3. Міжнародні корпорації – основний суб’єкт міжнародного менеджменту

Основним суб’єктом управління міжнародною діяльністю є міжнародні корпорації.

Міжнародна корпорація – це компанія, що займається зов­нішньоекономічною діяльністю. Такі компанії характеризують­ся значною фінансовою, виробничою, науково-технічною та ін. міццю, яка дозволяє впливати на національну економіку та світо­ву економіку в цілому.

Виникнення і розвиток міжнародних компаній зумовле­но різними причинами. Ці причини можна поділити на дві групи:

1. Причини, що викликають необхідність формування міжна­родних компаній, виходу їхнього бізнесу за національні межі:

• виникнення і постійне поглиблення міжнародного поділу праці (що виявляється в міжнародній спеціалізації і в тому, що викликає необхідність у міжнародній кооперації), що породжує економічну взаємозалежність, взаємоза­лежність підприємницької діяльності головних економіч­них суб’єктів – приватних компаній;

• нерівномірність економічного і соціального розвитку країн, що породжує залежність одних країн від інших у різних сферах (виробництво, технології і т.п.);

• гостра конкуренція на внутрішніх і зовнішніх ринках.

2. Причини, що зумовлюють можливість формування міжнародних компаній:

• виникнення великих національних компаній під впливом посилення концентрації виробництва і капіталу;

• нерівномірність економічного розвитку країн, що дозво­ляє компаніям, використовуючи свої виробничі, фінан­сові, технологічні переваги, одержувати великі доходи від діяльності в інших країнах.

Компанії, що діють у міжнародному масштабі, – не нове явище. Вони мають довгу історію. У своєму розвитку вони пройшли ряд етапів, набуваючи різних форм.

Перший етап (XVII-XIX ст.) – виникнення міжнародних компаній пов’язано з формуванням колоніальних імперій. Це були так звані колоніальні міжнародні компанії.

Особливості міжнародних компаній на цьому етапі поляга­ють у тому, що:

• вони, як правило, однонаціональні (англійські, гол­ландські, німецькі, бельгійські і т.д.);

• для них головні (якщо не єдині) сфери міжнародної діяль­ності – видобуток сировини, плантаційні господарства, зовнішня торгівля;

• вони займаються експортно-імпортною діяльністю, забез­печуючи сировиною промисловість у першу чергу своїх країн, експортуючи готову продукцію у треті, а також у колоніальні країни.

Серед міжнародних компаній першого етапу виділяються всесвітньо відомі: англійські „Ост-Індійська компанія”, „Бірма Оіл”, англо-перська нафтова компанія (потім стала „Брітіш Петролеум”); французька „Ля нікель”.

Другий етап (перша половина XX 70-і роки XX ст.) – роз­виток міжнародних монополій пов’язаний з формуванням світового господарства. Це промислові (на відміну від тор­говельно-сировинних) міжнародні компанії. ТНК, як типове яви­ще в обробній промисловості, – ще одна важлива відмінність сучасних міжнародних компаній від попередніх (сировин­них, колоніальних).

На цьому етапі в зовнішньоекономічній діяльності компаній переважає експортна торгівля товарами, але поступово про­відна роль починає переходити до міжнародної інвестиційної діяльності, до експорту капіталу. Збільшується кількість ком­паній, які засновують за кордоном свої виробничі підрозділи.

І все-таки зауважимо, що більшість великих компаній, у т.ч. міжнародних, усе ще концентрують зусилля на розширенні своїх позицій на внутрішніх ринках і віддають перевагу експор­тно-імпортній діяльності. Справді міжнародних промислових компаній нараховується не так багато, і це в основному аме­риканські, і в меншій мірі – з деяких європейських країн.

Третій етап розвитку міжнародних компаній починається з 70-х років XX ст. і продовжується дотепер. Цей етап характеризується тим, що міжнародні компанії перетворюються в глобальні (всесвітні) виробничо-фінансові структури, які виступають у якості головних суб’єктів світових господарських зв’язків. Величезні економічні ресурси найбільших компаній дозво­ляють їм здійснювати всесвітню виробничо-фінансово-комерційну і науково-технічну діяльність.

