Лекція 2 Національно-духовне відродження кінця XVIII – першої половини хіх ст. (українська національна ідея в соціокультурному процесі на межі століть)

Ключові слова: національна ідея, суспільно-політичний рух, В.Капніст, „Історія русів”, Новгород-Сіверський гурток, просвітництво, „Руська трійця”. М.Шашкевич. І.Вагилевич. Я.Головацький.

Мета і завдання лекції

 визначити передумови виникнення й розповсюдження української національної ідеї в середовищі української еліти;

 дати інформацію про перші українські твори історико-етнографічного характеру, які вплинули на формування національної самосвідомості української інтелігенції;

 проаналізувати особливості національного відродження в різних регіонах України на його першому етапі.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 Зверніть увагу на історичні умови, в яких зростала ідея української національної самосвідомості;

 виділіть соціальні категорії населення, які сприяли національному відродженню в Україні;

 визначте перші осередки національного відродження;

 прочитайте текст лекції та законспектуйте основні положення теми.

Зміст лекції

Історичні передумови і початок національного відродження. Національна ідея в суспільно-політичному русі України. Заходи українського дворянства щодо відновлення автономії України. Місія В. Капніста в Берліні. Новгород-Сіверський гурток „Історія русів”. Українське культурне відродження на Слобожанщині. Масштаби і зміст українського національно-культурного відродження. Поширення ідей просвітництва у Західній Україні. Пробудження національного життя. Українська національна ідея в середовищі греко-католицьких священиків. „Руська трійця”.

Історичні передумови й початок національного відродження. Національна ідея в суспільно-політичному русі України. Наприкінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролює всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIIIXIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI ст., коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ’я, ополячилася. У тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII ст. козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX ст. в Україні поступово склався новий соціальний прошарок суспільства – національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Як уже зазначалося, процес українського національно-культурного відродження, що розпочався наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст., був тісно і нерозривно пов’язаний з двома процесами – формуванням української еліти і, в першу чергу, української інтелігенції, та формуванням за допомогою останньої української національної самосвідомості.

Ідея національної самосвідомості, яка базувалась на етнічній тотожності, виникла і набула поширення у європейських країнах наприкінці XVIII ст. під впливом Великої французької революції. Завдяки зусиллям нового і зовсім нечисленного тоді прошарку інтелігенції процес творення національної самосвідомості охопив і Україну. Його посиленню сприяла загальна криза феодально-кріпосницької системи господарювання в українських землях. Нагадаємо, що національно-культурне відродження, яке розпочалось у цей час в українських землях, мало кілька етапів: фольклорно-етнографічний, літературний (культурний) і політичний. Процес національно-культурного відродження супроводжувався вивченням фольклору, становленням нової української мови і літератури, активним збиранням і публікацією історичних джерел, створенням культурних товариств, написанням історичних праць. Не бажаючи цього, російський уряд, став каталізатором цього процесу, коли почав вимагати від старшини документального підтвердження її прав на дворянства, а та, у свою чергу, почала активно збирати документи, цікавитися своїм родоводом, вивчати його історію.

Першими історичними працями вважаються „Зібрання історичного” (1770) С.Лукомського, „Короткий літопис Малої Росії” (1777) В.Рубана, „Літописне повіствування про Малу Росію” (1785-1786) О.Рігельмана. Ці праці відрізнялися описовістю, компілятивністю, некритичним ставленням до джерел, оскільки авторами їх були ще не професійні історики, а письменники, військові офіцери. Дещо пізніше, в першій половині ХІХ ст. з’являються суттєві наукові дослідження, які значним чином вплинули на подальший розвиток досліджень з історії України. Це – “Історія Русів” (1846) анонімного автора та “Історія Малої Р

