3. Основні завдання етики у сучасних умовах.

Кризові явища, пов'язані з розвитком існуючої цивілізації, глобальні проблеми, які на весь голос заявили про себе люд­ству (екологічні, демографічні, проблеми війни і миру, голоду, хвороб, культури тощо) можуть бути вирішеними людьми з гуманістичними орієнтирами, які б прагнули будувати світ і своє життя на загальнолюдських моральних цінностях. За та­ких обставин зростає роль морального чинника в усіх сферах життєдіяльності суспільства і людини. У минулому (та й сьо­годні) існувало немало чинників, які обмежували або за допо­могою яких обмежувалася дія морального чинника. Зокрема, це сфери політики, права, економіки, інші напрями духовно­го життя. Це не обійшло й Україну. Українське суспільство, яке поступово трансформується, має морально відродитися. Тому за сучасних умов етичні знання стають важливим чинником розвитку духовної культури суспільства і морально­го світорозуміння особистості, а до етики як науки ставляться нові вимоги. Сьогодні інтерес до вивчення моралі виявляють соціологи, політологи, правознавці, що посилює вимоги, які ставляться до етики — послідовно впроваджуючи свій специ­фічний підхід до вивчення моралі, виявляти її власну природу, специфіку і роль у житті людини, закономірності функціону­вання і розвитку, джерело походження моральних цінностей. Усе це має важливе значення як для самої етики, так і для то­го, щоб підкріпити інші науки, які мають справу з мораллю, науковим розумінням її особливостей, а також для коорди­нування досліджень моралі соціальними і гуманітарними нау­ками.

На даному етапі головним завданням етики є обгрунту­вання й розуміння моралі як явища загальнолюдського на

противагу класовому, національному, корпоративному, як за-гальнородової базисної основи усіх форм духовного життя.

Етика покликана допомогти сучасній людині осмислити життя в усій його багатозначності та глобальності, розширити горизонти індивідуального сприйняття світу, вводячи у нього широкі соціоморальні, гуманітарні критерії оцінки усього, що відбувається, показати зв'язок сучасного з минулим і майбут­нім.

Перед етикою постають завдання, пов'язані з подоланням апологетико-прикрашального характеру аналізу моральної практики, моралізаторства. На основі аналізу морального життя у ринковому суспільстві слід обгрунтувати моральні цінності, ідеали, моделі поведінки, міжособистісних стосун­ків, узагалі нормативну етику, відповідну такому суспільству.

Актуальною залишається проблема формування моральної культури суспільства й особистості.

4. Природа і сутність моралі

Питання про природу, сутність і розвиток моралі розгля­дається з огляду на підходи щодо виникнення людини (релі­гійні, натуралістичні, соціально-історичні концепції).

У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як така, що дана самим Богом, підкреслюється її універсальний, за­гальнолюдський характер — тобто вона поширюється на всіх людей без винятку і всі рівні перед її вимогами, всі мають їх дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль високим ду­ховним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності.

Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й недооцінюють значення особистості у станов­ленні моральної свідомості.

Натуралістична етика, провідні ідеї якої найвідчутніші у творах Ч. Дарвіна, В. Ефроїмсона, П. Кропоткіна, П. Симо­нова, Г. Спенсера, 3. Фрейда, К. Юнга та ін., витоки моралі шукає у природному світі, у біологічній природі людини. Тоб­то вона виникла в процесі еволюції тваринного світу та абсо­лютизує значення біологічного чинника у виникненні моралі. Сутність моралі тут вбачається, врешті-решт, в інстинктах са­мозбереження та продовження роду (виду). Спрощується і викривляється процес виникнення і розвитку моралі у теоріях суспільного договору.