Основною формою міжнародних корпорацій є транснаціо­нальні компанії (ТНК). ТНК – компанії, які мають і контролюють підрозділи за кордоном, займаються виробничою, науково-технічною, комер­ційною, фінансовою діяльністю.

Транснаціональні компанії можуть бути однонаціональними (контролюються капіталом однієї держави) і міжнаціональ­ними (контролюються капіталами декількох держав). Інші міжнародні корпорації займаються зовнішньоекономі­чною діяльністю, але не мають власних закордонних підрозділів.

До початку XXI ст. міжнародні корпорації, ТНК зокрема, стають основними суб’єктами світової економіки, відіграють найважливішу роль у розвитку національних економік і еко­номік приймаючих країн. Як свідчить світова практика, компанії, які відкривають власні підрозділи в інших країнах, демонструють більш якісний менеджмент, ніж місцеві фірми. А тому цілком зрозуміле постійне збільшення кількості міжнародних корпорацій.

Щоб стати справді міжнародною, компанії необхідно залучи­ти більше людей різних культур і просувати їх до вищого кер­івництва компанії. Це – філософія сучасних ТНК. Вона визна­чає стратегію конкурентної боротьби, яка містить різні складові. Наприклад, у корейської міжнародної корпорації „Samsung” виокремлюються три основні компоненти. Перший – технологія, і компанія інвестує в неї значні кошти. На підприємствах Samsung працюють 27 тис. інженерів, це кожний третій службовець. Дру­гий – дизайн. У всьому світі на „Samsung” працюють 500 дизайнерів. Це одна з найбільших дизайнерських груп у світі серед технолог­ічних компаній. Третій – маркетинг. Навіть якщо технологія і дизайн такі ж самі, а товари мають знайому марку, споживач обе­ре знайому продукцію. Тому компанія приділяє значну увагу спон­сорським і соціальним програмам у всіх країнах.

Організаційна структура міжнародної корпорації є сис­темою взаємозалежних підрозділів, що перебувають у певному підпорядкуванні і субпідрядності один до одного.

З урахуванням цього у міжнародній корпорації виділяють­ся дві складові.

Перша – це головна або материнська компанія. Друга – це підлеглі підрозділи, що контролюються. Головна компанія виконує такі функції:

1) стратегічне управління всіма підрозділами, включаючи єдину маркетингову, виробничу, фінансову, інвестиційну, кадрову політику;

2) розробка довгострокових планів;

3) фінансовий і адміністративний контроль за діяльністю підрозділів, внутрішній аудит;

4) координація оперативної (поточної) господарської діяль­ності підрозділів;

5) координація НДДКР і виконання великих загальнокорпоративних проектів.

До складу міжнародної корпорації входять різні види підрозділів, організаційні форми яких відрізняються одна від одної за двома головними критеріями.

Перший – це юридичний статус господарських підрозділів іноземного сектора в приймаючій країні.

Другий – ступінь контролю і характер управління ними головними компаніями.

З урахуванням першого критерію всі організаційні форми необхідно поділити на три категорії:

1) дочірні компанії – це окремі організаційні одиниці; є юридичними особами; контролюються головною фірмою на підставі володіння контрольним пакетом акцій; прибу­ток розподіляється між ними і головною компанією за­лежно від участі останньої в перших;

2) філії, відділення, представництва – не є окремими організаційними одиницями міжнародної корпорації; не є юридичними особами; прибуток є частиною оподатко­вуваного доходу материнської компанії;

3) спільні підприємства – контролюються на паритетних засадах; можлива лише участь головної компанії в акціо­нерному капіталі (менше контрольного пакета).

Подібна класифікація структур­них підрозділів характерна як для розміщення в рамках націо­нальної держави, так і для закордонних господарських одиниць. Виходячи з цього, організаційна структура міжнародної корпо­рації виглядає так (рис. 1.1).

