24 Провадження у справах про банкрутство

Провадження у справах про банкрутство регламентується Господарським процесуальним кодексом України, Законом, ГК та іншими законодавчими актами України. Провадження у справах про банкрутство складається з таких стадій: подання заяви про порушення справи про банкрутство (ст. 7 Закону), порушення провадження у справі про банкрутство (ст. 11 Закону), забезпечення вимог кредиторів і мораторій на задоволення вимог кредиторів (ст. 12 Закону), виявлення кредиторів та осіб, які виявлять бажання взяти участь у санації боржника (ст. 14 Закону), попереднє засідання господарського суду (ст. 15 Закону), проведення зборів кредиторів і утворення комітету кредиторів (ст. 16 Закону), винесення ухвали про санацію боржника, призначення керуючого санацією (ст. 17 Закону), продаж у процедурі санації майна боржника (ст. 19, 20, Закону), звіт керуючого санацією (ст. 21 Закону).

Отже, провадження у справах про банкрутство складається з процедур установлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора (кредиторів), що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення всіх можливих кредиторів і санаторів, розпорядження майном боржника, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури становлять цілісне і, практично, відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у разі неплатоспроможності боржника. Тобто процедура банкрутства має суттєві відмінності від позовного провадження.

По-перше, під час провадження у справах про банкрутство застосовується переважна більшість норм, що містяться у Законі, а не нор¬ми процесуального права, які записані в Господарському процесуальному кодексі України й у даному разі мають додатковий характер.

По-друге, склад учасників у справах про банкрутство зовсім інший як порівняти зі складом учасників позовного провадження. На відміну від класичного складу учасників позовного провадження (відповідач, позивач, треті особи), у провадженні у справах про банкрутство, поряд зі сторонами — боржником і кредитором (комітетом кредиторів) — беруть чи можуть брати участь: арбітражний керуючий (розпорядник майна, ліквідатор), санатори (інвестори), власник майна, державний орган з питань банкрутства, орган місцевого самоврядування, Фонд державного майна України, трудовий колектив боржника.

По-третє, господарський суд, розглядаючи справи про банкрутство, по суті, не вірішує спору, так би мовити, у чистому вигляді, усі спори вже повинні бути розглянуті в позовному провадженні (безспірність вимог кредиторів). У справах про банкрут¬ство господарський суд від імені держави, скоріше, здійснює кон¬трольні функції над учасниками процедури банкрутства. Одним з головних завдань суду в процедурі банкрутства є забезпечення умов для фінансового оздоровлення суб’єкта господарювання та, за можливості, усунення всіх негативних наслідків, що можуть виникнути після ліквідації підприємства в разі банкрутства.

25, Право власності та похідні права (право господарського відання, право оперативного управління) у сфері господарювання

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі останньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називається похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності, б) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є похідними від права власності і залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою “підрегульовує” свої відносини з відповідним суб'єктом.

Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такому правовому титулі майно закріплюється за: державними (ч. З ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава). Цей правовий титул використовується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного використання майна - новий правовий титул майна, започаткований Господарським кодексом України (ч. 5 ст. 55, ч. З ст. 132, ст. 138). Суб'єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого кооперативу тощо). Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, у відповідному правовому документі (положенні про філію, представництво, інший відокремлений підрозділ, що затверджується господарською організацією, яка прийняла рішення про створення такого підрозділу).