Ілюстрація 2

Дмитро Бантиш-Каменський

осії”(1822) Д.Бантиш-Каменського, у яких були зроблені перші спроби узагальнити українську історію. Водночас виходять у світ дослідження з фольклористики й мовознавства: “Опис весільних українських обрядів” Григорія Калиновського, збірник українського фольклору Миколи Цертелєва, етнографічна праця Максимовича “Малороссийские народные песни” та деякі інші. У 1818 році з’являється перша розвідка з українського мовознавства – “Граматика малоруського наречия” О.Павловського, а у 1823 році – словник української мови, укладений І.Войцеховичем. 1834 року харківський славіст І.Срезневський публікує статтю “Взгляд на памятники украинской народной словесности”, основна ідея якої полягає у тому, що українська мова є не діалектом, а повноцінною, самобутньою мовою.

Заходи українського дворянства щодо відновлення автономії України. Місія В.Капніста в Берліні. Паростки національної самосвідомості зростали не лише на науковому й культурному ґрунті, але й у середовищі українського дворянства, окремі представники якого навіть робили спробу поставити питання про національне відродження Української держави на політичному рівні. І хоча такі випадки були поодинокими, завуальованими й ретельно приховувалися від російського уряду, вони все одно свідчили про те, що українська національна ідея не була байдужою і українському дворянству. Однією з таких таємних проукраїнських політичних акцій стала місія В.Капніста до Берліну.

У квітні 1791 року до прусського кабінет-міністра графа Герцберга звернувся з листом, написаним гарною французькою мовою, невідомий йому іноземний дворянин. „Прошу Ваше Превосходительство вибачити мою вільність, що з нею звертаюсь безпосередньо до Вас. Вельми важлива державна справа, що привела мене з далекої країни до Вашого Превосходительства, вимагає швидкого вирішення і найбільшої таємниці. Отже, наважуюсь просити Вас дати мені окрему аудієнцію: моя місія така, що її можна довірити лише Вашому Превосходительству”.

Міністр прийняв автора листа. З його доповіді королю Фрідріху Вільгельму II дізнаємося про деякі подробиці конфіденційної розмови, що відбулася 24 квітня 1791 року. Таємничий дворянин представився російським надвірним радником і урядовцем державних фабрик Капністом. Він сказав, що прибув на прохання своїх земляків з України, або Малоросії, які доведені до розпачу тиранією російського уряду, зокрема, князя Потьомкіна. Вони хотіли б знати, чи можуть у разі війни Росії з Пруссією розраховувати на підтримку прусського короля, якщо спробують „скинути російське ярмо”. Капніст пояснив, що йдеться про країну колишніх запорозьких козаків, у яких відібрано всі привілеї і яких „поставлено під стопу росіян”.

Як справжній дипломат Герцберг не дав якоїсь певної відповіді. Він заявив, що справа війни Пруссії з Росією ще не вирішена й в разі війни від самих українців буде залежати, яку позицію займе щодо них Пруссія. Герцберг припускав, що цей дворянин міг бути агентом російського уряду, направленим для зондування ґрунту перед війною. Втім „приємна зовнішність і люб’язні манери” гостя переконували його, що той щирий у своїх намірах.

Фрідріх Вільгельм II листом від 25 квітня 1791 року схвалив позицію свого міністра у цій справі. Але загалом не виявив інтересу до таємничого емісара та його пропозиції. Це можна пояснити кількома причинами. По-перше, саме у ці місяці напруга у стосунках між Росією та Пруссією почала спадати, й перспектива війни відсунулась. По-друге, король, очевидно, розраховував, що Катерину II невдовзі змінить на російському престолі великий князь Павло Петрович, відомий своєю симпатією до Пруссії. Нарешті, сам кабінет-міністр Герцберг, колишній фаворит короля, вже перестав користуватися його прихильністю (того ж року він дістав відставку). Так чи інакше, обидві сторони не вважали переговори завершеними. Відомо, що Капніст домовився з Герцбергом про те, що зв’язковим між ними може бути його брат, який подорожував по Європі.

