Навчальний матеріал Лекція 1 Вступ до курсу. Національне відродження в Україні: сутність поняття

Ключові слова: нація, народ, держава, національна самосвідомість, національне відродження, бездержавність, періодизація, етапи національного відродження.

Мета і завдання лекції

 дати визначення основних термінів курсу: нація, етнос, національна спільнота, національне відродження, національна свідомість, бездержавний період, державність.

 виділити основні підходи, які існують у історичній науці стосовно періодизації національного відродження в Україні.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 Зверніть увагу на критерії, на базі яких історики виділяють окремі періоди українського національного відродження.

 Виділіть основні терміни, якими необхідно володіти для подальшого вивчення курсу, запам’ятайте їх.

 Прочитайте текст лекції та законспектуйте основні положення теми.

Зміст лекції

Національне відродження в Україні: сутність поняття. Нація – національна самосвідомість – національне відродження: взаємозв’язок понять. Історичні підходи до періодизації національного відродження в Україні.

Для усвідомлення сутності й особливостей такого явища як „національне відродження” слід, у першу чергу, розібратися з поняттями, які лежать у його основі й етимологічно з ним пов’язані. Першим таким поняттям є поняття нації, яке й досі не має однозначного визначення через хаос дефініцій, що надаються представниками різних наук і галузей знань. Слово „нація” походить від латинського natio (рід, плем’я) й до ХVI ст. фактично використовувалося у соціальному контексті для визначення певної соціальної групи, територіальної, професійної чи будь-якої іншої спільноти. І лише у Новий час термін „нація” стало синонімом слова „народ”. У XVIIIXIX ст. з’явилися нові трактовки цього слова. Наприклад, німецький філософ і просвітитель Йоган Готфрід Герде визначав „націю” як мовно-культурну спільноту (ця ідея стала домінантною серед народів Центрально-Східної Європи у ХІХ ст.). Французький історик і лінгвіст Ернест Ренан, у свою чергу, заявляв, що поняття „нація” має морально-етичний зміст. Зрештою, у середині ХІХ ст. поняття „нація” доповнилося характеристиками, які стосувалися економічного буття того чи іншого народу.

Цікавими є визначення „нації”, що з’явилися на межі ХІХХХ ст. Так, німецький мислитель, соціолог Макс Вебер вважав, що „нація” – це поняття, яке, з одного боку, належить до сфери культури, а з іншого – до сфери політики (оскільки його зміст розкривається лише через відношення до держави), поняття, в основу якого покладено соціально-психологічні складники. До „класичних” формулювань поняття „нації” належать дефініції К.Каутського, О.Бауера, К.Реннера, які розуміли націю як культурну, соціально-економічну і мовну спільноту. Й.Сталін на початку ХХ ст. в одній з свої статей визначав „націю” як „стійку спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури”. За радянських часів у „Філософському енциклопедичному словнику” (1989 р.) вказувалося, що „нація являє собою етносоціальну спільноту, яка характеризується нерозривною єдністю (взаємодією) соціально-економічних і культурних властивостей.

У сучасній українській науці розмаїття підходів до визначення вказаного поняття обумовлено тим, що представники різних галузей науки зосереджують свою увагу на його певних функціональних (економічна, культурна, політична спільнота) чи формальних (територія) характеристиках. Наприклад, історики розглядають „націю” як історико-культурний чи історико-політичний феномен, політологи цікавляться проблемами буття нації у таких аспектах, як політика, державне управління, філософи й культурологи прагнуть розглядати „націю” здебільшого як культурну спільноту, соціологи й психологи розглядають її як найбільший людський колектив, який продукує певну групову поведінку, етнографи й етнологи характеризують її як певний стан розвитку етносу, пов’язаний з творенням національно-державної самосвідомості, символіки, загальнонаціональних інтересів і культури. Дослідження деяких сучасних українських етнологів й фахівців з соціоники (В.Єрмак, І.Мариніч, Ю.Росланкіна, В.Завгородній тощо) містять ідею про те, що статусу „нації” набуває той етнос, котрий утворив свою державу, тобто процес націотворення визначається формулою „нація = етнос  держава”.

Отже, виходячи з останнього визначення „нації”, бачимо, що процес утворення нації прямо пов’язаний з процесами державотворення, культурного й суспільно-політичного розвитку певного етносу (народу). Цей процес може мати як позитивну, так негативну динаміку, періоди розвитку й періоди занепаду (тобто такі, які ми називаємо періодами бездержавності). Кожний період подолання усіх складових періоду бездержавності, як правило, супроводжується національним піднесенням, яке тісно пов’язане з терміном „національне відродження”.