Більш виваженим і глибоким здається соціально-істо­ричний підхід до виникнення людини й моралі. Аристотель, К. Маркс, Е. Дюркгейм, М. Вебер та ін. обґрунтовували соці­альну природу моралі, її витоки шукали у розвитку суспільно­го життя. На думку прибічників соціально-історичного підхо­ду, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства. її виникнення пов'язується з необхідністю під­тримання суспільного (людського) на відміну від тваринного способу життя, з потребами координації, узгодження індиві­дуальної за характером діяльності з колективною взаємодією для виживання людини за суворих умов життя первісних спільнот, з потребами регулювати міжлюдські стосунки, упо­рядковувати людське спілкування тощо.

Походження моралі, як уже зазначалося, тривалий істо­ричний процес, підготовлений природними і соціальними чинниками. Безпосереднім джерелом моралі стала об'єктивна суспільна потреба у колективному житті, його організації, у погодженні і врегулюванні спільної і в той же час індивідуалі­зованої діяльності, що зливається у суспільному процесі ви­робництва самого життя, у відтворенні людського способу іс­нування. Мораль є продуктом суспільно-історичного розвитку, що розгортається на основі й у процесі практично-духовної діяльності людей. Вона відбиває цілісну систему поглядів на суспільне життя, переконань, зв'язок суспільства і особистос­ті, залежність певних звичаїв, традицій, норовів, норм від суспільних інтересів. Зміст реальних вимог, приписів визна­чається конкретно-історичними соціальними умовами, мате­ріальними і духовними чинниками. Отже, мораль є соціаль­ним феноменом,  продуктом соціального буття і розвитку, детермінованим соціальними умовами. Вона не є результатом людського свавілля, а об'єктивно обумовлена і виступає необ­хідною формою самоздійснення суспільних індивідів.

З розвитком матеріально-економічних відносин, усклад­ненням суспільного життя, зростанням духовних начал у жит­ті людини поступово формується моральна система суспіль­ства. Вона виражає інтереси суспільства, пануючих у ньому соціальних груп (верств, каст, класів). Отож вона виникає і розвивається у людській спільності як спосіб регулювання міжлюдських стосунків. У ставленні до іншого як до людини реалізується людська (соціальна) сутність індивіда, задоволь­няється органічна для суспільної істоти потреба у співпричет­ності до інших, до суспільства. Мораль реалізується безпосе­редньо у ставленні до іншого як рівного собі.

Пріоритетне місце у моралі займає проблема погодження (гармонізації) індивідуальних і суспільних інтересів. За цих умов мораль стає духовним засобом осмислення і вираження загального інтересу колективу, спільноти, суспільства, спосо­бом здійснення волі суспільної цілісності, до якої належить людина. Вона підводить стихії індивідуальних, приватних, особливих (сімейних, групових, професійних, етнічних тощо) інтересів людей під загальний знаменник суспільного інтересу. Призначення моралі полягає у підтриманні та захисті єдності й цілісності спільноти, суспільства за допомогою базових су­спільних духовних цінностей. Такі цінності, маючи високу значущість, авторитетність для суспільства і людини, орієнту­ють і спрямовують дії, поведінку людей. Вона є способом ре­гулювання поведінки людини і здійснюється шляхом вироб­лення духовних цінностей, які є метою та сенсом людського існування. Мораль передбачає ціннісне ставлення людини до природ­ного світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соці­альних суб'єктів, інших людей і до самої себе. Моральні цін­ності (норми, принципи, ідеали, уявлення про добро, справедливість, відповідальність, почуття дрркби, любові то­що), що виникають та існують у суспільстві, сприймаються моральною свідомістю людини, кристалізуються в її ціннісні орієнтації, переконання, соціально-психологічні настанови й реалізуються у вчинках, лінії поведінки на життєвому шляху особистості. У моралі санкція моральної свідомості дій соці­альних суб'єктів здійснюється у формі оцінки (схвалення чи засудження), яка відповідає загальним принципам, нормам, поняттям добра чи зла, справедливості, блага.

