Стан громадянства

Поділ на громадян та іноземців - істотна риса давньоримської держави. Свобода проголошувалася необхідною передумовою правосуб'єктності, але в повному обсязі вона належала не всім вільним, а лише римським громадянам. Якщо вільний громадянин не був підданим Римської держави, то він як чужоземець тривалий час не володів у Римі і правосуб'єктністю, а в давнину навіть вважався ворогом (hostis) і у зв'язку з цим міг бути обернутий у рабство.

Проте з розвитком товарно-грошових відносин таке становище стало суперечити економічним потребам панівного класу, бо торгівля (в тому числі зовнішня) була можливою лише на засадах рівності всіх її учасників. Не випадково з найдавніших часів у Римі з'явився інститут клієнтелли iliospMumprivatum), коли римський громадянин укладав з чужоземцем спеціальну угоду, за якою зобов'язувався в якості патрона захищати правові інтереси свого клієнта, укладаючи договори, виступаючи замість нього в суді тощо. Патрон, замінюючи собою клієнта, не вважався його представником, і тому діяв від власного імені. Самі угоди подібного роду, не будучи передбачені цивільним правом, охоронялися силою релігії, яка погрожувала недобросовісному господарю божою карою.

Зростання торгового обороту згодом зумовило тенденцію не тільки надання чужоземцям певного (спочатку досить обмеженого), правового статусу, а і поступового зближення його з правовим статусом римських громадян.

Правовий стан громадян, латинів, перегринів.

Римські громадяни не тільки володіли найбільш повною приватно-майновою правосуб'єктністю, але і займали привілейоване становище в публічно-правовій сфері. Так, тільки з числа римських громадян комплектувалась регулярна армія Давнього Риму.

Вони могли брати участь у народних зборах і мали там право голосу (jus miffragii). Їм також належало право займати виборні посади магістратів, а пос кільки такі посади вважалися почесними, саме це право отримало назву jus honorum.

Що стосується приватно - майнової правосуб'єктності римських громадян, то її утворювали у сукупності, по-перше, jus connubii - право створювати римську сім'ю шляхом вступу в шлюб, при якому діти від народження ставали римськими громадянами, і по-друге, jus commercii - право укладати договори і вчиняти інші дії щодо придбання і відчуження майна. Маються на увазі рі зноманітні дії, при яких не були потрібні договори (наприклад, заповіт). При цьому істотного значення набувала заповітна правоздатність (testament factio) активна — testamenti factio activa (право складати свій і засвідчувати чужий ізаповіт) і пасивна — testamenti factio passiva (право виступати в ролі і спадкоємця за заповітом).

Іншу категорію осіб у Давньому Римі становили латини, правовий стан яких не був однорідним, найближче до римських громадян стояли так звані latini weteres — "стародавні" латини, тобто вільне населення общин Лациума, яке колись разом з Римом складало Латинський союз, що припинив існування в IV ст.. до н. є. Користуючись обмеженими правами в публічно-правовій сфері

( тільки jus suffragii, але не jus honorum), latini veteres мали такі ж cottercii та

jus connubii, як і римські громадяни. Жителі інших італійських общин (latini coloniarii) володіли тільки jus commercii, a jus connubii - лише в тому випадку, якщо воно було спеціально надане окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду з приводу вирішення майнових суперечок, а також порядок судочинства були для всіх латинів такими самими, як і для римських громадян.

У той же час за певних обставин римлянин міг змінити своє громадянство на становище латина, наприклад, з метою придбання земельної ділянки у щойно приєднаних до Риму провінціях, якщо їх землі держава надавала латинам на пільгових умовах, заохочуючи тим самим освоєння нових територій. З іншого боку, за певних умов і латин міг стати повноправним римським громадянином.

Наприклад, набували римського громадянства latini veteres, які переїздили на постійне проживання до Риму. Іншим латинам римське громадянство присвоювалось, якщо вони займали певні виборні посади в своїх общинах або за певні заслуги перед Римською державою. Оскільки різноманітного роду міграції призводили, з одного боку, до зростання населення Риму і, з іншого, до скорочення кількості жителів провінції, держава вживала заходів щодо їх обмеження. Так, переселення latini veteres до Риму стали дозволяти спочатку за умови залишення латином у місці свого колишнього проживання чоловічого потомства, а пізніше такий засіб набуття римського громадянства був зовсім скасований.

Обурення латинів, незадоволених своїм політичним нерівноправ'ям у порівнянні з громадянами Риму (котрий, як вони справедливо вважали, багато в чому був зобов'язаний своїми військовими успіхами допоміжним латинським формуванням), стало одним із чинників, що призвели до так званої союзницької війни (90-89 pp. до н. є.), після якої Римська держава змушена була наділити правами римського громадянства все італійське населення.

Правосуб'єктніоть латинів, обмежена порівняно з правосуб'єктністю римських громадян, була все ж ширшою, ніж у вільного населення приєднаних до Риму територій.

Лише закон Каракалли (212 р. н. є.), що поширив права римського громадянства на всіх вільних жителів Римської імперії, ліквідував латинів та перегринів як особливі категорії осіб, зрівнявши їх у правах з римськими громадянами.

З числа вільних людей найнижчу сходинку соціальної драбини займали перегрини — громадяни іноземних держав, які опинилися на території Риму, а

також римські піддані, яким не було надане ні римське, ні латинське громадянство, ні навіть civitas sine suffragio. Йдеться, зокрема, про громадян держави, яка воювала з Римом і здалася на милість переможця. Громадяни такої дсржави, яка набувала тепер статусу римської колонії, не оберталися в рабство, як звичайні військовополонені, а зберігали свободу та називалися peregrini tlcdeticii (дослівно — перегрини, котрі капітулювали).

Спочатку перегрини були в Римі абсолютно безправними. Разом із тим з розвитком товарно-грошових відносин економічні потреби примусили Римську дсржаву забезпечити правову охорону і перегринам. Це здійснювалося як у приватному порядку (hospitium privatum), так і на державному рівні (hospitium publicum) в договорах, які Рим укладав з дружніми йому країнами (civitates li-derate) і мали на меті взаємно гарантувати приватно-правовий захист інтересів громадян однієї держави на території іншої. Пізніше цей захист став охоплювати peregrini dedeticii.

Проте правова охорона перегринів забезпечувалася не шляхом надання їм окремих елементів статусу римських громадян, а іншим, специфічним способом: за допомогою особливої правової системи jus gentium. Тільки законом Каракалли всі піддані Римської імперії були проголошені римськими ігромадянами, і, відповідно, перегринами відтоді могли вважатися в Римі лише іноземці. Але на цей час взаємопроникнення jus gentium та jus civile досягло такого рівня, при якому приватно-правовий стан римських громадян і чужоземців став практично однаковим.