Лекція 12 Національний рух в Україні доби „перебудови” й українська антикомуністична революція 19891991 рр.

Ключові слова: „перебудова”, Українська Гельсінкська спілка, Товариство Лева, Культурологічний клуб, Народний рух України, антикомуністична революція 19891991 рр., Декларація про державний суверенітет, ДКНС, Л.Кравчук, Декларація про державну незалежність, Референдум, державотворення.

Мета і завдання лекції

 висвітлити причини антикомуністичної революції 19891991 рр., надати інформацію про сутність „перебудови” в Україні, наслідки суспільно-політичного руху, проголошення державної незалежності;

 визначити основні віхи й проблеми державотворчого процесу в Україні;

 формування навичок роботи з документами.

Методичні рекомендації до вивчення матеріалу лекції

 Прочитайте текст лекції та законспектуйте основні положення теми;

 проаналізуйте тексти „Декларації про державний суверенітет” і „Декларації про державну незалежність України”, визначте основні положення документів;

 порівняйте проблеми державотворення, які виникли в Україні в 1991 році з подібними проблемами, які вже виникали на інших етапах національного відродження.

Зміст лекції

Національний рух в Україні доби „перебудови”. УГС. „Український вісник”. Український культурологічний клуб. „Меморіал”. Українська студентська спілка (УСС). Товариство Лева.

Народний Рух України.

Реакційні дії режиму. Політизація національного руху. Проголошення Декларації про державний суверенітет України. „Революція на граніті”.

Українська антикомуністична революція 19891991 рр. ДКНС і проголошення Акту незалежності України.

Національне відродження початку 90-х років. Духовне відродження в Україні.

Референдум 1 грудня 1991 року. Перші кроки державотворення. Причини духовної кризи в національному відродженні.

Національний рух в Україні доби „перебудови. УГС. „Український вісник”. Український культурологічний клуб. „Меморіал”. Українська студентська спілка (УСС). Товариство Лева. Загострення кризи радянської системи в середині 80-х років вимагало негайних змін в усіх сферах суспільного життя. Це добре розумів новий генеральний секретар ЦК КПРС М.С.Горбачов, що посів цю посаду у березні 1985 року. Розпочатий ним процес оновлення та модернізації усіх сфер суспільного життя, що тривав з квітня 1985 по 1991 рік, отримав назву “перебудови”. Головними рисами цього процесу стали так зване “прискорення” в економіці, корінна перебудова суспільно-політичної сфери, політика гласності в сфері ідеології.

Політика “перебудови” мала кілька етапів. Однозначного погляду дослідників на періодизацію “перебудови” і кількість її періодів не існує. Наприклад, О.Бондаренко виділяє три періоди: 1) квітень 19851986 рр. – усвідомлення суспільством необхідності корінної реорганізації життя; 2) січень 19871988 рр. – утвердження гласності й демократизація; 3)19891991 рр. – спроба здійснення радикальних реформ у економічній і політичній сфері.

О. Бойко виділяє шість етапів перебудови:

1. квітень 1985  січень 1987 року – визрівання політичного курсу перебудови?

2. січень 1987  літо 1988 року – кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування й розширення її соціальної бази;

3. літо 1988 – травень 1989 року – зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз;

4. травень 1989  лютий 1990 – розмежування, консолідація та протистояння політичних сил;

5. лютийгрудень 1990 року – поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас;

6. грудень 1990  серпень 1991 року – кінець перебудови.

Процес перебудови, розпочатий у 1985 році, відкрив для радянської інтелігенції принципово новий історичний етап розвитку. Нові перспективи замерехтіли на горизонті. Наявність певних надбань і досвіду боротьби у вигляді дисидентства 6080-х років стало каталізатором занепаду радянської системи й нового національного руху.

Перш за все була активізована культурна і політична діяльність інтелігенції; налагоджено розповсюдження “самвидатовських” газет і журналів. У 1987 році В.Чорновіл відновив видання “Українського вісника”. У цьому ж році розпочав роботу Український культурологічний клуб (УКК), діяльність якого відразу піддала критиці офіційна влада. Він об’єднував чимало дисидентів і колишніх політв’язнів. Проблеми, що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, однак розкриття „білих плям” в історії неминуче ставило членів Клубу в опозицію до існуючого режиму.

Під назвою “Українська Гельсінська Спілка” (УГС) відновила роботу Українська група сприяння виконанню Гельсінських Угод з лідером Л.Лук’яненко, звільненим із в’язниці у 1988 році. Це була перша неформальна організація республіканського масштабу.