Ф

Микола Маркевич

акт переговорів тримався у суворій таємниці, і про нього стало відомо лише у 1895 році, коли польський історик Е.Дембінський віднайшов у німецькому архіві донесення Герцберга королю та відповідь останнього. Сам факт сумнівів не викликав. Але багатолітні суперечки викликало ім’я того Капніста, який був у 1791 році з таємною місією в Берліні. Сім’я Капністів була досить відомою в Росії, тому „під підозрою” опинились чотири брати – Микола, Петро, Андрій і Василь. Андрій був психічно хворим і за кордон у цей час не виїздив. Петро мав чин прапорщика гвардії у відставці, або титулярного радника у цивільній службі. Надвірними радниками були Микола та Василь, точніше останній (відомий російський поет і драматург), який, маючи чин гвардії підпоручика у відставці, у квітні 1787 року одержав як маршал (предводитель) дворянства Київського намісництва чин надвірного радника і перебував у ньому до 1799 року. Щодо того, чи мав Микола у 1791 році чин надвірного радника, певності немає. У 1789 році він був іще гвардії прапорщиком у відставці. З переходом на цивільну службу він міг одержати чин титулярного радника або, найбільше, колезького асесора. Надвірним радником ми застаємо його лише у 1795 році. Відомо, що саме Василь Капніст у 1787 році був призначений „головним наглядачем” над Київським державним шовковим заводом (порівняємо: „урядовець державних фабрик” у донесенні Герцберга). Крім того, безперечно на користь Василя Капніста служили його зовнішність та манери. Адже емісар справив приємне враження на прусського міністра. Портрет Василя, який вміщений в енциклопедіях та підручниках, спогади сучасників про поета – улюбленця муз та петербурзьких салонів – відповідають такому враженню. Як бачимо, така характеристика найбільше пасує саме Василеві, маршалу дворянства Київського намісництва, який вже приїздив у 1788 році до Петербурга як делегат від київського дворянства з петицією проти утисків російської адміністрації. Отже, таємничим емісаром в Берліні 1791 року, очевидно, був відомий поет і драматург Василь Васильович Капніст (1758–1823).

Новгород-Сіверський гурток. У 17801790-х роках XVIII ст. у Новгород-Сіверському намісництві існував таємний гурток українських автономістів. До гуртка входили А.Гудович, Г.Долинський, М.Значко-Яворський, єпископ Варлаам Шишацький, Т.Калинський, О.Лобисевич, П.Коробчевський, М.Миклашевський, Г.Полетика, А.Рачинський, Ф.Туманський, А.Худорба, А.Пригара та ін. Своїм завданням члени гуртка вважали розвиток національної культури і здобуття незалежності України. Діяльність гуртківців полягала у поширенні патріотичних публіцистичних творів, праць з історії та етнографії України (таких, як “Записки о Малороссии” Я.Маркевича, “Історія русів”, “Вергілієві Пастухи” О.Лобисевича та ін.), створенні проектів розвитку української освіти: відкритті у Новгород-Сіверську гімназії та університету, заснуванні “Академічного Зібрання” – прототипу Української Академії Наук і відновленні українських козацьких формувань (проект В.Капніста 1788 року). Робились спроби знайти дипломатичну (а по можливості, і військову підтримку) ідеї відновлення державної незалежності України (наприклад, вказана вище місія В.Капніста у 1791 року до Прусії).

„

Ілюстрація 1

Історія Русів

Історія русів”. „Історія русів” (повна точна назва „Історія Русовъ или Малой Россіи (сочиненіе Георгія Конискаго, Архієпископа Бълорускаго)”) була випадково „знайдена” у 1828 році й вийшла друком у світ у 1846 році за підтримкою секретаря Імператорського Товариства Історії й Древностей Російських.