Сутність моралі неможливо з'ясувати поза зв'язком із су­спільною практикою, діяльністю, поведінкою людей, соціаль­них суб'єктів. Мораль включена у різні види діяльності (про­фесійно-трудову або економічну, соціально-політичну, сімейно-побутову, науково-пізнавальну, художньо-естетичну тощо) і реалізується в них. Вона є важливою складовою прак­тичної діяльності і може сприяти або ж, навпаки, шкодити досягненню суспільного ідеалу. Виходячи з соціальної сутності людини, мораль розумієть­ся як спосіб присвоєння людиною соціальності у діяльності й існуванні, як спосіб специфічно людського існування, як різ­новид практично-духовного освоєння дійсності, оціночно-ім­перативний спосіб освоєння світу, пов'язаний з виробленням духовних цінностей і вимог, форма людської індивідуальності, що складає особливу систему орієнтацій людини у соціально­му середовищі. Це означає що моральні погляди, судження, оцінки, вимоги тощо є продуктами активності моральної сві­домості людей, які вступають у відносини із зовнішнім світом як представники колективів, спільнот, суспільства.

Отже, джерело моралі — у суспільних потребах людини, спільнот, у суспільній необхідності підтримувати колективне життя людей, регулювати суспільні, міжлюдські відносини. Сутнісні риси моралі — це, перш за все, її соціальна природа й соціальний характер функціонування (тобто вона виникає і функціонує тільки у суспільстві). Оскільки мораль реалізуєть­ся лише у вчинках людей, то їй властивий діяльний характер. Мораль, як правило, — ціннісне ставлення до соціальних суб'­єктів, соціальних інституцій, однієї людини до інших. Такий характер моралі також є однією з сутнісних її рис. Мораль виробляє цінності, виявляє міру людяності процесів зовніш­нього світу і рухається в межах альтернативи добра чи зла. Во­на асоціюється з безкорисливістю, передбачає свідомий вибір цінностей, рішень, дій, вчинків, добровільне слідування мо­ральним вимогам, нормам. Моральне ставлення людини до світу зорієнтоване на ідеал добра.

Мораль як складне соціальне явище має загальнолюдський і конкретно-історичний зміст і тому містить у собі й цінності, вистраждані народами світу у процесі свого існування (їх ще називають простими нормами моральності і справедливості або елементарними правилами людського спільного життя), й етнічні, що відбивають особливості духовного розвитку кон­кретного народу (нації), й соціально-групові, вироблені, перш за все, домінуючими (чи панівними) верствами, класа­ми. Загальнолюдські моральні цінності орієнтують на ідеали гуманізму, рівності, справедливості, тобто на ставлення ао лю­дини як до вищої цінності і мети суспільства, на обов'язко­вість оцінки її вчинків, поведінки з позицій добра і справед­ливості, на протистояння злу, на розумні потреби, на певне самообмеження заради блага інших, причому не з примусу, а свідомо й добровільно. Усі складові і, перш за все, загально­людські моральні цінності, задають і формують цілі духовної культури, критерії оцінки, а сама мораль стає ціннісно-смис­ловим ядром культури, надає їй гуманістичного змісту.

Отже, мораль — це сукупність вимог, приписів, норм і принципів щодо поведінки людини у ставленні її до суспіль­ства, соціальних інститутів, суб'єктів, до інших людей і до са­мої себе з позицій добра чи зла.

Природа моралі. Пізнати природу моралі означає насамперед з'ясувати, яким вона є феноменом — природним чи надприродним. Достатніх підстав для надання переваги якійсь із цих точок зору й однозначного визначення її природи немає, бо вони базуються на засадах, які потребують обґрунтування. Визнання надприродності моралі засноване цілковито на вірі, тому прихильникам цього твердження протиставляють вагомі раціональні аргументи ті, хто вважає, що мораль має природний, тобто ненадприродний характер.

