2.Загальне поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси.

Легісакційний процес (leges actio) - найстародавніша форма цивільного процесу. Проіснував до близько 126 р. до н. є. Стадія in iure починалася з того, що обидві сторони з'являлися до претора (кредитор був зобов'я­заний забезпечити явку боржника).

Далі позивач виголошував суворо визначену словесну формулу і торкався спеціальною паличкою, т. зв. віндиктою спірної речі чи її символічної частини (наприклад, шматка дерну, якщо спір йшов про земельну ділянку). Якщо відповідач не погоджувався з вимогою, він виго­лошував свою формулу і покладав на спірну річ контрвіндикту (згода мала назву confessio in iure, тобто судове визнання, і вела до припинення дальшого розгляду спра­ви). Найменше порушення у виголошенні формул вело до втрати права на висунення позову. Якщо ж порушень процедури не було, претор пропонував сторонам внести заклад (sacramentum).

Гай Калігула запровадив судове мито. З усякого цивіль­ного спору завчасно стягувалася на користь скарбниці сорокова частка спірної суми; якщо ж сторони відступалися від своєї позиції у претора або домовлялися між собою ще до суду, їх карали. Як правило, судове мито стягувалося з того, хто справу програв.

Окрім втрати sacramentum сутяжник ризикував ще й тим, що відповідач після визнання судом безпідставно­сті вимог позивача міг висунути до нього спеціальний позов про сутяжництво (iudicum calumniae) зі стягнен­ням десятої частки того, що позивач вимагав без під­став, або навіть «лекговажно вважаючи», що вказані підстави має. Гай писав: «Принаймні суд на ябеду іс­нує проти усіх позовів і полягає в десятій частці».

До винесення судового рішення спірна річ зберігалася - за розсудом претора - у позивача, відповідача чи навіть у третьої особи. Тримач давав зобов'язання повернути річ разом з усіма плодами (наприклад, спірна корова встигла народити теля). Завершальним етапом стадії in iure ста­вало т. зв. litis contestatio: претор звертався до свідків з закликом testes estote - просьбою засвідчити невирішений спір і передавав справу у другу стадію iudicum.

На цій другій стадії запропонований претором і схва­лений сторонами суддя одноосібно без жодних формаль­ностей вислуховував покази сторін та представлених свідків, розглядав матеріальні докази тощо. Як правило, суд відбувався на третій день після розгляду справи у претора.

За Законами XII таблиць, якщо одна з сторін не з'являється на судовий розгляд, її чекають до полудня, після чого справа вирішується на користь прибулої сторони -praesenti litem addicito.

Існувало правило, що тягар доказу - onus probandi - розподіляється в процесі таким чином: позивач повинен був довести ті факти, якими він обґрунтовував позов, а відповідач - факти, на яких він ґрунтував свої запе­речення (D. 22. 3.19. Рг.;44.1.1). Звідси скорочена фор­мула: actori incumbit probacio, reus excipiendo fit actor - доказ покладається на позивача, відповідач, заперечую­чи, ставиться у становище позивача. Допускалося, що відсутні свідки можуть передавати в суд письмові покази (testimonia per tabulis), але і Гай, і Квінтіліан в один голос стверджують, що таким свідченням надавалося дуже мало віри. Суддя міг вимагати в сумнівному випадку від однієї зі сторін процесу принести присягу. Судді не забороня­лося радитися зі своїми друзями і юристами, але уся від­повідальність покладалася на нього. Своє рішення суддя виголошував усно і в присутності сторін. Не вимагалося, щоб у рішенні аргументувалися мотиви і підстави його винесення. Рішення судді було остаточним і оскарженню не підлягало. Римське право вважало, що Res iudicata pro veritate habetur - судове рішення повинно прийма­тися за істину, тобто перегляд справи у суді вищої ін­станції не допускався (такого суду у той час просто не було). Щоправда, вважалося, що «суддя робить процес своїм», тобто в разі кривосуду чи власної недбалості бе­ре на себе ризик відповідальності за прийняте рішення; третя особа згодом могла висунути деліктний позов до судді у звинуваченні кривосуду, але такий позивач ризи­кував власним майном (у подвійному розмірі до суми позову), яке міг втратити в результаті недоведеного зви­нувачення.