Масово почали виникати нові суспільні об’єднання і організації: Народний фронт сприяння перебудові у Вінниччині, Народний союз сприяння перебудові у Києві, політклуби, історико-просвітницька спілка “Меморіал”, “Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка”, Українська студентська спілка (УСС) тощо.

Однією з перших національних організацій стало Товариство Лева, утворене у Львові 17 жовтня 1987 року групою національно свідомої молоді. Товариство Лева мало на меті активну участь у процесах національного відродження і розвитку громадянського суспільства. Першим головою Товариства був Орест Шейка, наступними  Ігор Гринів, Левко Захарчишин, Ярослав Рибак та інші. Найпомітнішими акціями перших років діяльності товариства стало відродження народних традицій (вертепи, гаївки, обжинки тощо), відновлення занедбаних пам’яток архітектури (Личаківський цвинтар, костели Кармелітів Босих і Єлізавети у Львові), активізація молодіжної української музичної культури, проект „Історичний театр”, екологічна експедиція „Дністер” (розпочалася 1988 року), перший в Україні концерт пам’яті Володимира Івасюка (1989 рік, Львівський театр опери та балету), спроба відродження осередку димленої кераміки в селі Гавареччина (Львівська область). Під впливом успішної діяльності Товариства Лева у Львові однойменне товариство було створене наприкінці 1980-х років у Луцьку (головою його став Олег Покальчук). Члени Товариства активно співпрацювали з іншими молодіжними самодіяльними формуваннями: товариствами „Рух” (Івано-Франківськ), „Вертеп” (Тернопіль), Студентське Братство (Львів), Пласт тощо.

Дуже швидко члени Товариства Лева включилися у бурхливе суспільно-політичне життя Львова, зокрема, у збирання підписів за державність української мови, спроби створення „Демократичного фронту” (1988), згодом  Народного Руху України (1989). Навесні 1989 року активісти Товариства Лева почали видавати одну з перших в Україні самвидавчих газет „Поступ”. Навесні 1990 року народними депутатами України стали члени Товариства Лева Тарас Стецьків та Ігор Гринів, у 19942002 рр.  Ігор Коліушко, у 19901994  Іван Макар.

Роль у суспільстві так званих неформальних організацій, які почали складати серйозну конкуренцію КПРС, почала швидко зростати. У червні 1989 року в Україні їх вже нараховувалося понад 47 тис., у тому числі 6.957 суспільно-політичних організацій.

Значною мірою сприяла активізації суспільства Чорнобильська катастрофа. Влада зараховувала до екстремістських організацій Український культурологічний клуб, Товариство Лева, „Спадщину”, „Громаду” ті інші  всього 15 товариств.

У червні 1988 року у Львові відбулася зустріч представників національних рухів Вірменії, Грузії, Латвії, Литви, Естонії, України. Її учасники висловилися за перетворення Радянського Союзу на конфедерацію незалежних держав.

Тоді ж у Львові відбувся перший багатотисячний мітинг під гаслами демократизації суспільства під жовто-синіми прапорами. На ньому пролунав заклик до створення Демократичного фронту.

Народний Рух України. В умовах „перебудови” в Україні почали виникати групи „зелених”, різні політичні клуби, освітні й культурні товариства, які дуже швидко політизувались.

13 листопада 1988 року на екологічному мітингу в Києві Д.Павличко й Л.Тараненко запропонували ідею створення Народного руху України. Наприкінці листопада Союз письменників України утворив ініціативну групу, яка разом зі співробітниками Інституту літератури Академії наук (керівник В.Брюховецький) почала працювати над відповідним документом.

Так виник „Народний Рух України за перебудову” – масовий суспільно-політичний рух на підтримку перебудови переважно з представників творчої інтелігенції самих різних поглядів. Головою був обраний поет І.Драч, його заступником – академік АН УРСР П.Кіслий. Ідеологом Руху фактично став Олесь Гончар.

У програмі Руху від 28 вересня 1989 року визнавалися керівна роль КПРС у суспільстві та непорушність СРСР як єдиної держави. У преамбулі до програми говорилось: усунення свого часу з лав КП(б)У та уряду діячів, які проводили ленінську національну політику, поставило український народ перед катастрофою. Варто зазначити, що комітет комсомолу Київського державного університету ім. Т.Шевченка ще на початку травня 1989 року оголосив про свою підтримку Руху. Секретар комітету комсомолу Микола Томенко вже 19 травня створив у цьому навчальному закладі відділи Руху. Рух підтримали такі організації, як „Зелений світ”, Товариство української молоді, „Меморіал”. У березні 1989 року виник Тернопільський крайовий Рух, 7 травня  Львівський, а до червня цього року групи рухівців існували вже в семи обласних центрах і в Києві.

