай, закон держави, на території якої знаходиться річ на момент виникнення факту, що ви­кликає правові наслідки (ст. 21(2)) Закону про міжнародне приват­не право Угорщини 1979 p., ст. 24 Закону про міжнародне приватне право Польщі 1965 р. та ін). Цей принцип завжди застосовується до права власності на земельні ділянки.

Питання колізійного регулювання правового статусу рухомо­го майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів, осо­бистих речей тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто за­стосовують прив'язку до закону місцезнаходження речі. Наприклад, відповідно до ст. 59 Договору про правову допомогу, укладеного між Україною та Болгарією, передавання чи переказ речей, грошових сум із території однієї держави на територію іншої здійснюється від­повідно до законодавства тієї держави, на території якої знаходять­ся ці речі чи суми [2, С 155].

Отже, на сьогодні майже у всіх країнах Європи (зокрема, в Австрії, Італії, Польщі, Румунії, Угорщині, Федеративній Республіці Німеччини, Франції, Швейцарії та ін.) стосовно рухомої власності діє принцип lex геі sitae. Тобто, сучасна міжнародна практика відповідає на поставлені вище колізійні питання таким чином: а) річ, яка правомірно придбана особою у власність, зберігається за її власником при зміні місця знахо­дження речі (тим самим визнається право власності на річ, що придбана за кордоном); б) обсяг права власника визначається законом місця зна­ходження речі. При переміщенні речі з однієї держави в іншу відповідно змінюється зміст власності в розумінні обсягу прав власника.

Таким чином, вирішальним для визначення нрав на рухомість і нерухомість є закон Гі місцезнаходження.

У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання пра­ва власності пов'язане з інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривало­го строку, набуває права власності на це майно (ст. 344 Цивільного кодексу України, ст. 234 Цивільного кодексу Російської Федерації, статті 2262-2265 французького Цивільного кодексу, ст. 937 німець­кого Цивільного зводу, ст. 728 швейцарського Цивільного кодексу). В результаті набувальної давності у власність може набуватись будь-яке майно за винятком державного та вил5^еного з обігу. Законодавство держав встановлює загальні (для рухомого та нерухомого майна) та

76

спеціальні (для знайденого скарбу, бездоглядної худоби) строки на-бувальної давності. Наприклад, для набуття права власності на рухо­ме майно встановлено: у Франції - З роки. Російській Федерації - 5 років, Швейцарії - 10 років, Україні - 5 років. Не визначено таких строків у Великобританії та США. Строки, передбачені для набуття права власності на нерухоме майно, є значно більшими [2, С. 156].

Особливі складнощі в міжнародній діловій практиці викликають ви­падки, коли предметом операції виступає товар, що знаходиться в дорозі (res in transity), коли застосування колізійної норми lex геі sitae стає не­можливим. У міжнародному приватному праві існує декілька прив'язок, що дозволяють продавцю і покупцю визначити, яке право буде засто­совуватися для врегулювання їх взаємостосунків щодо переходу права власності в подібних випадках: закон країни місця призначення речі (ст. 23(2) Закону про міжнародне приватне право Угорщини 1979 p., а також законодавство Італії, Швейцарії), закон країни місця відправлення речі (законодавство Словаччини, Росії, України (ст. 41 Закону України «Про міжнародне приватне право»), закон проміжного пункту, закон прапора транспортного засобу і т.ін. При цьому різні держави в своєму колізійно­му гфаві надають перевагу різним прив'язкам.

Колізійні прив'язки для встановлення застосовного права: Закон місця знаходження речі; Особистий закон власника; За­кон місця здійснення правочину; Закон країни продавця; Закон місця відправлення речі та ін.

Колізійно-правові питання права власності
/ . ч виникнення, перехід та при­пинення права власності			участь іноземного капитала в розробці надр й інших ресурсів ^ у різних державах ^
право на рухоме і нерухоме майно
			правовой режим іноземних інвестицій різних країн
державна, громадська і при­ватна власність
			націоналізація і конфіскація власності
право власності при переве­зеннях і правочини 3 товаром в дорозі
			право власності на майно, при­дбане в іншій державі

Схема 3.1.