Визнавши природний характер моралі, слід з'ясувати, духовним чи матеріальним феноменом вона є. Однозначної відповіді на це питання теж немає. До сфери моралі належать як духовні явища (мораль часто називають формою суспільної свідомості), так і матеріальні — моральність. Існують аргументи і на користь іншої точки зору, згідно з якою жоден вияв свідомості не набуває статусу морального феномену, поки не реалізується у відповідних вчинках, діяльності людей. Тому мораль можна і доцільно розглядати як органічну єдність духовного і матеріального начал, як одну із форм духовно-практичного освоєння людиною дійсності. Етичні концепції, в яких визнається природний характер моралі, називають натуралістичними. До них відносять насамперед антропологічні (ті, що прагнуть обґрунтувати мораль, виходячи з вічної і незмінної природи людини) концепції. А погляди, за якими мораль має соціальну природу, називають соціально-історичними (вони теж є природними, тобто ненадприродними). Концепції, які визнають джерелом моралі надприродне начало, вважають креаціоністськими (лат. creatio — творення). Такими є різноманітні релігійні концепції етики, в яких джерелом моралі вважається Бог. Від сповідування певної точки зору щодо природи моралі принципово залежить розуміння предмета етики, що ускладнює проблеми етичної освіти і розуміння завдань морального виховання

Сутність і особливості моралі. У всі часи, як стверджує сучасний російський дослідник Олександр Титаренко, вчені по-різному тлумачили сутність моралі: як досвід житейської мудрості; як школу виховання людини, навчання її доброчесності; як виконання божественних заповітів, що забезпечують безсмертя особистості; як вищу насолоду, вдоволеність індивіда своєю поведінкою; як найкоротший шлях до щастя; як самоцінне служіння честі; як виконання незаперечного обов'язку; як інструмент збереження порядку в суспільстві; як забезпечення чесності у взаєминах людей; як вимогу суспільної користі; як викриття банальної, несправедливої дійсності, «суд над життям» і собою; як служіння ідеалу й утвердження справедливого життєвлаштування; як засіб взаєморозуміння і згуртування людей; як особистісне самовираження, вміння завжди бути собою, слухаючи голос совісті; як зовнішнє суспільне установлення, що накладає на людину необхідні обов'язки; як умовність, що сковує ініціативу і волю особистості; як особливий засіб пізнання; як інститут, який приборкує тваринні інстинкти людини; як заспокійливу ілюзію, що допомагає людині животіти; як визначення вищого сенсу людського життя тощо.

Мораль як одна із форм суспільної та особистісної свідомості є системою поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей. Її основу становлять переконання, звичаї, традиції, громадська думка. Мораль спирається не на силу й авторитет установ, що змушували б дотримуватися конкретних норм, правил, приписів, а на свідомість — як колективну, так й індивідуальну. Попри те, вона охоплює всі сфери суспільного буття: ті, що регулюються державою (політика, виробництво, соціальна сфера, сім'я тощо), і ті, які держава чи громадські організації не регулюють (дружба, любов, товаришування, побут).

Мораль (лат. moralis — моральний, від mos (moris) — звичай, воля, закон, властивість) — система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості. У широкому розумінні до моралі включають і моральність. Зважаючи на те, що правила, норми утворюють ідеальну (нематеріальну) модель належної поведінки людини, є всі підстави вважати мораль свідомістю, точніше однією з форм суспільної свідомості. Та оскільки моральні норми втілюються в життя, об'єктивуються, опредметнюються, матеріалізуються, то мораль визначають не тільки як ідеальний феномен, свідомість: мораль (у її широкому розумінні) охоплює й реальні стосунки людей, що відповідають або не відповідають (тобто є аморальними) нормам. Формою суспільної свідомості мораль називають хоча б тому, що вона не вичерпується виявами моральної свідомості індивідів, не може бути до них зведеною. Водночас мораль — одна з форм особистісної свідомості, про що свідчить, зокрема, роль совісті в ситуації вибору тощо. За своєю суттю мораль постає як суперечливий, антиномічний (грец. anti — проти і nomos — закон) феномен. Це підтверджують такі аргументи:

• моральні вимоги, цінності є об'єктивними, оскільки відповідають (повинні відповідати) загальнозначущим критеріям і не можуть залежати від чиїхось уподобань, смаків, симпатій чи антипатій. В іншому разі не буде змоги відрізнити високоморальні вчинки від аморальних. Водночас вимоги є чиїмись вимогами, тобто виявом чиєїсь волі хоча б тому, що громадську думку виражають конкретні люди;

— мораль є одночасно сферою об'єктивної необхідності, тобто примусу, і сферою свободи. Моральні вимоги виступають перед особистістю як необхідність. Проте безпосереднє підкорення цій необхідності не вважають моральним феноменом, оскільки мораль несумісна з примусом. А недотримання моральних вимог є проявом аморальності. Моральна поведінка передбачає наявність моральної мотивації, вибору, самопокладання волі й автономію духу.

Крім антиномічності, мораль характеризується імперативністю. Ідеться про те, що моральні правила формулюються в наказовому способі: «Будь таким!», «Роби те-то!», «Не роби того-то!» Вони не констатують існуюче, а вказують на те, що повинно бути і яким повинно бути. Ще однією характеристикою моралі є її гранична загальність на відміну від інших норм, які нерідко регламентують навіть деталі поведінки людини. Не менш важливі особливості моралі — всепроникність, оскільки вона діє в усіх сферах людського життя, а також особистісний і разом з тим усезагальний її характер, гуманістичне спрямування тощо.

У процесі визначення сутності моралі доводиться з'ясовувати її видові ознаки, оскільки родові передбачаються розумінням природи моралі. Наприклад, етик, який перебуває на позиціях натуралізму, уже фактично визнав природний характер моралі, а відтак йому залишається з'ясувати її специфіку, місце і роль у системі інших природних виявів людського буття, зокрема, від чого залежать моральні вимоги: від потягу до насолод (гедонізм), від прагнення до щастя (евдемонізм) чи від інших потреб. Концепція, згідно з якою мораль має соціально-історичну природу, уже фактично визнала її соціальним феноменом і їй залишається лише виявити специфіку моралі, місце і роль у системі інших соціальних аспектів, форм людського буття — права, політики, мистецтва тощо.