З дозволу М.Горбачова 810 вересня 1989 року в Києві відбувся Установчий з’їзд Руху, на якому були присутні 1.109 делегатів. Рухівці не були одностайними у своїх політичних поглядах. Помірковані лідери Руху (В.Яворівський, І.Драч, Д.Павличко) захищали ідею незалежності України в рамках істотно реформованої союзної федерації, наполягаючи також на лібералізації діяльності КПРС. Радикали (В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, М.Горинь, С.Хмара) сповідували політичний плюралізм, виступали за вихід України зі складу Радянського союзу.

Компартія України на противагу Рухові сформувала „Спілку трудящих за перебудову”, рекомендуючи членам партії вступати до Руху, або розвалити його зсередини. До грудня 1989 року Рух налічував 77 тис. членів, але в східних областях він мав лише шість, а в південних  12 відсотків симпатиків.

1989 року в Україні відбулася ціла хвиля мітингів і демонстрацій під політичними гаслами, а у липні цього ж року страйковий рух охопив 193 шахти.

Реакційні дії режиму. Політизація національного руху. Проголошення Декларації про державний суверенітет України. „Революція на граніті”. 21 вересня 1989 року Перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький подав заяву про відставку. Замість нього цю посаду обійняв В.Івашко. Він вирішив повести наступ на опозицію: 8 жовтня 1989 року в Луцьку міліція побила демонстрантів, 17 грудня в Горохові відбулися арешти членів Руху, 30 грудня в Ковелі побили на вокзалі членів координаційної ради. Навіть під час перебування у Києві М.Горбачова у лютому 1989 року там проводилися арешти „неформалів”. На початок 1990 років керівні кадри компартії України як у центрі, так і на місцях не підтримували висунуту М.Горбачовим ідею лібералізації політичного режиму.

Події прискорились у зв’язку із розвалом радянсько-партійної системи управління, зростанням активності молоді, передусім студентства. Уперше в історії УРСР комуністи опинилися у меншості у складі депутатів Івано-Франківської обласної ради, яку очолив демократично налаштований голова М.Яковина.

Під тиском несанкціонованих мітингів і демонстрацій узимку 1989 року змушені були піти у відставку також кілька перших секретарів обкомів. Восени того ж року вдалося внести істотні поправки до проекту закону про вибори до Верховної Ради УРСР (зокрема, було знято представництво від громадських організацій). Тоді ж Верховна Рада ухвалила Закон „Про мову”, згідно з яким українська мова проголошувалася державною.

Паралельно з поступовим формуванням національної свідомості, відродженням греко-католицької церкви, традицій козацтва, ланцюгом злуки від Києва до Львова, який відбувся 22 січня 1990 року, йшла війна символів, політизована заміна одних назв іншими, альтернативними. Наростаюча консолідація опозиційних владним структурам сил стала одним із переконливих симптомів того, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. У цих умовах під тиском демократичних антикомуністичних сил у лютому 1990 року Пленум ЦК КПРС проголосував за відміну 6 статті Конституції СРСР і відповідних статей у конституціях союзних і автономних республік, яка проголошувала „керівну і спрямовуючу” роль КПРС у радянському суспільстві.

15 березня 1990 року в Києві розпочала роботу Верховна Рада УРСР нового складу, вибори до якої стали першими демократичними виборами. На виборах до Верховної Ради України на цей раз Демократичний блок завоював 25 мандатів. У парламенті було сформовано опозицію  Народну Раду, яку очолив академік із Львова  І.Юхновський. Лідером комуністичної більшості („За радянську суверенну Україну”, неофіційна назва  „Група 239”) було обрано О.Мороза. Із Народною Радою співпрацювала група „Демократична платформа в Компартії України” у складі 41 депутата.

11 липня 1990 року В.Івашко таємно виїхав до Москви, де був призначений заступником генерального секретаря ЦК КПРС. Навіть свою заяву про відставку з посади голови парламенту України він подав заочно. Реальну владу в республіці на той час мав дуумвірат С.Гуренка та Л.Кравчука (перший був комуністом-ортодоксом, другий  суверен-комуністом).

Ідея незалежності України, яка ще нещодавно кваліфікувалася як „антинародна”, „націоналістична”, а, відповідно, злочинна, під гаслом суверенітету залунала в стінах парламенту. У Верховну Раду вперше потрапили політики, віддані ідеї національного відродження і готові її відстоювати в гострій політичній боротьбі. Після певних коливань партійно-державне керівництво республіки вперше здійснило крок, що не вписувався у політику центру: 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка, однак, не набула статусу конституційного акту. Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. У частині Декларації, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, в тому числі зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. УРСР мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності  впровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Це було дуже важливо, бо в республіці невпинно зростала кількість російськомовних видань і шкіл з російською мовою навчання. У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, що вона самостійно визначатиме порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не належатиме до військових блоків, і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Проголошення Декларації про державний суверенітет стало каталізатором розвитку національної самосвідомості. Національні сили набирали впевненості. Про це наявно свідчили такі політичні акції, як 100-тисячна маніфестація у Києві 30 вересня 1990 року із закликом до проведення „круглого столу” усіма політичними силами України.