Після винесення рішення кредитор у присутності по­садової особи і свідків накладав руку на боржника і ви­голошував відповідну формулу. Після цього судове рі­шення вступало у законну силу. Неспроможного борж­ника передавали кредитору (ам), який у ранньому пері­оді держави у Римі міг (могли) такого боржника убити чи продати в рабство за Тібр. Діяв принцип Luitur cum persona, qui luere non potest cum crumena, тобто: Хто не може розплатитися гаманцем, розплачується собою. Починаючи з 326 р. до н. є. боргове рабство було заборо­нене. Боржник-громадянин надалі відповідав своїм май­ном, а не свободою чи життям. Що ж стосується перегрінів, вони за певних обставин могли і надалі позбавля­тися свободи за цивільними позовами в разі неспромож­ності сплати присудженого боргу.

Легісакційний процес відзначався складною процеду­рою, формалізмом, його застосування обмежувало гос­подарський оборот. Тому в період пізньої Республіки утверджується більш гнучка форма судочинства — т. зв. формулярний процес. Він проходить свою апробацію спершу в практиці перегрінського претора, у справах, де застосування leges sactiones не вимагалося. Поступово і міський претор почав обходитися без зайвих формально­стей. Стадія in iure завершувалася складанням претором спеціальної записки - формули - для судді. В цій записці вказувалися умови, за яких позов мав бути задоволений, чи, навпаки, важливі застереження, які робили неможли­вим задоволення такого позову.

Спершу формулярний процес був допущений зако­ном Ебуція (між 149 та 126 pp. до н. є.) нарівні з легісакційним і лише за взаємною згодою сторін. Пізніше процедура формулярного процесу була докладно роз­глянута в двох законах імператора Августа. Претор отримав право викладати позов, не дотримуючись фор­ми, раніше суворо визначеної leges sactiones. Це дозво­ляло йому давати свою підтримку новим нормам ци­вільного життя і, навпаки, ігнорувати відносини, які формально відповідали закону, але фактично відмирали (наприклад, визнання претором права когнатських ро­дичів, що перейшли під владу нового pater familias, ус­падковувати майно своєї колишньої сім'ї). У своєму едикті при вступі на посаду претор виголошував, яким позовам він буде надавати позовний захист, а яким - ні. Такий едикт відігравав роль своєрідної передвиборної платформи (претори, як й інші посадові особи Риму, обиралися центуріатними народними зборами), тобто можна говорити про своєрідний зворотний зв'язок за­конодавця і народу Риму.

Преторська формула складалася з таких складових час­тин: Першим йшло призначення судді. Другим - т. зв. інтенція, тобто виклад змісту претензій позивача. Якщо дана претензія основувалася на чинних нормах цивільно­го права, це мало назву intencio in ius concepta. Якщо ж таку претензію не можна було обгрунтувати діючими нормами права, але претор вважав її справедливою, ви­користовувався термін intentio in factum concepta. У та­кому випадку претор мав в інтенції описати ті факти, якими пояснювалася actio praetore - преторська підтрим­ка даної претензії.

Якщо позивач висував вищі вимоги, ніж йому нале­жало за законом - pluspetitio (більша сума сплати; пе­редчасне погашення боргу; інше, ніж передбачалося, місце виконання зобов’язання тощо), суддя не лише відмов­ляв у задоволенні позову, але й надавав боржнику повне звільнення від зобов'язання.