Досі залишається невідомим, хто був справжнім автором цього історичного твору, тому в історичній літературі його авторство часто приписується анонімному автору. Довгий час уважалося, що автором міг бути Г.Полетика, який працював над написанням історії України, про що свідчив його син Василь. Цієї гіпотези дотримувалися В.Іконников, О.Лазаревський, Д.Дорошенко, М.Горбань. Інший варіант гіпотези – Григорій Полетика почав, а Василь Полетика завершив літопис. Цю думку обстоювали М.Грушевський, Д.Майков, Є.Онацький. Дослідник М.Возняк переконливо доводить хибність згаданих вищенаведеними авторами припущень у монографії під назвою „Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика”. Сам М.Возняк, а також П.Клепацький, А.Яковлів, М.Слабченко вважали автором графа О.Безбородька. Серед авторів „Історії русів” називали також князя М.Рєпніна, О.Лукашевича, О.Лобисевича, А.Худорбу та інших.

Відомий сучасний науковець Мирослав-Любомир Чепа у низці своїх публікацій наполягає на тому, що автором „Історії русів” був Андрій Іванович Чепа (1760–1822), відомий археограф, історик, освітній і громадський діяч кінця XVIII – початку ХІХ ст., який мав величезну власну бібліотеку, що містила 14 збірок документальних матеріалів, переданих Я.Марковичу і втрачених ним. М.Л.Чепа вважає, що роботу над „Історією русів” його давній родич розпочав приблизно 1809 року й завершив близько 1819 року.

Одним з доказів ймовірного авторства Чепи наводиться той факт, що в одному з листів А.Чепа розповідав про свій задум видавати матеріали з історії Малоросії на зразок новиковських „Вівліофік”, кожний том яких закінчувався „детальним оглядом”, тобто коротким викладом змісту, як і у „Історії русів”. А на той час це було характерно далеко не для усіх російських історичних праць, для українських же праць це був чи не єдиний випадок. Окрім того М.Л.Чепа провів історико-психологічний аналіз „Історії русів” і стверджує, що підпис автору твору Чепи зашифрований у криптонімі „1769”, що було характерно і достатньо поширено для тих часів.

Отже, хто б не був справжнім автором „Історії русів”, цей твір, безсумнівно, зробив великий внесок у справу формування національної самосвідомості українського народу, а, відповідно, його поява стала однією з важливих подій доби національного відродження.

Структура побудови твору „Історія русів” є достатньо оригінальною, фактологічний зміст містить багато цінних відомостей.

У передмові до „Історії русів” вказується, що вона написана на базі літописів і записок білоруських і малоросійських архієпископом Г.Кониським і доповнена його учнем Полетикою.

Текст „Історії русів” складається з трьох частин, які поділені на окремі глави. У Главі І містяться відомості про гетьманів П.Лянцкоронського, Д.Вишневецького, Є.Ружинського та В.Хмельницького. Глава ІІ містить відомості про події, що відбувалися за часів М.Вишневецького, Г.Свирговського, Ф.Богдана, П.Підкови, Я.Шаха, Д.Скалозуба, Ф.Косинського, П.Наливайка, про введення Берестейської Унії та посилення польського гнуту після страти Наливайка. Глави ІІІ і IV повідомляють про таких козацьких ватажків, як П.Сагайдачний, Т.Трясила, С.Перев’язка, Павлюк, Остряниця, К.Полторакожух, М.Гулак, І.Барабаш, Б.Хмельницький, початок війни проти Польщі та перші битви з поляками. У V Главі йдеться про козацькі походи у Молдавію та битви під Збаражем і Зборовом.

Частина ІІ „Історії русів” розказує про укладання Зборівського договору (з наведенням його тексту), укладання миру під Жванцем, договір з Московією, Гадяцькі статті, обрання Ю.Хмельницького та наступних гетьманів – І.Виговського, Я.Самко, І.Брюховецького, П.Дорошенка, Д.Многогрішного та І.Самойловича, засланого у Сибір.

У частині ІІІ „Історії” описані події, які відбивались у період від призначення Гетьманом Івана Мазепи до ІІ Малоросійської колегії та російсько-турецької війни 1768 року.