Вагомою силою став робітничий рух. На І з’їзді шахтарів СРСР у червні 1990 року (понад половину делегатів і майже весь його оргкомітет склали представники України) пролунали вимоги відставки уряду М.Рижкова, формування Кабінету народної недовіри. У рішеннях з’їзду констатувалося, що шахтарі не вважають більше КПРС партією, яка захищає інтереси пролетаріату.

Друга сесія Верховної Ради УРСР, яка розпочала роботу 1 жовтня 1990 року, ознаменувалася новою хвилею мітингів і маніфестацій. Після того, як парламентська більшість схвалила курс на підписання нового союзного договору, Народна Рада закликала громадян суверенної України протидіяти цьому рішенню. 2 жовтня 1990 року розпочався політичний страйк за участю 1 млн. осіб, пройшла маніфестація у Києві. Протягом 218 жовтня на площі Жовтневої революції (нині  майдан Незалежності) київська філія Української студентської спілки, Студентське братство із Львова і Союз національної української молоді організували голодування 157 студентів вищих навчальних закладів України. Акцію очолили керівники київської студентської ради О.Доній, М.Іванишин, О.Барков. Студенти висунули широкий спектр вимог: відставка голови уряду В.Масола, проведення виборів на багатопартійній основі, націоналізація майна КПРС і ВЛКСМ, відмова від підписання союзного договору, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, проходження строкової служби у військах виключно на території України. За думкою студентства, яка співпадала з оцінкою опозиційних сил, склад Верховної Ради не відображав волю українського народу.

Кияни носили голодуючим харчі, теплі речі, ковдри, розкладачки. Після того, як на територію їхнього табору хтось кинув фальшиву гранату, студентів стала охороняти міліція. Голодування студентів отримало також назву „революції на граніті”.

Деякий час Верховна Рада ігнорувала вимоги студентів. Наростало напруження в суспільстві. Робітники Києва готувалися підтримати студентство акцією масових виступів. В Україні назрівав суспільний вибух. У цих умовах партійно-державне керівництво УРСР пішло на переговори й утворило погоджувальну комісію для розглядання вимог студентів. Комісія розробила компромісний варіант вирішення поставлених вимог. В.Масол змушений був піти у відставку, його місце зайняв заступник голови уряду В.Фокін. Інші вимоги студентства було обіцяно по можливості задовольнити.

Отримавши першу перемогу, опозиція розпочала діяти ще активніше. У жовтні 1990 року Рух перетворився на правоцентристську антикомуністичну опозицію, вилучивши зі своєї назви слова „за перебудову”. Рухівці висунули гасло „Бандитам  тюрми!” Участь членів КПРС у діяльності Народного Руху України категорично заборонялось (з 2 лютого 1993 року Рух став політичною партією). ІІ Всеукраїнські Збори Народного Руху України, що відбулися 2528 жовтня 1990 року внесли зміни в устав і програму організації, була проголошена нова мета  досягнення незалежності України, розбудова демократичної правової держави.

Поглиблення політичного плюралізму сприяло розвитку політичної системи, розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена у жовтні 1989 року у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв’язнем Г.Приходьком. Тривалий час вона була напівлегальною і в подальшому єдина серед політичних сил республіки бойкотувала вибори до Верховної ради. На хвилі демократизації продовжували виникати десятки громадських організацій, серед яких екологічна асоціація „Зелений світ”, Спілка незалежної молоді (СНУМ), Студентське братство тощо.

5 листопада 1990 року було зареєстровано першу опозиційну комуністам офіційну партію  Українську республіканську партію на чолі з Л.Лук’яненком. За рік здобули право на легалізацію (тобто досягли три тисячі членів та більше) ще чотири партії: Українська соціал-демократична партія, Демократична партія України, Партія демократичного відродження України, партія зелених України. Однак жодна з них не могла тоді конкурувати з КПУ ні чисельністю, ні в організаційному чи матеріальному плані. На початок 1991 року в республіці було створено понад 20 партій, які об’єднували майже 30 тис. осіб.

Українська антикомуністична революція 19891991 рр. Говорити про події 19891991 рр. в Україні, як про справжню революційну ситуацію, що вилилася в антикомуністичну революцію, дозволяє аналіз суспільно-політичної, економічної, соціокультурної ситуації тих років за класичною, ленінською схемою.