77

право держави на проведення націоналізації, визнання екстери­торіальної дії законів іноземної держави щодо націоналізації

Право власності на майно може переходити від однієї особи до іншої внаслідок ухвалення спеціальних державних актів про наці­оналізацію або приватизацію майна. Будь-яка державна власність виникає двома шляхами: або шляхом створення нових державних об'єктів, або шляхом націоналізації.

Націоналізація - це вилучення майна, що перебуває в приватній власності, і передавання його у власність держави. Внаслідок чого у власність держави переходять не окремі об'єкти, а цілі галузі еконо­міки. Націоналізацію слід відрізняти від експропріації як міри щодо передачвання у власність держави окремих об'єктів у випадках не­відкладної потреби, і від конфіскації як заходу покарання індивіду­ального порядку.

Націоналізація - одна з форм здійснення державного сувере­нітету, оскільки саме держава через свій суверенітет має виняткове право на визначення характеру і змісту права власності, встановлен­ня порядку його придбання, переходу або втрати. На підтвердження цього у 1974 році в Декларації про встановлення нового економічно­го порядку Генеральна Асамблея ООН наголосила, що для охорони своїх ресурсів «кожна держава має право здійснювати ефективний контроль над ними... включаючи право націоналізації або передачі володіння своїм громадянам, причому це право є виразом повного невід'ємного суверенітету цієї держави. Жодна держава не може зазнавати політичного, економічного, або будь-якого іншого виду примушення з метою перешкодити вільному і повному здійсненню цього невід'ємного права».

Характер націоналізації залежить від того, ким і в яких цілях вона проводиться. У 1917-1920 pp. була проведена націоналізація землі, бан­ків, промислових і торгових підприємств радянською владою. Проводи­лася націоналізація також у ряді країн Східної Європи та в Азії. Але ці заходи проходили по-різному: була націоналізована або власність іно-земідів або власність приватного капіталу. У багатьох країнах закони про націоналізацію були прийняті після Другої світової війни. У 1981 році у Франції були націоналізовані 5 банків і промислових груп.

Таким чином, врегулювання питань націоналізації є винятко­вою компетенцією держави. На підтвердження цього можна навести приклад події, яка мала місце у 1951 році, коли Міжнародний Суд

_І

78

ООН визнав себе некомпетентним розглядати скаргу уряду Вели­кобританії у зв'язку з націоналізацією Іраном ірано-британської на­фтової компанії на тій підставі, що здійснення націоналізації регу­люється внутрішнім законодавством кожної держави.

Питання про можливість виплати, форми і розмір компенсації, що надається державою іноземцям за націоналізовану власність, також належить до їі виняткової компетенції. Жоден міжнародний орган, за відсутності спеціальної угоди про зворотне, не може дик­тувати країні свої умови або правила щодо вказаних питань. У 1973 р. Генеральна Асамблея ООН підтвердила цей принцип й прийняла спеціальну Резолюцію № 3171/XXXVIII про право держав само­стійно визначати форми і розмір компенсації [4, С 199-200].

Отже, міжнародне право визнає право будь-якої країни на про­ведення націоналізації. Проте держава при цьому може зробити за­стереження (і, зазвичай, застережує) у відповідних міжнародних угодах свої зобов'язання не здійснювати щодо іноземних інвесто­рів заходи стосовно примусового вилучення їх капіталовкладень, у тому числі за допомогою націоналізації, або надавати їм у разі і"і проведення рівноцінну компенсацію без необгрунтованої затримки.

Таким чином, конкретні умови, порядок і терміни проведення націоналізації в будь-якій державі визначаються Гі внутрішнім за­конодавством. Проте власність, стосовно'якої країною здійснюється націоналізація, може знаходитися не тільки на і"і території, але й за Гі межами (майно філіалів або представництв, створених юридичними особами - резидентами в іноземних державах, зарубіжні банківські внески і т. ін.). У зв'язку з цим особливу актуальність набуває про­блема екстериторіальної дії законів про націоналізацію. В сучасний період досить широке розповсюдження і в доктрині, і в законодавстві, і в правозастосовчий практиці отримала точка зору про те, що зако­ни про націоналізацію мають екстериторіальну дію. Це означає, що держава, яка здійснила націоналізацію, має бути визнана за її межами власником як майна, що знаходилося у момент Гі проведення в межах Гі території, так і майна, що розташовувалося в цей час за її межами.