Українське культурне відродження на Слобожанщині. Масштаби й зміст українського національно-культурного відродження. На рубежі XVIII і ХІХ ст. на передній край життя освіченої громадськості (головним чином з числа представників українського шляхетства та козацької старшини) висунулася мовно-культурна проблема. Майже виключно в інтелектуальному середовищі цієї інтелігенції, що формувалася з освіченої еліти української нації, і проходив процес формування української національної самосвідомості. У широкому розумінні саме цей процес дістав назву загальноукраїнського національно-культурного відродження. Його колискою стали Слобожанщина та Лівобережжя після ліквідації там козацької автономії. Ідея національно-визвольної боротьби, яка становила основу української національної самосвідомості, виникла тут не без впливу таких історичних і белетристських творів XVIII ст., як літописи Самійла Величка та Григорія Грабянки, „Історії русів”, державно-політичних трактатів, написаних українськими представниками в Катерининській комісії по складанню „нового уложення”.

На культурне відродження Слобожанщини вплинуло також відкриття 1805 року університету в Харкові, який був єдиним на той час вищим навчальним закладом в Україні, через що став не лише науково-освітнім центром, але й провідником і охоронцем української культури. За перші п’ятдесят років існування університету в ньому здобули освіту близько 2800 осіб, чимало його студентів і викладачів зробили великий внесок у розвиток різних галузей українознавства. При університеті було відкрито книгарню і друкарню, що стимулювало випуск на Слобожанщині місцевих газет, журналів, альманахів, причому не тільки російською, але й українською мовою.

Метою першого в Україні масового журналу „Український вестник”, що видавався у Харкові з 1816 по 1819 рік під керівництвом Євграфа Філомафітського, було сприяння всебічному піднесенню науки і літератури. Журнал активно популяризував знання з історії, етнографії, географії України, висміював рабське схиляння українських дворян і міщан перед іноземщиною, виховував шанобливе ставлення до власної культури. У Харківських виданнях друкували свої твори Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Микола Костомаров.

Отже, започатковане на Слобожанщині культурне відродження швидко поширилося на решту українських земель, охопивши найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, – Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії. Провідними центрами поширення національної української самосвідомості уже на першому етапі стали дві російські столиці – Москва і Санкт-Петербург. Слід також зазначити, що участь у формуванні української національної самосвідомості поряд з українцями брали й представники інших народів Російської та Австрійської імперії. Досить значним був внесок у цю справу російської інтелігенції.

Безсумнівно, на розвиток національної самосвідомості українців вплинула вітчизняна війна 1812 року, яка викликала хвилю патріотичних настроїв проти наполеонівського нашестя. Ця війна водночас пробудила у середовищі російської прогресивної громадськості романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгвістичні та фольклорні праці (у світ їх випускали видавництва Москви і Петербурга). Це – граматика української мови, укладена вченим-мовознавцем із Сумщини Олексієм Павловським (1818), збірники українського пісенного фольклору Миколи Цертелєва – грузинського князя за походженням (1819) та Михайла Максимовича – вихованця Московського і майбутнього ректора Київського університету (1827). У 1834 році вийшла у світ стаття „Вигляд на пам’ятники украинской народной словесності” відомого російського вченого-славіста Ізмаїла Срезневського, яка стала першим друкованим публічним виступом на захист української мови, її права н

Ілюстрація 3

Микола Костомаров

а необмежене використання в літературі й науці. Активним поширювачем української самосвідомості став Микола Костомаров, який закликав зі сторінок харківського альманаху „Молодик” (1843) писати твори, орієнтуючись на інтереси українських народних мас, уважно вивчати у

Ілюстрація 3-2 обкладинка книги М.Костомарова

країнську духовну культуру, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки і мистецтва.

На розвиток національної свідомості впливали не лише наукові історичні праці й філологічні дослідження, але літературні твори. У 1840 році у Петербурзі вийшла у світ поетична збірка Т.Шевченка „Кобзар”, що безсумнівно, було знаменною віхою в історії українського національного відродження.