Процес перебудови, розпочатий у 1985 році, призвів до створення революційної ситуації, яка мала наступні складові:

1. Появі рушійної сили, яка б могла очолити революцію і повести за собою широкі маси. Такою рушійною силою стали неформальні організації національної інтелігенції – Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), Народний союз сприяння перебудові (Одеса), Комітет підтримки перебудови (Ворошиловград), Товариство української мови імені Т.Шевченка, українознавчий клуб “Спадщина”, перша політична партія – Українська національна партія; робітництво й шахтарі, студентство (студентське об’єднання “Громада”, СУМ).

2. Погіршенні становища широких народних мас внаслідок глибокої економічної кризи (дефіцит, зниження валового продукту і національного доходу, інфляція та ін.).

3. Неможливості “верхів” контролювати ситуацію в країні, правити “по-старому”, яка вилилась в політичну кризу партійної влади.

Саме ці три складові революційної ситуації, які були наявні в Україні та інших республіках СРСР у цей період, вилилися у справжню революцію, апогеєм якої стане прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України.

ДКНС і проголошення Акту незалежності України. Прагнучи зберегти унітарну державу, хай навіть із конфедеративними рисами. М.Горбачов ініціював проведення 17 березня 1991 року всесоюзного референдуму щодо подальшої долі Радянського Союзу. В Україні паралельно з союзним пройшов республіканський референдум, а в Західній Україні був ще й третій бюлетень для громадян із запитанням про ставлення до політичної незалежності України. Більшість опитуваних (80,2%) висловилася за входження республіки до Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет УРСР. Водночас за другими бюлетенями 70,5% громадян проголосували за збереження СРСР в оновленому вигляді. Однак у Львівській області погодилися з такою ідеєю лише 14,7% жителів, Івано-Франківській  16.1%, Тернопільській  17,6%, навіть у Києві  44,6%. Референдум виявив невизначеність позиції більшості громадян УРСР, відсутність чітких уявлень про можливий розвиток подій далі, бажання перекласти рішення виключно на лідерів республіки. Але у лавах керівної партії загострювалася ідеологічна криза. В Україні про таку кризу свідчили створення Демократичної платформи КПУ і поява тернопільської „Відозви 91-го”. Водночас в країні загострювалася економічна криза.

Усі надбання Української республіки на шляху до незалежності могли залишитися перед смертельною загрозою через спробу державного перевороту СРСР, який відбувся у Москві 19 серпня 1991 року й отримав назву „серпневого перевороту”.

У ніч на 19 серпня ЗМІ повідомили про утворення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). До складу ДКНС увійшли перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О.Бакланов, голова КДБ В.Крючков, прем’єр-міністр В.Павлов, міністр внутрішніх справ В.Пуго, голова Селянського Союзу В.Стародубцев, міністр оборони Д.Язов, віце-президент Г.Янаєв, президент Асоціації державних підприємств та об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку О.Тізяков.

За спробою державного перевороту стояло кілька груп високих партійних посадовців: представники військово-промислового комплексу, вищі партійні керівники, силові міністри, вищі керівники державних структур СРСР. Силові міністри й військові були невдоволені політикою розрядки, демократизацією і гласністю (це звужувало сферу їх впливу), керівники КПРС хотіли повернути колишню могутність і всевладдя партії, державні чиновники СРСР боялися укладання нового союзного договору (адже тоді вони втрачали свої посади).

Горбачов був ізольований на дачі у Форосі, а на світ з’явилися чотири документи: Указ Янаєва про неможливість Горбачова виконувати свої обов’язки за станом здоров’я і перехід владних функцій до Янаєва; Заява про необхідність запровадження надзвичайного стану в окремих місцевостях на 6 місяців і створення ДКНС для управління країною; „Звернення до радянського народу” із заявою про кризу влади в країні й необхідність застосування рішучих заходів; „Постанова ДКНС №1”, націлена на блокування будь-якої протидії ДКНС.

Заколотники ставили за мету зберегти старий режим і не допустити укладення нового союзного договору незалежних держав, призначеного на 20 серпня 1991 року. До столиці було введено танкову й мотострілкову дивізії, піхотні війська, бронетранспортери.

Опозицію ДКНС очолив Президент РРФСР Б.Єльцин. Своїм Указом №61 він підпорядкував собі всі органи виконавчої влади СРСР, а також командування збройними силами СРСР на території Росії. Він організував оборону Білого дому, в якій гуртувалися антипутчистські сили. Штурм Білого дому ДКНС планував розпочати 21 серпня, але армія та її керівництво не підтримали путчистів. Горбачов був звільнений і прибув до Москви, а спробу перевороту завершити не вдалося.