Релігійні

Більшість із релігійних концепцій виходить з того, що мораль виникла кілька тисяч років тому. Уявлення про добро і зло, моральні вимоги, здатність ними керуватися дані людині Богом. Головний феномен моралі — добро — тлумачиться як втілення божественної волі. Так, згідно з християнським ученням мораль має божественну природу. Людина отримує її як природний моральний (внутрішній) закон і як богоодкровенний (зовнішній) закон. Потреба в моралі зумовлена тим, що людина як тілесна істота, будучи схильною керуватися плотськими бажаннями і пристрастями, неспроможна без допомоги Бога виробити єдино істинне розуміння добра, а тим більше керуватися цим розумінням. Тому без Бога людське життя неможливе. Мораль є божим даром, вона, як удар блискавки, відсікла людину від світу тварин. До того ж люди з давніх-давен вірили, що боги заохочують високоморальну поведінку і карають за аморальну. Релігійні системи моралі були настільки поширеними в Давньому світі, що їх дотримувалися навіть мислителі, яких традиційно вважають матеріалістами. Наприклад, Демокріт стверджував, що тільки ті люди люб'язні богам, яким ненависна несправедливість. За його словами, боги дають людям усе добре. Існування богів так чи інакше визнавали і його співвітчизники-матеріалісти: Фалес (прибл. 625 — прибл. 547 до н. е.), його послідовник Анаксімандр (прибл. 611 — прибл. 540 до н. е.), Анаксімен (прибл. 585 — прибл. 525 до н. е.), Геракліт (прибл. 544 — прибл. 483 до н. е.). Узята за аксіому ідея всемогутнього і всеблагого Бога дає змогу обґрунтувати об'єктивність, усезагальність і абсолютність моральних вимог і цінностей. Згідно з цією ідеєю саме Бог надає моралі духовної піднесеності й благородства.Релігійні (божественні) приписи мають, як правило, універсальний і вселюдський характер. Релігія не сприймає абсолютизації утилітарної (практичної) оцінки моралі, значною мірою уникає суб'єктивізму в моральних оцінках. Релігійне тлумачення проблем моралі адресується людині як істоті смертній і водночас такій, що бажає безсмертя. Проте воно пов'язане з істотними труднощами. Адже ідея існування Бога ґрунтується на вірі, тому прийнятна переважно для віруючих. А оголосити всіх невіруючих аморальними, та ще й аргументувати це навряд чи хто зуміє. Винятково складною для релігійних концепцій походження моралі є проблема узгодження ідеї благого і розумного божественного управління світом з наявністю світового зла, виправдання цього управління темними сторонами буття. Релігійно-філософські доктрини, які мали своїм завданням розв'язання цієї проблеми, одержали назву "теодицея" (грец. theos — Бог і dike — справедливість). Проблема узгодження ідеї благого і розумного божественного управління світом виявляється в системі запитань, перше з яких: чому злочинцям часто буває добре, а добродіям погано? Типова відповідь (у результаті кожен з них отримає своє, заслужене) викликає інше питання: коли ж наступить це? Наприклад, добрий помер у безнадії, а лихий — у безкарності: де ж обіцяна відплата? Виводячи перспективу відплати за межі життя індивіда, теодицея відносила відплату не до окремої людини, а до роду загалом, що здавалося справедливим з точки зору патріархальної моралі. Нові форми теодицеї стали апелювати вже не до вічності роду, а до вічності індивіда в перспективі есхатології (грец. eschatos — останній, крайній і logos — слово, вчення) — релігійному вченні про кінцеву долю світу і людини. Йдеться насамперед про релігії Індії, зокрема брахманізм, буддизм, які, сповідуючи ідею переселення душ, визнають причинно-наслідковий зв'язок між заслугами і провинами в попередньому житті та обставинами наступного народження (душа праведної людини переселяється після смерті в тіло людини вищої, благороднішої касти), а також про доктрини відплати після смерті ("на тому світі"), якими наснажені віровчення давньоєгипетської релігії, пізнього іудаїзму, а особливо християнства та ісламу. На питання, якщо Бог — усеблагий, то звідки береться зло, чи не найпереконливіше з точки зору логіки відповідає моральна система, згідно з якою існують бог добра і бог зла.Складним для релігійних систем є й питання: чи творить Бог за законами добра, чи саме він установлює ці критерії? Обидві можливі відповіді будуть не на користь цих систем. Припустивши, що Бог творить за законами добра, доведеться визнати, що ці закони вивищені над Богом. Якщо ж Бог вільно вибирає критерії добра, то вони є результатом свавілля, хоча й божественного. Тлумачення в релігійних системах походження моралі применшують роль людини в процесі становлення моральної свідомості. Адже моральна самосвідомість постає в них чимось абсолютним, що людина має прийняти без жодних сумнівів. Однак кожна релігія (і релігійне вчення про мораль) прагне прилучити і людину до співтворення добра й моралі. Так, у священній книзі зороастризму "Авесті" сказано: "Хто сіє хліб, той сіє праведність... Коли хліб готують (для обмолоту), то девів проймає піт. Коли підготовлюють млин (для помелу зерна), то деви втрачають терпець. Коли борошно підготовлюють (для тіста), то деви стогнуть. Коли тісто підготовлюють (для випічки), то деви ревуть із жаху". (Деви — духи темряви в зороастризмі.) Релігійні концепції походження моралі мають багато переваг і недоліків. їх аналіз є досить делікатною проблемою і пов'язаний з ризиком профанації (лат. pro-fuño — оскверняю), який супроводжує намагання невіруючого аналізувати проблеми віри. Таке трапляється і тоді, коли віруючий прагне проникнути в духовний світ невіруючого чи іновірця.

