ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ

1. Зобов’язання із заподіяння шкоди у системі цивільно-правових

зобов’язань.

2. Делікт як підстава притягнення до недоговірної відповідальності.

3. Елементи деліктного зобов’язання.

4. Підстави деліктної відповідальності.

5. Співвідношення договірної та недоговірної відповідальності.

6. Обставини, які звільняють від майнової відповідальності (необхідна

оборона, самозахист); обставини, які виключають майнову

відповідальність (казус, непереборна сила).

1. Зобов’язання із заподіяння шкоди у системі цивільно-правових

зобов’язань.

Зобов’язання із заподіяння шкоди, як і інші цивільно-правові

зобов’язання, виникають на підставі юридичних фактів. Відповідно до статті

11 ЦК України, підставою їх виникнення, є завдання майнової (матеріальної)

та моральної шкоди іншій особі. Ці зобов’язання мають як майновий так і

немайновий характер і виникають у зв’язку з порушенням абсолютних

майнових (права власності, інших речових прав) та особистих немайнових

прав. Зобов’язання із заподіяння шкоди прийнято називати абсолютними [1,

c.25].

Зобов’язання із завдання шкоди, врегульовані гл.82 ЦК, можна умовно

поділити на дві групи:

а) зобов’язання із заподіяння шкоди протиправними діями або деліктні

зобов’язання;

б) зобов’язання із заподіяння шкоди правомірними діями.

Між зазначеними групами зобов’язань спостерігається істотна різниця:

якщо протиправно нанесена шкода підлягає відшкодуванню у будь-яких

випадках, то правомірна шкода – лише у випадках встановлених ЦК та

іншим законом. Цивільне законодавство не визначає поняття ні

протиправної, ні правомірної поведінки. Тому виникає необхідність зробити

розмежування між цими видами.

Поведінка суб’єкта, з точки зору права, може бути або правомірною,

або не правомірною. Право може вплинути лише на певні види людської

поведінки і лише у визначених межах. Існує сфера суспільних відносин, що

знаходяться за межами правового регулювання; ці відносини є або суто

особистою справою громадянина, або регулюються виключно нормами

моралі [2, c. 154].

Право регулює найбільш важливі види суспільних відносин. На думку

А.С. Шевченка, першою і основною ознакою правової поведінки є її

соціальне значення. Крім того, до правової поведінки можна віднести лише

таку, що піддається соціальному (зовнішньому і внутрішньому) контролю [3,

c.154]. Розмежування поведінки на правову і неправову дозволяє встановити

межі державного втручання у життя особи, також вказує на межі

можливостей права і попереджує від поширення сфери його дії на такі

відносини, які право не може регулювати.

У зобов'язаннях із заподіяння шкоди порушення норми права є

одночасно і порушенням абсолютних суб’єктивних прав особи. Таке

порушення можливе як винними так і невинними діями. Отже, протиправною

слід визнавати будь-яку поведінку, що порушує чужі суб’єктивні права, за

винятком випадків, коли особа уповноважена на вчинення таких дій.

Шкідливими, але не протиправними діями будуть:

- здійснення прав і виконання обов’язків;

- згода потерпілого на заподіяння шкоди (така згода має юридичне значення

за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси осіб);

- заподіяння шкоди дією, яка вчинена у стані необхідної оборони.

Відповідно до ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з

метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, а також

суспільних інтересів та інтересів держави від будь-яких посягань з боку

правопорушника. У зазначених випадках, завдана шкода не підлягає

відшкодуванню, оскільки такий обов'язок прямо не випливає з норм ЦК чи

іншого нормативного акта.

Прикладами таких норм є ст. 1170 ЦК відповідно до якої у разі

прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода

завдана власнику цього майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

Ще одним прикладом є ст. 1171 ЦК, яка визначає особливості відшкодування

шкоди у стані крайньої необхідності. Крайня необхідність як і необхідна

оборона, є здійснення права на захист, тобто правомірною дією. Умовами

правомірності заподіяння шкоди є: неможливість за певних обставин усунути

небезпеку, що загрожує, іншими засобами, і заподіяна шкода є менш

значною, ніж відвернена. Однак на відміну від необхідної оборони, де шкода

завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода завдається особі,

поведінка якої є правомірною.

За загальним правилом, обов'язок по відшкодуванню шкоди, за

наявності передбачених законом підстав, покладається на заподіювача

шкоди. Одночасно особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити

зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла. Якщо заподіювач діяв

не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то законодавець надає суду

право покласти обов'язок відшкодування на третю особу, або зобов'язати

кожного з них відшкодувати в певній частці чи звільнити від відшкодування

шкоди повністю або частково як третю особу, так і заподіювача шкоди. При

цьому судом береться до уваги як майновий стан учасників даного

зобов'язання, так і враховуються конкретні обставини справи.

Незалежно від того, що у цивільному законодавстві, відсутня "компактна"

сукупність норм, що регулює відшкодування шкоди, завданої правомірними

діями, сфера дії цих зобов’язань є обмеженою: завдана шкода підлягає

відшкодуванню, якщо такий обов'язок прямо випливає з норм ЦК чи норм

інших нормативних актів.