Події в Москві вплинули й на ситуацію в Україні. Після захоплення влади члени ДКНС надіслали ультиматум Голові Верховної Ради УРСР Л.Кравчуку з вимогою всебічної підтримки ДКНС і у разі незгоди висувалася загроза вводу військ у республіку. Керівництво Верховної Ради спочатку зайняло вичікувальну позицію. Але водночас Л.Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і що немає підстав для запровадження в республіці надзвичайного стану. Керівництво ЦК КП України, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників, про що свідчила його діяльність у ті дні. За цих умов тільки опозиція послідовно і рішуче виступила проти заколотників. Розпочалася підготовка до страйку.

Дії ДКНС призвели до остаточної дискредитації КПРС. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України й переконавшись у зриві перевороту, Народна Рада перейшла у наступ. 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України („за” проголосувало 346 депутатів, „проти” 1), який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 pоку, а також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів. 30 серпня Президія Верховної Ради, виходячи з того, що керівництво Компартії України своїми діями підтримало заколот, припинила діяльність КПУ. Більшість рядових комуністів спокійно позбулася членства у партії. Наприкінці жовтня 1991 року відбувся з’їзд частини колишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістичної партії України. Назва партії по суті нічого не змінила у світогляді її членів. Партію очолив О.Мороз.

Одночасно з проголошенням незалежності й виданням низки постанов про політичну обстановку в Україні та негайні заходи, прийняті для запобігання військового перевороту, сесією Верховної Ради було прийнято Закон про надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради України.

Національне відродження початку 90-х років. Духовне відродження в Україні. У новітній історії України розпочалася доба незалежності. Демократизація суспільства, відродження національних традицій, розширення сфери вживання української мови, що тоді відбувалися, були реакцією на русифікаторську політику Москви. Першими на захист української культури виступили інтелігенція, студентська молодь. На передньому краї була Спілка письменників України та її центральний орган „Літературна Україна”. Відродженню національних традицій сприяли виступи О.Гончара, Р.Братуня, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, Д.Павличка та ін. Продовжували повертатися в Україну твори В.Винниченка, представників „розстріляного відродження”  М.Хвильового, М.Куліша, М.Зерова, праці М.Грушевського, М.Костомарова, С.Петлюри та ін. Поступово відкривалася правда на такі сторінки української історії XX ст., як діяльність Центральної Ради, голодомор 19321933 років, сталінські репресії, боротьба ОУН-УПА. Розгорнулася дискусія щодо національної символіки.

Духовне розкріпачення, яке стало можливим завдяки „перебудові”, супроводжувалось в Україні відродженням заборонених й знищених сталінським режимом релігійних конфесій, й у першу чергу, греко-католицької і Української автокефальної православної церкви. Пробудження релігійного життя в Україні в цей час пов’язують із відзначенням 1000-річчя запровадження християнства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) відзначала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало справедливе незадоволення Української православної церкви (УПЦ).

У 19871989 рр. українські греко-католики провели низку масових акцій, спрямованих на легалізацію й відновлення статусу церкви. Але лише в 1989 році після зустрічі М.Горбачова з папою Іоанном-Павлом ІІ й нової хвилі масових демонстрацій греко-католиків у західних областях України намітилася позитивна тенденція легалізації церкви. У квітні 1990 року за вимогами УГКЦ Львівська міська рада передала греко-католикам собор Святого Юра у Львові. Визнаним лідером УГКЦ став Мирослав Іван кардинал Любачівський, який переїхав в Україну в березні 1991 року.

4 червня 1990 року відбувся перший Собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Церква об’єднувала приходи переважно західних і центральних областей республіки. Патріархом (УАПЦ) Київським і усієї України був проголошений Мстислав (Степан Скрипник), що прибув в Україну з Америки в жовтні 1990 року.

Керівником УПЦ Московський патріархат призначив митрополита Філарета (Денисенко). Окрім того в умовах релігійного плюралізму активізувались релігійні общини римо-католиків, християн-баптистів, свідків Ієгових, адвентистів сьомого дня та інших. Наприкінці 80-х років в Україні функціонувало близько 30 різноманітних релігійних конфесій, на початок 2000-х років  109.