Суддя був зобов'язаний приймати преторську фор­мулу у «готовому» вигляді, навіть якщо у неї вкралися ті чи інші помилки. Претор, складаючи формулу, діяв на основі того, що йому повідомляли сторони. Пере­вищення позивачем вимог (чи їх применшення) було якраз такою типовою помилкою. Применшення вимог позбавляло позивача (в разі, якщо не було спеціальної проскрипції) повторно повертатися до питання про повернення належного. Перевищення вимог в інтен­ції, згодом виявлене суддею, - взагалі позбавляло права на позов.

Імператор Клавдій дозволив позивачам, які програли судову справу з причини висунення надмірних вимог, свій позов поновлювати.

Третя частина преторської формули - це т. зв. кондемнація. Суддя пропонував задовольнити позов, якщо інтенція підтвердиться, або відмовити - у протилежно­му випадку. Пізніше претор міг включати у формулу і окреслення інших повноважень судді - наприклад, що­до поділу неподільної речі з індивідуальними ознаками (кому - сама річ, кому - компенсація належної частки) тощо. Повноваження судді - це особлива, четверта час тина формули - аудікація (audicato). Наприклад, у де­яких випадках магістрат, уповноважуючи суддю до при­судження в грошовій сумі, обмежував його вказівкою певної суми, більше від якої суддя не міг оцінити позову (Гай. 4.49-52). Не виключався варіант, коли претор не за­лишав судді жодного простору для самостійності в разі визнання претензій позивача, назвавши конкретну суму, яку суддя не міг ані зменшити, ані збільшити. Цим вичер­пується перелік основних частин преторської формули.

Додаткові частини формули - ексцепція і проскрип­ція. Ексцепція — виняток. Наприклад, відповідач пого­джується, що узяв на себе зобов'язання виплатити кре­диторові певну суму, але його примусили це зробити силою. Претор наказує судді присудити відповідача до погашення боргу, якщо тільки не виявиться, що борг був нав'язаний силою. Це т. зв. погашаюча, або знищу­юча ексцепція. Можлива також ексцепція відтерміновуюча. Наприклад, боржник згодом домовився з креди­тором, що раніше встановлений борг «до запитання» буде погашений через два роки. Тим самим ексцепції отримали значення захисту відповідача, який не може піддати сумніву intentio формули, але має заперечення, яке суддя візьме до уваги, якщо претор уповноважить його на це. Якщо intentio дає судді позитивні передумо­ви для кондемнації, то в ексцепції містяться передумови негативні.

Про(е)скрипція (поміщалася відразу ж після призна­чення судді) - зазначення того, що позивач вимагає за­доволення лише частини своїх прав. Римське цивільне право забороняло двічі подавати позов у одній справі. Але можливим був варіант, коли позивач, розуміючи важке матеріальне становище боржника, був готовий вимагати своєчасної сплати лише частини усього боргу, погоджуючись чекати на решту суми до кращих для борж­ника часів. У такому випадку претор обов'язково зазна­чав, що позивач вимагає, наприклад, лише 1000 сестер­цій, хоч йому належиться 5000. За позивачем зберігало­ся право вимагати решту 4000 пізніше. Мав змогу позивач застосувати про(е)скрипцію і у випадку, якщо міг твердо обґрунтувати лише частину своїх вимог - не бажаючи бути звинуваченим у pluspetitio (і тим самим втратити право на позов взагалі), він вимагав стягнення лише безспірної суми боргу з тим, щоб повернутися до розгляду питання про сумнівну частку пізніше, окре­мим позовом.

Особливістю формулярного процесу було те, що кондемнація в позові визначалася у грошовій формі (напри­клад, відповідач не виконав зобов'язання збудувати позивачу-замовнику новий будинок, суд встановлював гро­шову форму компенсації). Загальним правилом було: omnis condemnatio pecuniaria esse debet - всяке присуд­ження повинно бути грошовим.