Термін „національне відродження” є ідеологічним винаходом ХІХ ст., особливо популярним серед інтелектуальних еліт так званих „неісторичних націй”. Дати чітку наукову дефініцію цього терміну достатньо важко. У вітчизняній історіографії під „національним відродженням” прийнято вважати термін, що набув поширення в ХІХ ст. та уособлював процеси, пов’язані з пробудженням національної свідомості бездержавних народів Європи. У якості відповідника терміну „національне відродження” дослідник Г.Касьянов та деякі інші історики пропонують термін „націотворення”. Автори колективної монографії „Україна: інтелект нації на межі століть”, визначають термін „національне відродження” як „утвердження державного суверенітету, ідею державності, розбудову нової, демократичної України, становлення громадянського суспільства”, та зазначають, що „національне відродження – це загальнонаціональна відбудова за новими масштабами, новим мисленням, інакше кажучи, саме державне відродження – запорука всебічного розвитку нації та її сукупного інтелекту”.

„У самій назві цього терміну,  пише історик Г.Касьянов,  міститься основна ідея: десь в історичному часі існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепадала і прагне „відродитися”. І саме національні еліти були мозком і безпосередніми організаторами подібних „національних відроджень” протягом ХІХХХ ст.

Дослідник П.Магочій описав цікаві спостереження стосовно визначення поняття „національне відродження”, зазначаючи, що цей термін розглядається або „1) як однобічний процес усе більшої національної свідомості, яка з’являється передусім серед інтелігенції і лише після цього передається масам” (такий підхід сповідували як „народницька (М.Грушевський), так і „консервативна” (Д.Дорошенко) школи в українській історіографії); або 2) як дещо складніший розвиток, який характеризується різними стадіями, кількість і хронологічні межі яких автори по-різному інтерпретують (І.Лисяк-Рудницький, Дж.Решетар, О.Прицак)”.

З терміном „національне відродження” пов’язане поняття національної та етнічної самосвідомості. Як зазначає один з найкращих істориків-фахівців з історії ХІХ ст. В.Сарбей, „головний зміст доби українського національного відродження становила історія українського національного руху, яка, власне, й розвивалася на основі процесу формування української національної свідомості”. Під етнічною самосвідомістю мається на увазі усвідомлення тією чи іншою етнічною спільнотою певних уявлень про її походження та історію, вживання спільної самоназви (етноніма). Національна самосвідомість за своїм змістом є більш широким поняттям.

Як правило, ступінь поширення національної самосвідомості в середовищі певного етносу (нації) вирішальною мірою залежить від рівня освіченості мас, засвоєння ними наукових знань про історичне минуле, які в народному світогляді витісняють легендарні перекази. Цю свідомість – особливо на початковій стадії її розвитку – в концентрованій формі виражають окремі індивіди у своєму творчому доробку (науковому, політичному, публіцистичному, літературно-художньому тощо), що, зрештою, поступово стає об’єктивною формою суспільної свідомості мас. Зокрема, у процесі формування української національної самосвідомості фахівці визначають першорядну роль поезії та белетристики, історичних праць. Отже, важливу роль у національному відродженні відіграє саме національна еліта (і в першу чергу – гуманітарна інтелігенція). Як зазначив відомий європейський публіцист В.Жаботинський: „Кожний рух починається від інтелігенції”. Тому історія генезису та розвитку української інтелігенції буде розглядатися нами як одна з складових історії національного відродження в Україні.

Важливим в українській історії залишається на сьогодні питання періодизації „національного відродження” в Україні, яке досі не має однозначного вирішення.

Наприклад, дослідник О.Бойко виділяє три етапи українського національного відродження, обмежуючи при цьому його хронологічні рамки лише ХІХ століттям. Він вважає, що українське відродження відбувалося за традиційною схемою розвитку національних рухів Східної Європи у три етапи, які умовно можна охарактеризувати як фольклорно-етнографічний, літературний (культурницький) та політичний.

Так, на першому, фольклорно-етнографічному етапі, який розпочався наприкінці ХVIII ст., відбувається збирання історичних документів і відтворення на їхній підставі історії українського народу (видання Д.Бантиш-Каменським „Історії Малої Росії” (1882) і М.Маркевичем „Історії Малоросії” (18421843)); дослідження фольклору і поширення уявлень про те, що українці є окремим народом з власною культурою, мовою, традиціями (видання М.Цертелєвим першої збірки українських історичних дум, видання М.Максимовичем українських пісень тощо); вивчення народної мови і створення на її основі літературної мови (видання І.Котляревським „Енеїди” у 1798 році, створення О.Павловським „Граматики малоросійського наречія...” тощо).

На другому, літературно-культурницькому етапі, який дуже важко хронологічно відділити від першого, відбувається поступовий перехід від збирання матеріалів, що підтверджують існування українського народу, до їх трансформації у певну систему ідей; розгортається боротьба української інтелігенції за розширення вжитку української мови (діяльність гуртка „харківських романтиків”) (2040-і роки ХІХ ст.); виникають українські літературні гуртки у Петербурзі й Москві (30-і роки ХІХ ст.); формується осередок літературно-наукового життя навколо Київського університету (40-і роки).

Початок третього, політичного, етапу національного відродження співпадає з появою Кирило-Мефодіївського братства (товариства) у 1846 році й характеризується виробленням політичної програми цієї організації, ідей, які в майбутньому будуть підхоплені й розвинуті іншими представниками українського національного руху.