У червні 1992 року відбувся об’єднавчий Собор УПЦ і УАПЦ. Патріархом Української православної церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) (так стала називатися церква після об’єднання) був обраний Мстислав (Скрипник), а його заступником  Філарет (Денисенко). Однак об’єднання православної церкви тоді фактично не відбулося. По-перше, цей собор не був визнаний Московським патріархатом, який відразу взяв під свій контроль більше 5 тис. храмів по усій Україні і поставив на чолі УПЦ Московського патріархату (УПЦ МП) митрополита Володимира (Сабодана). По-друге, не визнав об’єднання проголошений патріархом УПЦ КП 92-річний Мстислав, за яким пішла частина автокефальних приходів. Після смерті Мстислава 1993 року розкол у православ’ї в Україні ще більше поглибився. На соборі Української автокефальної церкви було обрано патріархом УАПЦ Димитрія (В.Ярему). У свою чергу, на соборі УПЦ КП на патріарший престол був обраний Володимир (Романюк), після смерті якого на це місце було обрано його заступника митрополита Філарета (Денисенко).

Отже, спроби об’єднання українського православ’я на початку 90-х років, на жаль, виявилися марними.

Провал „серпневого заколоту” 1991 року й проголошення незалежності України створили принципово нову ситуацію в розташуванні політичних сил. Відтоді й опозиція, і основний кандидат партдержапарату на посаду президента Л.Кравчук виступали за незалежність. Прийняття Верховною Радою 1 листопада 1991 року Декларації прав національностей України, проведення 1617 листопада в Одесі міжнаціонального конгресу з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні, також сприяли створенню консенсусу в українському суспільстві.

Відразу після проголошення незалежності перед Україною постали нагальні проблеми державного будівництва: створення відповідних органів управління та інституцій, перехід від тоталітарного до демократичного і громадянського суспільства, від командно-адміністративної економіки до вільного ринку, забезпечення умов для розвитку всіх націй, які проживали на українських землях, досягнення міжнародного визнання, інтеграція до світового співтовариства тощо.

2 грудня 1991 року Україну визнали Польща і Канада, 4 грудня  Литва і Латвія, 5 грудня  Росія і Болгарія, 19 грудня  Швеція, 24 грудня  Норвегія, 25 грудня  Сполучені Штати Америки. Усього протягом першого року незалежності Україну визнали понад 140 держав світу. Поряд з міжнародним визнанням в Україні проводився активний процес державного будівництва. 8 жовтня 1991 року Верховна Рада України ухвалила закон про громадянство. Право стати громадянином України одержав кожний, хто проживав на її території на час проголошення закону.

Головними подіями політичного життя доби незалежності, які відбулися під знаком національного піднесення і стали важливими кроками українського державотворення, були Референдум 1 грудня 1991 року, Президентські Вибори 1994 року, Прийняття Конституції 1996 року.

Референдум 1 грудня 1991 року. Перші кроки державотворення. Проголошення незалежності призвело до загострення стосунків між республіками (в т.ч. через проблему кордонів, Криму тощо). Розпочалися сепаратистські настрої, наприклад, стосовно відновлення Донецько-Криворозької республіки, Півдня України і т.д. Це призвело до необхідності розробки нового союзного договору. Для з’ясування позиції українського народу 1 грудня 1991 року було проведено Всеукраїнський референдум і вибори Президента. У голосуванні взяло участь 84,2% населення. На питання „Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” позитивно відповіли 90,3% населення. У Криму із 67,5% громадян, що голосували, за незалежність проголосували 54,1%.

Тоді ж відбулися вибори Президента України. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата на посаду президента України. На пост Президента України претендували сім кандидатів (В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, І.Юхновський, О.Ткаченко, Л.Табурянський). 61,59% населення віддали свій голос за Л.Кравчука, який і переміг уже в першому турі виборів. Маючи такий кредит довіри, можна було розпочати реформи. Однак збереження при владі комуністично-партійної номенклатури суттєво їх гальмувало.

78 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі поблизу Мінська для укладання нового союзного договору зібралися Л.Кравчук, Голова ВР Білорусії С.Шушкевич, Президент Росії Б.Єльцин, які констатували факт розпаду СРСР і підписали угоду про створення „Співдружності Незалежних Держав” (СНД). 21 грудня 1991 року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників 11 колишніх радянських республік, які приєдналися до угоди про створення СНД. 25 грудня 1991 року М.Горбачов залишив пост Президента СРСР. СРСР перестав існувати на карті світу.

15 і 28 січня 1992 року вищий законодавчий орган України затвердив гімн і прапор, а 19 лютого  малий герб України. Значно активізувалося політичне життя. Тривав процес творення політичних партій. У 1994 році кількість зареєстрованих партій сягнула понад 30.

