Лекція 5. Вчення про позов

Питання теми

1.Виникнення державного суду

2.Загальне поняття про легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси

3.Поняття та види позовів

4.Особливі засоби преторського захисту

5. Позовна давність

Основні терміни теми: саморозправа, державний суд, легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси, преторський захист, стипуляція, реституція, преторська формула, призначення судді, інтенція, кондемнація, позов , позовна давність.

Інформаційний блок.

1. Виникнення державного суду.

На ранньому етапі римського громадянського суспіль­ства захист майнових прав та інтересів здійснювався влас­ними силами скривдженого, його familia та усього роду. Поступово саморозправа стала нестерпною для розвину­того суспільства. Перехід від приватної саморозправи до державного суду в Римі розтягнувся на тривалий час і проходив у кілька етапів. Спочатку була встановлена си­стема регламентації приватної розправи, обумовлено по­рядок застосування сили щодо кривдника. Надалі вводи­лася система викупів (композицій) за причинену кривду чи образу. Нарешті, приватна розправа була остаточно забо­ронена, усі суперечки між громадянами передані виклю­чно у компетенцію державного суду.

Римське право визнавало лише принцип Vim vi repellere licet (D. 42. 8.10. 16), тобто: насилля дозволено відби вати силою. Тут самоуправство є лише засобом захисту проти неправомірного нападу, спрямованого проти особи чи її майна (наприклад, насильне видалення порушника із земельної ділянки, D. 43.16.1.28). Вказаний принцип поширювався і на право кредитора наздогнати втікаючо­го боржника і змусити його сплатити борг. Проти напа­дів, спрямованих на відбирання речей, допускається не лише захист, але й самоуправне їх повернення. Але спроба застосувати силу для відновлення порушеного цивільного права вела до найтяжчих результатів для кредитора.

Імператор Марк Аврелій установив, що кредитор, який силою повертає свої речі з тримання боржника, втрачає і саму річ (її необхідно повернути) і право вла­сності на неї (тобто не може розраховувати навіть на компенсацію). Якщо ж виявиться, що захоплена річ йо­му не належала на правах власності (наприклад, креди­тор позичив вола, а самочинно відібрав плуга в рахунок погашення боргу), він не тільки повертає її власникові, але й сплачує вартість речі особі, у якої її було відібра­но (G. 8.4.7). Загалом же дії щодо самоуправного стяг­нення були заборонені декретами 389 р.

Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи дер­жави встановлювали для певної категорії спорів можли­вість висунення позову. Якщо ж позову не було встанов­лено, немає і захисту державою права. Наприклад, група т. зв. безіменних контрактів отримала визнання в цивіль­ному праві, а отже, й можливість висунення позову креди­тором щодо боржника, аж у І ст. до н. є. До того часу вико­нання укладеного зобов'язання такого типу (наприклад, договір міни) було лише моральним обов'язком сторін.

Судовий процес у Римі поділявся на кримінальний і цивільний. Цивільний процес в період Республіки скла­дався з двох стадій: in iure (підготовка до винесення рішення) та in iudicio (винесення рішення). Судовий розгляд вважався законним (iudicum legitimum), якщо він був організований в Римі чи в межах першого поми­нального каменя від Риму (domi); між римськими гро­мадянами; за участю одного судді, також римського громадянина.

Усякий інший судовий розгляд, в якому була відсутня принаймні одна з трьох вимог, вважався таким, що ви­пливає з вищої влади (iudica imperio continentia); до цієї юрисдикції загальні процесуальні правила не застосову­валися.

Перша стадія мала назву ius і зводилася до розгля­ду справи у претора. Сторони викладали свої вимоги. Якщо відповідач визнавав вимогу і зобов'язувався її ви­конати, подальший розгляд справи припинявся. В разі його незгоди, претор просив свідків засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судді. Доцільність такого поділу, а також цілі, які він ставив, установити важко, однак впродовж сторіч це був ordo iudicorum privatorum, тобто нормальний встановлений порядок розгляду цивільних справ.

Сторонам не заборонялося давати відвід пропонова­ному судді, або самим пропонувати претору власну по­годжену кандидатуру. Крім суддів, що призначалися претором, існували ще й т. зв. арбітри. У стародавній період вони вирішували - на свій розсуд - конфлікти між сусідами і родичами. В більш пізній час арбітри — це судді, які могли розглядати справи на власний роз­суд (arbitruim), без втручання магістрата; називався ар­бітр і зазвичай призначався в тих спорах, де йшлося про надання оцінки, встановлення меж, розділ майна.

Спеціальні рекуператорні, тобто колегіальні (у скла­ді 3, 5 чи 7 суддів) суди розглядали цивільні спори гро­мадян з перегрінами, а також питання про шкоду, запо­діяну міжнародними договорами, і питання про статус свободи. Членів рекуператорних судів, як і звичайних суддів, призначали претори. Такі суди користувалися особливими повноваженнями: правом здійснювати пра­восуддя в т. зв. неурочні дні; право застосовувати кри­мінальні покарання, якщо слухання цивільної справи ви­являло кримінальний момент (наприклад, підкуп свідка тощо) і т. ін. Для розгляду найважливіших справ, які могли мати прецедентний характер в галузі права власності та права спадкування, збиралася надзвичайна су­дова колегія з 105 чол. (по 3 чол. від триби) та її секції.

Уже в період Республіки утверджуються деякі загаль­ні правила цивільного процесу. Визнається, що ніхто не може бути суддею у власній справі. Audiatur et altera pas - слід вислухати й іншу сторону. Cum sunt partium iura obscura, reo favendum est potius quam actori - коли права сторін неясні, слід підтримувати відповідача, а не позивача. In dubio mitius - в сумнівних випадках - більш м 'яке рішення. In dubiis reus est absolvendus - якщо є сумнів, підозрюваний звільняється від переслідування. Testis unus, testis nullus - один свідок — не свідок. Nemo debet bis puniri pro uno delicto - ніхто не може бути двічі покараний за один і той же делікт.

За заздалегідь несправедливе рішення суддя відпові­дає власним майном. Виявлена неповага до суду тягне за собою карну або матеріальну відповідальність.