Поширення ідей просвітництва у Західній Україні. Пробудження національного життя. Українська національна ідея у середовищі греко-католицьких священиків. Процес національного відродження на рубежі XVIII і ХІХ ст. охопив також західноукраїнські землі. З початком ХІХ ст. у Галичині активізується культурна-освітня діяльність, найбільший внесок у яку зробили: фольклорист Зоріан Доленга-Ходаковський, що обійшов у пошуках пісень усю західну Україну і Подніпров’я й зібрав 3 тис. пісенних текстів; митрополит Михайло Левицький (прихильник національного шкільництва, який звертався до галицького губернатора із проханням запровадити викладання у школах українською); єпископ Іван Могильницький (1816 року він заснував у Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, а також ставив питання про удосконалення мови і видання брошур для народу, написав “Граматику язика словено-руського”); історик Денис Зубрицький (автор “Нарису з історії руського народу в Галичині” польською мовою та “Історії древнього Галицько-Руського князівства”) тощо.

Як бачимо, великий внесок у справу національного відродження у західноукраїнських землях зробили представники духовенства. Про початки українського просвітництва в західноукраїнських землях та головних діячів цього процесу – духовенство – О.Субтельний писав: “Казати про західноукраїнську інтелігенцію початку ХІХ ст. – означає говорити про духовенство. Зважаючи на те, що духовенство було єдиною верствою західноукраїнського суспільства, яке мало користуватися перевагами вищої освіти, сама вища освіта для західних українців на той час практично стає синонімом навчання богослов’ю”. Але ж, визначаючи сутність західноукраїнської інтелігенції, характерні риси якої були зумовлені соціальним походженням (переважно з духовенства), дослідник пише: “…вроджений консерватизм західноукраїнського духовенства, його рабська відданість Габсбургам не сприяли його інтелектуальному зростанню. Представники цього тонкого прошарку освічених українців були переважно обмеженими провінціалами, які з надзвичайною підозрою ставились не тільки до нових ідей, але й до нових тем, що обговорювались європейським суспільством…”.

„

Ілюстрація 4

Маркіян Шашкевич

Ілюстрація 5

Іван Вагилевич

Руська трійця”. Незважаючи на певну ідеологічну обмеженість й переважно культурно-просвітню діяльність західноукраїнської інтелігенції, саме в її землях виникло перше напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне угрупування “Руська Трійця”. Ця перша в українській історії національно-культурна організація виникла 1833 року у Львові й уявляла з себе нелегальний гурток, який організували студенти Львівського університету та греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Символічно їх організацію назвали “Руською трійцею” (русинами називали західних українців). Кожний, хто вступав у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов’янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя.

Основними ідеями діяльності „Руської трійці” стали: визнання єдності українського народу, розділеного між різними державами та заклик до її поновлення, позитивне ставлення до суспільних рухів та національних ватажків; захист української мови, пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності.

Ї

Ілюстрація 6

Русалка Дністрова

х діяльність полягала у вивченні традицій, історії народу, зібранні фольклорного, етнографічного матеріалу по містечках і селах, виданні альманахів і збірників поезій, есе, нарисів, підручників (“Читанка” Шашкевича) і тощо. Вони видали збірник перекладів і поезій “Син Русі”, збірник народних пісень, творів, історичних матеріалів “Зоря” (ідея збірнику – засудження іноземного панування, оспівування Хмельницького, Наливайко та інших ватажків українського руху).

Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 році альманаху “Русалка Днiстровая”. До нього увійшли “Передмова” Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених слов’янських колах різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою “гражданкою”, простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ “Руської трійці” не знайшов продовження. Головний його ініціатор – М.Шашкевич – зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим у 1843 році. І.Вагилевич пізніше перейшов на пропольські позиції, а Я.Головацький – на позиції москвофілів у 1867 році.