3. Поняття та види позовів.

Позов (actio) - це певна діяльність особи, яка зводила­ся до ритуалу звернення до суду за захистом свого пору­шеного права. Загальне визначення позову дається в Дигестах: «Позов є не що інше, як право особи здійснювати в судовому порядку належну йому вимогу» (D. 44.7.51; І. 4.6. рг.). Позови складалися в Римі історично, і їх число завжди було обмеженим. У формулярному процесі претор в силу своєї влади (imperium) міг підтримати позов або відмовити у такій підтримці - з огляду на норми справед­ливості, а не на положення цивільного права. У своїх едик­тах претори зазначали, у яких випадках будуть підтри­мувати позов. Це дозволяло надавати позовну підтримку там, де особа не володіла правом за ius civile, і навпаки відмовляти у позові там, де таке право було, але претор не вважав за потрібне його підтримати у позовному порядку.

Так чи інакше в римському цивільному праві встано­вилася чітка система позовів. Тим самим actio - це перед­бачений едиктом судового магістрату засіб добитися через судовий процес рішення у справі, яке відповідає інтересам особи, чиї права порушено.

Найбільш загальний поділ позовів - це поділ на actio in rem - речовий позов, та actio in personam - особистий позов.

Речовий позов подається проти будь-якої особи, яка буде порушувати право власності, сервітутне, заставне та інші речові права. Відповідачем може бути кожний, у кого виявиться дана річ, або кожний, хто посягнув на цю річ. У момент подання позову власник (володілець) речі може і не знати конкретно усіх порушників свого права. Такий захист називається абсолютним.

Особистий позов подається проти порушень зобов'я­зань або договору. Порушник відомий заздалегідь і відпо­відальність може бути покладена лише на нього. Напри­клад, боржник не може повернути борг. Позов буде направлено конкретно проти нього (чи спадкоємця, що всту­пив у спадщину), і відповідальність нестиме сам боржник. Такий захист має назву відносного. Поза цим поділом перебували т. зв. actiones populares, які надавалися кож­ному громадянинові; такими, наприклад, були позови проти того, хто підвісив чи поставив будь-яку річ так, що вона могла впасти на вулицю і завдати шкоду перехожим. Другий тип поділу позовів - це поділ за обсягом і ці­лями на actiones rei persecutoriae, poenales, mixtae.

Actiones rei persecutoriae - позови для поновлення по­рушеного стану речових справ; тут позивач вимагає ли­ше повернення втраченої речі чи іншої цінності, яка по­трапила до відповідача, наприклад, загубленої собаки, яка приблудилася до маєтку відповідача і була ним сприйнята як безгосподарна.

Actiones poenalis - штрафні позови, мета яких у ци­вільному покаранні відповідача: а) перш за все стягнен­ня приватного штрафу (наприклад, за iniuria - образу); б) стягнення збитків від дії, яка не принесла безпосередньої вигоди винному (якщо були корисливі мотиви, застосову­вався набагато суворіший actio doli з обов'язковим infamia). Actiones mixtae - позови, що здійснюються як на замі­щення збитків, так і на покарання відповідача. Типовий по­зов цієї групи - це actio legis Aquiliae, коли з винного в умисному пошкодженні речі стягується не її вартість, а вища ціна, яку вона мала протягом останнього року (чи місяця).

Інший відомий поділ позовів - це поділ на actio stricti iuris, тобто позови строгого права, та на actio bona fidei -позови, побудовані на принципі добросовісності. У пер­шому випадку суддя зв'язаний буквою договору, з якого випливає позов, навіть якщо допущена відверта помилка. У позовах bona fidei позивач посилається на dolus (об­ман), насильство і т. п. з боку відповідача, на порушення духу договору, а не його букви.

Римське цивільне право у спірних випадках вдавало­ся до застосування т. зв. actio utilis - позовів за анало­гією, на відміну від actio directa - прямих позовів. Так, закон Аквілія (III ст. до н. є.) передбачав відповідаль­ність за знищення чи пошкодження чужого майна лише за умови corpore corpori, тобто безпосереднього тілес­ного впливу - удару, удушення, отруєння тощо. Але цілком можливим було, для прикладу, і спричинення смерті чужій тварині через уморення голодом або спра­гою. Або інший варіант, згадуваний в працях юристів, - так налякати тварину криками чи замахом, що вона зривається у прірву. У цьому випадку претор застосо­вував закон Аквілія ніби за аналогією, підтримуючи по­зов скривдженого власника худоби, що зазнав збитків від таких дій.

При виникненні нових майнових відносин, не за­хищених формально прийнятим законом, претор міг застосовувати і т. зв. actio fictia - позов з фікцією. Фік­тивними позовами - actiones ficticiae (Гай. 4. 34) нази­валися такі, формули яких містили вказівку судді при­єднати до дійсних фактів певний неіснуючий факт або усунути з їх числа певний факт, а усю справу розгляну­ти за зразком іншого визначеного випадку.

Наприклад, манципована річ була придбана без дотри­мання вимог манципації. Через певний час попередній власник на основі квіритського права починає вимагати її повернення. Претор міг запропонувати судді уявити, що новий володілець встиг проволодіти річчю впродовж набувального терміну і за давністю володіння може вважатися власником. Суддя повинен брати до уваги тільки відсутність інших можливих перепон (не пов'я­заних з правом res mancipi) для визнання угоди недійс­ною - наприклад, dolus зі сторони покупця. Інший мож­ливий варіант - купівля чужого боргу. Претор у складе­ній формулі міг запропонувати судді уявити, що пере­купник чужого боргу став спадкоємцем кредитора на підставі заповіту, і спір має розглядатися саме під цим кутом.