У наведеній періодизації поділ на етапи є достатньо умовним, окрім того, вона стосується переважно українського національного відродження у Російській імперії, не враховуючи особливості розвитку західноукраїнських земель, й охоплює лише події кінця ХVIII – першої половини ХІХ ст. При цьому окремі періоди піднесення суспільно-політичних рухів й національно-визвольних змагань українського народу кінця ХІХ – кінця ХХ ст. залишаються неохопленими.

Більш досконалою у цьому плані є періодизація, запропонована І.Лисяком-Рудницьким, яка стала майже класичною для української історіографії. Він пропонував поділяти український національний рух на три періоди, які співпадають з етапами формування української національної самосвідомості:

1) кінець ХVIII ст. – 40-і роки ХІХ ст. – „шляхетська епоха” – перевага дворянства козацького походження на Лівобережжі, а польсько-українського шляхетства на Правобережжі;

2) 40-80-і роки ХІХ ст. – „народницька епоха” – на провідне місце суспільного життя пробивається демократична інтелігенція, опанована ідеєю „служіння народові”;

3) 90-і роки ХІХ ст. – 1914 рік – „модерна епоха” – український рух від інтелігенції починає проникати в маси.

Історик В.Г.Сарбей пропонує у своїй статті „Формування української національної самосвідомості” (УІЖ. – 1993.  №78) стислу періодизацію М.Грушевського. Отже, першу стадію українського національного відродження (утвердження національної свідомості) історик доводить до часу утворення Кирило-Мефодіївського братства й називає її провансальською (від розташованого на території Франції регіону Прованс з відмінними від загальнофранцузьких культурою, мовою, менталітетом населення), характеризуючи її як поглиблений, пройнятий ідеалізацією української минувшини, етнографічно-історичний інтерес тодішньої інтелігенції до прикмет народного побуту („народних святощів”). Друга стадія, яка визначається діяльністю „братчиків” до і після їх арешту, характеризується соціалізацією українства в 4070-х роках, тобто усвідомленням і розробкою тією ж самою інтелігенцією соціально-економічних, соціально-політичних та культурно-соціальних проблем і завдань розвитку українського суспільства. І, нарешті, третя стадія українського відродження почалася, за М.Грушевським, з 80-х років ХІХ ст., коли національний рух „переводить” українську справу з утопічної всеслов’янської федерації на ґрунт реальних відносин на всій території українського народу, спрямовується на те, щоб потреби усестороннього національного розвитку українства нерозлучно злилися із суспільно-економічними й політичними постулатами його як нації-демосу, а водночас гарантували б усьому українському громадству вільний та успішний розвиток як народу, нації в усій широті понять про національне життя. Цю стадію (сам М.Грушевський її не визначає терміну для її назви) В.Сарбей пропонує називати її загальнонародною.

Дуже широку, конкретну й, на наш погляд, дуже вдалу періодизацію національного відродження подає Г.Касьянов у монографії „Теорії нації та націоналізму”. Він виділяє наступні етапи у розвитку „національного відродження”.

Перший етап. Тривав з кінця ХVIII ст. і до кінця 20-х років ХХ ст. Він розпочався як „культурницька” течія, перейшов у ідеологічну, а згодом у політичну стадію, досягнувши апогею в період української революції 19171921 рр. і створення української держави. Протягом 1920-х років у Радянській Україні спостерігалося культурне відродження, яке, втім, було припинено внаслідок масового терору початку 30-х років і знищення значної частини української інтелігенції. Аналогічно своєрідне українське відродження в західноукраїнських землях спочатку гальмується репресіями проти українців з боку Польщі й остаточно припиняється наприкінці 1930-х років з анексією Західної України й поширенням тоталітарного режиму на всю територію.

Другий етап. Кінець 1950-х – 1960-і роки. Сценарій той самий: українське відродження розпочинається як „культурницька” течія серед „шістдесятників”, у цьому ж середовищі політизується, в офіційному політичному просторі реалізується у вигляді обережного лояльного „автономізму” частини партійної еліти. Припиняється з погромом початку 1970-х років, однак у латентному вигляді існує як дисидентський рух.

Третій етап. Друга половина 1980-х – 90-і роки. Знову розпочинається як „культурницький рух”, виходить на рівень політичних програм і реалізується у формі незалежності української держави.

Отже, як видно з вказаної періодизації, кожний з етапів чергового циклу національного відродження починався з „культурництва”, проте це „культурництво” завжди мало прихований політичний підтекст. Наприкінці ХVIII – на початку ХХ ст. це був політичний сепаратизм В.Капніста та членів „гуртка Лукашевича”, в епоху „шістдесятників” навіть спостерігалися спроби створення організацій, які агітували за вихід України зі складу СРСР, зрештою в період „перебудови” культурницькі ініціативи започаткувалися людьми, які мали абсолютно чітку політичну мету і це „культурництво” було лише їхньою тактикою.

Враховуючи все вищесказане, слід пам’ятати, що „національне відродження” як процес формування й „соціалізації” національної ідеї – процес дуже тривалий, суперечливий і багатовекторний, який мав окремі періоди перервності, стагнації й зворотного розвитку.