Натуралістична

Відомий англійський філософ Д.-Е. Мур вважав натуралістичними майже всі школи етики, які передували його концепції моралі. Більшість учених зараховує до натуралістичних усі нерелігійні концепції моралі, крім соціально-історичних. Згідно з натуралістичними концепціями мораль виникла мільйони років тому як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин. Вона необхідна для виживання виду в боротьбі за існування. Ці концепції були сформульовані у працях Ч.-Р. Дар-віна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна тощо. Наприклад, Ч.-Р. Дарвін зазначав, що багато почуттів і здібностей, якими пишаються люди, можна виявити і в тварин (іноді досить розвинутими), серед них є й естетичні та моральні почуття. За словами П. Кропоткіна, "Дарвін дійшов... висновку, що суспільний інстинкт становить собою загальне джерело, з якого розвивались усі моральні начала". Він описував, як тварини люблять бути в товаристві, як погано почуваються на самоті, їх постійне спілкування між собою, взаємне попередження про загрозу, взаємну підтримку на полюванні, взаємне співчуття в біді. При цьому наводив численні факти їх поведінки, іноді вражаючі, зокрема факти годування родичами сліпого пелікана і сліпого пацюка. На його думку, крім любові і симпатії, у тварин є й інші якості, що теж перебувають у зв'язку із суспільними інстинктами, які люди назвали б моральними якостями. Цю думку він ілюстрував прикладами з життя тварин, зокрема вказував на вияви морального почуття собак і слонів. Абсолютизуючи ідею Дарвіна, деякі інтерпретатори його вчення про боротьбу за існування як рушійну силу прогресу твердили, ніби від природи людина могла навчитися лише зла. Спростовуючи такі міркування, Кропоткін писав, що згідно з теорією Дарвіна "ми бачимо разом із взаємною боротьбою другий розряд фактів, які мають зовсім інший смисл: це факт взаємної підтримки всередині самого виду; і ці факти навіть важливіші від перших, тому що вони необхідні для збереження виду і його процвітання". Вважаючи, що "Дарвін не розробив питання про суспільність у тварин і про зародки в них моральних почуттів тією мірою, якою це було потрібно з огляду на важливість значення цих почуттів у його теорії моралі", учений намагався детально проаналізувати проблему моральних начал у природі, звертаючи особливу увагу на факти взаємної підтримки тварин усередині виду. У такий спосіб П. Кропоткін захищав і розвивав концепцію походження моралі Дарвіна: "...цей факт взаємної підтримки всередині самого виду... я постарався розвинути і підтвердив численними фактами в багатьох статтях, де я показав величезне значення взаємодопомоги для збереження тваринних видів і людства, особливо для їх прогресивного розвитку, їх удосконалення". Розмірковуючи над проблемою походження моралі, Кропоткін писав: "Взаємодопомога, справедливість, моральність — такі послідовні кроки висхідного ряду настроїв, які ми пізнаємо при вивченні тваринного світу і людини. Вони становлять собою органічну необхідність, яка несе в собі своє виправдання, що підтверджується всім розвитком тваринного світу... Висловлюючись образно, ми маємо тут всезагальний, світовий закон органічної еволюції, внаслідок чого почуття взаємодопомоги, справедливості і моральності глибоко закладеш в людині зі всією силою вроджених інстинктів. Ці три інстинкти становлять собою інстинкти самозбереження. Звичайно, іноді вони можуть слабшати лід впливом деяких умов... у тієї чи іншої групи тварин або в тому чи іншому людському суспільстві. Але тоді ця група неминуче зазнає поразки в боротьбі за існування: вона йде до занепаду... Така тверда підстава, що дається нам наукою для вироблення нової системи етики і її виправдання". Г. Спенсер виходить з ідеї еволюції, яка, на його думку, охоплює як природу, так і суспільство. Він не відрізняв моральних стосунків людей від стосунків у тваринному світі, розглядав їх як один із видів поведінки, властивий усім живим організмам, як найвищий результат еволюційного розвитку. У процесі еволюції мораль, на його думку, є засобом пом'якшення боротьби між егоїзмом і альтруїзмом, якими наділена жива природа, зокрема й людина. Людська поведінка історично долає кілька етапів, упродовж яких виникають і вдосконалюються моральні почуття, зло поступово переходить до добра, від моральних вад до чеснот. Людина, пристосовуючись до умов життя, спрямовує поведінку на збереження себе як виду. З часом благо суспільства і благо особистості все більше збігаються. Тому людина повинна дбати про особисте щастя в межах, приписаних суспільними умовами.