Першим рішенням, яким була визнана екстериторіальна дія ра­дянських законів про націоналізацію, було рішення Високого суду Великобританії 1921 р. у справі «А. М. Лютер проти Д. Сегора». Суддя вказав, що якщо Красін Л. Б. (глава радянської торгової де­легації) привіз товари до Англії від імені свого уряду і оголосив, що вони належать Зфяду, то жоден англійський суд не може перевіря-

79

ти таку заяву. Крім того, судді відкинули довід позивача про те, що радянські закони про націоналізацію суперечать принципам спра­ведливості і моралі, і тому їх дія не може бути визнана у Велико­британії. У 1931 р. Федеральний суд США щодо справи про радян­ське золото вказав, що акти націоналізації повинні розглядатися як дійсні. У рішенні французького суду 1993 р. щодо позову І. Щукіної та І. Коновалова до Російської Федерації, Державного Ермітажу і Музею ім. А. С Пушкіна було визнано, що акт націоналізації - це акт державної влади. І особливо важливо зазначити, що факт про­ведення націоналізації власності без компенсації не змінює приро­ди акту націоналізації як акту здійснення суверенітету держави, з усіма випливаючими звідси наслідками [5, С 202-203].

Визнання екстериторіальної дії законів про націоналізацію в переважній більшості держав відбувається сьогодні через вико­ристання колізійної прив'язки lex геі sitae, яка, як вже зазначалося вище, є базовою при визначенні моментів виникнення і переходу права власності на майно. Тому, у разі виникнення відповідних спо­рів суди зобов'язані, за загальним правилом, керуватися законодав­ством тієї держави, де була проведена націоналізація.

Доля зарубіжного майна націоналізованих підприємств може визначатися лише законом тієї країни, до якої це підприємство на­лежало у момент націоналізації. Наприклад, колишні російські при­ватні банки й російські страхові товариства, статути яких були свого часу затверджені в Росії відповідно до діючих у той час російських законів і правління яких знаходилися в Петербурзі або Москві, мали російський особистий статут. Націоналізація їх на основі декретів радянського уряду не могла не одержати екстериторіальної дії.

Вирішення питання про визнання актів націоналізації, прийня­тих у 60-ті роки, відрізняється від вирішення вказаної проблеми де­кретами про націоналізацію, що були прийняті радянським урядом. Ці декрети, незважаючи на те, що націоналізація проводилася без виплати компенсації, одержали визнання де-факто як державні акти, направлені на створення нової соціально-економічної системи.

Визнання однією державою націоналізації власності її громадян і юридичних осіб, яка була проведена іншою державою, часто стає в міжнародній практиці предметом міжнародних угод. Врегулювання подібних претензій випливає з самого факту визнання дії націоналі­зації. Першою угодою такого роду в радянській договірно-правовій практиці був радянсько-німецький договір, укладений в Рапалло 16

80

квітня 1922 року. Згідно зі ст. 2 цього договору, Німеччина визна­ла націоналізацію, що була проведена в СРСР, оскільки вона пря­мо відмовилася від висунення претензій стосовно майна німецьких громадян, яке було націоналізоване радянською державою без будь-якої компенсації, «за умови, що уряд СРСР не задовольнятиме ана­логічні претензії інших держав». Радянсько-американською угодою 1933 р. (угода Літвінов - Рузвельт) в 1937 р. з питання врегулюван­ня претензій на націоналізоване майно з боку США була визнана на­ціоналізація, яка була проведена радянською державою. Уряд США одержав від СРСР право стягнення деякого майна, що знаходилося на території Сполучених Штатів Америки, та перейшло до радян­ської держави на підставі законів про націоналізацію [5, С 205].

Таким чином, можна виділити загальні риси, характерні для на­ціоналізації: усякий акт націоналізації - це акт державної влади; на­ціоналізація - це соціально-економічна міра, а не покарання окремих осіб; націоналізація може здійснюватися стосовно власності незалеж­но від того, кому вона належить; кожна держава визначає чи повинна виплачуватися компенсація, і, якщо повинна, то в якому розмірі.