Важливою віхою у політичному житті молодої української держави стали президентські вибори 1994 року. У червні 1993 року відбувся референдум з питання недовіри президенту Л.Кравчуку і Верховній Раді. Були призначені дострокові вибори Президента України. 26 червня 1994 року відбувся перший тур виборів (серед кандидатів на пост Президента були Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ, П.Таланчук, В.Бабич). У першому турі жоден з кандидатів не набрав потрібної кількості голосів для перемоги. У другому турі переміг Л.Кучма, набравши 52,14% голосів. 27 березня 1994 відбулись вибори у Верховну Раду, які засвідчили домінування лівих сил. Головою Верховної Ради було обрано О.Мороза.

Невід’ємною складовою становлення державності в незалежній Україні стало прийняття Конституції. 28 червня 1996 року після тривалого і напруженого конституційного процесу вищий законодавчий орган країни прийняв Конституцію України. Конституція складається з 15 розділів і визначає Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою. У січні 1997 року розпочав роботу Конституційний суд України.

Було також досягнуто значних успіхів на міжнародній арені. 16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Восени 1995 року Україну було прийнято до Ради Європи, а 9 липня 1997 року на самміті Північноатлантичного альянсу в Мадриді було підписано Хартію про особливі відносини між Україною та НАТО. Було відновлено широкомасштабні економічні зв’язки з Росією. Впродовж 90-х року Україна брала активну участь у діяльності ряду міжнародних інституцій, зокрема, у миротворчих місіях під егідою ООН у Боснії та на Близькому Сході. У вересні 1997 року у складі міжнародного екіпажу здійснив космічний політ перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк.

Україна увійшла в період своєї незалежності у надзвичайно важкому стані. З початку 90-х років вона переживає економічну, політичну, суспільну, духовну кризу, подолати яку остаточно не вдалося навіть сьогодні. Однак не слід забувати, що важливим здобутком незалежної України є збереження громадянського миру і міжнаціональної злагоди у складних умовах перехідної доби. У двадцять перше століття Україна ввійшла як визнаний член цивілізованих країн світу. Це є підставою для надії і віри в те, що її майбутнє буде світлішим, ніж її минуле.

Причини духовної кризи в національному відродженні (замість висновків). „Перебудова”, що призвела до нового етапу національного відродженя, апогеєм якого стала антикомуністична революція 19891991 рр., була розпочата „згори”. До початку 1987 року М.Горбачов змістив 70% складу Політбюро ЦК КПРС, 60% секретарів обкомів партії, відправив на пенсію 110 членів Центрального Комітету. Він дав можливість регіонам потрохи вийти з-під жорсткої опіки Москви, посилити владу регіональної еліти. Однак незабаром ситуація в країні вийшла з-під контролю й подальші події ініціювалися „знизу”, „верхи” остаточно втратили свою силу. Таким чином, головною провідною силою національного руху кінця 80-х  початку 90-х років стала українська інтелігенція, до якої згодом долучилося робітництво й студентство. Національний рух за традицією розпочався з культурництва, згодом перейшовши в політичну сферу. Колишній маргінальний прошарок  дисиденти, які стали головними ідеологами політичного руху на межі 8090-х років, швидко перекочували до табору нової політичної й державної еліти.

Однак національне піднесення на початку 90-х років швидко змінилося депресією, зневірою, моральним спустошенням. Збільшилася міграція інтелігенції за кордон і моральний занепад тієї її частки, яка залишилася в Україні. Нова політична еліта, втративши колишні моральні й психологічні риси, поступово перетворилася на нуворишів, нову соціальну верству, чітко відокремлену від іншої частини населення соціальним статусом і матеріальним достатком. Отримання країною незалежності було несподіваним, і, незважаючи, на передуючий цій події національний рух, населення УСРР було ще морально непідготовленим для сприйняття цього нового статусу країни. Почалася розбудова нової держави  незалежної України, а разом з нею відбулися подальші метаморфози в українській ментальності, вже до цього деформованій радянською дійсністю. Національне піднесення, спаплюжене економічними проблемами і політичною нестабільністю, пішло на спад уже на початку 90-х років. Сприяла цьому і невиробленість нової української національної ідеї, яка мала б стати ефективним стимулом для консолідації українців в умовах пострадянської дійсності.

Отже, головна проблема українського національного відродження в сучасну добу полягає у відсутності універсальної для усіх регіонів України національної ідеї. І головна складність у її створенні полягає в тому, що завжди в історії України, в усі періоди її національного відродження в основу національної ідеї, яка гуртувала українські національно свідомі кола, покладалося прагнення до незалежності. Це прагнення фактично стало стрижнем української національної ідеї в умовах її бездержавності. Це прагнення було значно нівельовано протягом радянського періоду, але ж коли Україна отримала незалежність, і головна мета національного руху була здійснена, спустошилася і сама національна ідея, а нова так і не була створена.