Мораль ґрунтується на принципах справедливості і доброчинності. Справедливістю, за Спенсером, є право кожної людини на абсолютну свободу, яка водночас повинна узгоджуватися зі свободою інших індивідів; доброчинністю — дії індивіда, які приносять іншим людям насолоду і не розраховані на винагороду. Державу вчений вважав злом, оскільки вона обмежує свободу індивіда. Учені-біологи, які поділяли натуралістичну точку зору, доводили, що в процесі еволюції тварин усе відчутнішу роль відіграє альтруїзм, який сприяє збереженню й розвитку виду загалом. Про інстинктивний характер моралі писали 3. Фройд та його послідовники. Наприклад, швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875—1961) зазначав, що мораль є інстинктивним регулюючим началом діяння, началом, "яке впорядковує також спільне життя тваринного стада".

Отже, натуралістичні концепції походження моралі мають істотні аргументи, проте загалом ґрунтуються на помилковому підході, який можна визначити як редукціонізм (лат. — повернення, відновлення) — зведення вищого (моральних стосунків між людьми) до нижчого (поведінки тварин). Однак немає сумніву в тому, що групові інстинкти і материнський інстинкт е природними передумовами виникнення моралі. До натуралістичних систем походження моралі відносять також гедонізм, евдемонізм та інші антропологічні концепції моралі, в яких людині приписується певна незмінна природна схильність. Згідно з гедоністичною концепцією людина від природи має потяг до насолод. Гедонізм — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолод. Насолоду він розглядає як найвище благо і критерій людської поведінки, а прагнення до насолоди — як головне рушійне начало людини, закладене в ній природою, що визначає всі її дії. Тобто добром є те, що приносить насолоду, а злом — те, що спричиняє страждання. Евдемоністи наполягають на тому, що визначальним у людині є прагнення до щастя. Евдемонізм — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків. Прихильники евдемонізму вважали щасливою і доброчесною людину, яка розвиває свої духовні й тілесні можливості, що приносить їй задоволення, позитивно позначається і на її оточенні. Все це є передумовою її авторитету і навіть слави.

Попри суттєві відмінності між гедонізмом та евдемонізмом, у процесі обґрунтування моралі їх часто недостатньо чітко розмежовують, іноді евдемонізм розглядають як різновид гедонізму. Наприклад, типовим прибічником гедонізму вважають давньогрецького філософа Арістіппа (прибл. 435—366 до н. е.), стверджуючи, що він надавав особливого значення щастю і вважав, що людина не повинна ставати рабом насолод тощо. Його співвітчизника Демокріта оголошують представником то гедонізму, то евдемонізму. Етику давньогрецького філософа Епікура (341—270 до н. е.) і епікуреїзм загалом розглядають як розвиток евдемонізму і цитують явно гедоністичне гасло, написане на воротах школи Епікура: "Мандрівник, тут тобі буде добре; тут найвище благо — насолода". Зауважимо: не щастя, а насолода.