Господарські одиниці другої категорії об’єднує одна спіль­на риса: вони не є самостійними економічними одиницями. Створюючи ту чи іншу форму господарських підрозділів, засновник (іноземний інвестор) переслідує певну мету. Зокре­ма, дочірня компанія має переваги в тому розумінні, що мате­ринська фірма має можливість відстрочити сплату будь-яких податків країни місцезнаходження цієї фірми. Усі організаційні форми другої категорії, не будучи окремими організаційними одиницями материнської фірми (отже, їхній прибуток вважаєть­ся частиною оподатковуваного доходу цієї фірми), не дають їй такої можливості. Тому, якщо материнська фірма вважає, що її закордонні підрозділи в тій чи іншій країні зазнають збитків, вона віддає перевагу другій категорії (відділенням, представниц­твам, філіям); якщо очікує на прибуток – першій категорії (дочірнім фірмам). І як тільки відділення, філії почнуть давати прибуток, вони можуть перетворюватися в дочірні компанії. Головною метою створення спільних підприємств є використан­ня переваг кожного з партнерів-засновників для вирішення так­тичних завдань на ринках приймаючих країн у певний період. Надалі, з вирішенням цих завдань, спільна компанія може пе­ретворитися в структурний підрозділ одного із засновників.

Рис. 1.1. Організаційна структура міжнародної корпорації

З урахуванням третього критерію виділяються такі три організаційні форми господарських підрозділів іноземного сектора:

1) підрозділи, у яких участь іноземного інвестора переважає, тобто більше 50%. Це так звані мажоритарні володіння;

2) контрольний пакет акцій підрозділів знаходиться в руках іноземного інвестора, але він складає менше половини статутного капіталу (10-49%) фірми, яка контролюється. Це – міноритарні володіння;

3) підприємства спільного володіння, тобто контроль над підрозділом здійснюють дві фірми на па­ритетних засадах, або двом належать дві однакові части­ни „більшості”, третій – інша, менша частина статутно­го капіталу.

Одним із найбільш важливих і необхідних структурних підрозділів сучасних міжнародних корпорацій є корпоративна конкурентна розвідка. Роль цього підрозділу істотно зростає в умовах поглиблення економічної глобалізації. Саме поняття, як і концепція конкурентної розвідки, сформульовані віднос­но недавно професором Гарвардського університету М. Порте­ром. Саме йому належить логічно доведена думка про не­обхідність ретельного маркетингового дослідження конкурентного середовища і використання конкурентної розв­ідки як інструмента досягнення конкурентних переваг.

За останнє десятиріччя конкурентна розвідка стала дуже роз­повсюдженим заняттям як провідних ТНК, так і багатьох локаль­них компаній і маловідомих фірм. „IBM”, „Xerox”, „Motorola”, „Intel”, „Microsoft” і багато інших міжнародних корпорацій зробили кон­курентну розвідку одним із основних видів своєї діяльності.

Завдання, які ставляться перед конкурентною розвідкою, знаходяться в трьох основних площинах. Перш за все, це вив­чення окремих конкурентів компанії та зіставлення її бізнесу з бізнесом конкурентів. Дане завдання – найбільш практичне в діяльності конкурентної розвідки і вирішується частіше за все. В її рамках відстежується справжнє становище конкурентів, вивчаються їх ринковий профіль, поточні дії, а також прогнозу­ються наслідки діяльності. Отримані відомості використовують­ся для вирішення питань оперативного управління компанією.

На більш високому рівні, який виходить за межі конкретного бізнесу, розвідка аналізує поточну ситуацію у зовнішньому еко­номічному середовищі та її вплив на конкретних суб’єктів ринку. Найбільш складним завданням є стратегічне дослідження конкурентного оточення, прогнозування довгострокового роз­витку ринку і змін ринкового середовища. Стратегічна конку­рентна розвідка вивчає ключові сили, які рухають або будуть рухати всіма змінами на ринку. Виконуючи її рекомендації, компанія визначає напрями своєї діяльності, орієнтує фінансові та інші ресурси на декілька років уперед.