Первісна претензія позивача замінялася новим зобо­в'язанням - actio indicati, яке витікало з самого судового рішення і забезпечувалося особливим позовом. У випадку заперечення actio indicati стороною, яка програла процес, на неї автоматично покладався подвійний розмір виплат. На те, щоб добровільно задовольнити вимоги actio indi­cati, засудженій особі відводилося 30 днів, далі застосову­валося примусове стягнення належного платежу. Магіст­рат міг арештувати боржника до повної сплати боргу, зас­тосувати публічний розпродаж з торгів усього або части­ни належного йому майна. Застосовувалися універсальна екзекуція - спрямована на усе майно боржника, та спеці­альна - коли призначений для виконання вироку аспіра­тор вилучав у заставу лише окремі, як правило, високоліквідні речі боржника. У разі їх невикупу власником про­тягом двох місяців, ці речі продавалися з відкритих торгів.

Подібно до того, як litis contestatio завершувала пер­шу фазу процесу - ius, після чого сторони вже не могли відмовитися від розгляду справи в суді навіть у випадку визнання боргу відповідачем у повному обсязі, так і ви­рішення справи суддею в другій стадії вело до пога­шення процесу - він не міг бути розпочатий за тим же позовом. Тим самим, позивач, вигравши процес, але за­лишившись невдоволеним сумою компенсації, не міг розпочати його знову.

І ще один нюанс. Можливі були випадки, коли одно­часно позивач подавав позов на відповідача, а відповідач - на позивача (наприклад, коли спадкоємці були володіль­цями різних часток спадкової маси, але вимагали один від одного якісь додаткові речі). Якщо суд виносив рі­шення по першому позову, то другий процес (по зустріч­ному позову) не розпочинався взагалі - вважалося, що вторинний судовий процес суперечив би принципу за­конної сили судового рішення.

Важливим нововведенням формулярного процесу ста­ло допущення заочного розгляду справи (eremodicium). У випадку неявки відповідача позивач був зобов'язаний навести докази, щоб отримати рішення на свою користь. Якщо судді були відомі причини, що виправдовували неявку сторін, він міг призначити інший день для роз­гляду справи у суді. Навіть після пропуску наданої від­строчки сторони зберігали право надавати суду виправдовуючи їх неявку причини, і судовий магістрат був зо­бов'язаний провести відновлення попереднього стану - restauratio eremodicii.

Екстраординарний процес (extra ordinem) набув по­ширення з періоду Імперії, а починаючи з кінця III ст. н. є. остаточно витіснив формулярний. Імператори законо­мірно вбачали у преторських повноваженнях загрозу своєму авторитету в системі державного управління. Влада також не довіряла виборним суддям. Тому з ініці­ативи імператорів набуває поширення практика одноосо­бового розгляду цивільних справ магістратами. В 294 р. імператор Діоклетіан передає правителям провінцій право самостійно вирішувати цивільні правові спори.

Надалі у провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столицях - Римі і Візантії - praefectus orbi - начальник міської поліції.

Збільшувалося число магістратів, які мали право суду. Помпоній називає 10 плебейських трибунів, 18 пре­торів, 6 едипів, котрі судили в Римі (D. 1.2.34). У провінційних містах права місцевих суддів-дуумвірів (досл. «два мужі» — вищі посадові особи в міських общинах з річним терміном виконання обов'язків) урізу­валися на користь урядових чиновників. У деяких справах, пов'язаних з податками, вирок могли вино­сити чиновники, що управляли майном імператора та скарбниці.

Зацікавлена сторона подавала скаргу, після чого від­повідачеві надходив виклик до суду. У випадку неявки однієї зі сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове за­сідання. Суд втратив публічний характер, але почали вестися протоколи судового засідання. Допускалася апе­ляція на винесене рішення. Так, рішення провінційного магістрату могло бути оскаржене перед praefectos praetori -начальником імператорської гвардії. Останньою апеля­ційною інстанцією був сам імператор. Якщо протягом двох місяців відповідач не повертав присудженої речі чи грошової суми, рішення суду виконувалося manu militari - силою зброї.